ЄВРОІНТЕГРАЦІЙНА ПОЛІТИКА ФРАНЦІЇ Автореферат

У вступі обґрунтована актуальність теми, визначені об'єкт і предмет, мета і завдання, хронологічні рамки, методи дослідження, його практичне значення, подані апробація теоретичних положень, загальна характеристика джерел, наукова новизна.

У першому розділі "Еволюція зарубіжних концепцій європейської інтеграції" простежено розвиток теоретико-концептуальних засад дослідження інтеграційної політики держави як дійового актора регіонального інтеграційного процесу. Концептуальний вимір проаналізований за допомогою ретроспективи класичних інтеграційних теорій та синтезу новітніх досягнень "регіональної науки". На основі узагальнення значної кількості концепцій регіональна інтеграція розглянута універсальною категорією, що дозволяє здійснювати комплексний політологічний аналіз інтеграційних процесів як на емпірично-описовому рівні, так і на рівні теоретичного моделювання. Актуалізовано паралельне аналізування теоретичного доробку та власне інтеграційного процесу в еволюційному вимірі. Здійснено попереднє з'ясування основних історичних етапів становлення європейської регіональної ідеї, які ґрунтовно представлені у дослідженнях французької школи політичних наук. Виявлена вагомість внеску Інституту історії сучасних міжнародних систем в розробку проблеми становлення Європи як єдиної регіональної сутності. Визначено основні етапи євробудівництва: середина 1950-х – середина 1970-х років (з домінантою економічної взаємодії), середина 1970-х – 1992 рік (з домінантою технічної взаємодії), після 1992 року (з домінантою політичної взаємодії).

Геополітичний напрямок, що віддає перевагу схемі "система за системою", дозволяє фіксувати особливості певної культурно-цивілізаційної спільноти в межах географічного регіону як особливості регіональної структури, що є складовою частиною світової системної організації. Традиційний підхід (Сен-П'єр, П. Валері, Р. Шуман, Ж. Леві та ін.) надав можливості розглянути європеїзацію як процес дифузії, що здійснюється через контакти ліній "Захід-Схід" та "Північ-Південь", створюючи умови для інтраєвропейської самогенерації. Однак сучасний етап еволюції європейської ідеї більше співпадає з соціокультурними рамками, ніж географічними, тому є нагальним використання новітніх дослідницьких підходів (приміром, Е. Морен, Ж. Дерріда). У роботі використані такі напрацювання французької геополітичної школи: принципи діалогу та рекурсивності; розгляд європейської спільноти як відкритої світової системи; визначення європейської альтернативності і демократичної унікальності; збережено принцип критичності. Особливість становлення французької політології спричинила розподіл досліджень політичного аспекту європейської інтеграції між політичною соціологією та політологією міжнародних відносин. Політична соціологія є лідером аналізу політичних проектів та їх впливу на систему "суспільство – індивід" (роботи Д. Волтона, П. Тібо). Моделі політичної організації європейського соціуму наведені за походженням та за типом.

Французька школа міжнародної політології кооптує глибину досліджень в галузі теорії міжнародних відносин і широту розробки практичних аспектів (М.-К. Смут, Б. Баді, Д. Колар, Ф. Моро-Дефарж, М.-К. Кесслер). Фундаментальні мемуари політичних діячів минулого Ж. Монне, Р. Шумана, Ш. де Голля, Ф. Міттерана і аналітичні праці сучасних державних осіб Франції Ї Ж. Атталі, Ж. Делора, Ю. Ведріна дозволили здійснити комплексну ретроспективу державної політики V-ї Республіки і визначити її європейський вимір як проінтеграційний.

Європейську інтеграцію розглянуто як багатовимірний процес, спрямований на усунення дисфункціональних ризиків і перетворення регіонального простору на зону динамічного розвитку. Європейська інтеграційна політика визначена головним імперативом французької зовнішньополітичної дії. Її основною дилемою є протиріччя між європейським вибором Франції і намаганням збереження статусу впливової суверенної національної держави. Суттєво відбиває проінтеграційну еволюцію Франції проблема формування європейської ідентичності (праці Ж.-Ф. Древе, Ф. Броделя, Ж.-М. Феррі, Р. Лево та ін.).

Практичний вимір охарактеризовано наступними факторами: синергетикою франко-німецьких відносин, актуалізацією франко-американського зближення, еволюцією французької офіційної позиції щодо розширення ЄС і перспектив країн Центральної та Південно-Східної Європи. Комплексний аналіз завдань, характеру, шляхів реалізації інтеграційних настанов представлений, насамперед, у франко-німецькому науковому дискурсі (Л. Делаттр, П. Тібо, Й. Яннінг, Р. Шарнінг, Х. Хафтендорн, Д. Давід та ін.).

Франко-американське зближення в рамках євроатлантизму – вимога часу. Осягнути новітні тенденції двосторонніх відносин в інтеграційному контексті допомагає критичний аналіз публікацій з обох сторін (Д. Моїзі, Ф. Бозо, Н. Несотто, С. Хоффман, Д. Бел, М. Бреннер, Ф. Ларрабі та ін.). Основним напрямком зовнішньополітичної дії Франції на європейському Сході довгий час лишалася культурна політика і, як наслідок, найбільш фундаментальні дослідження концентрувались навколо культурної проблематики (Б. Ренувен, Ж. Лё Ріде та ін.). Збільшення числа учасників європейського ансамблю у Франції активізувало пошуки нової моделі європейського розвитку у вимірі прогностики та інтеграційної взаємодії між двома частинами континенту.

У другому розділі "Еволюція стратегії Франції щодо інтеграційного поступу ЄС" проаналізовано концептуальні основи і тенденції розвитку євроінтеграційної політики французької держави впродовж періодів президентства Ф. Міттерана, Ж. Ширака.

Доведено, що євроінтеграційна політика Франції відображає концептуальне бачення політичного устрою "єдиної Європи" лідерами Республіки.

Через порівняння президентства Ф. Міттерана і Ж. Ширака доведено різний ступінь особистого впливу голови Французької Республіки на концептуальний вимір європейської політики. Підкреслено взаємозв'язок між тенденціями соціологічної еволюції французького суспільства і формуванням євроінтеграційних настанов. Ф. Міттеран подав приклад максимуму президентської участі у формуванні концептуальних основ інтеграційної політики. Аналізуючи проект "великої конференції", автор дійшов наступних висновків: проект не відповідав класичній моделі конфедеративного устрою, конфедеративно-федеральний сенс концептуальної платформи віддзеркалив ступінь диферентності між поступом економіко-політичної інтеграції регіону, принциповим фактором стримання профедеральної концептуальної еволюції визначена проблема трансферту національного суверенітету. Але в глобальному ракурсі французьке концептуальне бачення можна характеризувати як синкретичний підхід в межах федеральної теорії регіональної інтеграції. Через дослідження тексту Маастрихтської угоди доведено факт безпосереднього впливу керівництва Франції на процес формування ЄС як політико-системної сутності.

Політична інституалізація ЄС на фундаменті міжурядового співробітництва виявила складність адаптації централізованої країни до ідеї створення наддержавних регіональних структур: протиріччя між незалежністю і зростаючою силою взаємозалежності є головним джерелом напруги для французької інтеграційної політики. Внутріполітичний дискурс щодо відповідності загальноєвропейських цілей національним інтересам набув форми дворівневого президентського діалогу з політичною елітою і пересічними виборцями. Доведено посутнє значення еволюції французького соціуму для європейського регіонального об'єднання в першій половині 1990-х років. Стратегічний вибір Ф. Міттерана уособив інтегральний ступінь готовності Західної Європи до політичної інтеграції. Започатковано пріоритет курсу на функціональне вдосконалення регіональної політичної системи і поглиблення інтрасоюзної взаємодії над вирішенням проблеми розширення ЄС.

Президентство Ж. Ширака позначено новими підходами до євроінтеграції внаслідок модифікації вимог "внутріполітичного поля", зафіксованих за результатами виборчої компанії 1995 року і розвинутих виборами 2002 р. Концептуальна дуальність сучасної інтеграційної політики Франції бере початок з історичного протистояння та взаємовпливу федерального та міждержавного шляхів політичного будівництва "Єдиної Європи", що набули першого оформлення у проектних винаходах Ж. Монне і Ш. де Голля. Проаналізовано ступінь впливу обох підходів на еволюцію позицій керівництва Республіки. Президентство Ж. Ширака не позначене створенням президентської концепції регіональної інтеграції, однак є прикладом інтегрального використання концептуального потенціалу минулого і сучасності. Ключовим елементом сучасної концептуальної платформи визначено поняття "нації" як первинної складової формування політичної архітектури Єдиної Європи. Баченню політичної інтеграції регіону відповідає проект "Європи націй" (або «Європи держав").

Багатофункціональність концептуальних пошуків віддзеркалює позицію країни з функціональною спрямованістю інтеграційної політики.

Актуалізація теоретичного потенціалу функціоналізму підтверджена дослідженням Амстердамської та Гельсинкських угод. Визначена роль Франції у розвитку концепту і реалізації механізму "посиленого співробітництва". Підкреслена важливість документальної фіксації права провідних країн ЄС слідувати інтенсивнішій за загальну інтеграційній динаміці.

Державна стратегія Франції щодо розширення ЄС на сучасному етапі також позначена концептуальною інтегральністю і практичною компромісністю. Одначе глобальні орієнтації на системну стабільність і безпеку зумовлюють константність першочерговості завдань структурного реформування і посилення інструментальної дієвості ЄС. Доведено, що французька інтеграційна стратегія відповідає пріоритетам інтрадержавного розвитку: національна безпека, економічне зростання, зайнятість населення. Найважливішою інновацією є визначення Європейського соціального простору як принципу організації соціальної політики ЄС у майбутньому.

З позицій використання міждисциплінарного підходу досліджено питання ідентичності. Доведено, що досить високий ступінь входження французького соціуму в єдиний регіональний соціокультурний простір каталізує державну дію у напрямку неконфліктної конвергенції національних ідентичностей в ідентичність спільноєвропейську.

Третій розділ "Вплив франко-німецьких і франко-американських відносин на ситуацію в ЄС" присвячено аналізу змісту та еволюції двостороннього діалогу Франції з ФРН і США в контексті євроінтеграційної проблематики.

Франція і ФРН визначені провідною детермінантою євроінтеграційного процесу. На основі дослідження потенційної транспозиції німецької федеральної моделі на систему регіонального масштабу зроблено висновок про суттєву відмінність в інтеграційних підходах двох країн як віддзеркалення глобальних протиріч між централізованими і федеральними державами щодо політико-системного моделювання ЄС. Доведено, що корінна складність конвергенції національних платформ полягає у диферентності соціального мислення населення, відмінності історичних шляхів формування політичних. Механічна транспозиція національного суверенітету не породжує автоматично суверенітет регіону (або частини регіону), рівний за легітимністю національно-державному. Такий шлях системної організації містить небезпеку інституційної дисфункції відродження національних рухів, поновлення відцентрових тенденцій.

Констатовано, що в концептуальному вимірі новітні тенденції європейського інтеграціоналізму спрямовують двосторонній діалог до пошуків якісно нового типу федералізму – регіонального, який має відповідати вимогам політико-системної організації епохи постмодернізму. В практичному вимірі визначено два головні вектори франко-німецької взаємодії: поглиблення компетенційної ваги структур Євросоюзу і розширення його території.

Принципова відмінність пріоритетів на одиничному рівні полягає у наступному: природна активність Німеччини в процесі демократизації європейського Сходу дисонує з французькою аксіоматичністю першості завдання інтрасоюзних перетворень. Проблема розширення ЄС є проблемою інтеграції геоекономічних та геополітичних орієнтацій двох держав в межах єдиної регіональної програми розвитку, спрямованої на подолання дихотомії "центр – периферія". Вплив "німецького фактору" на інтеграційну політику Франції найбільше проявляється у вимірі формування регіональної системи безпеки і оборони. Очевидна складність статусного наближення військово-дипломатичної і геоекономічної потуги відбила історичні особливості державної еволюції двох складових провідного чинника європейського інтегрування.

Автором доведено неконфліктний, діалоговий характер дискурсу. Високий технологічний рівень міждержавної взаємодії забезпечує стабільність комунікативних каналів. Вирішальна конвергенція позицій відчувається на рівні президентсько-канцлерського діалогу. Підкреслена принципова відмінність між періодами співробітництва Ф. Міттерана і Г. Коля та Ж. Ширака і Г. Шрьодера. Між Францією і Німеччиною не існує автоматичної гармонії, але відбувається складний процес синтезу концептуальних платформ і практичної взаємодії як віддзеркалення формування європейської регіональної ідентичності. Має місце комплексний вплив франко-німецьких відносин на інтеграційну політику Франції.

В контексті належності європейського регіону до трансатлантичного простору інтраєвропейський дискурс щодо ЄС має логічне продовження на рівні євро-американського діалогу.

В еволюційному вимірі доведено, що діалектичний взаємоперехід спільності і відмінності найбільше характеризує діалог двох держав щодо євроінтеграції. Головними спільними пріоритетами є упередження та припинення конфліктів, розвиток культури стабільності. Глобальна американська стратегія розширення аналогічна за змістом універсалістському баченню французами потенціалу західного соціуму. В сенсі практичної проекції позиції є різними: Франція імплікує принцип сильної незалежної політики на рівень регіональної дії, використовуючи досвід стратегічно-культурного партикуляризму для ідентифікації ЄС як сутності, відмінної за американську. Незалежність або максимальна автономія регіону – константна характеристика французької позиції.

У ракурсі дослідження практичної взаємодії за схемою Франція – ЄС – США зосереджено увагу на наступних напрямках: військово-політичному та безпеки, економічному, зовнішньої стратегії, культурологічному. Комплексне використання Францією європейських та євроатлантичних структур, виведення франко-американського діалогу зі стану "історичної аномалії" Франція – НАТО, сприяє нормативній рівновазі в трансатлантичному партнерстві.

Доведено, що зростаюча автономізація Європи має наслідком посилення фактору конкурентності у всіх вимірах союзницьких відносин. Конкурентна рефлексія є найбільш традиційною для економічного напрямку взаємодії. В контексті становлення ЄС як політичної сутності визначено два вектори взаємодії: позаєвропейський і інтраєвропейський. На основі компаративного аналізу зовнішньополітичних платформ зафіксовано ідентичні аспекти: баланс між традиційно-лідерськими амбіціями і відмовою від ролі єдиного розпорядника долі (європейської у французькому і світової у американському випадку) спільноти, захист національних інтересів шляхом упередження потенційних загроз і розширення зон впливу, вибірна користь інтеграційного процесу попри тенденцій до національної автономізації та ізоляціонізму, адекватна оцінка ролей глобалізації і співвідношення зовнішніх орієнтацій з програмами внутрішнього розвитку. Однак, франко-американська конвергенція позицій на загальному рівні – "єдність і боротьба протилежностей" на рівні конкретного застосування. Франція активно сприяє становленню ЄС як політично-дипломатичної потуги, що не має поступатись США в жодному напрямку зовнішньої дії. Дуалізм спільного і особливого є помітним і в інтрарегіональному вимірі. Спільність стартової платформи дисонує з відмінністю позицій щодо компетенційної участі Вашингтону в євроінтеграційному процесі.

Європа та Америка – складові західної цивілізації. Делікатність соціокомунікативного взаємозв'язку відзначена на всіх напрямках двостороннього співробітництва.

У четвертому розділі дисертації "Політична позиція Франції щодо інтегральних намірів країн центральної, південно-східної Європи нових незалежних держав" простежено розвиток французької східноєвропейської політики в контексті проблематики розширення ЄС. Досліджені її концептуальна основа, стратегічний та тактичний аспекти.

Потужність регіонального блоку суттєво залежить від ступеню інтрарегіональної конвенціальності, тому подолання дихотомії "Європейський Схід – Європейський Захід" через процес розширення союзних кордонів має принциповий сенс для становлення позитивної верифікації та фіксації світової гідності ЄС. Загальноінтеграційна платформа базується на аксіомі визнання організаційної комплексності регіонального простору, чим теоретично констатується факт рівності позицій інтеграційних (реальних або потенційних) складових. Однак етапна конкретизація інтеграційних завдань виявляє неоднозначність стратегічного підходу. Критичний аналіз теоретико-концептуальних основ французької євроінтеграційної політики у прогностичному вимірі, довів високий ступінь актуалізації диференційного підходу, де поняття "диференціація" визначає характер взаємозв'язку елементів в середині регіональної системи. У структурно-інституційному плані пріоритет надається гнучкій поліцентричній моделі. У практичному розрізі східноєвропейська стратегія віддзеркалює специфіку концептуального фундаменту: генералізуюча константа на регіональну єдність заломлюється крізь призму функціональної прагматики та вартісних оцінок. Традиційним чинником визначено вплив елементів геополітичної та культурологічної мотивації. Провідним – відмінності в рівні відповідності країн-кандидатів критеріям конвергенції.

Згідно французької стратегічної платформи інтеграція за моделлю широкої ринкової зони, технологічна модель якої не може гарантувати економічну стабільність і політичну визначеність, чітке формування внутрішньо- та зовнішньополітичних настанов, фактично блокує перспективу становлення ЄС як регіональної потуги і полюсу світової рівноваги, що нівелює сам сенс європейської регіональної ідеї. Безумовність визнання керівництвом Республіки політичної необхідності розширення кордонів Євросоюзу з точки зору збереження континентальної стабільності доповнена врахуванням можливих системно-дисфункційних наслідків гетерогенезації союзного простору. Відповідним чином побудована ієрархія пріоритетів національної політики в контексті перспектив розширення ЄС:

І. Інституціонально-реформуюча підготовка ЄС до майбутньої титанізації.

ІІ. Практична взаємодія з потенційними складовими регіонального утворення.

Таким чином, у проекції на зону східноєвропейської периферії дуальність паралельної орієнтації на запобігання цивілізаційного зламу і на фіксацію певної стабільності у розвитку регіональної політичної системи виявляється в особливому розрізі. Суттєвою інновацією є інтенсифікація інтеграційних контактів з "новими незалежними державами". Вибір для низки країн Європейського Сходу стратегій партнерства і співробітництва віддзеркалив сутність французького комплементарного підходу: поєднання позитиву статусного визначення і прагматики етапно-еволюційних оцінок інтегративного потенціалу нових партнерів.

На відповідному стратегічному фундаменті будується інтеграційна політика Франції щодо України. Автором підкреслений позитив реактуалізації франко-українського "Пакту свободи" через політичне партнерство, реінновації рольового алгоритму України в процесі політичної інтеграції регіону, розвитку двостороннього діалогу на засадах західної ліберальної політичної "технології згоди". Визначена та проаналізовано наступні напрямки взаємодії формування континентальної системи безпеки, політико-правова та нормативно-ціннісна адаптація України до стандартів західної політичної спільноти, вплив економічного фактору, участь Франції у програмах технічної асистенції та допомоги, розширення ЄС та перспективи української держави. Констатовано, що поглиблення двосторонньої інтеграції необхідна умова реалізації глобальних інтеграційних інтенцій Франції і здійснення зовнішньополітичних настанов України. Французька позиція є вивіреною і реалістичною. Франція визнає Україну важливим союзником у справі об'єднання європейського регіону у цілісну функціональну систему. Разом з тим фіксується факт залежності підключення до системного утворення "української складової" від спроможності українського соціуму до проєвропейської самогенерації, тобто досягнення відповідного рівня розвитку і самоздійснення як активно діючого актора процесу європейської інтеграції.