КОНЦЕПТУАЛЬНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПОЛІТИКИ США ЩОДО ВРЕГУЛЮВАННЯ АРАБО-ІЗРАЇЛЬСЬКОГО КОНФЛІКТУ В 1991-2001 РР. Автореферат

У першому розділі – “Теоретико-методологічні аспекти дослідження” – розглядається стан наукової розробки проблеми радянськими, українськими та російськими дослідниками, а також розкриваються методологія й методи дослідження.

Особливістю цієї дисертаційної роботи є вивчення процесу формування й практичної реалізації американської політики щодо врегулювання арабо-ізраїльського конфлікту крізь призму аналізу політичної думки США. Такий підхід відрізняє це дослідження від більшості попередніх робіт, як радянських, так і пострадянських, оскільки дозволяє заглянути в творчу лабораторію, в якій розроблялися й розробляються сьогодні рекомендації правлячим колам США, а також дає можливість певною мірою прогнозувати подальший розвиток практичного курсу зовнішньої політики на ранніх етапах її формування – в академічних розробках американських політологів.

Аналізуючи праці радянських дослідників, їх доцільно розділити на три основні групи: 1) праці, присвячені вивченню загальних проблем і концепцій зовнішньої політики США, зокрема на близькосхідному напрямку (А. А. Кокошин, В. О. Кременюк, Ю. М. Мельников, В. Ф. Петровський, Г. О. Трофименко); 2) роботи, що аналізують безпосередньо сам арабо-ізраїльський конфлікт, а також різні аспекти політики Вашингтона щодо цієї проблеми (Р. В. Борисов, Р. А. Боронов, Є. І. Дмитрієв, В. І. Кисельов, В. П. Ладейкін, С. А. Лосєв, Ю. К. Тиссовський, Л. І. Медведко, О. І. Осипов, Є. М. Примаков); 3) дослідження, що торкаються проблеми систематизації й класифікації ідеологічних напрямків американської політичної думки (С. Й. Аппатов, П. Я. Райнов, Д. Звягельська, Є. І. Попова).

Наукові доробки російських вчених з цієї проблематики в 1990-ті рр. можна розділити на дві окремі категорії: 1) присвячені дослідженню еволюції зовнішньополітичного курсу адміністрацій Дж. Буша-старшого та Б. Клінтона щодо Близького Сходу, а також аналізу деяких аспектів посередницької діяльності США з врегулювання близькосхідного конфлікту; 2) такі, що комплексно аналізують безпосередньо сам арабо-ізраїльський конфлікт. До першої категорії можна віднести роботи Г. Мирського, А. Ю. Шуміхина, А. З. Єгоріна та Х. А. Абдель Хаміда, В. К. Кіташова, Г. Новикової, О. А. Колобова. Другу, набагато численнішу, групу досліджень презентують праці А. Медведка, В. Тураджева, А. Бакланова, В. І. Гусарова, В. Посувалюка, П. Демченка, Є. Пирліна, Б. В. Панкіна, А. Шеїна, Л. Бакуна, К. З. Хамзіна, Є. Супоніної, В. Кисельова та ін.

Значний внесок у вивчення близькосхідного регіону в цілому, а також окремих його проблем зробили українські дослідники В. К. Гура, О. А. Коппель, А. А. Пархомчук, Ю. М. Кочубей, А. Маначинський, Б. Парахонський. Українські близькосхідники О. Богомолов, О. Волович, С. Данилов, І. Семиволос, А. Веселовський досліджують різні етапи розвитку близькосхідного мирного процесу в 1990-ті рр., аналізують основні американські миротворчі ініціативи з врегулювання конфлікту. На особливу увагу в цій групі робіт заслуговують праці провідного українського сходознавця Ю. С. Скорохода, в яких автор досліджує еволюцію основних проблем близькосхідного мирного врегулювання, а також політику Вашингтона, спрямовану на їх вирішення.

Серйозні успіхи українською наукою були досягнуті у вивченні власне зовнішньої політики США. Загальне визнання завоювали праці київської школи американістики під керівництвом академіка О. М. Шлепакова в Інституті світової економіки й міжнародних відносин, сьогодні репрезентованої відділом трансатлантичних досліджень на чолі з професором Є. Є. Камінським. У фундаментальних роботах представників цієї школи – Є. Є. Камінського, Б. І. Канцелярука, О. В. Потєхіна, Ю. Б. Гончара, С. О. Шергіна – міститься аналіз зовнішньої політики США відносно держав Європи й колишнього Радянського Союзу та характеристика її глобальної спрямованості.

Значний внесок у вивчення американської політичної думки зробили представники одеської школи під керівництвом академіка С. Й. Аппатова, співробітники кафедри нової й новітньої історії Одеського державного університету ім. І. І. Мечникова, сьогодні – кафедри міжнародних відносин ОНУ під керівництвом професора І. М. Коваля. Особливістю праць одеських дослідників ( І. М. Коваля, О. І. Брусиловської, О. І. Войтовича, В. В. Глебова, В. А. Дубовика) є концептуальне дослідження формування й практичного здійснення зовнішньополітичного курсу Вашингтона стосовно глобальних і регіональних питань на основі аналізу позицій представників американської політичної науки. Окреме місце серед цих робіт посідає колективна монографія представників одеської школи “США: сучасна зовнішньополітична думка. Аналіз концепцій американської політології 80-х рр.”.

Слід констатувати, що в період з 1990 до 2005 рр., як в українській, так і в російській історіографії, проблема концептуального забезпечення політики США щодо арабо-ізраїльського мирного врегулювання не одержала повного висвітлення. Практично не було праць, присвячених комплексному аналізу впливу концепцій американської політології на формування зовнішньополітичного курсу США щодо вказаної проблеми, не здійснювалися серйозні спроби переглянути класифікацію підходів представників американської політичної науки, що існувала в роки «холодної війни».

Це дисертаційне дослідження націлене на усунення такої прогалини у вітчизняній політичній науці. На основі критичного аналізу підходів американських дослідників до арабо-ізраїльського мирного врегулювання, формування й практичної реалізації американської політики щодо цієї проблеми, а також відносин США з основними регіональними й міжнародними учасниками близькосхідного мирного процесу в 1990-ті рр., дисертант виділяє наступні основні напрямки політичної думки США:

1) консервативний, представники якого виступають за збереження “особливих відносин” між Вашингтоном і Ізраїлем, характерних для часів “холодної війни”; є прихильниками домінування питань ізраїльської безпеки над інтересами арабських учасників переговорів; не підтримують вирішення палестинської проблеми шляхом створення незалежної палестинської держави; дотримуються вкрай жорсткої позиції щодо радикальних арабських держав, що виступають проти нормалізації своїх відносин з Ізраїлем і загрожують американським інтересам у регіоні; наполягають на необхідності збереження повного домінування Сполучених Штатів у арабо-ізраїльському мирному процесі й виступають категорично проти розширення кола міжнародних посередників у близькосхідному конфлікті (Д. Пайпс, Н. Подгорець, Г. Лафт, Д. Фейт, Е. Карш,І. Кармон, С. Плот, Е. Кановські, Дж. Вертеймер, Дж. Тороп, М. Хелпрін);

2) збалансований, прихильники якого визнають важливість збереження “особливих відносин” із Тель-Авівом, але водночас роблять акцент на необхідності пошуку балансу між союзницькими відносинами з Ізраїлем і стабільними, конструктивними відносинами з арабськими державами; підтримують урегулювання конфлікту між Ізраїлем і арабськими державами на основі зваженого, прагматичного підходу – реалізації принципу “мир в обмін на території” при одночасному гарантуванні безпеки Ізраїлю; визнають необхідність якнайшвидшого вирішення палестинської проблеми, проте, залежно від своїх політичних переконань, пропонують різні форми для палестинського самовизначення: повну автономію, незалежну палестинську державу та ін.; виступають за залучення в близькосхідний мирний процес інших міжнародних посередників, але при збереженні в ньому провідної ролі США (У. Квандт, Р. Ньюманн, Т. Матейр, Л. Хадар, Р. Хаас, М. Хадсон, Ф. Джерджес, Ш. Телхамі, Б. Рейч, Р. Лебер, Д. Сонтаг);

3) радикально-критичний, представники якого піддають жорсткій критиці принципи, методи й цілі американської політики в мирному процесі, акцентуючи увагу на її відверто проізраїльському нахилі; звинувачують Вашингтон у політиці “подвійних стандартів” у відносинах з Ізраїлем і арабськими державами; наполягають на врегулюванні арабо-ізраїльського конфлікту на основі принципу “мир в обмін на території” і резолюцій РБ ООН № 242 і № 338 під контролем з боку ООН, звільненні Ізраїлем всіх окупованих територій, разом із Голанськими висотами, а також вирішенні палестинської проблеми шляхом створення незалежної палестинської держави на території Західного берега р. Йордан, сектора Газа і Східного Єрусалиму; визнають неефективність одноосібного контролю над мирним процесом з боку США й наполягають на необхідності залучення альтернативних міжнародних посередників на рівних із Сполученими Штатами ролях у мирному врегулюванні (Н. Арурі, Д. Нефф, В. Халіді, Р. Халіді, С. Зунс, Р. Маршалл, Ф. Бенніс, Н. Чомські, С. Рой, Е. Саїд).

Основну джерельну базу цього дослідження склали монографії та статті американських політологів, експертів з військово-стратегічних питань, економістів і політичних діячів, фахівців із Близького Сходу, присвячені виробленню й проведенню політики США щодо арабо-ізраїльського конфлікту. Також було залучено ряд документальних матеріалів, які можна розділити на три основні категорії: 1) тексти американських планів та ініціатив з врегулювання близькосхідного конфлікту; тексти публічних виступів і заяв американських офіційних осіб, що мали безпосереднє відношення до формування й практичної реалізації політики США щодо вказаної проблеми; офіційні заяви арабських і ізраїльських лідерів; 2) документи, пов'язані з процесом організації та проведення Мадридської мирної конференції; тексти мирних договорів Ізраїлю з Єгиптом і Йорданією; угоди й домовленості, досягнуті між ОВП та Ізраїлем у рамках «мирного процесу Осло»; окремі публікації документів і матеріалів ООН; 3) мемуари американських, ізраїльських і арабських державних діячів.

У другому розділі – “Концептуальне обґрунтування стратегії США на Близькому Сході в контексті арабо-ізраїльського мирного процесу” – визначено місце близькосхідного мирного врегулювання в зовнішньополітичних концепціях і доктринах адміністрацій Дж. Буша-старшого і Б. Клінтона, а також виявлено й систематизовано базові підходи американських політологів до розвитку американо-арабських й американо-ізраїльських відносин у контексті еволюції політики Вашингтона щодо врегулювання близькосхідного конфлікту.

У першому підрозділі – “Миротворчий контекст політики США щодо врегулювання арабо-ізраїльського конфлікту” – дисертантом установлено, що впродовж всього періоду, який досліджується, врегулювання конфлікту між Ізраїлем та арабськими країнами залишалося одним з найважливіших напрямків близькосхідної політики США, тоді як Близький Схід посідав одне з центральних місць у глобальній стратегії Вашингтона. Необхідність якнайшвидшого врегулювання конфлікту визнавалася переважною більшістю американських політологів, одностайність яких у цьому питанні, безумовно, впливала на формування американської політики в регіоні. Врегулювання арабо-ізраїльського конфлікту було важливою складовою частиною “доктрини Буша”, яка проголошувала будівництво “нового світового порядку” і віддавала пріоритетне місце мирному врегулюванню конфліктів. Прийняття в 1993 р. “доктрини Клінтона”, а також концентрація Вашингтона на внутрішньополітичних проблемах призвели до початкового зниження інтересу США до проблеми мирного врегулювання в регіоні. Однак, загроза зриву близькосхідного мирного процесу в другій половині 1990-х рр. знов повертає цю проблему в список найпріоритетніших завдань зовнішньої політики другої адміністрації Б. Клінтона.

Другий підрозділ – “Концептуальне обґрунтування “особливих відносин” з Ізраїлем та їхній вплив на арабо-ізраїльський мирний процес” – містить аналіз дискусії навколо фундаментальних основ американо-ізраїльських відносин, а також особливостей їх розвитку в 1990-ті рр. З’ясовано, що вона розвивалася між прихильниками збереження “особливих відносин” з Ізраїлем, які пояснювали природу негласного американо-ізраїльського альянсу спільними стратегічними (концепція “спільних стратегічних інтересів”) і духовними (концепція “спільних цінностей”) інтересами, та їх опонентами, схильними розглядати підтримку Вашингтоном Ізраїлю як наслідок тотального впливу проізраїльського лобі на формування американського зовнішньополітичного курсу (концепція “лобі”).

Автором встановлено, що ідеї збалансованого підходу США в своїх відносинах з Ізраїлем і арабськими державами, певною мірою, знайшли своє відображення в політиці адміністрації Дж. Буша-старшого в 1991-1992 рр., яка протистояла будівництву нових ізраїльських поселень на окупованих територіях, а також стримувала вплив проізраїльського лобі на ухвалення рішень, пов'язаних з арабо-ізраїльським мирним процесом. Однак, якщо політика Дж. Буша в мирному процесі розглядалася більшістю американських політологів як більш неупереджена, то позиція Б. Клінтона, що був не в змозі протистояти зростаючому впливу у формуванні американської близькосхідної політики проізраїльського лобі, була практично одностайно охарактеризована ними як проізраїльська.

Третій підрозділ – “Причинно-наслідковий контекст американо-арабських відносин у межах мирного врегулювання в регіоні” – досліджує погляди американських дослідників на американо-арабські відносини в контексті врегулювання близькосхідного конфлікту. Особлива увага приділяється дискусії навколо проблеми ісламського радикалізму як однієї з основних перешкод на шляху досягнення остаточного врегулювання між Ізраїлем та арабськими країнами.

Дисертантом зазначається, що концептуальні підходи американських політологів щодо зазначеної проблеми зазнали певної еволюції. У першій половині 1990-х рр. для американських академічних кіл більшою мірою був характерний оптимістичний прогноз щодо розвитку американо-арабських відносин, зумовлений закінченням радянсько-американського протистояння в регіоні, а також позитивним потенціалом перемоги міжнародної коаліції на чолі з США у війні в Перській затоці. Проте, у міру стагнації мирного процесу в другій половині 1990-х рр. дискусія навколо цієї проблеми загострюється. У цей період все більший вплив на формування американської політики в регіоні здійснювали представники концепції “конфронтації”, які, на відміну від прихильників концепції “пристосування”, відстоювали доцільність більш жорсткого, аж до силового, підходу до арабських режимів, що не бажали йти на компроміс з Ізраїлем і спонсорували близькосхідні терористичні організації.

У третьому розділі – “Концепції і практична реалізація американської політики щодо врегулювання арабо-ізраїльського конфлікту” – аналізується еволюція основних зовнішньополітичних концепцій, а також особливості практичної реалізації політики США стосовно близькосхідного мирного врегулювання в 1990-ті рр.

Перший підрозділ – “Мадридська мирна конференція: сценарний план адміністрації Дж. Буша-старшого” – аналізує процес формування й здійснення стратегії Вашингтона відносно вказаної проблеми в 1989-1992 рр. Дисертантом з’ясовано, що на початку 1990-х рр. в основу стратегії адміністрації Дж. Буша був покладений всеохоплюючий підхід до мирного врегулювання в регіоні, а також концепція “активного залучення”, яка відстоювала необхідність активної, ініціативної політики Сполучених Штатів у близькосхідному мирному процесі. Практичною реалізацією цих підходів стало проведення з американської ініціативи в Мадриді у жовтні 1991 р. міжнародної мирної конференції з Близького Сходу, заснованої на резолюціях ООН № 242 і № 338 та принципі “мир в обмін на території”. На цьому етапі очолений Вашингтоном мирний процес ґрунтувався на принципі паралельного розвитку діалогу між Ізраїлем і сусідніми арабськими державами, при цьому переговори мали відкритий характер.

У другому підрозділі – “Угоди Осло й їхній вплив на трансформацію мирного процесу та участь у ньому США” – висвітлюється трансформація американських підходів до врегулювання близькосхідного конфлікту в роки першої адміністрації Б. Клінтона (1993-1996 рр.). У цей період в американських підходах до врегулювання арабо-ізраїльського конфлікту домінували положення концепції “готовності”, виходячи з якої, офіційний Вашингтон утримувався від висунення самостійних ініціатив або планів з врегулювання конфлікту, підтримуючи ті компроміси й домовленості, які досягалися протиборчими сторонами. Внаслідок цього, угоди Осло 1993 р. між Ізраїлем та ОВП були досягнуті без активної американської участі. Незважаючи на гостру критику укладених в Осло угод з боку значної частини американських політологів, їх основний принцип – поступове вирішення спірних питань між протиборчими сторонами шляхом укладання проміжних угод – був повністю підтриманий адміністрацією Б. Клінтона й узятий за основу подальшого просування до врегулювання палестино-ізраїльського конфлікту. “Формула Осло” стала значним відступом від принципів, вироблених у попередній період, адже на відміну від всеохоплюючого принципу “мадридської формули”, вона призвела до прориву тільки на палестино-ізраїльському треці, причому він був досягнутий шляхом секретних переговорів.

Третій підрозділ – “Проблема подолання стагнації мирного процесу в діяльності другої адміністрації Б. Клінтона” – досліджує період уповільнення близькосхідного мирного процесу, яке призводить до необхідності перегляду Б. Клінтоном своєї попередньої стратегії, заснованої на концепції “готовності”. В результаті, з метою активного просування до угоди про остаточний статус, у 1997-2001 рр. Сполучені Штати значно підвищують рівень своєї посередницької активності на усіх треках близькосхідного мирного врегулювання, зокрема, при укладанні “Угоди про Хеврон”, “Меморандуму Уай-Рівер” та ін. Водночас, слід констатувати, що американська дипломатія другої половини 1990-х рр. зосереджується в основному на забезпеченні технічної сторони двосторонніх контактів, і тільки після провалу кемп-девідських переговорів у липні 2000 р. уперше висуває самостійний американський план з врегулювання палестино-ізраїльського конфлікту.

У четвертому розділі – “Багатостороння дипломатія в американських концепціях і стратегії врегулювання близькосхідного конфлікту” – досліджується еволюція, якої зазнала американська політична думка й офіційна стратегія США щодо ролі багатосторонньої дипломатії в урегулюванні конфлікту в регіоні.

Першій підрозділ – “Політологічні концепції міжнародного посередництва у врегулюванні арабо-ізраїльського конфлікту” – присвячений дискусії між представниками багатостороннього й одностороннього підходів американської політології навколо доцільності розширення кола міжнародних посередників у близькосхідному мирному процесі. З’ясовано, що в період активного розвитку арабо-ізраїльських переговорів першої половини 1990-х рр. більшість американських політологів була схильна вважати посередництво Сполучених Штатів достатнім для досягнення остаточної угоди між протиборчими сторонами. Проте, починаючи з середини 1990-х рр., політика адміністрації Б. Клінтона, заснована на виключенні всіх альтернативних посередників із мирного процесу, піддається жорсткій критиці з боку прихильників багатостороннього підходу, які розглядали повернення до формули багатосторонньої дипломатії, що використовувалась під час Мадридської мирної конференції як один з найефективніших кроків з подолання кризи в мирному врегулюванні в регіоні. Навпаки, представники одностороннього підходу виступали проти розширення кола посередників, вбачаючи в цьому загрозу американському домінуванню в мирному процесі, і, перш за все, “особливим відносинам” з основним близькосхідним партнером США – Ізраїлем.

У другому підрозділі – “Концептуальне обґрунтування політики США в ООН із питань мирного врегулювання в регіоні” – висвітлюється оцінка американською політичною наукою діяльності Сполучених Штатів в ООН, спрямованої на врегулювання близькосхідного конфлікту. Ця діяльність піддається жорсткій критиці з боку прихильників багатостороннього підходу, на думку яких Вашингтон цілеспрямовано усував ООН від участі в переговорному процесі з метою встановлення свого одноосібного контролю над мирним врегулюванням у регіоні, а також для захисту ізраїльських інтересів. Їх опоненти з числа прибічників одностороннього підходу, у свою чергу, вважали, що діяльність ООН у близькосхідному мирному процесі в 1990-ті рр. не відповідала основним американським інтересам у регіоні і, у зв'язку з цим, не заслуговувала на підтримку з боку Вашингтона.

Третій підрозділ –“Альтернативне посередництво: збіг і суперечності в позиціях США і ЄС”– досліджує перспективи розвитку американо-європейських відносин у межах близькосхідного врегулювання. Встановлено, що прибічники багатостороннього підходу виступали за активне підключення ЄС до арабо-ізраїльського мирного процесу на рівних зі США ролях, аргументуючи свою позицію тим, що європейські країни володіли всіма необхідними для ефективної посередницької діяльності ресурсами, а також, певною мірою, могли зрівноважити проізраїльську політику Вашингтона. Напроти, на переконання прихильників одностороннього підходу, ЄС не мав достатньої політичної ваги для впливу на протиборчі сторони, а відверто проарабська позиція європейських країн не дозволяла розглядати їх як ефективних і незацікавлених посередників у близькосхідному мирному врегулюванні. Водночас, слід окремо зазначити, що необхідність активної координації дій між США та ЄС у межах арабо-ізраїльського мирного врегулювання підкреслювалася представниками обох вищезазначених підходів.

У четвертому підрозділі –“Американські підходи до російського чинника в близькосхідному мирному процесі” – розглядаються підходи американських політологів до розвитку американо-російських відносин у контексті врегулювання конфлікту між Ізраїлем та його арабськими сусідами. Дисертантом з’ясовано, що на переконання переважної більшості представників американської політичної думки неупереджена позиція Росії в мирному врегулюванні у 1990-ті та її згода на домінуючу роль у ньому Сполучених Штатів давала підстави говорити про реалістичний підхід Росії до мирного процесу. Тісні відносини з Ізраїлем, з одного боку, і авторитет в арабському світі, з іншого, надавали Росії шанс активно впливати на обидві протиборчі сторони, що, з погляду прихильників активної американо-російської співпраці в рамках близькосхідного мирного процесу, неодмінно мало бути використано Вашингтоном. Представники одностороннього підходу, зі свого боку, ставили під сумнів як здатність, так і бажання Росії виконувати конструктивну роль в очолюваному Сполученими Штатами близькосхідному мирному процесі. На думку цієї групи дослідників, незважаючи на обмеженість можливостей Росії з просування мирного процесу вперед, її потенціал із дестабілізації процесу шляхом зриву переговорів між протиборчими сторонами впродовж 1990-х рр. залишався значним.