БЛИЗЬКОСХІДНА ПОЛІТИКА ІЗРАЇЛЮ В КОНТЕКСТІ СТРАТЕГІЇ РОЗВИТКУ ІЗРАЇЛЬСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА Автореферат

У вступі визначено актуальність теми, мету, головні завдання, предмет та об’єкт дослідження, стан наукової розробки теми, показано наукову новизну, теоретичне та практичне значення отриманих результатів, зазначено методологію проведеного дослідження, з’ясовано хронологічні рамки дисертації, а також зазначено шляхи апробації дисертаційної роботи.

У першому розділі - “Джерельна база та стан наукової розробки проблеми” - проаналізовано джерела та літературу, використані під час дослідження, сформульовано концептуальні засади обраної методології. У ході написання дисертації автором досліджено надзвичайно широкий спектр джерел, які умовно можна поділити на наступні категорії: джерела ізраїльські, джерела арабські, американські джерела, джерела французького та британського походження, а також праці українських та російських сходознавців.

Важливими для роботи над дисертацією були архівні матеріали, а також матеріали досліджень провідних ізраїльських, палестинських, йорданських та американських політологів, з якими дисертант мав змогу познайомитися під час відвідання цих країн. Серед ізраїльських джерел варто виокремити документи, на основі яких будується регіональна політика Ізраїлю та політика щодо палестинців. Важливе місце посідають офіційні заяви, повідомлення та прес-релізи органів ізраїльської влади. Для вивчення поставленої проблеми неабияке значення мали і мемуарні праці колишніх і нинішніх керівників ізраїльських урядів – Бен-Гуріона, М. Бегіна, Г. Меір, І. Рабіна, Ш. Переса, Б. Нетаньяху, А. Шарона.

Велике значення для написання дисертації мали матеріали експертного характеру, підготовлені ізраїльськими науковцями. Їх можна умовно розподілити на дві категорії—тих, хто сповідує класичний підхід до розгляду проблеми ізраїльської регіональної політики – через імператив національної безпеки в умовах однозначно ворожого оточення, і на тих, хто належить до пост-класичної школи оцінки історії та політики Ізраїлю по відношенню до сусідів, а також вбачає вихід у відмові від сіонізму як засадничої ідеології ізраїльського державотворення — це постсіоністи. До першої категорії науковців, можна віднести таких фахівців, як Б. Рубін, М. Бар-Он, Й. Пері, Е. Шпрінцак. До другої категорії можна віднести таких фахівців як І. Паппе, Б. Кіммерлінг, Б. Морріс, Й. Хазоні, З. Штернхель. Практичне значення під час роботи також мали матеріали, що з’явилися у ізраїльських наукових журналах, матеріали з ізраїльської преси. Це доробки провідного військового оглядача З. Шіффа, істориків Т. Сегева та Т. Райнхардт, А. Хасс, оглядачів Г. Леві та А. Орена, А. Шавіта, Д. Маркуса, У. Бензімана, М. Бенвеністі.

У арабській складовій джерельної бази варто відзначити виступи, офіційні заяви та інтерв’ю лідера Палестинської автономії Я. Арафата, інших визначних діячів ПА – М. Аббаса, Ф. Каддумі, Ф. Хуссейні, А. Бішара, С. Ереката, Х. Ашраві, Н. Шаата, Я. Раббо, М. аль-Масрі, М. Баргуті, а також лідерів країн арабо-ісламського світу - єгипетського президента Мубарака, духовного лідера Ірану Хаменеї, колишнього віце-прем’єра Іраку Азіза. Також важливими джерелами є доробки відомих палестинських та арабських вчених: Едварда Саїда, Е. Санбара, А. аль-Махді, М. Хейкаля, З. Абу-Заййа, А. Абуніма, С. Абуріш. Проаналізувавши арабські джерела, автор дисертації прийшов до висновку про те, що хоча питання миру на Близькому Сході представляє безумовний інтерес для цих країн та їх наукового та інтелектуального співтовариства, все ж не існує консолідованої і неупередженої арабської точки зору на цю проблему.

До цього дослідження також залучено велику кількість джерел американського походження. Це, зокрема, документи – заяви Білого Дому, Держдепартаменту США. Вагомий теоретичний внесок зробили книги, монографії та статті таких фахівців, як Ш. Теламі, М. Тесслер, М. Аронофф, І. Ластік, Н. Чомськи, З. Локман і Д. Бейнін, Н. Шафран, І. Уоллерстайн, Д. Еспозіто, Д. Пайпс, В. Лакер, оглядачів Т. Фрідмана, Р. Каплана, Д. Муравчика. Надзвичайно важливими для аналізу нової парадигми політики США на Близькому Сході були аналітичні доробки американських “мозкових центрів” (think tanks).

В четвертій категорії авторів варто відзначити внесок українських, російських авторів. Цей регіон став об'єктом дослідження таких українських вчених, як І.Ф. Черніков, В.К. Гура, Ю.С. Скороход, О.А. Коппель, О.П. Дергачов та інші. Серед російських науковців варто відзначити таких фахівців, як Пирлін Є.Д., Воробйов В.П., Гасратян С.М., Карасова Т.А, Сатановський Є.Я. та Федорченко А.В. Втім, враховуючи довгі традиції більш тісних зв'язків Радянського Союзу, а потім Росії саме з арабськими країнами та відповідно певний період негативного ставлення до ізраїльської політики та існування Держави Ізраїль, неважко помітити певну проекцію цієї тенденції політики та дипломатії на стан наукової розробки теми арабо-ізраїльських взаємин.

Серед європейських дослідників цієї тематики варто відзначити дослідників з тих країн, які традиційно мали вплив на ситуацію в регіоні та політичні й економічні інтереси на Близькому Сході – французів Д. Відала, А. Греса, Ж.-Ф. Леграна, Ж. Шальяна, Ж. Лакутюра, британців М. Йаппа, Б. Мілтон-Едвардс, К. Круза О’Брайена, Р. Фіска, Д. Прайс-Джонса. Отже, до теоретичної розробки цієї теми було долучено найновіші джерела, що дозволило зсередини та з позицій плюралістичного сприйняття існуючих реалій та фактів подивитися на процеси, які впливали на трансформацію парадигми ізраїльської близькосхідної політики під впливом різноманітних чинників.

У другому розділі - “Регіональна політика Ізраїлю в умовах зіткнення етно-конфесійних ідеологій” – міститься дослідження теоретико-ретроспективного характеру, що визначає передумови формування сіонізму та разом з ним самої проблеми дефініювання регіональної політики Ізраїлю, її імперативів та пріоритетів. На цьому етапі основною рушійною силою конфлікту виступає націоналізм, який створює підґрунтя для виникнення та подальшої трансформації концепції національної безпеки та регіональної політики Ізраїлю на першому етапі державного розвитку (1948-1972). Тоді сторони конфлікту зводять націоналізм на рівень державної політики, зміцнюють на неформальному рівні ідеологію конфесійної солідарності та адаптуються до клієнталістських схем навколо двох полюсів планетарного впливу. На початку цього етапу Сполучені Штати внаслідок Суецької кризи приходять на зміну Британії та Франції, які свого часу відігравали провідну роль у регіоні. Держави та рухи у регіоні групуються навколо двох принципових гравців холодної війни, це відбувається за ідеологічною ознакою та підігрівається політичною та фінансовою підтримкою одного з двох полюсів, які в обмін на цю підтримку отримують значний політичний вплив на ситуацію у регіоні, в тому числі й на перебіг конфліктів.

У третьому розділі - “Спроби перегляду засад регіональної політики Ізраїлю під тиском реалій однополюсного світу 90-х років” - розглядається проблема відповідності принципів регіональної політики ізраїльського керівництва забезпеченню її ефективності, що коливається між перевагами миротворчого реалізму і традиціями силового примусу. Цей етап характеризується припиненням холодної війни в якості загального геополітичного тла і підпорядкуванням вирішення конфлікту полюсу-переможцю – США, котрі підходили до розв'язання проблеми переважно з позицій інтересів Ізраїлю. З’являються передумови для діалогу між Ізраїлем та арабами: поява Нового світоустрою, деідеологізація світової політики, глобалізація світової економіки, еволюція арабського націоналізму та інтегризму. Це започатковує феномен переговорів між ізраїльтянами та палестинцями в рамках процесу Осло (на тлі інтифади 1987 року), який як сума певних тактичних успіхів породжує перспективу мирного врегулювання конфлікту. Усе це знаходить втілення у концепції “нового Близького Сходу” Шимона Переса, де йдеться про можливість економічних переваг для усіх близькосхідних країн у разі встановлення миру у регіоні та об’єднання їх зусиль на регіональному рівні. Цьому сприяв і “атлантичний” цивілізаційний розрахунок про зверхність економічних інтересів над особливостями культурно-історичного розвитку та етнокультурними розбіжностями. З переведенням проблеми з площини міжсистемного протистояння на рівень внутрішньосистемних розбіжностей перспектива врегулювання конфлікту розчинилася в процесах формування “нового світового устрою”, коли регіональна політика Ізраїлю тісно вплітається в контекст стратегії встановлення Pax Americana на Близькому Сході і при цьому відбувається синхронізація цілей і засобів забезпечення ізраїльських національних інтересів в контексті американських національних інтересів в регіоні. Результатом цього стає радикалізація засад політичної діяльності ізраїльського керівництва на рубежі сторіч, коли національна безпека виступає в якості антитези регіонального миру.

У четвертому розділі - “Глобальні тенденції розвитку міжнародної ситуації на початку ХХІ століття та їх вплив на перспективу трансформації арабо-ізраїльського конфлікту” - присвячено розгляду позарегіональних впливів не лише на мирний процес, а на усю складність сприйняття Близького Сходу з боку Заходу, зокрема США. Американський вплив зазнав надзвичайних трансформацій і динаміки у період після 11 вересня 2001 року, коли американська політика у регіоні отримує нові обриси. У дослідженні відстежується історична ретроспектива змін позицій Вашингтона, які за певного розвитку обставин могли зробити додатковий внесок у припинення майже піввікової війни між євреями та арабами. Втім, позарегіональні впливи на мирний процес інколи були малоефективними, а частіше їх політика в дусі Realpolitik взагалі мала зворотній ефект. Це було продемонстровано не лише через призму палестино-ізраїльського конфлікту, а й конфлікту навколо Іраку, що набув конфігурації “хрестового походу”, обумовленого необхідністю пошуку нової парадигми для визначення світоустрою та перерозподілу ролей у цій схемі. В цей період на різних рівнях ізраїльського політикуму і усього суспільства активно культивується образ палестинців як терористів, які визнають лише силовий тиск і це активно використовується ізраїльською пропагандою для лобіювання своїх інтересів на міжнародній арені в рамках американських зусиль по приборканню терористів в усьому світі, таким чином вплітаючи в нього і палестинців, і політичне керівництво ПА. Стан і перспективи регіональної політики Ізраїлю потрапляють у цілковиту залежність від практики американської збройної експансії у мусульманському світі, так само, як і перспективи імплементації спонсорованої США “Дорожньої карти” як одного з магістральних шляхів мирного врегулювання на умовах появи Палестинської державності.