ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА ЄВРОПЕЙСЬКОЇ СЕРЕДНЬОЇ ДЕРЖАВИ ЗА УМОВ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ (НА ПРИКЛАДІ ВЕЛИКОЇ БРИТАНІЇ, ПОЛЬЩІ І УКРАЇНИ) Автореферат

В першому розділі “Теоретико-методологічні засади дослідження зовнішньої політики європейської середньої держави за умов глобалізації” глобалізація розглядається як універсальний і всеосяжний макропроцес, який становить одну з головних середовищних умов зовнішньополітичної діяльності будь-якої держави. Зовнішня політика, здійснювана в глобалізаційному середовищі, вимагає, передусім, розуміння означеного процесу, причому національно-специфікованого, коли кожна країна на підставі універсальних наукових знань виробляє власне бачення глобалізації. Таке національне розуміння глобалізаційного макропроцесу є функцією адекватного розуміння власних національних інтересів, зовнішньополітичної діяльності, в тому числі її наукового аспекту.

Українська політична наука перебуває вже на досить високому ступені розвитку і спроможна продукувати власні уявлення, теоретичні схеми, методи і методології дослідження глобалізаційних процесів. На сьогодні можна виокремити п'ять основних теоретичних підходів до розуміння, глобалізації. Перший може визначатись як консервативно-цивілізаційний. Згідно цього бачення міжнародні відносини, за умов глобалізації, є ареною боротьби і домінування окремих цивілізацій. Відповідно глобалізація сприймається як форма досягнення світового панування однією з цивілізацій - Євроатлантичною. Гармонізація наслідків глобалізаційного процесу для представників цієї точки зору є, водночас, гармонізацією міжцивілізаційних відносин. Другий теоретичний підхід можна визначити як суто глобалістський. Йдеться про синтетичний інтердисциплінарний підхід (з домінуванням економістського елементу), який розглядає глобалізацію як окремий соціальний процес, поступово перетворюючись на окрему науку - глобалістику. Третій теоретичний підхід може визначатись як атлантично-прагмативістський. Йдеться про систему наукових поглядів, в основі яких лежить цілком прагматичне і реалістичне уявлення про євроатлантичну однополюсність сучасного світу та не менш прагматична та реалістична теоретико-політична установка про необхідність адаптувати національні інтереси країн напівпериферії та периферії (тобто всіх тих, що перебувають поза євроатлантичним центром сил) до сценарію однополюсного перебігу глобалізаційних процесів. Четвертий теоретичний підхід неомарксистського характеру має за ключове положення потрійне бачення структури сучасної світової спільноти: світсистемне ядро (центр), напівпериферія, периферія. Представники цього напрямку розглядають глобалізацію з позицій світового соціального конфлікту між світсистемним ядром (центром) з одного боку, та напівпериферією і периферією з іншого. Останній, п'ятий, теоретичний підхід ґрунтується на новітніх уявленнях про теорію і методологію суспільствознавчих досліджень. Синергетичний погляд на суспільні і міжнародні відносини є яскравим і видатним прикладом такого теоретико-методологічного альтернативізму та інноваційності. На думку представників цього напрямку інші теоретичні підходи не дозволяють зрозуміти і осягнути глобалізаційні процеси, вони або занадто теоретично заглиблені, або занадто прикладні.

Глобалізація не є абстрактним предметом винятково теоретичного пізнання, вона містить в собі чимало суто нагальних політичних (безпекових) аспектів, які впливають на практично-політичну діяльність реальних суб'єктів міжнародних відносин. Сучасний історичний період доводить, що одним з найголовніших реально-політичних ефектів глобалізації є можливість набуття нею імперіалістичних форм, тобто появи новітнього глобалізаційного імперіалізму. На підставі аналізу вже існуючих теорій імперіалізму (ліберальної, консервативної, марксистської) сучасний імперіалізм визначається як “порушення національного інтересу”. Таким чином, серед всіх існуючих форм антиглобалізму найдієвішою і системо-модифікуючою є державний антиглобалізм, адже тільки держава є винятковим носієм національного інтересу і має достатній владно-ресурсний потенціал аби модифікувати перебіг глобалізації. Загалом, теза про занепад національної держави в результаті глобалізації є, на думку дисертанта, хибною. Потужність національної держави є функцією поглиблення глобалізації, тобто чим сильнішою є національна держава, тим більше вона спроможна дати відповідь на глобалізаційні виклики, модифікувавши перебіг цього макропроцесу в світі.

Подолання зайвого теоретизму глобалізаційних досліджень можливе, передусім, на шляху застосування більш прикладних та апробованих методів політологічного дослідження. З огляду на комплексність та багатомірність глобалізаційного макропроцесу можна говорити про синтез методів. Зокрема, на думку дисертанта, одним з найприйнятніших методичних поєднань є синтез компаративного та системних методів в рамках цілісної системно-порівняльної парадигми.

В другому розділі “Зовнішня політика середньої держави за умов глобалізації: ідентифікація викликів та формування потенціалу” глобалізація, як і будь-яке інше соціальне явище, розглядається не лише як цілком позитивний феномен, адже вона може приховувати цілу низку небезпек. Саме ідентифікації цих загроз має бути присвячена значна частина глобалізаційних досліджень, оскільки якщо ці загрози не буде визначено, то й відношення до глобалізації коливатиметься між її демонізацією та ідеалізацією.

Передусім, йдеться про глобалізаційні загрози інституту держави, як головному суб’єкту міжнародно-політичних відносин. Ідентифікація загроз державі виходить з її найзагальнішого і найадекватнішого визначення – як політичного інституту з монопольним правом на легітимне застосування насильства. Відповідно, глобалізація становить загрозу або системі влади, або системі легітимації. В разі, коли глобалізаційний процес вражає владно-силовий потенціал держави (національну політичну систему, адміністративну ієрархію, зовнішньополітичний апарат і дипломатію), можна говорити про глобалізаційну загрозу.

Теж саме стосується і макроструктурних умов політичної, економічної, правової, політико-культурної системи – вони також можуть бути вражені негативними аспектами глобалізації, яка таким чином підриває всю національну політію. З погляду зовнішньополітичної практики і зовнішньополітичних досліджень, найнебезпечнішою є загроза національній дипломатії – її організаційному механізму, кадровому потенціалу, традиціям та стилю. Показовим на думку дисертанта є те, що сучасні глобалізаційні міжнародні відносини вимагають не лише потужної національної держави, але й ефективної національної дипломатії, ґрунтованої на цінностях та практиці реалізму. Сучасний складний і багатомірний світ потребує реалістської практики і філософії.

Другим об'єктом для глобалізаційних загроз є система легітимації сучасної національної держави. Під зовнішнім тиском і навіть руйнівною дією глобалізації можуть опинитися національна політична етика та культура, расова, етнічна, цивілізаційна ідентичності і решта ціннісних систем, які виконують легітимуючу функцію.

Таким чином, будь-який зовнішній (міжнародний) виклик/загроза вражає або “організацію насильства” (тобто владу), або легітимуючу систему, руйнуючи одночасно й політичну систему. Відповідно - глобалізація становить небезпеку тоді, коли ослабляє чи руйнує перший або другий елементи.

Окрім двох об'єктів глобалізаційних загроз, виокремлено три ступені небезпеки, які поділяються за трьома базовими цінностями політичної діяльності: безпека, добробут, справедливість. Таким чином, неспроможність сучасної національної держави, засобами легітимної влади, гарантувати національні безпеку, добробут та справедливість свідчить про існування реальної зовнішньої загрози. Коли джерелом такої загрози є глобалізація - варто говорити про глобалізаційну загрозу.

Спроможність національної держави дати адекватну відповідь на глобалізаційні загрози залежить від її глобалізаційного потенціалу. Однак, зважаючи на недостатню розробленість категорії “глобалізаційного потенціалу” та з метою поглиблення її розуміння слід запровадити додатковий аналітичний концепт – “парадигми глобалізаційного потенціалу”, тобто зразку найоптимальнішого поєднання елементів cередньодержавної національної могутності та виокремлення ключових, з погляду глобалізації, її складових. Оскільки глобалізація є надсучасним явищем та тенденцією, то однією з перших парадигм глобалізаційного потенціалу середньої держави є “парадигма технологізму”. Згідно з цією парадигмою, з погляду виживання, існування та розвитку в глобалізаційному середовищі ключовим є технологічний компонент як у вузькому (науково-технічному та економічному) розумінні, так і в найширшому (тобто все, що високотехнологізоване – від комунікацій та культури до адміністрування). Таким чином, глобалізаційно найпотужнішою є та держава і суспільство, які найтехнологізованіші, тобто наслідують “парадигму технологізму”. Технологія – ключовий елемент глобалізаційного потенціалу.

Наступною (після технологічної) парадигмою середньодержавного глобалізаційного потенціалу є “парадигма колективної безпеки”, згідно з якою найпотужнішою в глобалізаційному середовищі буде держава, яка належить до сучасної та ефективної системи колективної безпеки.

Третьою парадигмою глобалізаційної могутності середньої держави є парадигма “національного консерватизму”, згідно з якою, за умов глобалізації, найстійкішим є потенціал тієї середньої держави, що сповідує національно-консервативну ідеологію (в тому числі й у зовнішній політиці). Остання, спроектована у зовнішньополітичну царину, є синтезом національного інтересу і консерватизму, коли перший артикулюється, обґрунтовується та легітимується в термінах саме консервативної ідеології.

Четверта парадигма – “парадигма демократії”. Згідно з нею, найпотужнішою в глобалізаційному середовищі є середня держава, яка збудувала міцну демократію і створила розвинене громадянське суспільство. Цілком очевидним є те, що один державний механізм без суспільної підтримки не зможе дати належну відповідь на виклики глобалізації, адже національне суспільство - це перш за все джерело ресурсів і осердя ідентичності. Отже, тільки міцне громадянське суспільство може бути опорою і надійним тилом національної держави в світі, що неухильно глобалізується.

На основі теорії “цільової парадигми”, сформульованої Є. Камінським, виокремлено п'яту парадигму – “парадигму стратегізму” Згідно з цією парадигмою, найпотужнішою в глобалізаційному середовищі буде та середня держава, якій властиве розвинене (теоретичне, аналітичне, інституційне) стратегічне мислення. Брак зовнішньополітичних стратегій та інститутів їх вироблення і втілення є свідченням слабкості. Інакше кажучи, лише середні держави із вже сформованою “цільовою парадигмою” є справді стратегічно потужними, аби вижити в умовах глобалізації.

Отже, глобалізаційний потенціал з позиції потрійного поділу цінностей світової політики – безпека, добробут, справедливість – визначатиметься (оцінюватиметься) залежно від спроможності середньої держави дотримуватися в глобалізаційному середовищі цих цінностей. Таким чином, середня держава на найнижчому, базовому рівні ефективності просто збереже безпеку; на середньому – підтримає добробут; на найвищому – захистить і поширить назовні власні уявлення (разом з інститутами) про справедливість. Відповідно, вирізняються три типи середніх держав і три рівні ефективності їх зовнішньої політики в умовах глобалізації. Першим вдається лише гарантувати свою національну безпеку – переважно, це посткомуністичні країни Східної Європи. Другій групі держав вдається в глобалізаційному середовищі гарантувати добробут і безпеку (прикладом послугують Центральноєвропейські країни). Нарешті, найуспішнішу групу середніх держав становлять країни які за умов глобалізації, не лише захистили добробут і безпеку, але й зберегли власні інститути та уявлення про соціальну справедливість, поширивши їх на решту світу. Серед цих найефективніших середньодержавних механізмів найбільш прикметними є пост-великодержавні середні держави: Німеччина, Велика Британія, Франція.

Окрім парадигм глобалізаційного потенціалу середньої держави, варто також виокремлювати і два основних його компоненти - духовний, пов'язаний із системами легітимації національної держави, і матеріальний, який включає всі компоненти владно-ресурсного потенціалу держави. У держав третьої групи обидва компоненти рівноприсутні. Держави другої групи мають менший владно-ресурсний потенціал. Нарешті, державам першої групи бракує першого і другого. Нарощення державами другої групи владно-ресурсного потенціалу дасть можливість поширити свої легітимуючі системи на решту світу, а разом з цим і свої уявлення про соціальну справедливість, водночас зміцнюючи і розвиваючи інститути соціальної справедливості в себе вдома. Нарешті, національні держави першої групи можуть компенсувати брак владно-ресурсного елементу могутності через мобілізацію національного духовного (легітимаційного) потенціалу.

В третьому розділі “Європейська специфіка cередньодержавної зовнішньої політики за умов глобалізації”, згідно із запропонованим потрійним поділом середніх держав та на основі сформульованих п'яти парадигм “глобалізаційного потенціалу”, розглядаються три типи середніх держав і відповідні їм тривекторні моделі cередньодержавної зовнішньої політики за умов глобалізації. Кожна європейська держава має визначальну і природну зовнішньополітичну доктрину, яка, однак, концептуально експлікується лише в певний історичний момент, підтверджуючи видатне відкриття американського політичного філософа Л. Стросса про те, що кожній вічній істині свій час. Означені природні доктрини зовнішньої політики європейської середньої держави мають тривекторну конфігурацію.

Спроможність здійснювати зовнішню політику за кожним з трьох можливих векторів залежить від потенціалу середньої держави, який у різних середньодержавних утворів різний. Таким чином, тривекторну глобалізаційну зовнішню політику можна визначити як політику потрійної заангажованості, яка, на найвищому владно-силовому рівні, передбачає спроможність до зовнішньополітичної діяльності за всіма трьома векторами. Велика Британія, як перша і найпотужніша з-поміж сучасних європейських середніх держав, виявила здатність діяти за всіма трьома векторами (європейським, американським, південним). Разом з тим, з низки об'єктивних міжнародно-політичних причин, вирішальним є саме європейський вектор. З погляду глобалізаційного потенціалу, у випадку Великої Британії витримуються всі п’ять парадигм виживання та існування в глобалізаційному середовищі – технологізму, колективної безпеки, демократизму, стратегічності, національно-консервативної ідеології. Британська модель зовнішньополітичної поведінки цілковито відповідає всім п’яти парадигмам.

Польща, як одна з найпотужніших середніх держав Центральної Європи, за умов глобалізації також неминуче втілюватиме тривекторну модель зовнішньої політики. Польська зовнішня політика має три основні напрями: Європа (ЄС), Сполучені Штати, країни Східної та Південної Європи, які залишаються поза Євросоюзом. Однак, її середньодержавний глобалізаційний потенціал поступається Великій Британії, тому Польщі складно дотримуватись одразу трьох стратегічних курсів. Через те, західноєвропейський напрямок переважатиме всі інші.

Обумовлюється це й тим, що зазначений вектор, значною мірою, є джерелом польського глобалізаційного потенціалу як в політичному, так і фінансово-економічному сенсі. Таким чином, за своєю суттю глобалізаційний потенціал сучасної Польщі має дві основи. Перша складова – зовнішня, головним чином фінансово-економічна, тоді як друга – внутрішня навпаки, переважно політична.

Таким чином, польський приклад дозволяє стверджувати, що внутрішні джерела глобалізаційного потенціалу виконують функцію формування цілей, обґрунтування а також ідеологічної спонуки до їх реалізації; зовнішні – це фінансово-економічні та матеріальні засоби досягнення сформульованих цілей. За збалансованого поєднання обох груп джерел, середня держава може досягти неабиякого успіху у здійсненні зовнішньої політики та стати дієвим актором міжнародно-політичного середовища. Власне, Польща інтеграційного періоду є прикладом вдалого поєднання внутрішніх і зовнішніх джерел.

Модель зовнішньополітичної поведінки України, як і будь-якої іншої середньої держави за умов глобалізації, також має тривекторну конфігурацію. Такими трьома векторами є: Європейський, Російсько-Американський (йдеться про стратегічні партнерства) та Балто-Чорноморський. Лише зовнішня політика, що здійснюється за цими трьома векторами і в рамках цих міжнародно-політичних сфер надасть можливість Україні виживати й розвиватись в глобалізаційному середовищі. Однак деградуючий стан національного і, зокрема, глобалізаційного потенціалу української держави не дає їй можливості реалізувати всі три напрями. У випадку України, йдеться про розподіл залежностей за трьома векторами: залежності від Євросоюзу, Росії і Сполучених Штатів, а також більш розвинених держав Балто-Чорноморського регіону.

Цілком слушною може бути така інтерпретація української тривекторності – технології із Заходу, ресурси зі Сходу, ущільнення та інтенсифікація міжнародних відносин в напрямку Балто-Чорноморській вісі (тут йдеться винятково про концептуальне забезпечення і стратегічне планування). В реально-ресурсному ж вимірі Україна позбавлена всіх п'ятьох парадигм виживання та існування середньої держави в глобалізаційному середовищі – вона технологічно відстала, не належить до надійних систем колективної безпеки, стратегічне мислення її політичної еліти поки що далеке від досконалості, національний консерватизм не домінує в зовнішньополітичному мисленні і зовнішньополітичній культурі, а українська демократія ще слабка і неефективна.

Таким чином, можна стверджувати, що за критерієм глобалізаційного потенціалу Велика Британія є середньою державою першого рангу, Польща – другого, Україна – третього.