ГРОМАДСЬКІ ОРГАНІЗАЦІЇ УКРАЇНИ, РОСІЇ ТА БІЛОРУСІ В УМОВАХ СИСТЕМНОЇ ПОЛІТИЧНОЇ ТРАНСФОРМАЦІЇ ПОСТРАДЯНСЬКИХ СУСПІЛЬСТВ Автореферат

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертаційного дослідження, визначено ступінь наукової розробленості проблематики, указано на зв’язок роботи з науковими програмами, сформульовано мету, завдання та гіпотезу дослідження, визначені його об’єкт і предмет, охарактеризовано методологічну базу, висвітлено наукову новизну отриманих результатів роботи, її наукове та практичне значення, подано інформацію про апробацію і впровадження результатів роботи, відомості про публікації за темою дисертації, зазначено структуру дисертації та її обсяг.

У першому розділі „Теоретико-методологічні засади дослідження” розглянуто наукову літературу і джерела, проаналізовано ступінь вивченості проблеми, представлено теоретико-методологічну базу.

Проблеми перехідних політичних систем у політологічній науці традиційно вивчаються в рамках теорії модернізації, що на сучасному етапі прийняла вигляд транзитології, покликаної в західній політичній науці обґрунтувати перехід від авторитарних політичних систем до демократичних (Г. Алмонд, С. Верба, Р. Інглхарт, С. Ліпсет, Д.Растоу, С. Хантінгтон, Д. Лінц, А. Степан, Т. Карл, Ф. Шміттер, Г.О'Доннелл, А. Пржеворський). Проте, конструктивна критика привела до істотного перегляду ряду положень транзитології та дозволила зробити важливі висновки відносно самобутності переходу в пострадянських країнах у порівнянні з „класичними” моделями переходу від авторитаризму до демократії країн Латинської Америки й Південної Європи (П. Д’Аньєрі, Р.Кравчук, Т. Кузьо, Т. Карозерс, М. Макфол, З. Бжезинський, Є. Мачкув, Р.Скідельські, Дж. Каллберг, Дж. Хіглі, Я. Пакульскі, Л. Холмс). Спираючись на досягнення західних вчених і власні здобутки, українські дослідники вивчають такі питання: причини і соціальні наслідки розпаду СРСР; ілюзії і провали ліберальних реформ; соціокультурні проблеми суспільно-політичної трансформації; характер форсованих реформ та соціальні наслідки їхнього втілення (А. Вайнштейн, В. Гельман, О. Фісун, В. Степаненко, І. Кресіна, М.Михальченко, В. Полохало, А. Мельвиль, А. Циганков, А. Данилов, Є.Коростельова, В. Ровда).

Друга група наукових праць висвітлює питання діяльності громадських організацій в перехідних, зокрема пострадянських країнах. Сучасний дискурс щодо розгляду основних інституційних основ неурядових організацій (НУО) та способів їх взаємодії з державою у процесі формування політичних відносин на новій демократичній основі базується на концепціях відкритого суспільства, соціального капіталу, політичної культури, політичної участі громадян, дорадчої демократії, „третього сектору”, які представлені у працях К. Поппера, Р. Дарендорфа, А. Турена, Р. Патнама, Г. Алмонда, С. Верби, Ю.Габермаса та ін. Сьогодні теорія громадянського суспільства застосовується як інструмент дослідження сучасного стану пострадянського соціуму, його проблем та шляхів їх розв’язання на засадах європейської демократії (Б. Андресюк, В. Барков, Г. Зеленько, М. Калініченко, А. Колодій, Ю. Левенець, Т. Розова, В. Степаненко, С. Тимченко, В. Фісанов, О.Алексеєва, О. Аузан, І. Брянцев, С. Грін, С. Перегудов, О. Сунгуров). Немало вчених займаються безпосередньо проблемами становлення неурядових організацій та їх значення для розбудови громадянського суспільства в Україні та інших пострадянських країн (Л. Лойко, А. Винников, М. Лациба, О. Кіндратець, О. Михайловська, В. Новохацький, В. Пащенко, Н.Ротар, Ю. Загородній, С. Кириченко, О. Тинкован, Т. Пошевалова, Ю.Качалова, М. Ліборакина, І. Чарських).

Таким чином, огляд політологічної літератури і джерел, що стосуються тематики, пов’язаної з проблемами розвитку політичної системи і неурядових організацій засвідчує значні здобутки вітчизняної і закордонної політичної науки у цій царині. Разом з тим глибшого дослідження потребують наступні напрями: комплексна оцінка ролі НУО як мережі організацій громадянського суспільства в процесі трансформації політичної системи; функціональний аналіз ефективності НУО як чинника трансформації політичної системи і громадянської свідомості в суспільстві; порівняльний аналіз декількох пострадянських країн та визначення проблем і тенденцій розвитку, спільних для окремого субрегіону; вплив історично обумовлених ментально-психологічних особливостей населення на втілення різних варіантів політичної модернізації; з’ясування впливу ідей громадянського суспільства на геополітичну орієнтацію пострадянських країн.

Широкий спектр проблем, які розглядаються в дисертації, потребує опрацювання різноманітних джерел. Джерельну базу дослідження діяльності громадських організацій України, Росії та Білорусі в умовах системної політичної трансформації складають наступні типи документів: міжнародні нормативно-правові акти, що гарантують право на свободу об’єднання; національне законодавство, яке визначає правовий статус громадських організацій і регулює основні умови їх діяльності; концептуальні документи, що задають напрям суспільно-політичним змінам і зокрема визначають пріоритети розвитку громадянської свідомості й активності; офіційні дані державних органів статистики і юстиції, які слугують базою для кількісних оцінок „третього сектору”; результати соціологічних досліджень, які виступають джерелом вивчення громадської думки щодо діяльності громадських організацій та стосовно розвитку суспільства; індекси розвитку держав світу, що складаються міжнародними моніторинговими організаціями на базі низки різноманітних показників суспільно-політичного і соціально-економічного характеру; документи громадських організацій, які відображують еволюцію їх розвитку, цікаві аспекти її діяльності; документи міжнародних неурядових і міждержавних організацій, що безпосередньо стосуються громадської діяльності як на національному так і на міжнародному рівні відносин.

В якості концептуально-методологічної бази дисертантом обрано, по-перше, концепцію транзиту, цінність якої полягає в аналізі комбінації внутрішніх (ендогенних) і зовнішніх (екзогенних) факторів, які обумовлюють поведінку та дії політичних акторів. При цьому необхідне розуміння того, що для кожного етапу демократизації та для кожного регіону існує власний алгоритм успішного переходу до демократії. І, по-друге, дослідження дисертанта базуються на концепції „третього сектору”, триланковій моделі суспільства (держава – ринок – громадянське суспільство). „Третій сектор” і громадянське суспільство розглядаються як важливий чинник системної політичної трансформації оскільки об’єднують у собі нову, дуалістичну (як радикально реформістську, так і еволюціоністську) стратегію трансформування авторитарних режимів на підставі ідей про самоорганізацію суспільства, перебудову суспільних зв’язків поза межами державного авторитаризму шляхом апеляцій до незалежної громадськості паралельно офіційним, державним, контрольованим партіями каналам спілкування.

У другому розділі „Третій сектор” України, Росії та Білорусі в умовах системної політичної трансформації” проаналізовано основні параметри трансформаційних процесів в українському, російському та білоруському суспільствах, структурні особливості „третього сектору”, правове середовище і ставлення населення до громадських організацій в Україні, Росії та Білорусі.

Системна трансформація в суспільно-політичній сфері означає зміни в політичній системі та суспільному устрої, які стосуються всього спектру суспільного життя. Системність трансформації слід розглядати, перш за все, як ступінь її повноти у всіх суспільних механізмах, яка б повністю корелювала з особливостями стану того чи іншого суспільства, тієї чи іншої країни, з їх історичними реаліями, національними інтересами і т. ін. Трансформаційні процеси в суспільствах України, Росії та Білорусі, безумовно, слід розглядати також і в контексті глобальної тенденції демократизації. Одним з найважливіших чинників гальмування трансформації як реальної структурної модернізації суспільно-політичних і державних інститутів є незавершеність формування основних інститутів громадянського суспільства. Тому однією з необхідних передумов для реальної демократичної консолідації влади і суспільства виступає наявність розгалуженої та дієвої мережі структур громадянської активності.

„Третій сектор” як в Україні, так і в Росії та Білорусі перебуває на етапі становлення. Більшість суспільно активних громадських організацій ставлять собі за мету побудову розвинутого громадянського суспільства, створення демократичної, соціальної, правової держави. Можна стверджувати, що на сьогодні як в Україні, так і в Росії та в Білорусі сформована розгалужена мережа НУО по всій їх території. Проте, за експертними оцінками, суспільно активних і незалежних громадських організацій нараховується значно менше, ніж офіційно зареєстрованих. Для всіх трьох країн характерна диспропорція у щільності мережі НУО між великими містами та сільською місцевістю, а для Російської Федерації також і між різними регіонами.

Умови діяльності НУО в Україні і Росії сьогодні можна оцінити як прийнятні, але не як сприятливі. Більшість існуючих громадських об’єднань і особливо НУО важко вважати осередками низової громадської самоорганізації та солідаризму. Вкрай рідко подібного роду організації створюються „знизу”, самими людьми для реалізації своїх інтересів. Саме тому багатьма вони не розглядаються в якості „агентів” демократичної участі. Переважна більшість громадян України, Росії та Білорусі ніколи не створювали НУО і мають споживацьке ставлення до них. Громадяни не хочуть усвідомлювати, що НУО мають створюватися саме ними для вирішення власних проблем, і очікують вирішення їхніх проблем існуючими організаціями. Тобто громадське життя не стало елементом звичайного людського життя громадян. Поряд з історико-культурним чинником у ставленні населення до неурядових організацій, важливу роль грає також вплив правлячої еліти, який багато в чому змінює напрями розвитку громадянської свідомості попри нормативні очікування.

Зафіксовані кількісні та якісні зміни білоруських громадських організацій свідчать про акцент на регулятивній і контрольній функції держави у відношенні „третього сектору” Білорусі. В середовищі громадських об’єднань республіки звертає увагу недостатність таких напрямів діяльності, як контроль за виборами до органів державної влади та місцевого самоврядування, висвітлення та обговорення дій влади, визначення стратегії розвитку країни. Громадські об’єднання більше спрямовуються на досягнення тактичних цілей суспільного розвитку, ніж стратегічних.

Сьогодні громадяни досліджуваних країн, хоча і зустрічаються з певною складністю та перешкодами, проте, все ж таки мають можливість створити різні форми громадських асоціацій. Існує певний рівень свободи у визначенні цілей діяльності НУО і видів діяльності. На законодавчому рівні існують закріплені податкові пільги для непідприємницьких організацій (звільнення від сплати податку на додану вартість і прибуткового податку). Проте, разом з тим варто відзначити, що умови створення й діяльності НУО значно гірші, ніж умови для бізнес-організацій. Держава фактично відмовилася підтримувати діяльність широкого загалу НУО, натомість зосередившись на прямому фінансуванні деяких громадських організацій, що наближені до влади. Бізнес тільки розпочинає підтримку ініціатив НУО і тільки в соціальній сфері.

Гарантоване право на свободу об’єднань, однак, реалізація цього права занадто зарегульована й ускладнена державою. Це призводить до відмови громадян створювати НУО та реалізовувати соціально значимі ініціативи і формування кола неформальних громадських груп, що мають обмежені можливості захисту своїх прав. Побоювання владної еліти втратити контроль над громадськими ініціативами та діяльністю організацій громадянського суспільства зумовлює небажання влади реформувати довгі, складні й дорогі процедури реєстрації та діяльності НУО.

Політико-правові умови в Білорусі змушують значну частину політично активних громадських організацій діяти неформально, або приймати інші альтернативні форми легалізації – громадські рухи, політичні партії. В Росії відчутність політизації питання громадської активності, очевидно, більша, порівняно з Україною, через відображення у законодавстві побоювань влади щодо зростання зовнішньополітичного впливу „Заходу” саме завдяки активності НУО. Втім політичний чинник діяльності НУО відображається і в правовому полі України: передусім у концептуальних документах і деклараціях щодо євроатлантичного курсу країни.

Суспільно-політична активність громадських організацій в пострадянських країнах гальмується цілою низкою чинників, які великою мірою є відображенням перехідного етапу розвитку країн на шляху від авторитарної до демократичної моделі політичного режиму. Загалом причина слабкої легітимності організацій громадянського суспільства полягає в тому, що переважна більшість громадян ще не готова брати на себе відповідальність за розбудову демократичної держави, громадянського суспільства, в той час, як найбільш активна меншість громадян не в змозі конкурувати на рівних із політичною елітою у формуванні „порядку денного” для розвитку суспільства.

У третьому розділі „Взаємодія громадських організацій і влади” аналізуються зовнішньополітичні та внутрішньополітичні чинники взаємодії громадських організацій з державною владою, перспективи і напрямки розвитку „третього сектору” в Україні, Росії та Білорусі.

Дослідження виявляє недостатність розвитку громадянського суспільства України, Росії та Білорусі для значного впливу на життя людей та змін у державній політиці. Проблеми українського, російського та білоруського „громадських секторів” багато в чому перекликаються. Ні органи державної влади, ні НУО не мають достатнього досвіду і навичок використання процедур публічної політики та консультацій, що призводить до неефективних рішень і незрозумілої політики. Далеко не всі групи інтересів мають оформлення у вигляді професійних НУО, що утруднює процес публічних консультацій та врахування інтересів громадськості. Наявні правові механізми консультацій із громадськістю не використовуються повною мірою й органами влади та НУО. Переважна кількість громадян позбавлена можливості реалізувати свої права на участь у вирішенні питань місцевого значення.

Проте, поряд з цим очевидні і деякі відмінності, які випливають передусім з політичних чинників. В Росії та Білорусі НУО сприймаються значною мірою крізь призму політики, як основний елемент, що ускладнює відношення із „Заходом”, розглядаються як політична зброя XXІ століття. У цьому контексті фундаментальним чинником, який впливає на шлях розвитку „третього сектору” є формування фінансової основи діяльності НУО. В Білорусі та Росії воно йде шляхом все більш жорсткого розмежування вітчизняної бюджетної і закордонної грантової підтримки. НУО з іноземними джерелами фінансування (в якості основних) піддаються значному адміністративному тиску. В Україні ж цей процес не отримав значного розвитку. Настільки радикальну позицію не підтримало ні суспільство, ні більшість політичної еліти.

Попри те, що ініціатива формування громадських консультаційних рад при органах державної влади і місцевого самоврядування в Україні та Росії піддавалася різкій критиці громадських правозахисників через побоювання виникнення чергового „фасадного” інституту демократії та ізоляції незручних для влади НУО, час показав, на нашу думку, що така форма роботи надає певний рівень реальних можливостей залучення громадськості до процесу прийняття владних рішень. Безумовно, не слід забувати про те, що вертикаль влади в Росії значно більш жорстка, порівняно з українською, і саме це може зіграти вирішальну роль у долі громадських рад. Проте, демократизація суспільства і політичної системи, все ж таки, неможлива без повноцінного інституційного оформлення громадянського представництва.

Важливу роль в процесі консолідації громадянського суспільства в Україні, Росії та Білорусі, грає проєвропейська активність громадських організацій, спрямована на наближення пострадянських суспільств до забезпечення демократичних стандартів. Європейська Комісія (а в Україні і Північно-Атлантичний альянс) приділяють чимало уваги підтримці цього напрямку громадянської активності. Передусім це стосується правозахисної та інформаційно-освітньої діяльності НУО. Отже європейський напрям діяльності громадських організацій в досліджуваних країнах уявляється одним з найважливіших елементів їх потенціалу як організацій громадянського суспільства.

Перспективи розвитку „третього сектору” в пострадянських країнах є досить різними: від надто песимістичних, тобто фактичного поглинання НУО державою і закріплення цього становища на законодавчому рівні (реальна загроза для Білорусі та меншою мірою – для Росії) до перспективи утвердження моделі соціального партнерства, яка означає швидкий розвиток „третього сектору” у вигідних суспільству сферах. Утвердження моделі соціального партнерства в Україні вимагає визначення і закріплення принципів та пріоритетів суспільного розвитку України щодо формування громадянського суспільства як стратегічного завдання системної політичної трансформації країни.