ЄВРОПЕЙСЬКА ПОЛІТИКА ФРАНЦІЇ ЗА ПРЕЗИДЕНТСТВА ЖАКА ШИРАКА

Короткий зміст

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, визначено наукове значення роботи, розкрито її зв’язки з науковими програмами, сформульовано мету та завдання дослідження, визначено його об’єкт та предмет, наукову новизну роботи, її теоретичне та практичне значення, висвітлено методологічні засади та структуру дослідження, наведено інформацію про апробацію та публікацію результатів дослідження.

У першому розділі – «Концептуально-теоретичні засади та джерельна база дослідження» викладені концептуальні засади дослідження, наведено огляд джерельної бази, присвяченої тематиці європейської політики Франції, з’ясовано стан наукової розробки проблеми в світовій політичній науці.

Дане дослідження спирається на конструктивістський підхід і використовує поняття зовнішньополітичної ідентичності в якості основної категорії для концептуалізації суб’єктності актора у міжнародних відносинах. Зовнішньо­політична ідентичність держави визначається як набір взаємо­пов’язаних історично укорінених ідей, уявлень, принципів, цілей і концепцій, які складають основу її суб’єктності, асоціюються з нею та обумовлюють її самосприйняття і позиціонування у міжнародному середовищі, тобто як сукупність таких параметрів держави, які формують для неї ідейну структуру її зовнішньої політики. Ідентичність виконує ряд функцій у комплексі зовнішньої політики держави: конститутивну, концептуальну, структуруючу, казуальну, легітимізуючу.

Зовнішня політика в даному дослідженні розглядається як цілісний комплекс генерованих ідентичністю концептуальних засад, які спрямовують діяльність держави у міжнародному середовищі, та практичних засобів реалізації даних концепту­альних засад, відтворення ідентичності та досягнення визначених цілей. У динамічному аспекті зовнішня політика являє собою процес дискурсивного конструювання, утвердження та практичного закріплення базових ідей, концепцій і принципів, спрямованих на облаштування міжнародної системи та визначення місця держави в її структурі.

Відповідно до цього, Європа у даному дослідженні розуміється як політична ідея чи сукупність політичних ідей, які є продуктами соціального конструювання політичними елітами Франції, а європейська політика Франції постає не тільки як діяльність, направлена на регулювання взаємодій в межах європейського простору, але й як політика по відношенню до Європи як до політичної цілісності, орієнтована на визначення її місця в структурі глобальної системи.

Документальна база дослідження складається з офіційних програмних документів, в яких зафіксовано базові доктринальні засади європейської політики Франції, спільних позиційних документів європейських держав та документів європейських інституцій.

Опрацювання великої кількості вітчизняних та зарубіжних аналітичних матеріалів дозволяє говорити, що проблематика європейської політики Франції є недостатньо розкритою в науковій літературі, а її висвітлення здебільшого відрізняється фрагментарністю, орієнтацією скоріше на практичний, ніж на доктринальний рівень аналізу та порівняною поверховістю сприйняття.

Спроби комплексного аналізу характеру і напрямків еволюції зовнішньої політики Франції у постбіполярний період були зроблені у публікаціях французьких науковців Ф.‑Шарійона, Д. Моїзі, Ф. Моро-Дефаржа, Л. Коан-Танюжі, Д. Колара та американських фахівців С.Ф. Крамера та С. Хоффманна.

У рамках дослідження трансатлантичного виміру європейської політики Франції ступінь її антиамериканської спрямованості є предметом дебатів між представниками «проатлатичного» крила французької політичної науки Ф. Есбуром, Ж.-С. Монгреньє, П.‑Асснером, а також рядом американських та британських науковців Ч. Капченом, Ч.‑Коганом, С.Ф. Крамером, А. Меноном, з одного боку, та прихильниками більш поміркованого бачення Ф. Бозо, Г.‑Пармант’єром, Ж. Андреані, Т. Тарді, М. Бреннером, С. Серфаті, Ф. Гордоном, з іншого.

Істотний обсяг наукової літератури присвячено проблемам французької євроінтеграційної політики, в якому варто виокремити монографію М. Гелдрі «Франція та європейська інтеграція: в напрямку транснаціональної політії?», статті Д. Коласа, С.Ф.‑Крамера, Б. Іронделя, Х. Дрейк, Н. де Буасгройє, Г. Грюнберга, Ж.-К. де Свона, Ж.‑Ціллера, А. Левад, Д. Шварцера, Г. Рікар-Ніуль та ін. Значний інтерес становить інституціоналістський напрямок дослідження євроінтеграційної політики Франції, представлений у роботах французького вченого Н. Жабко.

Інституційний рівень безпекової політики Франції в Європі аналізується у працях Ф. Бозо, А. Дюмулена, Х. Штарка, А. Менона, Б. Курмонта, А. Трічера, Дж. Ховорта, В.‑Весселса, Ж. Андреані, А. Заудера, М. Меймета та ін.

Значна кількість публікацій у західних виданнях зосереджена на проблемах відносин Франції з провідними європейськими державами, насамперед Німеччиною та Великобританією, які розкривались у публікаціях Д. Колара, Кс. Пакро, Г. Штарка, Д.‑Верне, Х.-Г. Ерхарта, М. Коопмана, Ф.-Дж. Майєрса, Й. Шільде, Ф. Есбура, М. Кларк, Е. Мешулан, Ф. Шарійона та інших.

Альтернативою матеріалістичному та раціоналістичному розумінню виступають підходи до  аналізу зовнішньої політики Франції, засновані на тих чи інших варіаціях теорії конструктивізму. Дослідження в межах цієї теорії можна умовно розподілити на три групи: 1) наукові роботи, спрямовані на розробку категорії французької політичної ідентичності; 2) наукові роботи із застосуванням дискурсивного аналізу; 3) наукові роботи, в яких використовуються інші методи конструкти­вістської теорії.

Перші кроки у науковій розробці категорії французької політичної ідентичності пов’язані з діяльністю Копенгагенської школи дослідження міжнародних відносин і припадають на середину 90-х років, коли з’являються наукові праці У. Хольм, О. Веєвера та Х. Ларсена, в яких визнається центральне значення цієї категорії для формування концептуальних засад зовнішньої політики Франції. Близькими до аргументації цієї школи є праці американського науковця Г. Флінна та угорської дослідниці Х. Вінчже.

Паралельно до цього розвивався інший «німецько-скандинавський» напрямок вивчення політичної ідентичності європейських держав, представлений працями М.‑Маркуссена, Т. Ріссе, Х. Й. Кнопфа, Б. Шталя, частково Л. Аггестам. Цей підхід не набагато перевершує раціоналістичні теорії, оскільки, згідно з його тезами, «активізація» тих чи інших елементів ідентичності здійснюється шляхом генерування відповідних ідейних конструкцій політичними елітами держави, які при цьому можуть керуватися цілком прагматичними мотивами.

Другу групу досліджень в межах теорії конструктивізму складають наукові роботи із застосуванням дискурсивного аналізу, серед яких робіт французької тематики стосуються праці В. Шмідт, Е. Гроссмана, Ж. Еванса тощо.

Третя група наукових праць представлена роботами американського дослідника К.‑Парсонса, в яких досліджується вплив ідей, властивих лідерам держави, на формування засад євро­інтеграційного курсу Франції.

Російська наука зробила свій внесок у розробку проблематики зовнішньої політики Франції. Її деталізований аналіз подано у статтях К.П. Зуєвої, М.‑Калмикова, А.Ю.‑Дударь, Ю.І. Рубінського, Г.М. Канінської та ін. Найбільш розгорнуто вона розглядається у монографії Є.О. Обічкіної «Франция в поисках внешнеполитических ориентиров в постбиполярном мире».

Вітчизняний науковий доробок з французької тематики складається з ряду досліджень переважно практичного характеру. Надзвичайно важливою для розуміння військово-політичних детермінант зовнішньої політики Франції є монографія професора В.А. Манжоли «Ядерное оружие Франции и вопросы европейской безопасности» та інші його публікації з проблем французької і європейської політики, серед яких слід відзначити роботи «Україна в європейському просторі», «Концептуальна модель відносин між Україною та Францією», «Велика Європа та Україна». Висвітленню окремих аспектів політики Франції в Європі присвячені дисертаційні дослідження Б.‑Мірхана, Л.П. Халецької, О.С. Лозовицького, О.О.‑Мітрофанової, М.П. Мовчана. Стосунки між Францією і Німеччиною проаналізовано у кандидатських дисертаціях А.А.‑Суботіна та  І.-А. Добровольської. Ґрунтовне висвітлення участі Франції у процесах європейської інтеграції подано у дисертаційній роботі І.І. Погорської «Євроінтеграційна політика Франції». Значний інтерес становлять праці цієї дослідниці, присвячені філософському та теоретичному осмисленню сучасних міжнародних відносин, зокрема «Глобальне політичне управління: концептуальний вимір», «Проблематика глобального політичного врядування у концептуальних підходах сучасних міжнародно-політичних досліджень», «Праксиологічний вимір міжнародно-політичних досліджень» тощо.

Виклад французьких позицій міститься в ряді праць з питань європейської інтеграції та безпеки, а саме у монографіях Ю.А. Борко, В.В.‑Копійки, Т.І.‑Шинкаренко, Р.А. Кривоноса, В.Ю. Крушинського, С.В.‑Кондратюка, І.А. Храбана, М.А.‑Троїцького, В.Г. Шемятєнкова, а також у публікаціях Ю.П. Давидова, О.А. Козак, Д.О. Данілова, О.О.‑Ковальової, І.О.‑Мінгазутдінова, М.А. Миронової, О.В. Приходько, А.І.‑Уткіна, В.В.‑Цикало, Г.В. Яворської, К.Ю. Денисенко та інших.

Вагоме значення для формування теоретичних засад дослідження, розуміння загальних векторів еволюції європейської системи міжнародних відносин та аналізу положення України в її структурі мали праці українського вченого Г.М. Перепелиці «Асиметрія міжнародних відносин», «Євроатлантична парадигма України», «Україна і нові виклики у сфері безпеки» та ін.

У другому розділі – «Концептуальні засади європейської політики Франції» представлено основні мотиваційні детермінанти, які визначають зовнішню політику Франції загалом та її європейський напрямок зокрема; охарактеризовано структуру сучасної французької зовнішньополітичної ідентичності, дано оцінку доктрині голлізму для її формування; встановлено головні наслідки розпаду біполярності і завершення «холодної війни» для позиціонування Франції на міжнародній арені та простежено ключові модифікації концептуальних засад, принципів та завдань європейської політики Франції з приходом до влади адміністрації Жака Ширака.

До глибинних сутнісних елементів французької політичної ідентичності відносяться: республіканські традиції врядування – центральна роль держави у суспільному житті, злиття понять держави і нації, примат державного суверенітету тощо; гіпертрофоване значення «рангу» і статусу для зовнішньо­політичного позиціонування; універсалізм та «французька винятковість».

Доктрина голлізму являла собою цілісну концептуальну і дискурсивну структуру зовнішньої політики держави, яка, базуючись на глибинних елементах французької ідентичності, поєднала в собі чітке визначення місії Франції у глобальній системі, базові концепції, на яких ґрунтується ця місія, та встановлення провідних інституційних механізмів, бажаних для її утвердження, з огляду на реалії біполярної системи. Квінтесенцією цієї структури були поняття національної величі та політичної незалежності, які можна розцінювати як прагнення якомога мінімізувати вплив структурних обмежень глобальної та регіональної систем на міжнародну діяльність Франції. На глобальному рівні втілення цієї ідеї полягало у висуненні та впровадженні концепції мультиполярності, яка на тому етапі була відображена у дискурсі про становлення Європи як «третьої сили» у протистоянні США та СРСР.

Автором визначено, що розпад біполярності не призвів до глибинної кризи французької зовнішньополітичної ідентичності: її сутнісні елементи не були дискредитовані, а базові концепції, закладені у доктрині голлізму, не тільки зберегли свою придатність, але й зазнали додаткової реактуалізації.

З приходом до влади у травні 1995 року президента Жака Ширака пріоритетності набула концепція становлення мультиполярного світу на засадах кооперативності та мультилатералізму, інкорпорація якого до французького міжнародного позиціонування стала результатом модифікації параметрів глобальної системи, зниження ступеню нормативного регулювання міждержавних відносин і зростаючої соціалізації Франції в євроінтеграційному середовищі. Для реалізації глобального проекту Франції Європа відіграє домінантну роль, оскільки виступає, основним центром мультиполярного світу і головним провідником мультилатеральних процедур на глобальному рівні.

Європейська політика Франції ґрунтується на принципах, закладених двома провідними концепціями, сформульованими в межах доктрини голлізму, а саме концепцією Великої Європи та концепцією Європи-потуги («Europe-puissance»). Велика Європа являє собою модель становлення на європейському континенті єдиної політичної системи за участю всіх держав Європи. В основі цієї концепції лежало прагнення вивести європейський континент з-під деструктивної дії зовнішніх чинників, які в умовах біполярності мали провідне значення для структуралізації відносин в Європі і перетворювали її на арену зіткнення антагоністичних інтересів наддержав. В результаті дослідження з’ясовано, що на значення цієї концепції в мотиваційній структурі зовнішньої політики Франції впливають фактори, пов’язані з існуючою конфігурацією континентального політичного простору, а саме рекомпозиція зв’язків по лінії Схід – Захід в Європі, перетворення розширення євроінтеграційної спільноти на головну стратегію подолання дестабілізаційних тенденцій фрагментації політичного простору Європи та актуалізація питання про геополітичні кордони Європи.

Концепція Європи-потуги означає становлення об’єднаної Європи в якості глобального центру впливу і має наступні визначальні риси: «географічна амбівалентність» – відсутність чітко встановлених територіальних меж; «інституційна амбівалентність» – відсутність конкретної інституційної моделі, яка б відповідала даній концепції; акцент на уніфікованому зовнішньому позиціонуванні; необхідність формування автономного європейського військового потенціалу як базова передумова для становлення Європи-потуги.

У третьому розділі – «Інституційний рівень європейської політики Франції» розглядаються основні цілі, принципи та результати французької політики в рамках провідних європейських інституцій, виявлено особливості євроінтеграційної стратегії Франції та розкрито роль головних безпекових механізмів НАТО та ЄПБО для реалізації європейської політики Франції.

Аналіз євроінтеграційної стратегії Франції у дослідженні здійснюється на основі трьохрівневої моделі інституційної структури Євросоюзу, яка заснована на балансі функцій, по-перше, між самими комунітарними інститутами, по-друге, між комунітарними інститутами і національними державами, і, по-третє, між самими державами-членами відносно тієї ролі, яку кожна з них відіграє в процесі європейського будівництва. На трьох рівнях даної структури французька дипломатія вирішує якісно відмінні завдання, тому десинхро­нізація динаміки розвитку процесів інтеграції на цих рівнях виступає основним фактором, який гальмує реалізацію французької стратегії.

Відзначається, що, оскільки за президентства Ширака європейська інтеграція набула центральної ролі для структуризації системи відносин на європейському континенті, вона перетворилась на базову платформу втілення політичного проекту Франції із становлення Європи-потуги. При цьому інструментальна цінність інтеграції як засобу максимізації переваг у практичних сферах співпраці, залишаючись суттєвим фактором формування євроінтеграційної стратегії Франції, відійшла на другий план.

Кульмінацією євроінтеграційної політики Ширака було узгодження і прийняття проекту Європейського Конституційного договору. Результати, зафіксовані в остаточній його редакції, здебільшого відповідали прагненням Франції. В першу чергу це стосується запровадження посад Президента та міністра закордонних справ ЄС. Оскільки вироблення даного документу являло собою процес реконфігурації євроінтеграційного об’єднання на всіх трьох рівнях, французьке керівництво вбачало в ньому унікальний шанс для реалізації власного політичного проекту в Європі, чим пояснюється низка поступок Парижу у питаннях, які вважались принциповими на попередніх етапах європейської інтеграції. Відхилення проекту Європейського Конституційного договору на референдумі 29 травня 2005 року являло собою не стільки кризу політичного проекту Франції в Європі, скільки кризу стратегії використання європейської інтеграції як платформи для його реалізації, тому воно не спричинило кардинальну ревізію загальних засад європейської політики Франції, але сприяло зниженню значення інтеграційних інститутів і посиленню значення білатеральних механізмів для здійснення завдань французької політики в Європі в останні роки правління Ширака.

У комплексі європейської політики Франції значна увага приділяється провідним безпековим механізмам в Європі з огляду на традиційне превалювання силового фактору у французькому політичному мисленні та на голлістський імператив, що повноцінна автономність об’єднаної Європи можлива лише за умови формування окремих європейських механізмів безпеки.

Включення нових «м’яких» загроз і викликів безпеці до сфери компетенції Західноєвропейського союзу, Північноатлантичного альянсу та Європейського Союзу виступило головним фактором, який дозволив адміністрації Ширака реалізувати ініціативи із започаткування автономних європейських безпекових механізмів на базі євро­інтеграційних процесів, тому що ефективність існуючих механізмів для нейтралізації нових загроз з політичних чи стратегічних міркувань виявилась недостатньою.

Започаткування Європейської політики безпеки і оборони являло собою поворотний момент для європейської політики Франції, оскільки воно означало переведення питання реструктуризації європейської системи безпеки на міжінституційний рівень, позбавляло США змоги напряму впливати на процес військово-політичної інтеграції в Європі та уможливлювало формування автономних європейських військових підрозділів, контроль над якими належав інститутам ЄС. Автором було доведено, що, окрім внутрішніх інституційних та функціональних параметрів ЄПБО обмежена ефективність цієї політики для реалізації цілей європейської політики Франції за президентства Ширака обумовлена такими факторами, як дисбаланс між стратегічною і політичною платформою політики безпеки і оборони, природа ЄС як інтеграційного об’єднання, здатного за своїми властивостями виступати скоріше аттрактивним центром, ніж механізмом проектування сили, та тенденція до послаблення прямої кореляції між стратегічними і статусними параметрами акторів міжнародних відносин і релятивізації традиційних атрибутів сили.

У четвертому розділі – «Білатеральний рівень європейської політики Франції» досліджується значення різних білатеральних механізмів в комплексі європейської політики Франції: по-перше, механізмів із залученням держав-членів ЄС, які використовуються в рамках євроінтеграційної стратегії Франції, по-друге механізмів, що відносяться до транс­атлантичного виміру європейської політики Франції, і по-третє, механізмів із залученням Росії та України.

Для аналізу білатерального рівня євроінтеграційної стратегії Франції було використано два комплекси відносин – франко-німецькі та франко-британські.

Зростання пріоритетності європейської інтеграції для французької зовнішньої політики та ініціювання її політичного напрямку поряд із геополітичними змінами на континенті робили відносини з Німеччиною одним з центральних компонентів європейської політики Франції. Відносини між двома державами зазнали істотного напруження з приходом до влади уряду Г. Шрьодера у 1998 році внаслідок односторонніх кроків німецького керівництва в напрямку порушення існуючого балансу у структурі двостороннього партнерства. Вирішальним чинником в еволюції франко-німецького патерства стала спільна позиція щодо операції США в Іраку у 2003 році. В цих умовах відносини між Парижем і Берліном почали виявляти тенденції до автономізації та абсолютизації, коли єдність «тандему» набула більшої важливості, ніж практичний зміст узгоджених позицій. Подібне зближення з Німеччиною означало погодження Франції на зміну внутрішнього балансу у франко-німецькому партнерстві, який до того розглядався як неодмінна умова функціонування інтеграційного об’єднання.

Проблематика європейської безпеки стала головним об’єктом співробітництва між Францією та Великобританією за президентства Ширака, що дозволило цьому співробітництву набути провідної ролі в ході становлення і реалізації ЄПБО. Водночас між Францією і Великобританією зберігаються істотні протиріччя щодо загального напрямку просування європейської інтеграції, а також окремих її сфер.

В результаті компаративного аналізу цих двох комплексів відносин автором було встановлено, що франко-німецькі і франко-британські відносини ґрунтуються на концептуально відмінних засадах та мають різну функціональну спрямованість. Ці два комплекси співробітництва доволі важко поєднати в єдиному стійкому механізмі, адже всі три країни дотримуються відмінних поглядів у найважливішому питанні – фінальних цілей та форм євроінтеграційного об’єднання.

Трансатлантичний вимір європейської політики Франції включає в себе два типи білатеральних механізмів: по-перше, взаємодію власне між Францією та США щодо організації європейської системи, а по-друге, взаємодію між Францією та «проатлантичними» державами Європи в ході еволюції європейської системи. Дисертантом виявлено, що оскільки глобальні зрушення, зумовлені завершенням «холодної війни», не зачіпали напряму структурної цілісності західного блоку, фактори, пов’язані з функціонуванням трансатлантичної системи, продовжували здійснювати відчутний вплив на європейську політику Франції за президентства Жака Ширака.

Зменшення ступеню асиметричності трансатлантичного партнерства виступає, з одного боку, необхідною передумовою, а з іншого, неминучим наслідком реалізації європейського проекту Франції. Для стимулювання бажаних структурних перетворень у трансатлантичній системі уряд Ширака спершу застосовував кооперативну стратегію досягнення взаємоприйнятної згоди зі всіма партнерами, насамперед зі США, щодо надання європейським державам достатнього ступеня автономії у військово-політичній сфері. Проте її недостатня ефективність змусила французьке керівництво наприкінці 90-х років виробити функціональну стратегію, спрямовану на розбудову агрегованої військової потужності європейських держав поза межами трансатлантичної системи, що автоматично зумовлюватиме структурні зміни в цій системі.

Відносини з Росією займають важливе місце в комплексі європейської політики Франції. Їм надається центральне значення для оформлення нової політичної організації європейського континенту, заснованої на принципах кооперативності та солідарності задля уникнення утворення нових розподільчих ліній в Європі. І найбільш важливим питанням в цьому контексті є встановлення оптимального балансу між використанням інституційних та білатеральних механізмів – між специфічними формами залучення до інтеграційних процесів і зміцненням двосторонніх зв’язків.

Французький уряд обрав тактику посилення політичної та економічної взаємозалежності у стосунках з Москвою, використовуючи для цього як суто двосторонні інструменти, так й інструменти в арсеналі Євросоюзу. Події 2000-х років дають підстави стверджувати, що пріоритетна для адміністрації Ширака тактика посилення взаємозалежності між Росією та ЄС виявилась недостатньою для здійснення поставлених цілей. Багато в чому цей брак результативності зумовлений неможливістю за допомогою посилення взаємозалежності у функціональних сферах компенсувати брак належного політичного формату залучення Росії до діяльності західних інституцій за відсутності шляхів безпосередньої інтеграції.

На цьому тлі відносини між Францією та Україною відрізнялись значно вужчим спектром питань політичного діалогу, браком інституціоналізованих механізмів співпраці та нижчою інструментальною цінністю. Розширення Євросоюзу, «помаранчева революція», роль стратегічно важливого сусіда ЄС та інші фактори дедалі більш нагально ставили питання про форми залучення України до процесів європейської інтеграції і вимагали вироблення окремого підходу для вдосконалення механізму взаємодій з цією державою. Але при цьому Париж переслідував мету сприяти розвитку таких форм співробітництва між Україною та ЄС, які б сприяли стабілізації і консолідації системи відносин в Європі.

Автор вважає, що не треба перебільшувати вплив російського фактору на франко-українські відносини. Франція дійсно прагне не провокувати конфліктні тенденції, які можуть привести до дестабілізації Східної Європи, але вона в жодному разі не розглядає цей простір як зону виключного впливу Росії. Завдання французької дипломатії полягають, по-перше, у налагодженні стабільної та кооперативної платформи для розвитку відносин у східному сусідстві ЄС, в тому числі за участю Росії, і по-друге, у зміцненні суб’єктності і впливу Євросоюзу в своєму безпосередньому оточенні.