ІТАЛІЙСЬКИЙ РЕГІОНАЛІЗМ У КОНТЕКСТІ ЄВРОПЕЙСЬКИХ ІНТЕГРАЦІЙНИХ ПРОЦЕСІВ Автореферат

У вступі обґрунтовано актуальність, висвітлено ступінь дослідження проблеми, охарактеризовано джерельну базу, сформульовано об’єкт і предмет дослідження, наукову мету та завдання. Визначено наукову новизну роботи, подано методологічну основу дисертації, її теоретичне та практичне значення.

У першому розділі “Теоретичні основи та методологія дослідження політичного регіоналізму” сформульовано понятійно-категоріальний апарат дослідження, проаналізовано концептуальні підходи та теоретичні напрацювання щодо політичного регіоналізму, розглянуто особливості європейського регіоналізму.

У першому підрозділі “Основні підходи до визначення поняття “регіон” проаналізовано особливості трактування поняття регіон та подано у політологічному руслі власне визначення. Враховуючи полісемантичність, невизначеність параметрів наукового застосування, різне, часом протилежне ідейно-політичне розуміння, регіон розглядається як феномен, що інтегрує в собі все розмаїття наявних форм і моделей, паралельно акцентуючи увагу на їхньому смисловому наповненні. Проаналізовано значну кількість дефініцій регіону, їх класифікації та подано власне трактування, що визначає загальні рамки для оперування цим терміном. Політичним регіоном можна вважати територіальну спільноту, що, зважаючи на характерні їй особливості, прагне до виокремлення (або вже досягла його) в межах просторової структури суспільства та конституювання як автономна політична одиниця. Зазначимо, що концентрація суми цих особливостей має сягнути критичного ступеня, щоб зумовити формування регіону. Базисом для трансформації територіальної спільноти в регіон як окрему одиницю політичної системи можуть слугувати одноосібно, а частіше в поєднанні виокремлені та проаналізовані нами регіонотворчі чинники: фізико-географічні; етнолінгвістичні та релігійні; історичні; ідеологічні; соціально-економічні; адміністративні.

Другий підрозділ “Сутність і форми політичного регіоналізму” має загальнотеоретичний характер. Концептуальний вимір проаналізовано за допомогою ретроспективи класичних теорій і синтезу новітніх досягнень у сфері дослідження регіоналізму. На основі узагальнення значної кількості концепцій слід зазначити, що плюралізм позицій і багатовимірність трактування політичного регіоналізму засвідчує його теоретико-наукову значимість, актуалізує регіоналізм як одну з організаційних форм для певного соціуму в політико-правовій сфері та постулює його як невід’ємний елемент новітнього політичного дискурсу у світовому масштабі. Доведено, що ключовою ідейною настановою регіоналізму залишається сприйняття регіону як базового структурного елемента суспільства. При цьому регіоналізм заперечує домінацію держави, прагне до тотальної деетатизації або виступає за її поступову трансформацію в регіональному форматі. Наголошено, що крайні форми регіоналізму містять дезінтеграційний потенціал і можуть виступати чинником нестабільності.

Політичний регіоналізм можна визначити як систему поглядів та ідей, що намагається обґрунтувати доцільність утвердження регіону як повноправного суб’єкта політичного процесу та діяльність, що спрямована на досягнення цієї мети. Виокремлено й обґрунтовано, що політичний регіоналізм на концептуальному рівні розвивається у двох магістральних напрямах. З одного боку – в ідеалістичному. Він, як правило, детермінований історичною невідповідністю соціополітичної структуризації простору до реалій регіонального партикуляризму. В регіоні вбачає найбільш адекватну форму організації для спільнот, які на підставі низки особливостей, найчастіше етнолінгвістичних, прагнуть до виокремлення в межах певного соціуму. З іншого боку – в прагматичному напрямі, що вирізняється адміністративною раціональністю й економічною доцільністю. Намагається враховувати трансформаційні процеси, зумовлені глобалізацією. При цьому регіон розглядається як найкраще організаційне рішення для сучасного суспільства, як оптимальний рівень для ефективного забезпечення стабільного розвитку. Дисертант поділяє погляд М. Кітінга щодо практико-політичного виміру становлення регіоналізму. Цей процес відбувається у двох основних формах: як висхідний регіоналізм, який часто ініціюють регіональні спільноти, він спрямований на посилення ролі регіону; як низхідний регіоналізм – вирішальний імпульс для розвитку отримує згори, зумовлений потребою інституційної модернізації. Наголошено, що “ініціативними центрами” можуть виступати як держави, так і наднаціональні структури, наприклад ЄС.

У третьому підрозділі “Теоретичні засади й особливості еволюції європейського політичного регіоналізму” увагу зосереджено на аналізі концептуальних засад і простежено розвиток європейського політичного регіоналізму. Детально розглянуто погляди щодо тенденцій та перспектив розвитку регіоналізму в Європі, досліджено його політико-правові форми реалізації у контексті європейської інтеграції. Простежено й охарактеризовано три ключові етапи становлення європейського регіоналізму: “період намірів” (середина 40-х – кінець 50-х рр..), “період ідей” (початок 60-х – середина 80-х рр.), “період реальних кроків” (від другої половини 80-х рр. і донині). Наголошено, що сьогодні, за умов поглиблення інтеграційних процесів і поступової втрати державою виключної ініціативи у європейському будівництві, регіональна проблематика перестала бути внутрішньонаціональною прерогативою та ввійшла в загальноєвропейський політичний дискурс. Відтак спостерігаємо, як зростає значення європейського регіоналізму, що наполегливо відстоює прагнення регіону утвердитись автономним суб’єктом політичного процесу, перебрати на себе частину владних повноважень, упливати на формування та здійснення європейських політик і відігравати важливішу, ніж досі, роль в інституційній структурі ЄС.

За сучасних умов європейський регіоналізм розвивається в різноспрямованих і суперечливих напрямах, які можна звести до двох моделей. З одного боку, наявна модель “Європа регіонів”. Для неї інтеграційні процеси – нагода змінити баланс сил на континенті й уможливити регіонам стати незалежною компонентою європейського простору. Залишаючись одним з орієнтирів для формування концептуального каркасу розвитку регіонального виміру, вона не змогла утвердитися як домінуюча модель європейської політичної інтеграції та залишилася лише гіпотетичною альтернативою. У цьому контексті висловлюється застереження стосовно неконтрольованого та непропорційного перерозподілу владних повноважень на користь регіонів, а це могло б заохочувати сепаратистські настрої та призвести до розпаду всього європейського простору на безліч слабких і дрібних утворень, до його суцільної атомізації.

З іншого боку, набуває поширення модель “Європа через регіони”. Вона вирізняється поміркованістю, прагненням увібрати та синтезувати позитив різних форм регіоналізму, вдосконалити та пристосувати їх до сучасних реалій. Її провідною настановою є утвердження регіону як повноцінного та рівноправного партнера у триступеневій структурі ЄС. Наголошується, що практична реалізація цієї моделі могла б стати оптимальним вирішенням. Це дозволило б урахувати значущість регіону і гарантувати гармонійне, збалансоване та взаємоузгоджене функціонування в межах ЄС всіх трьох рівнів урядування.

Зазначено, що надалі слід дотримуватися раціонального поступального підходу до інституційної модернізації Європейського Союзу в контексті прогресуючої тенденції до зміцнення регіону, що, по-перше, увів у загальноєвропейський простір нову форму територіальної організації; по-друге, модифікував традиційне співвідношення різних владних рівнів; по-третє, виступив одним із чинників успішного соціально-економічного розвитку; по-четверте, вплинув на формування пріоритетних напрямів розвитку ЄС; по-п’яте, зробив абстрактну та віддалену ідею “Об’єднаної Європи” більш привабливою для європейської громадськості. Вважаємо, що регіональний рівень не здобув переваги над наднаціональним та національним рівнями, йому не вдалося утвердитися повноправною альтернативою державі – така перспектива межує з утопізмом. Наразі регіон радше відіграє комплементарну функцію як усередині держави, так і в межах ЄС та вирізняється наявністю внутрішнього потенціалу для перетворення на дієвий рівень реалізації європейських політик.

У четвертому підрозділі “Інституційний вимір європейського регіоналізму” показано, що про зростання значимості регіоналізму виразно свідчать активізація й інституційне оформлення діяльності регіонів у Європі. Процес взаємодії регіональних спільнот на наднаціональному щаблі, повільний і фрагментарний на початковому етапі, набуває більш системного та водночас варіантного характеру. Принциповою особливістю є зміцнення ефективності інституційних каналів просування регіонами своїх інтересів і подальше їх урізноманітнення саме в межах ЄС. Принагідно слід наголосити, що динамічний розвиток інституційних форм регіоналізму ще раз підтверджує, що необхідно брати до уваги нові реалії інтеграційних процесів.

У другому розділі “Сутність та особливості становлення італійського регіоналізму” досліджено особливості розвитку регіоналізму в Італії, з’ясовано його теоретичні основи й організаційно-практичні форми реалізації.

У першому підрозділі “Регіональні відмінності як детермінанта організації італійської держави” на основі раніше виокремлених регіонотворчих чинників проаналізовано причини регіональної диференціації італійського суспільства. Засвідчено потужність і стійкість відмінностей між різними частинами країни та стверджено, що внаслідок цього поступово зростає значимість регіоналізму – він може впливати на розвиток політичного процесу, істотно детермінувати територіальний устрій держави, частково позначатися на участі Італії в інтеграційних процесах.

У другому підрозділі “Основні регіоналістські концепції другої половини ХІХ ст. - першої половини ХХ ст.” вивчено теоретичний доробок італійського регіоналізму другої половини ХІХ ст. – першої половини ХХ ст.

У середині ХІХ ст. основним підґрунтям розвитку Італії було визнано принципи жорсткої централізації, які повинні слугувати беззаперечними гарантами єдності. Вважаємо, що адаптований унітаризм був життєво необхідним, на початковому етапі консолідував доволі аморфну внутрішню згуртованість держави. Однак через неспроможність чи, радше, небажання політичної еліти в певний момент усвідомити, що доцільно поступово відмовитися від централістської моделі, інституційна система країни деформувалася, посилилися відцентрові тенденції та зріс економічний шовінізм. половини т. пріоритети таізму____________________________________________________________________________________________

Саме в період створення Італійської держави зароджується регіоналізм як ціннісно-раціональна орієнтація на регіональні пріоритети. Він уособлює протестну реакцію на тріумфуючі еґалітарські тенденції централізму, наголошує на невідповідності унітаризму італійським реаліям, апелює до впровадження регіону.

Протягом першої половини ХХ ст. формується концептуальний каркас італійського регіоналізму як автономної політичної течії, згідно з якою доцільно визнати регіон одним з основних структуротворчих елементів держави. Він повинен стати оптимальною відповіддю на недостатню інтегрованість багатосегментного італійського суспільства. Регіоналісти вважали згубною для Італії концентрацію влади в єдиному центрі та розбудову за одномірною моделлю. Їх об’єднувало бажання забезпечити повноцінне оновлення суспільства через утвердження регіонального формату розвитку держави. Регіоналісти вимагали враховувати внутрішні відмінності, законодавчо формалізувавши статус регіон, який розглядали як найбільш відповідну форму організації Італії. Відтак регіон мав би забезпечити рівномірний розвиток усіх складових країни, уберегти від штучного уніформізму, жорсткого централізму та надмірної бюрократизації. Став би умовою для утвердження демократії, свідченням інституційного плюралізму, ефективним інструментом впровадження нових методів управління, оптимальним простором для реалізації вільного розвитку особистості.

У третьому підрозділі “Теоретичні основи та практичні форми реалізації регіоналізму в період Першої Республіки” розглянуто концептуальний вимір італійського регіоналізму і висвітлено політико-правові форми його реалізації у зазначений період. Зокрема, наголошено, що в післявоєнний період регіоналізм мав сприяти подоланню негативних наслідків фашизму шляхом деконцентрації влади, забезпечити участь усього суспільства в політичному процесі, врахувати регіональні відмінності і стримати посилення сепаратистських настроїв. З цією метою право на автономію та визнання регіону складовою територіально-організаційної структури держави закріпили в Конституції 1948 р. Щоправда, узаконеного не втілили в життя: реально почали функціонувати лише п’ять регіонів із спеціальним статусом (Сицилія, Сардинія, Валле-д’Аоста, Трентіно-Альто-Адідже, Фріулі-Венеція-Джулія), де особливо сильними були відцентрові тенденції. Запровадження регіонів зі звичайним статусом було суттєво сповільнено. Таким чином, ідеї італійського регіоналізму протягом кількох десятиліть залишилися нереалізованими.

У 70-х роках чітко прослідковується неадекватність унітаризму італійським реаліям, все більш очевидною стає неспроможність центрального уряду одноосібно впоратися з регіональними проблемами, змінюється політична кон’юнктура – все це дає необхідний імпульс для практичної реалізації конституційних положень і впровадження ще 15 регіонів (П’ємонт, Ломбардія, Венето, Лігурія, Емілія-Романья, Тоскана, Умбрія, Марке, Лаціо, Абруцці, Кампанія, Апулія, Базіліката та Калабрія).

Показано, що одним із факторів формалізації політико-правового статусу регіонів стали інтеграційні процеси на континенті. Завдяки їм запровадили відмінний від державного щабель урядування – як відповідь на виклики сучасності. Однак у роки Першої Республіки вплив європейської інтеграції на розвиток регіонів залишався доволі обмеженим, позаяк надто повільно розбудовувалися та були слабкими наднаціональні інституційні структури.

Часткове зміщення вектора управлінського впливу в регіони в період Першої Республіки не завжди супроводжувало покращення діяльності при розв’язанні державних і регіональних проблем, воно не послабило дисбалансу в розвитку різних частин Італії. Концептуальна невизначеність і правова неврегульованість форм регіонального врядування, брак практичного досвіду та низка інших факторів зумовили труднощі у становленні регіону як автономного суб’єкта політичного процесу. Навпаки, існувала стійка тенденція до його перетворення на бюрократично-партійний інститут. Іншою особливістю стала проблема регіональної консолідації. Адже живучість поділу всередині країни простежується й у відмінностях функціонування самих регіонів. Отже, для Італії базовим імперативом стала потреба модернізувати інституційну систему та сформувати більш дієву модель взаємовідносин “центр – регіони”, провадити ефективнішу регіональну політику, створити кращі умови, аби регіони були присутніми в загальнонаціональному просторі та брали участь у європейських інтеграційних процесах.

У третьому розділі “Вплив європейської інтеграції на розвиток сучасного італійського регіоналізму” розглянуто значення європейського чинника у формуванні концептуальних основ італійського регіоналізму, проаналізовано феномен Північної Ліги в контексті європейського регіоналізму, показано важливість регіональної політики ЄС для Італії та досліджено європейський вимір функціонування регіонів.

У першому підрозділі “Європейський чинник у формуванні концептуальних основ італійського регіоналізму” увагу приділено теоретичним напрацюванням сучасних італійських регіоналістів та визначено, що на концептуальному рівні ідею Об’єднаної Європи на тлі розвитку італійського регіоналізму розглядають: по-перше – як оптимальний вимір для зміцнення регіональної компоненти, як стимул для її подальшого динамічного розвитку та як засіб для поширення демократичних цінностей; по-друге – як основу для розбудови докорінно нової системи адміністративно-територіальної організації суспільства, яку, з одного боку, вважають протидією уніформізму, що спроможний забезпечити інституційний плюралізм, а з іншого – гарантом від сепаратистських тенденцій; по-третє – як панацею від суто італійських проблем, можливість перекласти тягар відповідальності за внутрішні негаразди на інший інституційний рівень; по-четверте – як альтернативу національній державі та природного партнера регіону; по-п’яте – як єдино можливий вимір для практичної реалізації радикальних регіоналістських проектів, що передбачають тотальне переформатування й італійського, і європейського простору, вони, як правило, межують з утопізмом і мають деструктивний характер.

У другому підрозділі “Північна Ліга в контексті європейського регіоналізму” розглянуто основні характеристики й особливості цього політичного об’єднання. З’ясовано генезис й ідейно-політичну платформу Північної Ліги, що красномовно засвідчила, наскільки інтенсивно поширюється ідея Об’єднаної Європи як узгодженої сукупності регіонів, підтвердила прагнення регіоналістських рухів докорінно трансформувати європейський простір й утвердити абсолютно нові форми адміністративно-територіальної організації суспільства. Незважаючи на всю свою контроверсійність, зміцнення позицій Північної Ліги, по-перше, спонукало глибше осмислити важливість регіону в Італійській державі зокрема та в розбудові ЄС загалом; по-друге, дало необхідний імпульс популяризації ідеї доцільності регіоналізму для стабільного розвитку суспільства в Італії та в Об’єднаній Європі; по-третє, виступило орієнтиром для наслідування та мобілізації інших політичних рухів регіоналістського спрямування на Європейському континенті; по-четверте, довело, що тривала невизначеність рольової функції регіонального чинника у внутрідержавних і загальноєвропейських процесах надалі здатна спровокувати дезінтеграційні тенденції.

У третьому підрозділі “Регіональна політика ЄС як складова розвитку Італії” розглянуто проблематику історичних регіональних диспропорцій соціально-економічного характеру та показано важливість ЄС для їх скорочення. При цьому наголошується, що регіональна політика ЄС набуває вирішального значення для успішного просування європейської інтеграції та досягнення збалансованого розвитку Італії. Вона є, по-перше, важливим інструментом, який зменшує дисгармонію в соціально-економічному розвитку італійських регіонів і загалом зміцнює згуртованість ЄС; по-друге, є виявом солідарності та водночас практично демонструє переваги європейської інтеграції; по-третє, стимулює мобілізацію внутрішніх ресурсів, щоб досягнути загальноєвропейських стандартів розвитку; по-четверте, є одним із шляхів поширення інституційного плюралізму в Італії та врахування регіонального чинника центральними органами влади; по-п’яте, є одним з оптимальних вимірів для економічної діяльності; по-шосте, це можливість для регіону якісно зростати, зміцнювати та вдосконалювати свою організаційну систему; по-сьоме, є однією з форм безпосередньої взаємодії та взаємовпливу субнаціонального (регіонального) та наднаціонального (європейського) рівнів і виходу на загальноєвропейську арену.

У четвертому підрозділі “Європейський вимір функціонування італійських регіонів“ показано роль інтеграційних процесів у практико-політичний сфері діяльності регіонів. Зазначено, що все чіткіше окреслюються взаємообумовлені тенденції до набуття регіонами більшого значення в рамках ЄС, водночас зростає важливість європейського виміру в діяльності регіонів як суб’єктів політичного процесу. Показовим стало те, що італійські регіони розширюють свої можливості участі у європейських справах. У порівняно стислі терміни відбулися неабиякі зрушення: по-перше, регіони набули значних повноважень (їх закріплено в Конституції) при взаємодії з ЄС у питаннях, які належать до регіональної сфери компетенції; по-друге, вони зміцнили важелі впливу на підготовчий і виконавчий етапи реалізації європейських політик; по-третє, розширили кількісно та якісно як інституційні, так і неформальні канали, через які підтримують безпосередні відносини з європейськими інституціями та просувають власні інтереси в межах ЄС; по-четверте, розвинули та диверсифікували інструментарій співробітництва з регіонами інших держав щодо європейських питань; по-п’яте, спостерігається динамічне зростання активності італійських регіонів або принаймні їх частини у європейському просторі як автономних політичних суб’єктів; по-шосте, вони утвердилися як суттєвий чинник демократизації європейського простору; по-сьоме, перетворилися на важливу ланку демонстрації переваг європейської інтеграції та надали їй “людського виміру”, адже присутні в повсякденному житті громадян; по-восьме, виступили протидією відцентрових тенденцій і водночас реалізувалися як одна з найбільш адекватних форм організації для спільнот, що на підставі низки особливостей прагнуть до виокремлення в межах певного соціуму.