Замовити дисертацію АРБІТРАЖНА УГОДА ЯК ОСНОВА КОМПЕТЕНЦІЇ МІЖНАРОДНОГО КОМЕРЦІЙНОГО АРБІТРАЖНОГО СУДУ :

У вступі обґрунтовується актуальність теми дослідження, визначаються її мета та завдання, наукова новизна, характеризуються методи дослідження, методологічна основа, структура, практичне значення роботи, апробація її результатів.

Перший розділ «Загальні поняття про арбітражну угоду» містить два підрозділи.

У підрозділі 1.1. «Поняття, сутнісні особливості та правова природа арбітражної угоди» розглядається термін «арбітражна угода», його зміст та особливості застосування, розкривається сутність арбітражної угоди, як системоутворюючого елементу арбітражного розгляду, який одночасно є договором (правовідношенням) та юридичним фактом. Автор доходить висновку про те, що визначенням, яке найповніше відповідає сутності та ознакам арбітражної угоди, є визначення, що міститься в Типовому Законі ЮНСІТРАЛ та відповідних йому національних законодавствах. Автором обґрунтовується ідея про недоречність синонімічного використання термінів «арбітражна угода» та «третейський запис» через відмінності у часі укладення та предметі. В підрозділі також аналізуються доктринальні положення про природу арбітражної угоди. В результаті проведеного співставлення вироблена концепція розуміння правової природи арбітражної угоди, що поєднує основні доктринальні уявлення про неї, тобто розуміння арбітражної угоди як особливого виду договору між сторонами, підставою існування якого є концесія з боку держав, а елементи якого мають або матеріальний або процесуальний характер, при чому підставою поділу елементів арбітражного застереження на матеріальні та процесуальні є ступінь залежності окремого елемента від державного права.

Предметом арбітражної угоди називається передання певних спорів між сторонами такої угоди на вирішення до арбітражу.

Розроблена система основних сутнісних ознак арбітражної угоди, що складається з 7 елементів (1. Обов’язковість для сторін та неможливість її розірвання в односторонньому порядку. 2. У випадку дійсності арбітражної угоди – обов'язковість її для держав, у яких повинне бути приведене у виконання арбітражне рішення. 3. Неможливість розірвання арбітражної угоди за рішенням суду та неможливість подання окремого позову про визнання арбітражної угоди недійсною. 4. Відносна допустимість, що змінюється залежно від співвідношення із правом країни приведення у виконання арбітражного рішення. 5. Автономність арбітражної угоди від основного договору та від права, застосовного до основного договору. 6. Можливість підкорити арбітражну угоду праву, відмінному від права, що регулює основний договір. 7. Регулювання арбітражної угоди як нормами матеріального, так і нормами процесуального права).

У підрозділі 1.2. «Види арбітражних угод» розглянуті існуючі класифікації арбітражних угод. Так, автором розглядаються види арбітражних угод, що знайшли своє закріплення у нормативних актах та детально розглядається поняття третейського запису та його розуміння в національних законодавствах. Через специфіку змісту третейського запису (до арбітражу передається певний конкретно визначений спір) та обмеженість дій в часі (дія третейського запису пов’язана з часовими межами виникнення та вирішення конкретного спору), а також з метою захисту прав добросовісної сторони арбітражної угоди, автором пропонується внесення змін до законодавства України, що регулює укладення третейського запису в частині зазначення таких вимог до змісту третейського запису як наявність погодженої сторонами вказівки на спір, щодо якого цей третейський запис укладений, вказівки на арбітражний інститут або арбітраж ad hoc, включаючи порядок формування останнього, а також на строк, протягом якого спір, щодо якого укладений цей третейський запис, повинен бути вирішений. Відсутність однієї з вказаних умов запропоновано вважати такою, що тягне за собою недійсність третейського запису. Автором також розглядаються класифікації арбітражних угод, запропоновані вітчизняними та закордонними вченими, що спираються на різноманітні критерії: обсяг спорів, що передаються до арбітражу; джерело складання арбітражної угоди, ступінь визначеності компетентного органу. Вироблена єдина система видів арбітражних угод, яка базується на критерії ступеню визначеності компетентного органу. За цим критерієм арбітражні угоди пропонується поділяти на угоди з імперативно визначеним компетентним органом та угоди з диспозитивно визначеним компетентним органом, до яких і відносяться такі новітні види арбітражних застережень як альтернативні та опціонні арбітражні застереження. Також в даному підпідрозділі досліджується поняття багатоступенчастних арбітражних угод та проблеми їх укладення та виконання. У випадку, якщо сторони намагаються закріпити в арбітражній угоді обов'язковість доарбітражної стадії вирішення спору, рекомендується конкретизувати такий порядок за допомогою детальної регламентації процедури такого вирішення, оскільки визначення сторонами деталізованої процедури доарбітражного вирішення спорів обґрунтовано сприймається арбітражами як свідчення наявності узгодженого волевиявлення сторін на обов’язковість такої процедури та дозволяє правозастосувачу у спірному випадку визначити, чи були дотримані умови такої процедури.

Другий розділ «Законодавчі вимоги до арбітражної угоди та наслідки їх недотримання» присвячений вимогам, що висуваються міжнародними актами та національними законодавствами до арбітражних угод, та наслідкам недотримання сторонами таких вимог, і, відповідно, поділяється на два підрозділи.

У підрозділі 2.1. «Загальна характеристика вимог, що висуваються до арбітражної угоди» в результаті аналізу міжнародних актів і національного законодавства, автор виділяє наступні вимоги до арбітражної угоди: належна форма арбітражної угоди; належна правосуб'єктність сторін; наявність в угоді всіх необхідних умов; допустимість передачі спору, обумовленого в арбітражній угоді, до арбітражу за правом країни арбітражу і країни приведення у виконання арбітражного рішення.

Досліджуючи вимоги до належної форми арбітражної угоди, автор аналізує приписи міжнародних актів та національних законодавств, досліджує зміни, внесені до Типового закону ЮНСІТРАЛ у 2007 р. Особлива увага звертається на можливість укладення арбітражної угоди в електронній формі та нормативну регламентацію використання такої форми арбітражної угоди. Автор обґрунтовує невідповідність вітчизняного законодавства, що регулює укладення договорів в електронній формі, міжнародним стандартам, та доходить висновку про те, що арбітражна угода, укладена з використанням будь-яких засобів електрозв'язку, є такою, що укладена в письмовій формі за умови, що інформація, що міститься в ній, може бути використана в подальшому, а підписи сторін дозволяють ідентифікувати підписувача. Чинність арбітражної угоди не може бути заперечена тільки через те, що вона має електрону форму. Разом з тим, аналізуючи співвідношення більш лояльних до електронної форми арбітражного застереження національних законодавств та вимог Нью-Йоркської Конвенції, що застосовуються державними судами на стадії екзекватури та мають переважне значення перед національними джерелами права, автор вважає доцільним рекомендувати сторонам під час укладення арбітражного застереження враховувати весь комплекс обставин, включаючи приписи міжнародних актів, застосовне національне право та право можливих країн приведення у виконання майбутнього арбітражного рішення. Крім того, враховуючи викладене, а також імперативний підхід більшості держав до цього питання, автор вважає передчасним впровадження усної форми арбітражної угоди, запропоноване в новій редакції Типового Закону ЮНСІТРАЛ.

Досліджуючи вимогу до належної правосуб’єктності сторін арбітражної угоди, автор розглядає колізійні прив’язки, що застосовуються для визначення правоздатності сторін арбітражної угоди, та проблеми, пов’язані з укладенням арбітражної угоди представником за межами повноважень. Автор розглядає питання можливості укладення арбітражної угоди державою та доходить висновку про те, що з огляду на існуючу в світі практику та домінуючи доктринальні концепції (зокрема, концепцію «функціонального імунітету»), така можливість існує, і, зокрема, підтверджується нормативними актами України.

Автором також проведено аналіз поняття «істотні умови арбітражної угоди», в результаті чого визначено, що, оскільки в законодавстві не міститься визначення істотних умов арбітражної угоди, доречно впровадити поняття «необхідні умови арбітражної угоди», як поняття умов, що відображають правову природу арбітражної угоди, наявність яких в арбітражні угоді є обов’язковою і наявність яких призведе до настання очікуваних наслідків. До таких умов автор відносить: для інституційного арбітражу - згода сторін на передачу спорів до арбітражу; коло спорів, що передаються на вирішення арбітражним шляхом; коректне найменування компетентного арбітражного органу та/або коректне посилання на його арбітражний регламент. Для арбітражу ad hoc: згода сторін на передачу спорів до арбітражу; коло спорів, що передаються на вирішення арбітражним шляхом; вид арбітражу; коректне посилання на один з арбітражних регламентів, рекомендованих для арбітражу ad hoc; місце арбітражу. Автор також детально розглядає зміст відповідних умов арбітражної угоди.

Особливу увагу присвячено визначенню наявності між сторонами домовленості щодо передачі спорів до арбітражу та обставинам, які перешкоджають визнанню наявності такої домовленості. Зокрема, автор розглядає проблеми співвідношення волі та волевиявлення, можливі пороки волі – укладення угоди під впливом обману, омани або погрози, пороки волевиявлення, що виникають підчас укладення арбітражних угод між юридичними та фізичними особами.

В процесі дослідження вимоги до допустимості передачі спору, обумовленого в арбітражній угоді, в арбітраж за правом країни винесення або приведення у виконання арбітражного рішення» вивчено поняття допустимості арбітражної угоди, його співвідношення з поняттям арбітрабельності спорів та поняттям підвідомчості спорів, розглянуті виключення певних категорій спорів з компетенції арбітражу в різних національних законодавствах та зроблена спроба виділення базового критерію для такого виключення. Так, поняття «допустимості» та «арбітрабельності» вважаються автором спорідненими, але не тотожніми, оскільки поняття «арбітрабельності» є характеристикою спорів, і є ширшим за змістом, ніж поняття «допустимість», оскільки останнє є характеристикою саме арбітражної угоди. Щодо співвідношення понять «арбітрабельність» та «підвідомчість» спорів, автором зроблено висновок про різнорідність даних понять та некоректність їх взаємозамінного використання. Автор також погоджується із застосуванням в якості критерію поділу спорів на арбітрабельні та неарбітрабельні сукупної наявності в предметі спору публічно-правового елементу та інтересів невизначеного кола осіб, який був запропонований в літературі.

В підрозділі 2.2. дисертації «Наслідки недотримання вимог законодавства до арбітражної угоди» автор доводить, що кваліфікація всіх можливих наслідків недотримання сторонами арбітражної угоди вимог до неї як недійсності арбітражної угоди, не є достатньою, оскільки не відповідає положенням цивільного права про недійсність правочинів, і пропонує розглядати недійсність лише як один з декількох видів таких наслідків. Автор пропонує впровадження особливої категоріальної системи, властивої саме міжнародному комерційному арбітражу, сконструйованої на підставі аналізу співвідношення певних дефектів арбітражної угоди та наслідків, які ці дефекти можуть викликати. Неможливість виконання арбітражної угоди як єдиний реальний наслідок дефектів арбітражної угоди, на думку автора, може бути спричинена: неукладеністю, недопустимістю, недійсністю, невиконуваністю та втратою чинності арбітражної угоди. При чому, неукладеність арбітражної угоди є наслідком недотримання сторонами вимог щодо належної правосуб’єктності, щодо підписання арбітражної угоди належною особою та щодо наявності між сторонами домовленості про передачу спорів до арбітражу – за умови відсутності наступного схвалення факту укладення арбітражної угоди належними сторонами. Недійсність арбітражної угоди має місце у разі порушення вимог щодо письмової форми арбітражного застереження та вимог щодо необхідності окреслення кола спорів, які передаються до арбітражу за певною арбітражною угодою. Недопустимість арбітражної угоди виникає у разі, коли спір за певною арбітражною угодою не може бути розглянутий в арбітражі країни винесення або виконання арбітражного рішення. Невиконуваність арбітражної угоди є наслідком дефектів змісту арбітражної угоди чи певних зовнішніх обставин, які в вочевидь не дозволяють арбітражу визнати власну компетенцію або не дають сторонам можливості здійснити свої обов’язки за арбітражною угодою. Втрата чинності арбітражною угодою має місце після закінчення строку її дії. Остання обставина, власне, не є дефектом арбітражної угоди, але також тягне за собою неможливість її виконання.

Для узагальнення вказаних явищ автор пропонує використовувати термін «безплідність» арбітражної угоди, як визначення такого стану арбітражної угоди, коли вона, внаслідок будь-яких порушень вимог, що висуваються до неї, чи внаслідок закінчення строку своєї дії або з інших обставин не може стати підставою для передачі спорів в арбітраж. У якості протилежної категорії, що характеризує укладену, допустиму, виконувану і чинну арбітражну угоду, запропоновано використовувати термін «дієвість» як визначення такого стану арбітражної угоди, коли спори за нею можуть бути передані в арбітраж, а рішення, засновані на існуванні цієї арбітражної угоди – виконані.

Автором досліджено, які саме обставини можуть стати підставою для визнання арбітражної угоди недійсною, неукладеною, недопустимою, невиконуваною або такою, що стратила чинність. В результаті доведено, що підставою для визнання арбітражної угоди неукладеною є відсутність у сторін належної правосуб’єктності та непідписання сторонами арбітражної угоди за умови відсутності подальшого схвалення сторонами факту укладення такої угоди, в тому числі відсутності схвалення контракту в цілому. Підставою недійсності арбітражної угоди, на думку автора, є порушення вимог до форми арбітражної угоди та порушення вимог до необхідності окреслення кола спорів, що передаються на розгляд в арбітраж. Автором також розглянуто поняття невиконуваності арбітражної угоди, а також поняття втрати чинності арбітражної угоди. Незважаючи на те, що обидва вказані дефекти арбітражної угоди не є наслідками недотримання сторонами вимог, що висуваються до арбітражної угоди, вони, на думку автора, є різновидами безплідності арбітражного застереження. Умовами невиконуваності арбітражної угоди, на думку автора, є дефекти змісту арбітражної угоди, пов'язані з некоректною вказівкою на вид арбітражу, включаючи арбітражний орган або склад арбітражу (невірна назва арбітражного інституту, вказівка на те, що у якості арбітра буде діяти одна зі сторін і т.д.), відсутність вказівки на місце арбітражу для арбітража ad hoc та фрустрація арбітражної угоди. Остання умова тягне кваліфікацію арбітражної угоди як абсолютно невиконуваної, у той час як всі інші свідчать про відносну невиконуваність арбітражної угоди. Умовами втрати чинності арбітражною угодою автор називає закінчення строку її дії, погодженого сторонами, новацію арбітражної угоди та збіг сторін арбітражної угоди в одній особі.

В третьому розділі дисертації «Проблеми оцінювання дієвості арбітражної угоди» розглянуто питання, які виникають в судовій та арбітражній практиці та пов’язані з порядком та суб’єктами оцінювання відповідності арбітражної угоди дослідженим вище вимогам, а саме: обсяг та джерела компетенції міжнародного комерційного арбітражного суду, зміст концепції автономності арбітражної угоди та проблеми визначення права, застосовного до арбітражної угоди. Розділ 3 складається з трьох підрозділів. В підрозділі 3.1. «Компетенція арбітражу» досліджено обсяг та джерела компетенції арбітражу, а також відповідні концепції, що знайшли відображення в науковій літературі. Джерелами компетенції арбітражу називається арбітражна угода (а також договори, що укладаються між сторонами та арбітражним органом), приписи законодавства і позовна заява, яку сторона направляє до арбітражного органу.

Особлива увага звертається на дослідження поняття компетенції-компетенції та ефектів, що породжуються цією доктриною. Крім того, в поточному підрозділі розглядається проблема lis pendis – конфлікт компетенцій арбітражу та державного суду, що виникає, коли державний суд визнає арбітражну угоду недійсною, у той час, як арбітраж визнає її легітимною та такою, що викликає виникнення у арбітражу відповідної компетенції. Автор робить висновок про те, що єдиним дієвим шляхом вирішення вказаної проблеми є визнання так званого «негативного ефекту доктрини компетенції-компетенції», який полягає в тому, що арбітри мають прийти до рішення із приводу своєї компетенції раніше державного суду, і пропонує закріплення вказаного ефекту у вітчизняному законодавстві.

В підрозділі 3.2. «Автономність арбітражної угоди» автор розглядає принцип автономності арбітражної угоди, що полягає в визнанні арбітражного застереження незалежним від договору, до якого таке застереження відноситься, зокрема, у вирішенні питання про недійсність договору або арбітражної угоди та аналізує історію та процес затвердження цього принципу в законодавстві та доктрині, а також постулати, на яких цей принцип базується. Порівнюючи зміст принципу автономності арбітражного застереження з приписами цивільного законодавства, які відносяться до визнання недійсними договору та його частини, автор доходить висновку про те, що ідея автономності арбітражної угоди базується не тільки на специфічних рисах міжнародного комерційного арбітражу, але й на загальноправових уявленнях про правочин.

Підрозділ 3.3. «Право, застосовне до арбітражної угоди» присвячений дослідженню приписів законодавств та зовнішніх факторів, пов’язаних з волевиявленням сторін, які дозволяють правозастосувачу визначити, яке право він має застосовувати до арбітражної угоди. Відзначається наявна на цей час в доктрині неузгодженість щодо цього питання, яка результує в складну систему колізійних прив’язок, яка передбачає можливість застосування декількох правових систем до однієї арбітражної угоди. Такий підхід піддається критиці, як занадто складний та малорезультативний. Узагальнюючи викладені концепції визначення права, застосовного до арбітражної угоди, автор робить висновок про те, що, за винятком питань про арбітрабельність спору, а також питань про належне волевиявлення (включаючи представництво), оптимальною прив’язкою для визначення права, застосовного до арбітражної угоди, є прив'язка до місця проведення арбітражу. Визнання місця арбітражу як чільної прив’язки при визначенні права, застосовного до арбітражної угоди, несе в собі важливий гармонізуючий ефект, тому що служить попередженню протиріч, які можуть виникнути при застосуванні щ до питань дієвості арбітражного застереження різних законодавств.