ОЦІНКА ВАРТОСТІ ОБ’ЄКТІВ ПРАВА ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ (ІСТОРИКО-ПРАВОВОВЕ ДОСЛІДЖЕННЯ) Автореферат

У Вступі обґрунтовується актуальність обраної теми; формулюються мета і завдання дослідження; визначаються об’єкт і предмет дослідження, його методологічна основа, наукова новизна; висвітлюється теоретичне та практичне значення, апробація отриманих результатів; вказуються публікації за темою дисертації.

Перший розділ “Становлення інтелектуальної власності як об’єкта права в світі та Україні” містить чотири підрозділи.

У першому підрозділі “Історія розвитку, загальна характеристика і складові інтелектуальної власності” аналізується історія виникнення поняття «інтелектуальна власність» та її еволюція.

В історії та еволюції інтелектуальної власності виділяють три важливих етапи, які відомі відповідно під назвами привілеї, національні патенти та авторське право, а також інтернаціоналізація.

Перший етап (XV-XVIII ст.) характеризується наданням сувереном монополії на права інтелектуальної власності за власним бажанням. До числа найбільш вагомих актів цього періоду можна віднести Статут Венеціанської республіки (1474 р.) і англійський Закон про монополії (1628 р.).

Протягом другого етапу (1790-1883 рр.) формувались національні патентні системи та механізми захисту авторських прав. Основа сучасної системи авторського права була закладена в Англії «Статутом королеви Анни» (1709 р.), який вводив реєстрацію опублікованих творів. У Франції у 1791 та у 1793 роках Конституційною асамблеєю були прийняті два декрети, що встановлювали довічні авторські права для авторів і обмежені в часі права для їхніх спадкоємців. Приклад Франції був запозичений майже всіма країнами континентальної Європи.

Третій етап інтернаціоналізації (з 1883 року і донині) характеризується бурхливим розвитком міжнародної торгівлі. Ратифікація міжнародних конвенцій, основними серед яких були Паризька та Бернська, і їх трансформація в національні законодавства суттєво сприяли перетворенню галузі права інтелектуальної власності в міжнародну, якою воно є зараз.

Також доцільним є і наступна періодизація становлення та розвитку інтелектуальної власності. А саме, на першому етапі на фоні загального зростання промислового виробництва відбувалися значні зміни в характері економічних відносин між країнами. Протягом другого етапу (1914 – 1950), який можна назвати етапом стагнації, мали місце тривалі економічні кризи та відбудова зруйнованих І та ІІ Світовими війнами економік багатьох країн. Третій етап співпадає з відновленням національних економік. На цьому етапі основним ресурсом розвитку суспільства стає інтелектуальна діяльність. Четвертий етап, що охоплює період з 1971–1994 рр., співпадає з початком глобалізації економічної та комерційної діяльності. Найбільш суттєвими ознаками п’ятого етапу стало поширення світових ринків об’єктів інтелектуальної власності та поява новітніх технологій торговельної діяльності – електронної торгівлі. Цьому процесу в значній мірі сприяло широке застосування інформаційних та інтернет-технологій. Подальша інтернаціоналізація інтелектуальної власності загострила актуальність проблеми правового регулювання інтелектуальної власності і, перш за все, її торговельних аспектів.

Поняття «інтелектуальна власність» включає в себе три основні елементи, що становлять певну діалектичну єдність, а саме: інтелектуальний продукт або продукт розумової, інтелектуальної праці, інтелектуальна власність і нематеріальний актив, кожному з яких можна дати своє визначення

Як об'єкт права «інтелектуальна власність» — це абстрактне поняття, що використовується для позначення сукупності виключних прав на результати інтелектуальної і, передусім, творчої діяльності, а також прирівняні до них за правовим режимом засоби індивідуалізації юридичних осіб, продукції, робіт і послуг.

З’ясування ролі міжнародно-правових актів різних історичних періодів у формуванні державно-правової системи охорони результатів інтелектуальної діяльності, висвітлення конкретних досягнень та принципових недоліків у правовому регулюванні відносин інтелектуальної власності дає нам змогу констатувати про прогресивні зміни у розвитку права інтелектуальної власності в сучасний період української незалежності.

У другому підрозділі “Зародження і розвиток авторського права в світовій юридичній практиці та Україні” досліджується історичний розвиток інституту авторського права у світовому масштабі та Україні.

Порівняльно-правове дослідження розвитку інституту авторського права у світовому масштабі необхідне в зв'язку з тим, що глибоке розуміння всієї специфіки вказаного інституту в українському праві неможливе без еволюційного погляду на його розвиток в світовій юридичній практиці.

Загальнотеоретичні й спеціальні питання авторського права докладно розроблені такими вченими як Б. Антімонов, І. Близнець, М. Гордон, І. Грінгольц, В. Дозорцев, І. Зенін, В. Серебровський, Е. Флейшиц та рядом інших. Особливим чином необхідно відзначити роботу Е.П. Гаврилова «Радянське авторське право. Основні положення, тенденції розвитку», яка є методикою дослідження перспектив еволюції цивільно-правового інституту авторського права.

Авторське право пройшло тривалий і складний шлях. Воно відображає повільний рух людства до визнання ролі закону в регулюванні суспільних й особистих відносин.

Історико-правовий огляд основних етапів розвитку авторського права, дозволяє автору даного дослідження констатувати, що вже протягом XVIII в. в країнах Європи, Північної Америки й в ряді інших країн відбуваються зародження і законодавче оформлення авторського права в якості самостійного спеціального правового інституту.

Спираючись на історико-правовий досвід країн світу з питань інтелектуальної власності, зокрема з питань авторського права та суміжних прав, Україна вимушена, як незалежна держава привести свою нормативно-правову базу у відповідність до міжнародних правових стандартів.

Ухваленням Закону «Про авторське право і суміжні права», а також інших законодавчих актів, Україна продемонструвала бажання і готовність інтегруватись до міжнародних структур з питань авторського права і суміжних прав.

Приєднання України до Світової організації торгівлі, прагнення інтегруватись в Європейські міжнародні структури вимагає від України гармонізації законодавства і, зокрема, законодавства про авторське право та суміжні права, приведення його до міжнародного рівня.

У третьому підрозділі “Поняття та історія виникнення торговельної марки як об’єкта правової охорони” проаналізована історія становлення товарного знаку.

Поява торговельної марки (знаку для товарів і послуг, товарного знаку) і наділення її певними функціями пов'язана з розвитком торгівлі й реклами. Використання спеціальних символів на товарах, які свідчать про географічне місце його виготовлення, увійшло у практику ще в період античності. Цехові знаки Середньовіччя стали основою для розвитку сучасних колективних марок. Поширення таврування товарів індивідуальними торговельними марками одержало внаслідок розвитку мануфактурного виробництва.

Юридично відокремившись серед інших засобів індивідуалізації товару і товаровиробника, таких, як підпис, клеймо тощо, товарний знак як правова категорія стає відомим у другій половині ХІХ ст. Однією з перших країн, яка прийняла закон про товарні знаки була Франція, у якій закон від 1857 р. залишився чинним понад 100 років.

Розвиток права на товарні знаки всередині країн був значною мірою пов'язаний із розвитком його міжнародної охорони. На особливу увагу заслуговують Паризька конвенція про охорону промислової власності (1883), Мадридська угода про міжнародну реєстрацію знаків (1891), що заснувала Спеціальний союз для країн – членів Паризької конвенції, та інші міжнародні угоди.

В даний час міжнародна співпраця набуває визначального значення в справі розвитку національного права. Вона починає розвиватися на базі моделі міжнародних угод, які акумулюють потреби економічної інтеграції у світовому масштабі, виливаючись в інтеграцію правову. Звідси розвиток національних правових систем стає вже немислимим без врахування норм міжнародної угоди, в якій країна бере участь.

У четвертому підрозділі “Розвиток сучасного законодавства про інтелектуальну власність в Українї” досліджено процесс розвитку сучасного законодавства у цій сфері.

Аналіз процесу становлення законодавства незалежної України у сфері інтелектуальної власності свідчить про наступні особливості. З однієї сторони, це надзвичайна динамічність цього процесу: щороку приймаються зміни до діючого законодавства, що зумовлено як зобов’язаннями України перед ЄС та СОТ, так і специфікою цієї сфери, яка стрімко розвивається у ХХІ ст. З іншої сторони, не дивлячись на щорічні доповнення, суттєвих змін у правовому регулюванні відносин у сфері права інтелектуальної власності як таких не відбувається. Процес адаптації національного законодавства до законодавства ЄС відбувається надзвичайно повільно. Головним чином, під впливом зовнішніх чинників. Строки адаптації законодавства про інтелектуальну власність до законодавства ЄС, визначені у низці угод, не були дотримані.

В Україні традиційно зберігається дворівнева система законодавства у сфері права інтелектуальної власності. Збережена наступність у правових традиціях, яка полягає у розміщенні норм про право інтелектуальної власності у системі цивільного законодавства. Наявність великої кількості проблем у системі права інтелектуальної власності зумовлена неузгодженістю між нормативно-правовими актами з цих питань, у тому числі інституційного характеру. Потребують вдосконалення процедури правової охорони об’єктів інтелектуальної власності, а також здійснення судового захисту прав інтелектуальної власності, у тому числі шляхом створення спеціалізованого суду (патентного суду), який би розглядав усі питання, пов’язані із порушенням прав інтелектуальної власності.

Другий розділ “Правова основа оцінки прав на об’єкти інтелектуальної власності” містить чотири підрозділи.

У першому підрозділі “Мета і база оцінки прав на об’єкти інтелектуальної власності як нематеріальних активів” на основі аналізу юридичних актів, що регламентують порядок визначення вартості прав на об’єкти інтелектуальної власності, виявлено особливості відносин у цій сфері в сучасний період. Окрім того, висвітлено особливості юридичної термінології, сформованої із врахуванням економічних визначень, напрацювання іноземних та українських спеціалістів в галузі права.

За своєю суттю об’єкти інтелектуальної власності нематеріальні. Тому їх вартість не визначається з використанням традиційних показників, що застосовуються для оцінки об’єктів в матеріальній формі. Світовий досвід свідчить, що питання визначення адекватної вартості складне як з практичної, так і теоретичної точки зору. У 1989 р. в доповіді ЮНІДО підкреслювалося, що «… не існує стандартної методики визначення ціни на технологію, але є значна кількість рецептів, які фахівці в галузі передачі технологій можуть запропонувати», і далі «… ці рецепти не дають математичної визначеності наукового аналізу. Кожний з них більше належить до мистецтва, ніж до науки». Ймовірність та суб’єктивність щодо такій оцінці очевидна. Це потребує залучення до розрахунку вартості об’єктів інтелектуальної власності більш удосконаленого методичного інструментарію з юридичним закріпленням.

Необхідність вартісної оцінки прав на об’єкти інтелектуальної власності виникла у зв’язку з продажем об’єктів промислової власності (винаходів, промислових зразків, торговельних марок, тощо), наданням ліцензій на використання об’єктів промислової власності, відчуженням або передачею прав на використання об’єктів авторського права та суміжних прав, ноу-хау. Окрім того, оцінка нематеріальних активів потрібна у разі визначення вартості цілого науково-технічного потенціалу підприємств і організацій, які приватизуються, їхнього продажу, в процесі інвестування коштів на створення об’єктів, які містять в собі результати інтелектуальної, творчої діяльності, їх оцінки як внеску до статутного капіталу створюваних суб’єктів господарювання. Наступним моментом цього процесу є визначення розміру винагороди авторам розробок та особам, які сприяють їх впровадженню тощо.

Важливість та актуальність вирішення практичних проблем визначення вартості нематеріальних активів в сфері інтелектуальної власності з позицій нормативно-правового регулювання обумовлена складністю проблем ціноутворення при комерціалізації об’єктів інтелектуальної власності та неоднозначністю позицій спеціалістів з питань методології визначення вартості прав інтелектуальної власності. Зазначені підходи до оцінки нематеріальних активів повинні набути легального статусу, закріпленого чинним законодавством країни, з урахуванням міжнародних стандартів у цій сфері.

У другому підрозділі ”Теоретико-правові основи оцінки вартості прав на об’єкти інтелектуальної власності” здійснюється аналіз та порівняння теоретичних основ сучасної оцінки вартості прав на об’єкти інтелектуальної власності.

Прийоми, що застосовуються для визначення вартості прав на об'єкти інтелектуальної власності, можна розділити на три групи: підходи, методи і методики. Підходи дають принципи визначення вартості. Методи визначають процедуру розрахунку вартості. Методики розглядають застосування того чи іншого методу стосовно конкретних об'єктів інтелектуальної власності та конкретних цілей оцінки нематеріальних активів.

Одним з ключових моментів на шляху перетворення об'єктів інтелектуальної власності в товар є їх вартісна оцінка. Оскільки вартість (ціна) є фундаментальною властивістю товару. Тому, з юридичної точки зору, дуже важливим є єдиний нормативний підхід до вартісної оцінки на всіх стадіях життєвого циклу об'єкту інтелектуальної власності, а саме: в процесі його створення, правової охорони, комерційного використання, захисту прав.

Оцінка вартості прав на конкретний об'єкт інтелектуальної власності у конкретному випадку їхнього використання є досить складною процедурою й у кожному випадку вимагає унікального рішення задачі. Однак при усьому різноманітті таких випадків існує три загальновизнаних підходи до оцінки прав на об'єкти інтелектуальної власності: витратний підхід, порівняльний (ринковий) підхід, дохідний підхід

Здійснення аналізу та порівняння теоретичних основ сучасної оцінки вартості прав на об’єкти інтелектуальної власності дозволить у майбутньому з єдиних позицій підійти до вирішення практичних задач в цьому напрямку.

У третьому підрозділі “Формування нормативно-правової бази оцінки вартості прав на об’єкти інтелектуальної власності в Україні” висвітлено процес становлення законодавства України у сфері оцінки вартості прав на об’єкти інтелектуальної власності.

Питання оцінки вартості інтелектуальної власності, які в умовах переходу до ринкової економіки формують частину нематеріальних активів підприємства, виникли одночасно з реформуванням економіки нашої країни. Однак досі в Україні не створено досконалої нормативно-правової бази, що регламентує відносини в цій сфері, не дивлячись на ряд кроків, що робилися неодноразово у цьому напрямі. Нині оцінка вартості прав на об’єкти інтелектуальної власності нерідко здійснюється із застосуванням суб’єктивних підходів фахівців. Цей факт породжує немало колізій і суперечностей.

Спроби регламентувати відносини, пов'язані з оцінкою вартості інтелектуальної власності, були зроблені колективом авторів — співробітників Національної академії наук України в 1994—1995 рр. при підготовці проекту Закону України «Про інтелектуальну власність та її захист», який мав (на думку авторів) стати стрижнем усього законодавчого масиву України в сфері інтелектуальної власності виходячи з найбільш широкого тлумачення поняття інтелектуальної власності. При цьому до об'єктів права інтелектуальної власності автори відносять лише «офіційно легалізовані результати інтелектуальної (творчої) діяльності», зараховуючи до них і ті, які принципово не можуть бути об'єктами патентної охорони або охорони відповідно до норм авторського права, а також «матеріальні носії інтелектуальної діяльності» (аркуш папера, книжка або магнітний диск, тобто річ, на яку записана ідея, формула, алгоритм), що можуть існувати як у формі оригіналу, так і у формі примірників відтворення (копій).

Цим законопроектом передбачалося, що «вартісна (цінова) оцінка об'єктів інтелектуальної власності визначається згідно з договором, укладеним суб'єктом права інтелектуальної власності та іншими фізичними і юридичними особами, заінтересованими в передачі їм права власності на ці об'єкти або права його використання». Іншими словами, автори законопроекту пропонували оцінювати вартість інтелектуальної власності, використовуючи лише ринковий підхід (ціна визначається лише попитом і пропозицією). Проте фахівці зовсім не розглядали визнані у всьому світі витратний і доходний підходи, спрямовані на врахування об'єктивних критеріїв вартості таких об'єктів. Спірним є й визначення можливостей оцінки згідно договору.

Найбільшу увагу питанням оцінки вартості інтелектуальної власності у складі нематеріальних активів було приділено при підготовці нормативно-правових актів, що стосуються питань приватизації.

Четвертий підрозділ “Правові підстави визначення митної вартості товарів, які містять в собі об'єкти інтелектуальної власності, та її контролю ” присвячено дослідженню процесу розвитку визначення та контролю митної вартості товарів, які містять в собі об'єкти інтелектуальної власності.

При визначенні митної вартості об'єктів інтелектуальної власності митні органи керуються як нормами Митного кодексу України, в якому наведені методи визначення вартості товарів, так і нормами міжнародного права.

При визначенні підстав для здійснення митної оцінки товарів враховується, що нормами міжнародного права визначено, що оцінка ввезеного товару для митних цілей повинна базуватися на дійсній вартості ввезеного товару.

Ліцензійний договір є однією з головних підстав визначення митної вартості об'єктів права інтелектуальної власності.

При укладенні ліцензійного договору мають враховуватися вимоги Цивільного кодексу України та Закону України “Про охорону на винагороди і корисні моделі”, Закону України “Про охорону прав на промислові зразки”, Закону України “Про авторське право і суміжні права” та інші правові документи з регулювання прав інтелектуальної власності.

По відношенню до об'єктів інтелектуальної власності, при визначенні митної вартості товарів до ціни, що була фактично сплачена або підлягає сплаті за оцінювані товари, додаються подальші витрати, якщо вони не включалися до ціни, що була фактично сплачена або підлягає сплаті, зокрема роялті та ліцензійні платежі, які стосуються оцінюваних товарів та які покупець (імпортер) прямо чи побічно повинен сплатити як умову продажу (відчуження) оцінюваних товарів, якщо такі платежі не включаються до ціни, що була фактично сплачена або підлягає сплаті. Зазначені платежі можуть включати платежі, які стосуються патентів, знаків для товарів і послуг та авторських прав.

Відповідно до міжнародної практики сплата ліцензійних платежів може не обумовлюватися у зовнішньоекономічному договорі (контракті) купівлі-продажу, а здійснюватися за іншим договором (контрактом). При цьому міжнародна практика передбачає різноманітний підхід до розрахунку суми ліцензійних платежів, що підлягають сплаті. Наприклад, зазначена сума платежів може бути відома на момент перетину товаром митного кордону України. Другим з методів розрахунків платежів є процент продажу від обсягу ввезених на ринок товарів.

Декларанти та митні органи при визначенні митної вартості фактично застосовують норми міжнародного права, зокрема, положення статті VII Генеральної угоди з тарифів і торгівлі (ГАТТ) та Угоди про застосування статті VII Генеральної угоди з тарифів і торгівлі (ГАТТ) 1994 року, Міжнародні правила інтерпретації комерційних термінів “Інкотермс” тощо.