ЄВРОПЕЙСЬКЕ СПІВРОБІТНИЦТВО У СФЕРІ ЗАХИСТУ НАВКОЛИШНЬОГО ПРИРОДНОГО СЕРЕДОВИЩА Автореферат

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації і рівень її розробки, визначено її мету і завдання, подано характеристику методів, використаних автором, сформульовано наукову новизну і викладено основні положення, винесені на захист, зазначено зв’язок роботи з науковими програмами, планами та темами, розкрито наукове і практичне значення отриманих результатів, а також рівень їх апробації.

У першому розділі “Концептуально - теоретична та джерельно-документальна база дослідження” обґрунтовано концептуальні засади дослідження, категоріальний апарат, здійснено науковий аналіз питань, які пов’язані з сутністю екологічних проблем, їх місця в комплексі глобальних проблем сучасності та впливу на формування сучасної системи міжнародних відносин в Європі, наводяться пояснення методологічних засад дослідження та огляд основних джерел літератури.

Сучасний характер і умови розвитку людства спричиняють подальше поглиблення процесів глобалізації, які проявляються у збільшенні взаємозалежності між окремими державами і регіонами світу, у появі нових якісно відмінних глобальних проблем.

Під впливом неконтрольованої антропогенної діяльності та зростаючої глобалізації екологічні проблеми перетворюються на глобальні проблеми людства, які вимагають скоординованої політики для їх успішного подолання.

До найгостріших екологічних проблем, які спричиняють поглиблення екологічної кризи, відносяться глобальна зміна клімату; зменшення стратосферного озонового екрану; забруднення атмосфери з утворенням кислотних дощів; радіоактивне забруднення окремих регіонів суші та забруднення важкими металами; накопичення промислових та побутових відходів; забруднення поверхневих вод та вод Світового океану токсичними речовинами; опустелювання; збільшення чисельності населення; проблема забезпечення продуктами харчування.

Для Європи згадані глобальні проблеми доповнюються специфічними характеристиками, які проявляються, здебільшого, у транскордонному контексті. Високий рівень розвитку виробничих сил, у поєднанні з географічним розміщенням призвели до того, що однією з центральних стала проблема транскордонного забруднення, а екологічні негаразди однієї країни мають безпосередній вплив на ситуацію в інших.

Екологічні проблеми стають тим чинником, під впливом якого країни Європи акумулюють свої зусилля у напрямку забезпечення екологічної безпеки та побудови системи так званої “колективної відповідальності” за стан навколишнього природного середовища в регіоні.

Аналізуючи західні наукові розробки основ міжнародного екологічного співробітництва можна дійти висновку про те, що погляди вчених на можливі тенденції розвитку міжнародних відносин в галузі охорони навколишнього природного середовища, здебільшого, апелюють до того факту, що під впливом зміцнення природоохоронного співробітництва воно буде набувати форм все більш тісної “екологічної взаємозалежності” держав. Саме в цьому напрямку відбувалося оформлення та становлення науково-дослідних концепцій вивчення міжнародного екологічного співробітництва з особливим акцентом на дослідження шляхів майбутньої взаємодії.

Західна наукова думка констатує, що лише за допомогою глобального механізму міжнародної взаємодії вдасться вирішити нагальні проблеми охорони довкілля та подолати екологічну кризу, в якій опинилося людство.

Таким чином в західній науковій думці формується новий предмет наукового аналізу, так званий “екополітичний простір”, який відображає збільшення значення екологічних проблем у процесі функціонування політичних систем та формування нового типу міжнародних відносин. Такі вчені як Л.Калдвелл та В.Розенбаум пояснюють екологізацію політичного середовища як один з основних засобів подолання екологічної кризи, коли політичні інституції мають відігравати вирішальну роль у здійсненні політики, спрямованої на збереження навколишнього природного середовища.

Сучасні західні теорії екологічної модернізації приділяють особливу увагу глобальним світовим тенденціям розвитку екологічних реформ та управління природоохоронною діяльністю. При цьому наукова думка базується на принципі, що деградація навколишнього природного середовища є більшою загрозою і викликом для соціально-технологічних і економічних реформ, ніж для сучасної інституційної структури. Представниками цієї течії є такі дослідники, як: К.Зіммерман, Дж.Мерфі, Г.Спааргарен, А.Мол. Найбільш актуальним питанням є необхідність трансформації інституційної моделі, внутрішньодержавної і глобальної політики, а також ринкових механізмів з метою ефективного упровадження екологічних реформ.

Представники “постіндустріальних” досліджень – А.Тоффлер, Д.Белл, Р.Арон - відносять причини виникнення протиріч між людиною і природою до негативних процесів, які відбуваються всередині суспільства. В наукових працях цього напрямку глобальні проблеми не є основним об’єктом досліджень.

За радянських часів процес формування міжнародних відносин щодо захисту довкілля деякою мірою досліджували: М.Будико, В.Васильєв, В.Пісарев, Г.Хозін, В.Чичварін.

Необхідно констатувати, що дослідження місця і ролі екологічної складової у формуванні сучасних міжнародних відносин не знайшло свого адекватного висвітлення в українській науковій думці.

В українській історіографії періоду державної незалежності правову основу становлення європейського природоохоронного співробітництва досліджують українські автори: В.Андрейцев, Н.Андрусевич, М.Микієвич. Важливими для розкриття теоретичних питань процесу становлення міжнародного природоохоронного співробітництва та формування державних інституцій і політичних механізмів в українському суспільстві є роботи А.Качинського, І.Кресіної, Л.Угрина, Н.Буренко.

Разом з цим в сучасній українській політології відсутнє комплексне, системне дослідження питань формування європейського міжнародного співробітництва у сфері охорони довкілля. Українські наукові дослідження, в яких переважають тенденції пошуку адекватних юридичних механізмів забезпечення природоохоронної політики, майже не приділяють уваги аналізу європейського екологічного співробітництва та становлення екологічної політики України. Необхідно констатувати, що як в західній науковій думці, так і в дослідженнях українських авторів недостатньо приділяється уваги розробці проблеми європейського природоохоронного співробітництва в контексті досліджень міжнародних відносин.

Незважаючи на відносно значну кількість напрацювань у сфері юридично-правової бази екологічної політики, політичні аспекти міжнародного співробітництва у сфері захисту навколишнього природного середовища залишаються поза увагою, що негативно позначається на внутрішніх механізмах формування та регулюванні національної екополітики і призводить до втрати позицій в регіоні в ході вирішення нагальних проблем збереження довкілля.

З метою всебічного аналізу процесу формування європейського співробітництва в сфері захисту навколишнього природного середовища автор вводить у науковий обіг джерела, які мають першочергове значення для детального розкриття суті процесу, але які, через ті чи інші обставини, не досліджували українські науковці.

Основними в цьому контексті є документи загальноєвропейського процесу “Довкілля для Європи”, підсумкові матеріали міністерських зустрічей та робочих груп, особливо в контексті організації і проведення П’ятої загальноєвропейської конференції міністрів охорони навколишнього природного середовища.

Проаналізовано офіційні документи міжнародних природоохоронних організацій і секретаріатів екологічних конвенцій, які залучені до процесу формування глобального співробітництва у сфері збереження довкілля. Особливий акцент зроблено на аналізі матеріалів Програми ООН з довкілля, Європейської економічної комісії ООН, Організації економічного співробітництва і розвитку, Європейської Комісії, конференції сторін Рамкової конвенції ООН з питань зміни клімату.

Важливим джерелом дослідження є концептуальні і нормативно-правові документи України у сфері охорони навколишнього природного середовища та формування екологічної політики нашої держави.

У розділі другому “Еволюція міжнародного екологічного співробітництва в Європі” досліджено становлення та розвиток міжнародного співробітництва в Європі у сфері захисту навколишнього природного середовища.

Людство пройшло довгий шлях до усвідомлення неминучості екологічної кризи, в якій опинилося, взаємозалежності антропогенної діяльності людини та стану оточуючого середовища та необхідності невідкладних заходів, скоординованих на глобальному рівні, спрямованих на попередження незворотної деградації довкілля.

Процес побудови системи відповідальності за збереження навколишнього природного середовища в Європі відбувався протягом значного відрізку часу, який охопив майже все ХХ сторіччя. Громадсько-політичні рухи підштовхнули державні установи до процесу універсалізації і глобалізації механізмів міжнародного екологічного співробітництва та налаштували широку громадськість на необхідність невідкладних заходів для побудови системи екологічної безпеки.

Історію усвідомлення людством екологічних проблем та пошуку міжнародних механізмів їх вирішення автор поділяє на кілька етапів, розвиток яких здебільшого пов’язаний з європейським регіоном та промислово розвинутими країнами.

В основу періодизації було покладено наступні критерії: зміна характеру та форм міжнародного співробітництва щодо захисту навколишнього природного середовища; зміна відношення у суспільстві до екологічних проблем; динаміка розвитку політичних партій екологічного спрямування та громадсько-політичних рухів.

Протягом першого етапу розвитку міжнародних відносин у сфері захисту навколишнього природного середовища, який охоплює першу половину XX сторіччя, в центрі співробітництва знаходяться питання захисту зникаючих видів рослин і тварин, а також збереження природничих ареалів, що підпадають під вплив подальшої індустріалізації і урбанізації. Перша, і Друга світова війна майже всі ініціативи природоохоронного спрямування залишили на папері, вони змогли знайти своє втілення лише в 50-60 роки XX сторіччя.

Другий етап розвитку міжнародних відносин в екологічній сфері, який охоплює 50-60 роки, характеризує стрімке збільшення кількості регіональних і глобальних екологічних домовленостей та механізмів регулювання використання природних ресурсів, поява міжнародних екологічних організацій і інституцій. Протягом цього періоду в Європі сформувалася особлива політична субкультура, відкрита для всіх політичних сил, опозиційна до існуючого істеблішменту й альтернативна до традиційних політичних організацій. Згаданий період характеризує поява міжнародних екологічних організацій, створення яких пов’язане з діяльністю ООН, яка все більше уваги приділяє питанням захисту навколишнього природного середовища.

Завершенням попереднього, а також початком наступного третього етапу, який охоплює 70-ті роки, було проведення Стокгольмської конференції ООН з охорони довкілля в 1972 році. Цей захід став результатом усвідомлення людством того, що питання захисту навколишнього природного середовища набули першочергового значення та перетворилися на глобальну необхідність. Їх вирішення потребує скоординованих зусиль кожної країни та невідкладних заходів як на регіональному, так і на міжнародному рівнях. Конференція стала основоположним заходом у контексті започаткування міжнародного співробітництва в галузі охорони навколишнього природного середовища.

Четвертий етап розвитку міжнародного екологічного співробітництва охоплює 80-ті роки і пов’язаний з підготовкою доповіді Міжнародної комісії з навколишнього середовища і розвитку під керівництвом Г.Х.Брундтланд “Наше спільне майбутнє”, а також проведенням Конференції ООН з питань навколишнього середовища і розвитку.

Принципова новизна доповіді “Наше спільне майбутнє” полягала в тому, що вона містила аналіз взаємозалежності між такими показниками, як кількість населення, розвиток енергетики, промисловості та забезпечення продовольством, міжнародні економічні відносини, а також кількість та якість міжнародного природоохоронного співробітництва. Саме зазначеній доповіді ми завдячуємо появі в міжнародному лексиконі нового терміну – “сталий розвиток”, який трактують як “розвиток, спрямований на задоволення потреб нинішнього покоління, який не позбавляє майбутні покоління можливості задовольняти свої власні потреби”.

Подальшого розвитку цей підхід набув в ході підготовки та проведення у 1992 році в Ріо-де-Жанейро Конференції ООН з питань навколишнього середовища і розвитку, під час якої було схвалено Декларацію Ріо-де-Жанейро, яка визначила права і зобов’язання держав щодо забезпечення сталого розвитку людства, а також прийнято Порядок денний на XXI сторіччя, який зафіксував основні показники і заходи, які необхідно вжити на глобальному рівні з метою усунення катастрофічних проблем.

П’ятий етап розвитку європейського екологічного співробітництва, останнє десятиріччя XX сторіччя – початок ХХІ сторіччя, характеризує розпад соціалістичного блоку та припинення глобального протистояння двох таборів. За умов послаблення гостроти протистояння двох блоків основна увага у сфері національної безпеки в країнах “нової демократії” перемістилася у царину природно-техногенних та екологічних проблем, а подальший розвиток відносин передбачає відмову від міжнародного протистояння на користь налагодження ефективної міжнародної співпраці, в тому числі, у галузі збереження навколишнього природного середовища.

Аналіз процесу становлення системи екологічної безпеки в розвинутих країнах Європи та постсоціалістичних державах дозволяє зробити висновок про спільну для всього регіону тенденцію загострення екологічних проблем. При цьому країни з радянським минулим змушені були прискореними темпами і не завжди ефективно впроваджувати європейські норми і стандарти в сфері збереження довкілля та переймати досвід розвинутих країн, наближаючи себе, таким чином, до рівня їх розвитку.

Проблема побудови спільної системи природоохоронного співробітництва набула подальшого загострення в контексті розширення ЄС на Схід. Цей процес призвів до необхідності вироблення нових пріоритетів і механізмів екологічної політики в зміненій Європі з акцентом на країни, які не підпадають під хвилю розширення ЄС.

Адекватно відповісти на запити часу та наблизити нові демократичні держави до європейських екологічних стандартів могла лише нова система міжнародних відносин у сфері захисту навколишнього природного середовища в Європі, якою став загальноєвропейський процес “Довкілля для Європи”, ініційований Європейською економічною комісією ООН з метою надання допомоги країнам з перехідною економікою в галузі впровадження нових підходів до формування національної екологічної політики та залучення до міжнародного природоохоронного співробітництва.

Процес “Довкілля для Європи”, який є основним форумом щодо започаткування і розвитку європейського співробітництва в галузі сталого розвитку, складається з багатьох міжнародних зустрічей різного рівня, найважливішими з яких є загальноєвропейські конференції міністрів охорони довкілля. Огляди результативності екологічної діяльності, які реалізуються ЄЕК ООН в рамках процесу “Довкілля для Європи” і мають на меті допомогти країнам з перехідною економікою оптимізувати природокористування шляхом створення базових умов та надання рекомендацій щодо більш ефективного впровадження екологічної політики представляють собою основний засіб регулювання екологічної політики на рівні національних державах. І, нарешті, регулярні оцінки стану навколишнього природного середовища регіону ЄЕК ООН, які уявляють собою комплексне дослідження стану довкілля та екологічної політики, яка реалізується в регіоні, формують ще одну важливу складову даного процесу.

Після вступу до ЄС переважної більшості країн Центральної і Східної Європи, для яких у галузі захисту навколишнього природного середовища стають пріоритетом норми та законодавчі акти Союзу, більше уваги в рамках загальноєвропейського процесу “Довкілля для Європи” починає приділятися країнам колишнього СРСР, адже з самого початку він мав на меті наблизити країни пострадянського минулого до рівня ЄС, тим самим надавши їм можливість у майбутньому стати його членами.

Загальноєвропейський процес “Довкілля для Європи” став вагомим, а в деяких випадках єдиним засобом побудови регіональної системи відповідальності за збереження навколишнього природного середовища, поштовхом для розвитку і поглиблення рівня багатостороннього і двостороннього співробітництва в Європі щодо вирішення глобальних екологічних проблем сучасності.

У розділі третьому “Місце та роль України у європейському природоохоронному співробітництві” досліджено участь України у процесі формування європейського природоохоронного співробітництва, місце і роль нашої держави у системі міжнародних відносин щодо захисту навколишнього природного середовища в Європі.

У зв’язку з процесом розширення Європейського Союзу Україні необхідно чітко скорегувати напрямок розбудови екологічної політики та місця в системі міжнародних природоохоронних ініціатив. Хоча Україна на сучасному етапі не залучена до процесу розширення ЄС, вона є частиною континенту, отже, сталий розвиток в Європі неможливий без її участі. Окрім цього, новій Європі потрібні нові форми співробітництва, які б враховували інтереси як Заходу, так і Сходу, й базувалися б на розумінні взаємозалежності проблем безпеки та стану навколишнього природного середовища.

На формування міжнародного природоохоронного співробітництва в Україні впливало декілька факторів. З одного боку, радянське минуле країни, яке проявилося у відсутності довгий час значної уваги до проблем збереження довкілля всередині держави, а також надмірному навантаженні на навколишнє природне середовище унаслідок антропогенної діяльності. З іншого боку, після розпаду соціалістичного блоку Україна опинилася перед необхідністю обрати свій власний шлях і підходи до вирішення глобальних екологічних проблем, знайти свою нішу у системі міжнародної відповідальності за стан довкілля. Ці аспекти екологічної політики України були тим більш актуальними з огляду на сумний досвід найбільшої техногенної катастрофи людства – Чорнобильської трагедії.

З отриманням незалежності перед Україною гостро постало питання вирішення наявних екологічних проблем, які були проявом пострадянського минулого нашої країни, та адаптації до нових соціально-економічних умов існування. В той же час бажання відповідати європейським стандартам у різних галузях призвели до необхідності упровадження механізмів екологічної політики, які були схвалені в рамках європейського регіону.

За роки незалежності України в основному сформовано засади державної екологічної політики, визначено довгострокову стратегію розв’язання екологічних проблем. Вирішення проблем у сфері охорони довкілля має стати пріоритетним напрямком і невід’ємною складовою державної політики у здійсненні соціально-економічних реформ, формуванні умов сталого розвитку країни.

За умов все ще триваючого переходу України на засади сталого розвитку та через брак достатніх фінансових ресурсів для його адекватного впровадження, участь нашої держави у європейському екологічному співробітництві перетворюється на рушійну силу реформ та інституційних перетворень в сфері охорони навколишнього природного середовища всередині держави.

Формування вектора розвитку екологічної політики більшою мірою відбувалося на міжнародному рівні через глобальні, регіональні і двосторонні домовленості, програми і стратегії.

Участь України в такому співробітництві сприяє, з одного боку, формуванню основних напрямів розвитку національної екологічної політики та реалізації двосторонньої і транскордонної взаємодії в галузі охорони навколишнього природного середовища. З іншого боку, така діяльність впливає на зміцнення інституціонального потенціалу, забезпечує посилення нормативно-правової та методологічної бази, а також сприяє залученню фінансових ресурсів до розв’язання нагальних екологічних проблем України.

Відсутність в країнах що розвиваються достатнього досвіду вирішення екологічних проблем роблять міжнародне співробітництво та міжнародні ініціативи на кшталт процесу “Довкілля для Європи” необхідним, а іноді і єдиним засобом запозичення світового досвіду у розв’язанні диспропорцій економічного розвитку і природокористування та залучення до новітніх методів більш сталого господарювання.

Україна на сьогодні є активною учасницею природоохоронних ініціатив як на двосторонньому-транскордонному, так і на багатосторонньому-регіональному рівнях.

При цьому основні пріоритети України у сфері розвитку міжнародного природоохоронного співробітництва мають бути спрямовані на системне вдосконалення та приведення у відповідність правової, нормативно-методичної та інституціональної бази України в сфері захисту навколишнього природного середовища з європейською та міжнародною практикою; реалізацію стратегії сталого розвитку України; інтеграцію екологічної політики України до екологічних програм європейської спільноти; залучення до розбудови системи екологічної безпеки Європейського регіону як складової системи підтримання міжнародної стабільності; участь у подальшому розвитку багатосторонніх природоохоронних домовленостей та роботі міжнародних екологічних інституцій; налагодження ефективної транскордонної та двосторонньої взаємодії з метою подолання існуючих та попередження можливих двосторонніх екологічних проблем у майбутньому.