СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТОК ПОРІВНЯЛЬНОЇ ПЕДАГОГІКИ ЯК НАУКИ В УКРАЇНІ (перша половина ХХ століття)

Короткий зміст

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність досліджуваної теми для сучасної історико-педагогічної науки в Україні, її зв’язок з науковими програмами, планами, темами; визначено об’єкт, предмет, мету, завдання, висвітлено методи й джерельну базу дослідження, окреслено хронологічні межі; розкрито наукову новизну й практичне значення одержаних висновків, наведено дані про апробацію результатів наукового пошуку.

У першому розділі – „Розробка теоретичних питань порівняльної педагогіки як науки в Україні (перша половина ХХ століття)” – визначено ступінь наукової розробки проблеми дослідження, розкрито сутність порівняльної педагогіки як самостійної галузі педагогічних знань, проаналізовано її основні дефініції, з’ясовано витоки порівняльної педагогіки як науки, науково обґрунтовано основні етапи її становлення та розвитку.

На підставі комплексного аналізу встановлено, що порівняльна педагогіка – це самостійна галузь педагогічного знання, яка аналізує основні тенденції й закономірності розвитку педагогічної теорії й практики в різних країнах, виявляє позитивні й негативні аспекти міжнародного педагогічного досвіду, форми та способи взаємозбагачення національних педагогічних культур.

У ході наукового пошуку на підставі вивчення широкого кола історико-педагогічних джерел з’ясовано витоки порівняльної педагогіки як науки, а саме: ідеї античних філософів (Плутарх) щодо використання досвіду сусідів для покращення справи виховання молоді у своїх країнах; теоретичні положення та досвід практичної діяльності західноєвропейських педагогів Нового часу (Я. Коменський, Й. Песталоцці, І. Кант, Ж.-Ж. Руссо та ін.) щодо необхідності міжнародного співробітництва у сфері освіти; педагогічні роздуми
М .-А. Жульєна Паризького про необхідність вивчення педагогічного досвіду в країнах світу для створення найбільш раціональної системи освіти та виховання в масштабах Європи; науково-педагогічна спадщина французьких (Ж.-М. Бодуен, Е. Дрейфус-Бріссак, В. Фрідель), німецьких (А. Баумейстер, І. Брінкман, Ф. Тірш, Ф. Хект), американських (Г. Барнард, Г. Манн, Дж. Рассел, К. Стоу) та англійських (М. Арнолд, М. Седлер) учених, які здійснювали поїздки за кордон з метою вивчення освіти та використання цих знань для вдосконалення вітчизняної системи; результати плідної діяльності міжнародних педагогічних організацій (Міжнародне бюро вчительських організацій, Міжнародний інститут інтелектуального співробітництва, Всесвітня Асоціація Учителів і Вчительок Есперантистів тощо); функціонування Острозької та Києво-Могилянської академій, Львівської й Київської братських шкіл, Чернігівського та Харківського колегіумів, випускники яких зробили вагомий внесок у поширення порівняльно-педагогічних ідей в Україні; праці Івана Вишенського, Йова Борецького, Єпифанія Славинецького, Феофана Прокоповича, у яких висвітлено досвід зарубіжних учених-педагогів; дослідження Н. Крупської, П. Міжуєва, К. Ушинського, присвячені вивченню стану освіти в розвинених країнах з метою покращання вітчизняної системи навчання й виховання; масове відкриття різноманітних науково-дослідних інститутів, кафедр, товариств і музеїв (Український соціологічний інститут у Відні під керівництвом М. Грушевського, Українське наукове товариство, Всеукраїнська академія наук та науково-педагогічна кафедра при академії, науково-педагогічні комісії та товариства тощо); проведення з’їздів з педагогічної психології, педології, експериментальної педагогіки, питань народної освіти, охорони дитинства тощо; поширення перекладених російською мовою творів відомих зарубіжних педагогів (Й. Гербарт, А. Дістервег, Й. Песталоцці та ін.) і активне видання вітчизняної (П. Блонський, М. Іорданський, П. Каптерев, Я. Мамонтов, О. Музиченко, К. Ушинський, П. Юркевич та ін.) педагогічної літератури.

Отже, до початку ХХ століття було створено значний потенціал для становлення порівняльної педагогіки як самостійної галузі педагогічної науки в Україні.

На підставі аналізу суспільно-політичних, соціально-економічних та організаційно-педагогічних чинників, які призвели до перегляду підходів, мети, напрямів і методів організації порівняльно-педагогічних досліджень, обґрунтовано три етапи розвитку порівняльної педагогіки як науки в Україні. Перший етап (1900 – 1917 рр.) – зародження порівняльно-педагогічних ідей на підґрунті вивчення європейського досвіду, який відзначався розвитком науки й техніки, впливом філософських і педагогічних ідей Європи, збільшенням емпіричної бази педагогіки. У ході наукового пошуку встановлено, що на розвиток вітчизняної компаративістики досліджуваного періоду мала вплив зарубіжна педагогічна думка, у першу чергу, „педагогіка вільного виховання” (Д. Дьюї, М. Монтессорі, Г. Шарельман) і теорія „громадянського виховання” (Г. Кершенштайнер). Спираючись на досвід європейських учених, українські науковці проводили порівняльно-педагогічні дослідження в таких напрямах, як: реорганізація змісту шкільної освіти, наповнення його національною ідеєю (О. Єфименко, Ф. Зеленогорський); підтримка в закладах освіти ліберальної дисципліни (І. Нетушил); підвищення педагогічної майстерності (Д. Багалій, М. Лавровий).

Практичну реалізацію означених ідей учені здійснювали за рахунок відображення в науково-методичних матеріалах – підручниках з рідної мови, словесності, історії, географії, права для середньої школи. У їх основу було покладено думку про те, що саме багатовіковий, культурно-історичний досвід нації сприяє формуванню духовних і моральних якостей.

Цей етап, на нашу думку, є важливим для історії розвитку української компаративістики, оскільки саме протягом 1900 – 1917 рр. відбувалося започаткування порівняльно-педагогічних досліджень, про що свідчить: вивчення вітчизняними педагогами (Х. Алчевська, Д. Багалій, С. Русова, М. Сумцов та ін.) праць зарубіжних колег; участь українських освітян у міжнародних освітніх заходах (Х. Алчевська – віце-президент Міжнародної ліги освіти); відкриття бібліотек, музеїв; плідна діяльність товариств поширення в народі грамотності та педагогічного відділу Харківського історико-філологічного товариства, заслугою яких була популяризація передових методів навчання.

Проте на першому етапі виявлено й певні недоліки, які заважали прогресивному розвитку порівняльної педагогіки, зокрема, відсутність праць з методології науки, чіткого визначення мети порівняльної педагогіки, вузьке розуміння її функцій.

Визначальною характеристикою другого етапу (1918 р. – 1930 р.) став активний розвиток порівняльної педагогіки як науки в Україні, що виявилося, насамперед, у визначенні завдань порівняльної педагогіки як науки, окреслених Г. Гриньком. Найважливішими серед них були такі: установлення зв’язку між вітчизняними центрами педагогічної думки й педагогічного досвіду (педагогічні журнали, експериментальні установи, педагогічні інститути тощо) та відповідними закладами Західної Європи; доручення представникам педагогічної науки Західної Європи розробки педагогічних завдань, науково-методичних матеріалів тощо; участь кращих представників європейської педагогічної думки у вітчизняних з’їздах і конференціях; запрошення окремих представників педагогічної науки й педагогічної практики на тимчасову або постійну роботу в Україну; перетворення вітчизняних педагогічних журналів у такі органи, які б стояли на рівні європейської педагогічної науки та мали тісний зв’язок з європейськими педагогами; систематичне відрядження за кордон найбільш талановитих педагогів.

Зазначимо, що на другому етапі науковцями були зроблені спроби сформулювати загальні закономірності порівняльної педагогіки як науки, а саме: автономність розвитку науки (В. Головківський); залежність розвитку наук про виховання від розвитку наук про суспільство (Я. Мамонтов); залежність розвитку педагогічної науки від суспільного устрою (П. Блонський). Установлено, що визначення закономірностей порівняльної педагогіки як науки ініціювало звернення педагогів і до з’ясування її провідних принципів, серед яких фахівцями виділено: принцип діалектичної єдності педагогічних категорій (В. Шульгін), партійності (В. Шульгін), розвитку (А. Швейцар, В. Шульгін).

Паралельно розроблялась і методологія порівняльної педагогіки як науки. Найбільш поширеними методами наукового пізнання досліджуваного періоду були методи індукції, ретроспективного аналізу, дедуктивних висновків, порівняння, спостереження, узагальнення досвіду тощо. Значущими в цьому аспекті були праці М. Григор’єва „Сучасні педагогічні течії в СРСР” і „Нариси марксистської педагогіки”, у яких проаналізовано погляди вітчизняних і зарубіжних освітян, зокрема В. Кілпатрика, С. Моложавого, А. Пінкевича, Е. Торндайка, О. Трахтенберга, В. Шумана на сутність методів наукового пізнання та їх класифікацію.

Узагальнюючи особливості становлення порівняльної педагогіки як науки впродовж другого етапу, можемо констатувати, що теоретичні й практичні напрацювання цього періоду значно вплинули на розвиток порівняльної педагогіки як науки в Україні в майбутньому, оскільки в них детально розроблено провідні категорії компаративістики. У той же час на цьому етапі поступово починає переважати принцип партійності в наукових дослідженнях.

Третій етап (1931 р. – 1950 р.) – занепад порівняльної педагогіки в умовах тоталітарного режиму – ознаменований погіршенням ситуації з вивчення зарубіжного досвіду. Цьому сприяла низка постанов ЦК ВКП(б) і РНК СРСР про школу різних рівнів: „Про припинення творчого пошуку серед науковців” (1931 р.), „Про педологічні перекручення в системі Наркомосів” (1936 р.).

У ході наукового пошуку встановлено, що управління системою освіти й виховання стало жорстко централізованим, а сама система уніфікованою. Це позначилося й на розвитку порівняльної педагогіки, оскільки найкращі вчені припиняли об’єктивне дослідження прогресивного педагогічного досвіду Європи й почали розглядали його крізь призму радянської ідеології. Відомі сталінські реформи освіти 30-х років ХХ ст. зумовили й остаточні зміни в змісті та методології порівняльної педагогіки як науки. Концепції педагогічної компаративістики, основні наукові ідеї початку XX ст. і 20-х років ХХ ст. стали розглядатися як помилкові, ідеологічно й соціально ворожі, а відомі діячі цього періоду зазнавали репресій. Навіть найвидатніші науковці (А. Готалов-Готліб, Я. Мамонтов, О. Музиченко та ін.), праці яких є важливим внеском у вітчизняну компаративістику, були змушені виходити з цієї ж методологічної основи, що значною мірою збіднювало їхні дослідження. Завданням компаративістики окресленого історичного етапу була гостра критика зарубіжної педагогічної науки.

Отже, третій етап супроводжувався забороною творчого пошуку серед науковців, жорсткою централізацією управління системою освіти, проголошенням порівняльної педагогіки шкідливою наукою, припиненням порівняльно-педагогічних досліджень, переслідуванням учених-компаративістів.

Однак, незважаючи на офіційну заборону, на цьому етапі продовжувалося накопичення досвіду організації порівняльно-педагогічних досліджень.

У другому розділі – „Організація порівняльно-педагогічних досліджень в Україні (перша половина ХХ століття)” – на основі вивчення архівних джерел, наукової літератури та періодичних видань узагальнено напрями порівняльно-педагогічних досліджень, методи їх організації, окреслено перспективи подальшого розвитку порівняльної педагогіки як науки й творчого використання ідей та досвіду організації досліджень провідних учених-компаративістів першої половини ХХ століття в сучасних умовах.

У дисертації з’ясовано, що до основних напрямів організації порівняльно-педагогічних досліджень у першій половині ХХ століття належали: вивчення питань удосконалення якості підготовки фахівців на основі зарубіжних стандартів (С. Ананьїн, М. Демков); розробка методології порівняльно-педагогічних досліджень (С. Ананьїн, М. Демков, О. Музиченко); вивчення змісту, форм і методів навчання й виховання молодого покоління в країнах Європи та США (С. Ананьїн, А. Готалов-Готліб, О. Музиченко); аналіз зарубіжних науково-педагогічних концепцій (С. Ананьїн); аналіз педагогічних систем (А. Готалов-Готліб); аналіз основних шляхів реформування освіти в зарубіжній педагогіці (Я. Ряппо); критика провідних теорій і концепцій зарубіжної педагогічної науки (А. Готалов-Готліб, М. Даденков, Я. Мамонтов).

У ході наукового пошуку встановлено, що в першій половині ХХ століття вітчизняні компаративісти (С. Ананьїн, А. Готалов-Готліб, М. Демков, Г. Жураківський, Я. Мамонтов, Б. Манжос, О. Музиченко, Я. Ряппо та ін.) використовували такі методи порівняльно-педагогічних досліджень, як: репродуктивний (публікації західноєвропейських авторитетів у педагогіці й психології без будь-яких скорочень та втручань у текст), „приховане” зіставлення (один і той самий об’єкт розглядався з різних поглядів), оцінні судження. Результати плідної праці вітчизняних науковців першої половини ХХ століття в галузі порівняльної педагогіки були узагальнені у вигляді підручників і посібників з історії педагогічної думки; монографій та статей, присвячених найрізноманітнішим питанням зарубіжної педагогіки; підручників з педагогіки для педагогічних ВНЗ тощо.

Узагальнені в дослідженні факти свідчать, що досвід українських учених, які працювали в першій половині ХХ століття, спонукав багатьох педагогів звернути увагу на компаративістику як науку, покликану вдосконалити вітчизняну систему навчання й виховання, вивести її на якісно новий рівень, допомогти долучитися до загальноєвропейських процесів у галузі освіти. Творче використання педагогічно цінних ідей минулих років лягло в основу науково-дослідної роботи сучасних українських учених-компаративістів, зокрема О. Галуса, Н. Лавриченко, Л. Пуховської, А. Сбруєвої, Н. Шапошникової та ін.

Практичне втілення педагогічно цінних ідей знаходимо в працях співробітників лабораторії порівняльної педагогіки, лабораторії „Педагогічна компаративістика” Уманського державного педагогічного університету ім. Павла Тичини; кафедри педагогіки Сумського державного педагогічного університету ім. А. С. Макаренка; відділу порівняльної професійної педагогіки Інституту педагогічної освіти та освіти дорослих НАПН України; відділу порівняльної педагогіки та міжнародної співпраці Інституту обдарованої дитини НАПН України; лабораторії з актуальних проблем порівняльної педагогіки тощо.

З’ясовано, що сучасна педагогіка збагатилася новими ідеями, поняттями, концепціями, які виникли в контексті розвитку на стику наук на підґрунті досліджень порівняльного характеру, зокрема: дослідження філософсько-педагогічних аспектів розвитку сучасної освіти в умовах інтеграційних процесів; питання розвитку національних систем вимірювання якості освіти (середньої, педагогічної, професійної) у розвинених країнах світу; дослідження проблем дистанційної освіти як ефективного шляху підготовки фахівців у інформаційному суспільстві на основі порівняльного аналізу; упровадження компетентнісного підходу в підготовку педагогічного персоналу для навчальних закладів різних рівнів акредитації; дослідження впливу глобалізаційного та європейського вимірів освіти на розвиток національних педагогічних систем; обґрунтування провідних тенденцій підготовки й підвищення кваліфікації педагогічного персоналу в розвинених країнах світу ‑ Великій Британії, Німеччині, Австрії, Швейцарії, Франції, Греції, Іспанії, Португалії, Італії, Данії, Норвегії, Швеції, а також у США, Канаді, Австралії, Китаї; питання розвитку змісту педагогічної освіти в умовах формування загальноєвропейського освітнього та наукового простору; аналіз соціально-економічних, соціокультурних та суспільно-історичних чинників розвитку освіти дорослих; дослідження сучасних національних моделей освіти дорослих у контексті неперервної освіти тощо.

У дисертації доведено, що, наслідуючи традиції вчених-компаративістів першої половини ХХ століття, сучасні педагоги багато зусиль докладають для розвитку фахової періодики, у якій висвітлювалися б питання зарубіжної педагогіки та педагогічної компаративістики. Так, у 1995 році з ініціативи академіка НАПН України О. Сухомлинської відновив свою діяльність науково-методичний журнал „Шлях освіти”, який продовжує розвивати традиції часопису 20-х років XX ст., а фахівці на його сторінках розглядають питання історії розвитку педагогічної думки в різних країнах, висвітлюють останні зарубіжні педагогічні новини, обговорюють шкільні реформи, методи навчання й виховання, оцінюють прогресивний педагогічний досвід тощо. 2009 року Інститутом педагогіки НАПН та Уманським державним педагогічним університетом імені Павла Тичини започатковано щоквартальний науковий журнал „Порівняльно-педагогічні студії”, а в журналах „Педагогіка і психологія”, „Рідна школа”, „Дошкільне виховання”, „Початкова школа”, „Вища освіта в Україні” та інших фахових виданнях публікуються матеріали порівняльно-педагогічного змісту.

Свого подальшого розв’язання вимагають такі проблеми: широка пропаганда питань компаративістики на сторінках педагогічної преси; діяльність приватних осіб та асоціацій щодо подальшого розвитку й збагачення порівняльно-педагогічних досліджень; вплив антропологічних наук на розвиток компаративістики; усебічний аналіз шляхів реформування середньої та вищої школи; широке використання методу прихованого зіставлення тощо.

У дисертації виявлено прогностичні тенденції подальшого розвитку й удосконалення порівняльної педагогіки як науки, а саме: збагачення зв’язків порівняльної педагогіки з іншими науками про людину, зокрема, з філософією, соціологією, економікою; удосконалення методологічних засад та наукового апарату педагогічної компаративістики з метою її подальшого розвитку як самостійної галузі наукового знання; розробка провідних концепцій, вивчення наукових фактів, осмислення нових освітньо-виховних моделей, що вимагатиме доповнення, переосмислення й формулювання нових принципів порівняльної педагогіки; розробка нових програм з урахуванням зарубіжних стандартів і особливостей національної системи навчання й виховання; упровадження нових та вдосконалення вже існуючих напрямів і методів організації порівняльно-педагогічних досліджень тощо.