ІНСТИТУТ ПОСЕРЕДНИЦТВА У ПРОЦЕСІ МИРНОГО ВРЕГУЛЮВАННЯ ВОЄННИХ КОНФЛІКТІВ Автореферат

У першому розділі «Концептуальні засади та джерельно-документальна база дослідження процесу врегулювання конфліктів» аналізуються основні роботи з питань врегулювання міжнародних конфліктів, в тому числі з питань посередництва. Крім того, розглядаються основні методи дослідження проблеми врегулювання конфлікту та спроби юридичного закріплення терміну.

Перший підрозділ «Стан вивченості проблеми» присвячений дослідженню джерельної бази та академічних робіт відповідно до трьох основних напрямків: теоретичне вивчення проблеми врегулювання конфліктів та посередництва, спогади та аналіз конкретних конфліктів сучасності, посередництво та миротворчість України.

Аналіз існуючих робіт продемонстрував, що 1960-80-ті роки ХХ стор. характеризуються сплеском теоретичних досліджень з питань врегулювання конфліктів. Зокрема, свої фундаментальні праці презентують Р. Фішер, Б. Хілл, Дж. Бартон, Дж. Берковіч, Й. Гальтунг та ін. Аналіз практичних аспектів посередництва, огляд конкретного використання тих чи інших інструментів врегулювання конфліктів, зокрема, посередництва, ведеться ситуативно, залежно від активізації конкретних конфліктів – кіпрський, арабсько-ізраїльський, індійсько-пакистанський та ін.

У СРСР активно не досліджувалися питання посередництва. На думку дисертанта, це пояснюється тим, що у міжнародних справах акцент робився на боротьбу, а не на компроміс, і посередництво скоріше сприймалося як вимушений крок великої держави втрутитися у конфлікт в зоні своїх інтересів, аніж практика постійного використання.

Більшість сучасних російських та українських вчених, зокрема, А.Здравомислов, П. Циганков свої дослідження присвячують причинам та розвиткові конфлікту, і лише деякі зосереджуються на процесі їх врегулювання. Однак, такі автори, як М. Лєбєдєва, Г. Перепелиця, М.Капітоненко, Г. Хоменко присвячують свої роботи саме проблемі врегулювання міжнародних конфліктів.

На перший погляд, існує чимала кількість західних авторів, які зосереджували свої дослідження на тематиці врегулювання міжнародних конфліктів та, зокрема, посередництві. Однак необхідно відмітити дві речі. В 90% праць увага приділяється загальним проблемам врегулювання конфліктів (conflict resolution), яке включає у себе не лише посередництво. По-друге, через те, що інститут посередництва на сьогодні ще не вичерпав дослідницькі теми, кожен вчений зосереджується на окремому аспекті – ефективність, механізми, культурне сприйняття, рівень залучення, кореляція теорії з практикою, над якими працювали М. ЛеБарон, М. Клебьор, Р. Фішер, О. Ельгстром, Р. Коен, що у свою чергу, не дає поки можливості структурувати ці дослідження за школами політичних досліджень.

Практична частина інституту посередництва набагато більш розроблена. Фактично вона складається з: загальних досліджень окремих конфліктів, процесу їх розвитку, причин та наслідків; безпосереднє вивчення ролі третіх сторін у процесі врегулювання окремо взятого конфлікту. Останні становлять невелику частину в загальному обсязі досліджень.

В той же час заслуговують на увагу спогади політиків та дипломатів, які брали активну участь як посередники у різноманітних конфліктах, наприклад, Р. Холбрука, Дж. Кові, Дж. Мітчелла, А. Зленка, Є. Примакова, М. Олбрайт, Г. Кіссінджера, Дж. Картера, М. Аббаса, А. Аджелло, Дж.Бейкера ІІІ, Б. МакДугал, А. де Сото. Роботи колишніх дипломатів та військових зосереджені на детальному описі подій та механізмів, які використовувалися для досягнення миру. Беручи до уваги суб’єктивність таких спогадів, вони, дають унікальну можливість аналізу процесу посередництва, а також сприйняття ефективності таких дій.

Роль України як посередника на сьогодні мало досліджена: існуючі роботи присвячені або впливу різноманітних конфліктів на національну безпеку країни, або миротворчій діяльності України. Більшість публікацій з даної тематики скоріше публіцистичні, аніж наукові. І все ж, можна відзначити таких авторів, як А. Дацюк, Г. Перепелиця, О. Бодрук, В. Бруз, Л. Головатюк, О. Клименко, О. Мельник, Г. Хоменко, О. Андрієнко, В. Шамрай, А. Захарченко, І. Коропатнік, які працювали над окремими аспектами врегулювання конфліктів та ролі України в цьому процесі.

Другий підрозділ «Теоретико-методологічні основи дослідження процесу врегулювання конфліктів» зосереджується на аналізі основних методів дослідження конфліктів.

На сьогодні однією з основних проблем методології дослідження посередництва є питання визначення понятійного апарату, в першу чергу поняття самого посередництва. Концептуальна плутанина природно впливає на висновки та оцінку процесу посередництва, і є однією з основних проблем методології вивчення міжнародного посередництва. Досі немає згоди дослідників, зокрема, щодо таких ключових питань: що таке посередництво; коли конфлікт є готовим до прийняття посередницьких зусиль; як вимірювати успіх посередника тощо.

На думку автора цієї роботи, певною проблемою дослідження сучасних міжнародних конфліктів та ролі посередництва у процесі їх врегулювання є недостатність можливостей експериментального підтвердження теорій та встановлення універсальних законів розвитку подій через великий рівень суб’єктивності та непередбачуваності процесу та дій його учасників.

Непублічність переговорного процесу та посередницьких зусиль, а також невелика кількість врегульованих конфліктів такими засобами призводять до недостатньої наявності матеріалу для узагальнення та побудови повноцінних теорій.

Другий розділ «Теоретичні засади інституту посередництва у процесі мирного врегулювання воєнних конфліктів» присвячений аналізу основних термінів та категорій, пов’язаних з інститутом посередництва, теоретичним дослідженням стилів та інструментів посередництва, а також пропонується авторська класифікація посередницьких дій.

В першому підрозділі «Місце посередництва у процесі врегулювання конфліктів та його визначення» порівнюється посередництво з «добрими послугами» та інтервенцією, крім того, розглядаються різноманітні тлумачення, які давалися відносно терміну «посередництво» та порушується питання вибору посередника.

Беручи до уваги відсутність єдиного визначення інституту посередництва в сучасній політичній науці, проаналізувавши спільне та відмінне у вже існуючих визначеннях, в даному дисертаційному дослідженні під посередництвом ми розуміємо невійськові дії третьої сторони – індивідуума, держави, групи держав, міжнародної організації тощо - з метою мирного врегулювання конфлікту або досягнення компромісу між ворогуючими сторонами по окремому питанню. Посередник має бути неупередженим, тобто інтерес кінцевого вирішення конфлікту повинен бути першочерговим за задоволення власних інтересів.

Хоча перші спроби нормативно-правового закріплення посередництва відносяться ще до початку ХХ ст., тим не менш все ще продовжуються активні спори щодо місця та ролі посередництва у сучасному процесі врегулювання конфліктів, механізмів і принципів його діяльності, факторів, які мають вплив та визначають ефективність зусиль. Необхідно констатувати, що неможливим є чітке нормативне закріплення цього інституту через комплексність та складність завдань, які стоять перед посередником, а також постійну еволюцію самих конфліктів.

Проблема вибору посередника є однією з найсуперечливіших. Більшість дослідників погоджується, що при виборі посередника враховуються три фактори: його неупередженість, статус та засоби, які він може використати. На думку автора цього дисертаційного дослідження, статус посередника є важливим на першій стадії, коли приймається рішення щодо згоди на дії конкретного посередника. Під час врегулювання конфлікту статус посередника відходить на другий план, надаючи пріоритетність досвіду, механізмам посередництва та важелям впливу.

Другий підрозділ - «Механізми та принципи посередницької діяльності». Основними методами (стилями) посередницькою діяльності є комунікація, формуляція та маніпуляція, кожен з яких використовує власні тактики для досягнення кінцевої мети. «Комунікатор» є пасивним провідником та служить як канал комунікацій. «Формулятор» є активнішим – він допомагає сторонам переоцінити проблему, знайти шлях до вирішення конфлікту. «Маніпулятор» же використовує свої важелі, щоб маніпулювати сторонами для досягнення кінцевої мети - вирішення конфлікту.

Важелі впливу є одним з найскладніших елементів для дослідження посередництва, адже є відносним поняттям, яке на піддається кількісному або матеріальному аналізу. Необхідно брати до уваги, що ті важелі, які посередник обіцяє застосувати можуть бути, як реальними, так і імовірними, або обіцянкою без реальної можливості чи бажання їх виконувати.

Серед основних умов, за яких посередництво може мати місце, в цьому дисертаційному дослідженні ми виділяємо неупередженість / нейтральність, готовність сторін, дозрілість конфлікту, вибір часу, тощо.

Для застосування посередництва повинен бути правильно обраний час, коли сторони конфлікту є найбільш готовими до втручання третьої сторони. Від правильного моменту часу може залежати і кінцева ефективність дій посередника. Проте в науковому середовищі продовжується дискусія, що саме вважати таким моментом та чи може він бути створений штучно.

Наступною категорією, яка викликає суперечки, є нейтральний статус або неупередженість посередника. Класичні визначення посередника вимагають від останнього бути неупередженим, щоб мати більшу довіру з боку ворогуючих сторін. В той же час, наприклад, за часів «холодної» війни СРСР та США не можна назвати повністю неупередженими, але їх посередницькі зусилля були досить успішними. Ми робимо висновок, що упередженість або нейтральність не є категорією, яка позначає виключно відносини посередника зі сторонами конфлікту. Скоріше, це є ознакою ставлення до предмету самого спору та того, що посередник ставить на перше місце - власні інтереси або остаточне вирішення конфлікту.

Ще однією проблемою, яка відобразилася у багатьох роботах, є питання, коли втручатися. Усі дослідники теорії конфлікту підіймають у своїх роботах питання «вибору моменту часу» (timing), яке є тісно пов’язаним з концепцією «дозрілості» (ripeness), тобто, коли конфлікт є найбільш податливий для посередництва.

Ефективність посередництва є найбільш складною категорією для оцінки, через необхідність відповіді на питання, що вважати за успіх. Дисертант доводить, що повне вирішення конфлікту не обов’язково є першочерговою метою посередницьких зусиль. Вони можуть бути спрямовані на проміжні завдання, наприклад, припинення вогню, початок переговорів між конфліктуючими сторонами, певні поступки від сторін тощо. Таким чином, на ефективність посередництва буде впливати саме досягненням цих поставлених завдань, а не успішність переговорів, які розпочалися вже після закінчення посередницьких зусиль.

Третій підрозділ «Посередництво та фактори культури» розглядає вплив різноманітних факторів культури на процес посередництва, зводячи посередництво до переговорного процесу. Культурні аспекти на сьогодні є найменш вивченою категорією у посередництві. Тим не менш, такі дослідження все більше цікавлять практиків посередництва, оскільки неврахування окремих культурних аспектів під час переговорів та мирних ініціатив можуть стати не лише перепоною для остаточного врегулювання, а й знизити загальний рівень довіри до посередника. Хоча довгий час дослідники намагалися підкреслити унітарність методів посередництва, цей фактор є суттєвим, як при визначенні методики посередництва, так і при підборі особи самого посередника.

Культура, у широкому сенсі цього слова, має безпосередній вплив і на посередництво, адже від цього буде залежати, наскільки сторони конфлікту схильні до прийняття посередництва, та кого вони скоріше приймуть за посередника, з ким останній має вести переговори або кого інформувати про перебіг подій. Більше того, усі вищенаведені фактори можуть впливати, як на зовнішню сторону – процес посередництва, так і на внутрішню – сутність пропозицій щодо врегулювання конфлікту.

Четвертий підрозділ «Класифікація посередництва» пропонує авторську класифікацію посередництва, таку, що заснована на принципі суб’єктності. Ми залишаємо провідну роль саме за особою посередника, аніж за «обставинами» посередництва. В цьому підрозділі також розглядаються основні переваги, слабкі та сильні сторони кожного типу посередництва.

Аналізуючи переважну більшість робіт з питань посередництва, автор дійшов висновку, що на сьогодні фактично відсутня класифікація цього явища. В окремих роботах можна знайти типологізацію на основі методів посередництва. В той же час, ми пропонуємо класифікацію посередництва на основі суб’єктності. Історія доводить, що у більшості випадків основним чинником впливу на рішення щодо прийняття посередника є саме особистість, суб’єктність посередника. Таким чином, ми виділяємо індивідуальне, інституціональне (міжнародні організації та інституції) та державне посередництво, яке поділяється на посередництво «великих держав», сусідів та «нейтральних» держав, під якими ми розуміємо ті, що не мають прямого інтересу у вирішенні конфлікту та прямих важелів впливу на конфліктуючі сторони.

Крім того, ми пропонуємо миротворчі дії як один з підтипів інституціонального посередництва. Аргументом на користь цього є те, що принципи і методи, які використовуються у сучасних миротворчих місіях подібні до тих, що використовують звичайні посередники.

У третьому розділі дисертації «Практика використання інституту посередництва у процесі мирного врегулювання воєнних конфліктів» проводиться кореляція теоретичних висновків та практики застосування посередництва у процесі мирного врегулювання воєнних конфліктів.

У першому підрозділі «Імплементація інституту посередництва: суб’єктний підхід» аналізуються найбільш яскраві приклади посередницької діяльності та дається оцінка ефективності їх дій. Аналіз відбувається відповідно до розподілу на індивідуальне, державне та інституціональне посередництво.

Після закінчення «холодної війни» стало можливим залучення більшої кількості акторів, як державних, так і неурядових, у процес управління та врегулювання конфліктів. Крім того, все більш розповсюдженим стало змішане посередництво, коли декілька акторів паралельно або у співпраці намагаються врегулювати конфлікт, при чому, це можуть бути як декілька держав, так і держави разом з міжнародними організаціями, або неурядовими групами тощо. Крім того, нові держави та регіональні організації почали діяти активніше як посередники. Так, зокрема, Норвегія брала активну участь у врегулюванні конфліктів на Близькому Сході, в Гватемалі, Колумбії та на Балканах, Нідерланди – у врегулюванні конфліктів у Західній Африці, а Канада - у Заїрі. В свою чергу Організація африканської єдності виступала як посередники в конфлікті між Танзанією та Угандою, Організація американських держав - в Нікарагуа, Ліга арабських держав та Організація Ісламська Конференція у війні між Іраком та Іраном.

Дисертантом установлено, що не можна однозначно зробити висновок, який тип посередництва є найбільш ефективним, та чи можливо вивести універсальну формулу щодо того, який конфлікт, яким типом посередництва може бути найкраще вирішений.

Найскладнішим для аналізу є дії індивідуального посередництва, адже частіше за все вони є непублічними. Якщо посередництво відомих політиків, дипломатів, суспільних діячів стає відомим, то велика кількість випадків локального посередництва залишається поза увагою громадськості, в той же час іноді маючи великий вплив на розвиток подій, як ставалося на певних етапах розвитку конфлікту у Шрі-Ланці. На наш погляд, індивідуальне посередництво є найбільш гнучким та таким, що може призвести до компромісного рішення, яке не продиктоване посередником з позиції сили і не тримається лише на обіцянках з боку, наприклад, великих держав.

В даному дослідженні ми аналізуємо такі випадки індивідуального посередництва, як дії Генерального секретаря ООН, особливо навколо конфліктів у Конго, Кореї, Намібії, Іраку, на Гаїті та Кіпрі; роботу спеціальних представників Генерального секретаря ООН, включаючи регіон Африканських Великих озер; а також посередництво окремих відомих осіб, зокрема, колишнього президента США Дж. Картера у розв’язанні арабсько-ізраїльського конфлікту, під час війни у Боснії тощо, а також ініціативи британського політика Ф. Ноель-Бейкера по Кіпру, колишнього президента Фінляндії М. Ахтісаарі, та робота єпископа К. Белу у Східному Тиморі.

Виходячи з низки об’єктивних та суб’єктивних причин, інституціональне посередництво на сьогодні є найбільш розвиненим. У цьому підрозділі дається оцінка перевагам та недолікам посередницької діяльності різноманітних організацій. В першу чергу, аналізуються дії ООН, ОБСЄ, ЄС, неурядових організацій, наприклад «Червоного хреста» та ін.

Прийнято вважати, що сильною стороною регіональної організації є те, що вона має краще розуміння ситуації, джерел та динаміки, а також можливостей для втручання. В той же час, ООН має кращі ресурси, ніж регіональні організації. Саме через це з початку 1990-х ми спостерігаємо поступовий процес об’єднання зусиль ООН та регіональних організацій в різноманітних конфліктах. Певною проблемою ООН як посередника є той факт, що в деяких конфліктах вона інкорпорує усі три типи посередництва – індивідуальне (Генеральний секретар), інституціональне (Рада Безпеки ООН) та державне(ініціативи окремих держав або Групи друзів Генерального секретаря ООН).

По суті посередництво міжнародних організацій може приймати дві форми: пряме дипломатичне посередництво та миротворчі операції. Наприкінці ХХ ст. миротворчі операції перестали бути сугубо військовими. З додаванням цивільного компоненту та окремих специфічних функцій, персонал миротворчих операцій все більше став діяти у ролі посередників.

Державне посередництво є одним з найрозповсюджених та найбільш часто використаних в історії. Навіть, якщо на перші ролі виходить особистість – впливовий політик або дипломат – в більшості випадків за ним стоїть позиція, важелі та вплив його держави. Найчастіше в ролі посередників витупали США, Франція, Норвегія, Швеція або Швейцарія. В цій частині ми аналізуємо дій США навколо Британського-Аргентинського конфлікту 1982 року, арабсько-ізраїльського конфлікту, у Камбоджі; посередництво Канади у конфлікті у Заїрі у 1996 році, Швейцарії в арабсько-ізраїльському конфлікті; Швеції у В’єтнамі; Росії у Таджикистані, Грузії та Іраку; Норвегії на Шрі-Ланці та Близькому Сході; тощо.

Окремо аналізуються дії Групи друзів Генерального секретаря ООН - неформальної групи держав, які підтримують ініціативи Генерального секретаря в окремих конфліктах, як, наприклад у Грузії початку 1990-х рр., Ель-Сальвадорі у 1989 році або Гаїті 1993 року.

В той же час на практиці багато посередницьких ініціатив держав або міжнародних організацій персоніфікуються – ототожнюються з конкретною людиною, яка виходять на перший план у переговорному процесі. Якщо приймається посередництво певної держави або організації, важливим питанням стає особистість конкретного переговірника.

Другий підрозділ «Основні категорії інституту посередництва – практичні аспекти» присвячений аналізу практичного втілення таких категорій, як нейтральність / неупередженість, дозрілість конфлікту, проблемі вибору посередника а також оцінці ефективності окремих посередницьких зусиль.

Вибір посередника завжди є одним з ключових питань підготовки будь-яких ініціатив. Різноманітні фактори та характеристики особистості можуть впливати на цей процес. Аналіз конфліктів у Західній Сахарі, Боснії, Заїрі підтвердив, що при виборі посередника, в першу чергу, враховується його минулий особистий досвід, навички, попередні відносини з країнами регіону або окремими представниками ворогуючих сторін, репутація.

З точки зори концепції «дозрілості», для того, щоб посередник втрутився, сторони повинні досягти тієї стадії конфлікту, коли жодна зі сторін не може виграти і вони готові сісти за стіл переговорів. Однак на практиці посередник не завжди втручається у такий момент. Успіх посередництва завдяки правильному часу втручання стосується не лише питання внутрішньої дозрілості конфлікту, а й питання відповідних умов зовнішнього середовища, що, зокрема, підтвердило врегулювання конфлікту у Камбоджі.

Аналіз більшості конфліктів другої половини ХХ ст. підтверджує, що фактично не існувало абсолютно нейтрального посередництва, навіть з боку міжнародних організацій. На сьогодні ми скоріше можемо говорити про аналіз мотивів того або іншого посередника з точки зору концепції оборонної та експансіоністської упередженості. Таким чином, проведена кореляція теоретичних основ і практики підтверджує, що хоча неупередженість вважається одним з основних факторів успішного посередництва, на практиці, досягти повного нейтралітету або неупередженості фактично неможливо.

Дисертантом установлено, що повноцінне закінчення конфлікту не є мірилом ефективності дій посередника, адже така ціль не завжди стоїть на порядку денному, хоча й підсвідомо передбачається. Певним чином, на нашу думку, для посередників було б ефективнішим не ставити з самого початку за мету саме кінцеве врегулювання конфлікту, а йти шляхом проміжних рівнів, що покращило б комунікацію як зі сторонами конфлікту, так і з оточуючим міжнародним середовищем. Адже у разі затягування або поразки першого раунду переговорів за участю посередників, навіть при досягненні перших конкретних домовленостей (повернення біженців, припинення вогню, доставка гуманітарного вантажу тощо) - дії посередника будуть вважатися неефективними. В той же час, якщо цілі будуть оголошуватися поступово, то досягнення кожної з цих проміжних цілей буде вважатися за успіх посередника, а отже буде підвищувати рівень довіри до нього та його дій у процесі мирного врегулювання конфлікту.

Крім того, ми можемо зробити висновок, що однією з основних причин неефективності посередництва була неузгодженість дій різних посередників та зацікавлених сторін. Причому неузгодженість як навмисна, так і ненавмисна. Навмисна неузгодженість дій чітко відслідковується у подіях навколо Косово, іракської кризи 1997-98 років, у Придністровському врегулюванні; в той же час ненавмисна неузгодженість спостерігалася у врегулюванні конфліктів на території Грузії та у Нагорному Карабаху.

Четвертий розділ «Посередницькі ініціативи України як інструмент просування зовнішньої політики» присвячений детальному аналізу попередніх посередницьких ініціатив нашої держави, її досвіду як миротворця та виробленню певних рекомендацій щодо підвищення ефективності таких дій.

У першому підрозділі «Посередницькі ініціативи України» аналізуються посередницькі ініціативи України у конфлікті на Близькому Сході, в Придністров’ї, Косово та на Південному Кавказі. Окрема увага приділяється перевагам та недолікам України як посередника.

Фактично нейтральний статус на міжнародній арені, позитивний імідж та активна миротворча діяльність сприяла посередницьким та миротворчим пропозиціям України. Пропонування себе як посередника, з конкретним планом мирного врегулювання чи миробудівництва, та чітке й послідовне його виконання може підняти Україну в рейтингу світових держав, її авторитет та вагу. Адже за потенціалом Україна є можливим регіональним лідером, але для відповідності цьому необхідно, зокрема, брати на себе відповідальність за події, як у регіоні, так і за його межами.

Засновуючись на типології посередництва на основі принципу суб’єктності, ми можемо зробити висновки, що дії України частіше за все підпадають під інституціональне або державне посередництво. Незважаючи на назву «План Ющенко» - план щодо врегулювання конфлікту у Придністров’ї 2005 року, тим не менш, є класичним проявом державного посередництва. Особа президента України в даному випадку стала символічною, як елемента Помаранчевої революції та нової держави України. Взагалі індивідуальне посередництво з боку представників України у найближчому часі не є перспективним та імовірним.

Для ефективної реалізації зовнішньої політики України, зміцнення її авторитету у світі українське керівництво повинне окреслити коло першочергових ініціатив щодо участі нашої держави у вирішенні конфліктів. Пріоритетними на сьогодні повинні стати Придністров’я, Нагорний Карабах, Південна Осетія та Абхазія, як ті, що знаходяться на території безпосередніх партнерів та сусідів, заважають реалізації багатьох планів щодо співробітництва у Чорноморському регіоні та загрожують безпеці всього регіону та України.

На Близькому Сході, через існування великої кількості посередницьких починань та серйозних гравців, Україні не має сенсу виступати із окремим дипломатичними ініціативами. Достатньо обмежитися участю у миротворчих операціях та приєднатися до інших ініціатив. В останньому варіанті Україні краще орієнтуватися на посередницькі ініціативи та пропозиції ЄС, адже, що стосується орієнтації на США, то їх позиція агресивніша та антиарабська, що може нашкодити Україні у подальших контактах з арабськими державами, які є її перспективними економічними партнерами. Що стосується ініціатив Росії, то дуже часто вони висуваються на спротив американським позиціям, тому Україна може залишитися між двох вогнів. Європейські ж ініціативи є більш репрезентативні та йдуть у рамках українського курсу на європейську інтеграцію.

Сильною стороною українського посередництва є її готовність працювати у співпраці з іншими посередниками. Тому і в майбутніх ініціативах варто активно долучати до реалізації власних планів світове співтовариство, особливо ООН, ОБСЄ, та ЄС, а іноді окремі держави, які також мають вплив чи інтерес в цьому регіоні для надання ваги та визнання власним пропозиціям.

Другий підрозділ «Участь України у миротворчих операціях» розглядає минулий досвід миротворчої діяльності України у різноманітних конфліктах за період її незалежності, перспективи розширення, а також нормативно-правову базу миротворчої діяльності України, особливо «Стратегію міжнародної миротворчої діяльності України» 2009 року.

Недостатня вивченість теми серед науковців та практично відсутність до 2009 року державної стратегії у цій сфері призвели до несистемного, ситуативного підходу до реалізації миротворчого потенціалу нашої держави, а також відсутності належного рівня планування та підготовки військового та цивільного персоналу до виконання обов’язків у складі миротворчих місій.

Україні необхідно більше уваги приділяти процесу постконфронтаційного врегулювання та мирного будівництва, а не безпосередньому втручанню у хід конфлікту. Однак слід взяти до уваги, що Україна отримає дивіденди та підвищить рівень своєї національної безпеки, забезпечить реалізацію своїх національних інтересів лише у разі реалізації на постійній основі планів, які вона пропонує, а не повторення долі Кишинівського плану, який реалізовується з великими затримками. Українське керівництво повинне не декларувати свої посередницькі ініціативи без попередньої розробки конкретного плану врегулювання, чи конкретних пропозицій та кроків щодо вирішення конфлікту та участі в цьому України.

Зі стилів посередництва Україна може користуватися фасилітацією та формуляцією, маючи невеликий досвід та відсутність можливостей для маніпуляції. Такі тактики, як налагодження контактів між сторона, ідентифікація основних питань та інтересів, прояснення ситуації, передача послання між сторонами, висвітлення спільних інтересів, допомога з розробкою рамок для прийнятного результату, пропозиції щодо фінального документи – можуть бути найбільш ефективними для використання українською державою. Україна, зокрема, може у рамках багатосторонніх посередницьких ініціатив пропонувати свою територія для проведення переговорів. Вдалими прикладами організації переговорів таким чином є їх проведення на Мальті та у Норвегії.