ФОРМУВАННЯ ІНСТИТУТУ ПАРЛАМЕНТСЬКИХ ВИБОРІВ У ПРОЦЕСІ ДЕМОКРАТИЗАЦІЇ ПОЛІТИЧНОЇ СИСТЕМИ УКРАЇНИ Автореферат

У вступі обґрунтована актуальність теми дисертації, визначено її об’єкт і предмет, сформульовані мета і завдання, розкрито теоретичні і методологічні основи дисертаційного дослідження, визначені наукова новизна, практичне значення та апробація одержаних результатів.

У першому розділі першого розділу «Теоретико-методологічні проблеми дослідження інституту виборів» розкриті концептуальні засади аналізу інституту виборів у стабільних та перехідних політичних системах.

У першому підрозділі першого розділу «Основні концептуальні та методологічні підходи до вивчення інституту виборів» систематизуються концептуальні положення дослідження обраної проблеми. Доведено, що зарубіжна політична наука накопичила чималий теоретичний та емпіричний досвід у дослідженні інституту виборів як одного з основних елементів демократичної політичної системи. Аналіз комплексу наукової літератури методологічного характеру дозволив виділити в межах інституціоналізму чотири різних підходи до концептуалізації інститутів – когнітивну концепцію (Т. Веблен, П. Бергер, Т. Лукман, К. Хей), концепцію інститутів як організацій (Д. Норт), концепцію інститутів як правил і норм (Е. Гуссерль, М. Зельдіч), концепцію інститутів як соціальних практик (Я.-Е. Лейн, С. Ерссон). Таке розмаїття у розумінні та інтерпретації інститутів сприяло виникненню ідеї «широкої» концептуалізації, яка включає в поняття «інститут» усі сторони, властиві процесу інституціоналізації (Дж. Марч, Й. Олсен).

Встановлено, що в українській науковій традиції трактування поняття «інститут» пов’язано з особливостями слововживання. В англійській мові слова «institute» та «institution» мають різний зміст. Перше широко використовується в повсякденному дискурсі і позначає установу, організацію, тоді як друге – набагато більш науковий термін. Буквальний переклад «institution» («інституція») тільки починає утверджуватися в українській політичній науці. Існуюча практика перекладу цього терміна як «інститут», у результаті чого слово «інститут» набуває подвійного сенсу – і «institution», і «організація як установа» («institute»), стала предметом наукових дискусій в українській політичній науці завдяки зусиллям М. Кармазіної та А. Колодій.

Доведено, що при дослідженні інституту виборів у перехідних політичних системах доцільно опиратися на методологію неоінституціоналізму, класифікацію якого запропонував Г. Петерс. Методологія неоінституціоналізму дає можливість стверджувати, що вибори як політичний інститут є структурним утворенням, яке задає параметри взаємовідносин у суспільстві і регламентує політичну діяльність, сприяє демократизації політичної системи України.

Спираючись на методологічні принципи інституціоналізму, неоінституціоналізму, окремі елементи методологій біхевіоралізму та структурного функціоналізму, визначено зміст понять «вибори», «парламентські вибори», «виборча система», «виборчий процес».

При дослідженні процесу еволюції інституту виборів, взято за основу теоретичні моделі переходу до демократії (Д. Растоу, Ф. Шміттера та Г. О’Доннелла), які передбачають три етапи переходу, оскільки вони більше уваги приділяють інституційним змінам на кожному з етапів демократичного переходу, зокрема на формуванні вільних і змагальних виборів, які є основою демократичної політичної системи. Обґрунтовано, що виборам у концепціях демократизації відводиться роль механізму, який допомагає здійснити демократичні перетворення у суспільстві.

Другий підрозділ першого розділу «Аналіз джерельної бази» присвячено аналізу використаних джерел. Мета і завдання дисертаційного дослідження потребували їх чіткого структурування. Перша група джерел об’єднала нормативно-правові документи, зокрема конституційне та виборче законодавство, а також проекти законів, які вносилися на розгляд до ВРУ; міжнародні нормативно-правові документи, в яких закріплено принципи проведення й організації демократичних виборів, що дало можливість здійснити порівняння щодо відповідності виборчих практик України міжнародним стандартам.

Друга група джерел утворена сукупністю наукових досліджень, пов’язаних із визначенням теоретико-методологічні засади дослідження інституту виборів. Це, зокрема, праці зарубіжних та українських науковців Г. О’Доннела, Д. Растоу, Г. Петерса, А. Пшеворського, С. Хангтінгтона, Ф. Шміттера, К. Гаджиєва, В. Гельмана, В. Панова, В. Горбатенка, В. Бортнікова, В. Бурдяк, Г. Зеленько, М. Кармазіної, А. Колодій, А. Романюка, С. Рябова, Ю. Шведи.

Найчисельнішою є третя група джерел, присвячена аналізу історії парламентських виборів, основних тенденцій і особливостей розвитку виборчої системи, виборчого процесу, діяльності учасників виборів в Україні. Особливої уваги заслуговують дослідження А. Білоуса, Р. Балабана, І. Кресіної, А. Круглашова, Н. Ротар, І. Поліщука, О. Тодики, В. Фісанова, Ю. Шведи, Є. Юрійчук.

До четвертої групи джерел віднесено аналітичні статті журналістів, політологів, експертів, уміщені в суспільно-політичних виданнях, таких як «Голос України», «День», «Дзеркало тижня», «Урядовий кур’єр» та ін.

Аналіз джерельної бази та стану наукової розробки тематики дозволяє зробити висновки про те, що в Україні все ще існує потреба у здійсненні комплексного наукового аналізу процесу становлення та розвитку інституту парламентських виборів.

Другий розділ дисертаційного дослідження «Формування політико-правових основ становлення інституту парламентських виборів в Україні» присвячено визначенню особливостей формування нормативно-правової бази функціонування інституту виборів в Україні.

У першому підрозділі другого розділу «Процес становлення та розвитку виборчого законодавства» визначено і проаналізовано основні етапи розвитку виборчого законодавства в Україні. Обґрунтовано, що досвід проведення парламентських виборів в Україні засвідчив, що всі вітчизняні виборчі закони на певних етапах мали досить суттєві недоліки і потребували поглиблення їх демократичного змісту. Доведено, що вихідним в аналізі процесу формування виборчого законодавства України є період розробки виборчого законодавства для проведення парламентських виборів у 1994 р. Вивчення вказаного періоду формування нормативно-правового забезпечення функціонування інституту парламентських виборів дозволяє зробити висновок, що активне нормотворення у сфері виборчого права відбувалося в ситуації, коли ще не були створені інфраструктура виборів як інституту та дієві механізми взаємодії держави з політичними силами, що утворювалися українським суспільством. Та інфраструктура виборів, яка дісталася Україні від радянського минулого, ані у правовому, ані в організаційному, ані у технологічному аспектах не була здатною до організації конкурентних виборів. Саме тому робота над змінами виборчого законодавства розпочалася вже в 1994 р. Її особливістю в 1994-1997 рр. було те, що одночасно реалізовувалися два напрями реформування: (1) тривала розробка та внесення змін до чинного виборчого закону; (2) розпочався процес вироблення нового закону про вибори для проведення чергових парламентських виборів. Позитивними результатами введення нового закону в 1997 р. було подолання певних суперечностей між Конституцією України та виборчим законодавством; посилення ролі політичних партій у виборчому процесі; реалізація у законодавстві інтересів політичних груп впливу; стимулювання більшої організованості законодавчого процесу; усунення небезпеки не обрання законодавчого органу державної влади.

Широка політична дискусія розгорнулася і в процесі прийняття нового Закону «Про вибори народних депутатів України» у 2001 р. (прийнятий 18 жовтня 2001 р.). Цінність названого виборчого закону полягає у детальній правовій регламентації виборчого процесу та процедур захисту виборчих прав громадян.

Після завершення виборчої кампанії 2002 р. особливої актуальності набула проблема зміни системи виборів. 25 березня 2004 р. народні депутати України проголосували за новий виборчий закон, який відображав рекомендації міжнародних організацій та досвід попередніх національних виборів, зокрема це стосується положення щодо збільшення прозорості виборчого процесу, підвищення рівня підзвітності учасників виборчого процесу.

Проведений аналіз доводить, що процес формування законодавства про вибори народних депутатів був зумовлений не тільки об’єктивними тенденціями розвитку суспільства в умовах перехідного періоду, а й намірами політичних сил, які представляли різноманітні корпоративні інтереси фінансово-політичних еліт, утриматися при владі. Тому законодавчі акти, які приймалися щодо регулювання виборів, з одного боку відображали зростання ролі держави у регулюванні виборчих процесів, а з другого – сприяли утвердженню в процесі реформування законодавчих положень, які поєднували стратегічні наміри політичних сил і корпоративні інтереси фінансово-політичних еліт.

Незважаючи на різні завдання, які ставилися перед розробниками нових виборчих законів політичною дійсністю, під час визначення правового формату виборів їх увага незмінно фокусувалася на забезпеченні гарантій виборчих прав громадян на всіх етапах виборчої кампанії; закріпленні та розкритті базових принципів виборчої системи в нормах виборчого законодавства; осягненні відкритості та практичної ефективності виборчих процедур; забезпеченні підконтрольності діяльності організаторів виборів громадськості; правовій інституціоналізації участі політичних партій як колективних акторів виборчих кампаній; реалізації принципу фінансової прозорості виборів; створенні процедури подання виборчих позовів.

У другому підрозділі другого розділу «Принципи виборів народних депутатів» здійснено аналіз принципів виборів народних депутатів як цілісної системи. На основі аналізу міжнародного досвіду визначення принципів виборів, закріплених у низці нормативно-правових актів, доведено, що в Україні такими є наступні: принцип вільних виборів, суть якого полягає у дотриманні умов безпосереднього формування громадянами своєї волі та її вільного виявлення при голосуванні, коли забороняється застосування насильства, погроз, обману, підкупу чи будь-яких інших дій, що перешкоджають вільному формуванню свого вибору того чи іншого кандидата; принцип загальності, який полягає в тому, що виборчі права, в сенсі поєднання активного і пасивного виборчого права, розповсюджуються на всіх без винятку громадян держави; принцип рівних виборів – кожному виборцю надається один голос по одному виборчому округу, всі беруть участь у виборах на рівних засадах; принцип таємності виборів, який полягає у тому, щоб гарантувати свободу ухвалення рішення самим виборцем; принцип періодичності виборів.

На основі аналізу класифікації принципів функціонування інституту виборів, запропонованих В. Погорілком, Б. Ключковським, М. Матейковичем, С. Князєвим, Л. Козодоєм, обґрунтовано, що, досліджуючи інститут парламентських виборів в Україні як такий, за допомогою якого відбувається формування органу законодавчої влади в державі і який є механізмом прийняття громадянами певного колективного рішення стосовно представництва їх інтересів на державному рівні, не варто поділяти принципи за певними критеріями, а необхідно здійснити комплексний аналіз сукупності тих принципів, що зазначені в законодавстві України.

Незважаючи на сформовану нормативно-правову базу функціонування інституту парламентських виборів в Україні, основним завданням вітчизняного законотворення залишається пошук найбільш ефективної моделі політичного представництва, яка має відповідати політичній культурі українського суспільства та забезпечувати стабільність політичної системи. Водночас, політична система України має поєднувати в собі орієнтації на європейські демократичні стандарти, адекватність електоральних механізмів потребам формування дієздатної та ефективної представницької влади.

У третьому розділі «Інституційні особливості виборів народних депутатів України» проаналізовано специфіку формування інституту виборів в Україні.

У першому підрозділі третього розділу «Етапи еволюції національної виборчої системи» досліджено особливості інституціоналізації виборів в історичній ретроспективі. Обґрунтовано, що на процес інституціоналізації парламентських виборів в Україні суттєво впливає те, що на конституційному рівні не визначено, на основі якої виборчої системи повинні проводитися вибори до Верховної Ради України.

Доведено, що за період трансформації в нашій державі було випробувано три основні види виборчої системи – мажоритарна, змішана та пропорційна. Застосування у політичній практиці кожної з них має свої позитивні та негативні наслідки. Зокрема, мажоритарна система в умовах суспільства перехідного типу сприяє послабленню парламенту, що дає можливість повного або часткового його контролю структурами виконавчої гілки влади. Головним її недоліком є гальмування розвитку політичних партій. Застосування моделі змішаної виборчої системи стало позитивним кроком для розвитку України, оскільки сприяло зміцненню політичних партій, структуризації парламенту та суспільства. З пропорційною системою пов’язують сподівання на остаточну структуризацію парламенту, створення в ньому стабільної більшості, яка могла б нормально взаємодіяти з урядом і, таким чином, забезпечити для держави стійке, послідовне і прогнозоване управління. При цьому варто пам’ятати, що будь-яка виборча система накладається на вже існуючі в державі політичні, соціальні та економічні реалії.

Проведений аналіз результатів соціологічних досліджень дозволив стверджувати, що в українському суспільстві зберігається стійка тенденція відтворення орієнтацій на представництво політичних інтересів за допомогою мажоритарної виборчої системи. Більше того, у період 2004–2006 рр. вона суттєво посилилася. На думку автора, це є свідченням, по-перше, збереження персоніфікованого сприйняття та оцінки політичного процесу в цілому й інституту виборів зокрема; по-друге, засвідчує доволі низький рівень відповідальності та підзвітності громадянам обраних народних депутатів України. Водночас, за період 2004–2007 рр. суттєво знизився відсоток громадян України, які не могли визначити бажану для себе модель виборчої системи.

У другому підрозділі третього розділу «Структура парламентського виборчого процесу» проаналізовано етапи виборчого процесу у ході парламентських виборчих кампаній. Визначено, що виборчий процес в Україні включає такі етапи: складання та уточнення списків виборців; утворення виборчих округів; утворення виборчих дільниць; утворення виборчих комісій; висування та реєстрація кандидатів у депутати; проведення передвиборної агітації; голосування; підрахунок голосів виборців та встановлення підсумків голосування; встановлення результатів виборів депутатів та їх офіційне оприлюднення; припинення діяльності виборчих комісій. Обґрунтовано, що виборчий процес є адміністративним технологічним процесом, який у поєднанні із публічною та конкурентною політикою є полем, у якому розгортається і реалізується політична правосуб’єктність громадян-виборців.

На основі аналізу тих етапів парламентського виборчого процесу, які зазнали найбільших еволюційних змін, сформульовано авторське бачення вирішення проблемних питань, які виникають під час проходження стадій виборчого процесу в Україні. Зокрема, під час проведення агітації доцільно передбачити положення, згідно з яким повинні розгортатись агітаційні пункти у спеціально відведених для цього місцях (у містах держави – по одному в кожному районі міста, в селі, селищі – по одному в їх центрі, а в районі – не менше трьох), де б кожному кандидату (партії) був відведений свій стенд, на якому розміщувались його плакат та передвиборна програма. Заборонити розклеювання плакатів на житлових будинках, державних та комерційних установах, магазинах, громадському транспорті, стовпах та передбачити за таке правопорушення адміністративну відповідальність. Це дозволить, поставити усіх кандидатів у рівні умови, а кожний виборець матиме можливість вільно, у зручний для нього час, ознайомитися з програмами кандидатів. Територіальні та дільничні виборчі комісії створити як органи, що діють у режимі сесійних засідань.

У третьому підрозділі третього розділу «Функціональна характеристика суб’єктів виборів» визначено учасників парламентських виборів. З’ясовано, що за період постсоціалістичних трансформацій канали участі громадян у фазі висунення претендентів на кандидатів у народні депутати суттєво звузилися. Доведено, що основними інституційними учасниками виборів є політичні партії, чому сприяла трансформація виборчого законодавства, яка мала як позитивні, так і негативні наслідки. З одного боку, зміни виборчого законодавства сприяли розвитку політичних партій і стабілізації партійної системи, з другого – посилювали негативні тенденції у внутрішньопартійному житті, спричиняли віддалення політичних партій від суспільства, закріплення його соціокультурних поділів. Водночас, аналіз характеру та співвідношення позитивних і негативних наслідків свідчить про те, що більшість останніх, піддається корегуванню засобами нормотворення, а також через підвищення рівня політичної культури суспільства і владної еліти. Позитивні результати змін виборчого права, насамперед такі, як розвиток політичних партій і стабілізація партійної системи, можуть мати тривалий ефект за умови збереження демократичного вектора розвитку країни.

У четвертому розділі «Парламентські вибори як чинник демократизації політичної системи» розкрито роль парламентських виборів як засобу виходу із політичної кризи, а також проаналізовано їх значення у процесі демократизації політичної системи України.

У першому підрозділі четвертого розділу «Роль дострокових виборів у політичному процесі» доведено, що позачергові парламентські вибори є демократичним способом позачергової зміни складу парламенту, виступають гарантією зміни носіїв державної влади, засобом перевірки їхньої спроможності ефективно та відповідально діяти в межах наданих конституційних повноважень. На основі аналізу передумов їх проведення, ролі в структуруванні парламенту, впливу на стабільність політичного режиму, еволюцію електоральних настроїв громадян України виявлено тенденції та особливості проведення позачергових парламентських виборів.

Доведено, що проведення позачергових виборів до парламенту України є відповіддю на політичну кризу та засвідчує, що український транзитивний політичний режим, за усіх суперечливих обставин, еволюціонує у бік утвердження демократичних процедур та практик. Позачергові вибори до ВРУ можна вважати легітимною формою вирішення конституційних конфліктів і суперечок, які призводять до дострокового припинення повноважень парламенту і дозволяють, у передбаченому порядку, сформувати новий парламент. У цьому сенсі механізм позачергових виборів до ВРУ необхідно розглядати як нормативно-правовий механізм системи стримувань і противаг між главою держави та гілками влади, визначеними в ст. 6 Конституції України. З цих позицій, позачергові парламентські вибори виправдали політичну доцільність їх проведення та стали демократичним способом розв’язання політичної кризи.

У другому підрозділі четвертого розділу «Парламентські вибори як механізм консолідації демократії в Україні» доведено, що вибори є одним із найважливіших інструментів процесів політичної трансформації та базовим інститутом політичної системи демократичного типу, найважливішою ознакою якого є відкрита конкуренція. Саме вільні, конкурентні вибори є головним механізмом формування представницького органу, легітимації влади, вираження інтересів суспільних груп, розв’язання соціальних протиріч. Створення і забезпечення стабільного функціонування такого інституту визначається в політичній науці найважливішим завданням переходу до демократичного режиму.

Дослідження ролі парламентських виборів у процесі консолідації демократії в Україні довело, що парламентські вибори в нашій державі не відбулися у вигляді установчих зборів, які пришвидшують економічний, політичний та соціальний перехід до демократії. Цей етап процесу демократизації в Україні було завершено тільки після проведення парламентських виборів 1994 р. При аналізі виборчих практик другої стадії демократизації виявлено, що політичні діячі, які були причетні до створення умов проведення виборів, намагалися пристосувати їх під свої політичні цілі. Чітким підтвердженням цього є застосування адміністративного ресурсу в ході парламентського виборчого процесу 2002 р. Тому замість утвердження процесів, притаманних третій стадії переходу: зміцнення і легітимації нових демократичних інституцій, закріплення демократії на рівні політичної культури – процеси демократизації в Україні й опинилися у «мертвій зоні».

Розглянувши формування демократичної моделі української політичної системи через призму парламентських виборів, визначено, що процес консолідації не відбувся, оскільки демократія по-українськи – це визначеність результату за невизначеності процедур. Отже, оцінюючи характер еволюції інституту парламентських виборів в контексті процесів демократизації, встановлено, що сьогодні в Україні відбувся незворотній відхід від фіктивної радянської моделі виборів. Свідченням цього є те, що конкуренція між партіями та кандидатами не тільки визнається можливою, а є юридично обов’язковою умовою проведення виборів. Водночас, інститут виборів, у своїх функціональних характеристиках не може бути визначений як повністю демократичний.