Бесплатное скачивание авторефератов |
СКИДКА НА ДОСТАВКУ РАБОТ! |
Авторские отчисления 70% |
Снижение цен на доставку работ 2002-2008 годов |
Акция - новый год вместе! |
Каталог авторефератів / ПОЛІТИЧНІ НАУКИ / Історія та теорія політики
Назва: | |
Тип: | Автореферат |
Короткий зміст: |
ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ У Вступі обґрунтовано актуальність досліджуваної проблеми; визначено мету і завдання, об’єкт і предмет дослідження; охарактеризовано теоретико-методологічні засади роботи; розкрито наукову новизну і практичне значення одержаних результатів; подано відомості про їхню апробацію і впровадження; наведено відомості про структуру та обсяг роботи. У Розділі 1 «Історіографія дослідження проблем локальної демократії в перехідних суспільствах», який складається з двох підрозділів, розглянуто західні та вітчизняні підходи до проблеми локальної демократії в перехідних суспільствах, з’ясовано сутність категорії «локальна демократія». У підрозділі 1.1 «Стан наукової розробки питань локальної демократії в перехідних суспільствах у зарубіжній літературі» проаналізовано рівень розробленості теми у світовій політологічній літературі. Зауважено, що зарубіжні науковці консолідовану демократію найчастіше розглядають як бажаний результат трансформаційного процесу, при цьому демократичні інститути слугують реальним інструментом вирішення соціальних конфліктів (відповідно до демократичних законів та процедур, до того ж немає політичних акторів, які бажають підірвати демократичні засади). Більшість дослідників головними умовами досягнення консолідованої демократії називають розвинене громадянське суспільство та політичну культуру. Розкрито також розуміння поняття «локальна демократія» в науковому середовищі – найчастіше це один із способів організації місцевого самоврядування, коли територіальна громада наділена автономією для задоволення своїх інтересів, опираючись на демократичні цінності, використовує демократичні механізми, долучається до процесу ухвалення рішень, поширює інструменти прямої демократії. Поширення практики локальної демократії, вважають, можна назвати тихою демократичною революцією, що забезпечує принцип субсидіарності й розосередження влади, вимагає легітимізувати владу. Визначено низку проблемних моментів концепту «локальна демократія», які часто є предметом дискусій у зарубіжній літературі. Це, зокрема: співвідношення понять «локальна демократія» і «місцеве самоврядування», складність забезпечення партисипаторної демократії, інституціоналізація політичних відносин на локальному рівні, проблеми легітимності політичних інститутів (суперечність між прямими та безпосередніми формами демократії). У підрозділі 1.2 «Аналіз проблем локальної демократії як чинника трансформаційних процесів у вітчизняній літературі» підтверджено поширену думку серед багатьох дослідників української політичної спадщини про переважання в суспільстві ідей громадівського управління та самоврядування. Зауважено, що наші сучасні науковці досліджують переважно функціонування окремих інститутів демократії. Скажімо, проблеми партій та партійних систем – О. Стаценко, С. Бабій, Ю. Шведа, Ю. Остапець, М. Примуш; особливості виборчої системи – Р. Балабан та В. Гончарук; політичні технології як чинник демократичного розвитку суспільства – К. Ващенко. Що стосується питань функціонування окремих інститутів демократії на місцевому рівні, то відзначено роботи Р. Максакової (розглядає питання місцевих виборів), Н. Ротар, В. Бортніков (досліджують різноманітні аспекти політичної участі громадян у процесі демократичної трансформації України кінця ХХ – початку ХХІ ст.), М. Марченка та В. Федоренка (досліджують референдум як форму безпосередньої демократії), О. Орловського (розглядає форми локальної демократії), В. Рубцова (вивчає різні аспекти становлення локальної демократії в умовах сучасної України). Загалом, як наголошено, українські дослідники пов’язують надії на відродження демократії та формування громадянського суспільства з розвитком локальної демократії, оскільки в територіальних громадах формується відчуття спільного інтересу. Підсумовано, що вітчизняні дослідження місцевого самоврядування в перехідні періоди свідчать про деяку тенденційність, незбалансованість досліджуваних явищ (значна увага приділяється національній, а не локальній політиці). Відзначено, що в літературі на достатньому рівні досліджено правові аспекти самоврядування, його теорії. Однак нерозкритими є питання локальної демократії, електронної демократії, політичного значення цих явищ для перехідних суспільств. Щоправда, наголошено, що деякі дослідження переконливо доводять: саме самоорганізаційні процеси в українському суспільстві стали новим поштовхом до розвитку української демократії, тим самим підтвердивши можливість самоорганізації населення як ресурсу демократичних перетворень. У Розділі 2 «Теоретико-методологічні засади дослідження локальної демократії» визначено базові підходи до вивчення локальної демократії, проаналізовано співвідношення понять «локальна демократія» і «місцеве самоврядування». У підрозділі 2.1 «Методологія аналізу рівнів демократії та сутності перехідного періоду» визначено основні принципи демократії: а) особиста свобода; б) формальна рівність; в) повага до спільно прийнятих рішень («більшість» – множина меншин); г) творення влади шляхом вільного волевиявлення громадян за допомогою виборів; д) свобода зборів і свобода висловлення власної думки; д) обмеження влади. При цьому за основу взято визначення демократії, яке запропонував Й. Шумпетер, – це метод здійснення влади за допомогою чіткого інституційного набору, який забезпечує представництво інтересів усіх груп громадян, стійкий зв’язок між потребами громадян та політичними рішеннями, базується на цінностях свободи, рівності, публічності та відкритості політики, залучення громадян до здійснення влади. Як система правління, демократія характеризується політичною конкуренцією, політичною участю, політичними та громадянськими свободами, які є змінними, не завжди виступають у повному обсязі, тим самим визначають міру поліархічності систем правління, її меншу чи більшу демократичність. На основі неоінституціоналізму встановлено, що демократія як метод співжиття громадян виявляється на чотирьох рівнях, що різняться інституційною структурою: 1-й рівень – рівень громадянина; 2-й рівень – рівень громади; 3-й рівень – рівень громадянського суспільства; 4-й рівень – рівень держави. Щоправда, цей поділ умовний, та попри це він дає змогу краще зрозуміти особливості функціонування демократії. Локальну демократію означено як рівень демократії, інституційний порядок організації влади у громаді, що містить елементи самоорганізації, безпосередньої участі громадян у публічному житті. Наголошено, що консолідована демократія, як заключний етап переходу, передбачає процес перетворення випадкових домовленостей, норм здорового глузду та конвенційних рішень між політичними елітами на відносини співпраці і суперництва; досягається згода щодо процедури зміни уряду і є гарантія того, що конкуренція за місце у владній ієрархії або за можливості справляння політичного впливу буде чесною та передбачуваною. У підрозділі 2.2 «Співвідношення поняття «місцеве самоврядування» і «локальна демократія» локальну демократію розглянуто як політичне середовище, у якому функціонує місцеве самоврядування, як своєрідний інститут, який представляє координовану владу локальних спільнот у сфері управління муніципальними, державними чи регіональними справами. Місцеве ж самоврядування постає як організація влади територіальної громади. Відзначено, що обидва ці поняття означають спосіб організації територіальної громади, яка є суб’єктом для них обох. Головним для локальної демократії та місцевого самоврядування є принцип субсидіарності. Проте для місцевого самоврядування він означає передачу повноважень громаді, для локальної демократії – конкретній спільноті чи навіть індивідам цієї громади. І локальна демократія, і місцеве самоврядування покликані реалізовувати публічний інтерес, тобто інтерес соціальної спільноти. Головними елементами локальної демократії названо політичну відповідальність та ефективну владу, а інституційними ознаками – вибори місцевих органів, постійні консультації з групами інтересів та громадянами, спільне управління та реалізацію проектів щодо публічного блага. Описано можливості вивчення концептів локальної демократії й місцевого самоврядування на основі агенційної моделі, моделі вокалізму та дуальної держави. Стверджується, що перехідним суспільствам властива модель дуальної держави. В Україні сформовано трирівневу ієрархічну систему адміністративно-територіального устрою, але дискусійним є питання щодо точного визначення параметрів для формування адміністративно-територіальних утворень локального рівня. Зроблено висновок, що локальну демократію можна розглядати як самостійну гілку публічної влади разом зі законодавчою, виконавчою і судовою. Проаналізовано відмінності практичного застосування термінів «місцева демократія» та «локальна демократія». Зроблено узагальнення, що місцеву демократію здебільшого ототожнюють з місцевим самоврядуванням і вона передбачає лише інституційні форми демократії, а «локальна демократія» – і інституційні, і неінституційні. У Розділі 3 «Принципи визначення інституційно-нормативного формату локальної демократії в процесі формування консолідованої демократії» з’ясовано особливості визначення інституційно-нормативного формату локальної демократії відповідно до історичного досвіду українського суспільства, а також інституційні та нормативні чинники становлення локальної демократії, їхні особливості в Україні, співвідношення між функціями локальної демократії та вертикаллю влади. У підрозділі 3.1 «Історичні особливості формування локальної демократії в Україні» висвітлено процес розвитку громадівського самоврядування в Україні від часів Київської Русі. Зауважено, що підґрунтям тодішнього розвитку територіального громадівського самоврядування було звичаєве право. Особливу увагу звернуто на самоуправління українських міст під юрисдикцією магдебурзького права (інша назва – німецьке, або саксонське право), яке проіснувало в Україні кілька сторіч (із ХVІ по ХVІІІ cт. (а формально – до початку ХІХ ст.)). Основи сучасного самоврядування, як зауважено, заклала Конституція Пилипа Орлика, яка підтверджувала станове самоврядування та передбачала його захист від свавілля урядовців. Вказано на вагоме значення для розвитку самоврядування історичного досвіду Галичини, де система місцевого самоврядування спиралась на такі засади: дуалізм урядової й автономної влади на рівні провінцій (намісництво – сейм) і повітів (староства – повітові ради), створення окремих адміністративних одиниць із громад (гмін) та папських маєтків, майновий ценз на виборах в усі представницькі органи, самоврядування на рівні громад, однак встановлення за ними подвійного контролю з боку урядової й автономічної влади. Відзначено, що сучасна система місцевого самоврядування почала формуватись після виборів на альтернативній основі до місцевих рад 1989 р. і відтоді декілька разів змінювалась. Неймовірними зусиллями вдалося демонтувати основні підвалини тоталітарної системи, покінчити з однопартійною системою, ідеологічним монополізмом; відмовитись від принципу «демократичного централізму» на користь деконцентрації і децентралізації політичної влади, яка здійснюється за принципом верховенства закону. У підрозділі 3.2 «Політична та нормативна інституціоналізація локальної демократії як умови та інструменту становлення консолідованої демократії» умовно класифіковано чинники впливу на становлення і розвиток локальної демократії на сучасному етапі державотворення. Перша група – це проблеми, викликані тривалим періодом панування тоталітарного режиму. Друга група – чинники, пов’язані з психологією керівників, особливо в органах виконавчої влади, які вважають, що їхня посада і владні повноваження дозволяють їм керувати органами місцевого самоврядування, ігноруючи конституційні приписи щодо їх автономного статусу в системі публічної влади. Третя група – проблеми, що виникають через недостатню професійну та соціально-психологічну підготовленість посадових і службових осіб системи місцевого самоврядування, їхню нездатність ефективно працювати. Четверта група – це особливості сучасного розуміння ролі держави, посилення її соціальних функцій, зміцнення державного апарату, професіоналізація управлінської діяльності, централізація бюджетного процесу. Вказано на важливість локальної демократії в сучасному українському середовищі як головної умови здійснення політичної реформи. Зауважено, що, як чинник процесів консолідації демократії, локальна демократія вимагає політичних (механізм виборів, розвиток партійної системи та груп інтересів, співвідношення між центральною і локальною владою, розвиток інститутів громадянського суспільства) та нормативних (політичні цінності та правові акти) передумов інституціоналізації. Визначено пріоритетні напрями розвитку локальної демократії в Україні: а) подальша демократизація суспільного життя і зміцнення засад конституційного ладу; б) створення умов для забезпечення життєвоважливих потреб та законних інтересів людей і територіальної громади загалом; в) сприяння розвитку місцевої демократії та підвищенню політичної активності населення; г) ефективне управління функціонуванням і розвитком систем життєзабезпечення адміністративно-територіальних одиниць. Щобільше, аби бути органічною частиною системи громадянських спільнот Європи, українське суспільство повинне мати власну політичну ідентичність і водночас брати до уваги універсальні європейські норми розвитку громадянства. У підрозділі 3.3 «Співвідношення локальної демократії та вертикалі влади» визначено моделі взаємодії місцевого самоврядування та центральних органів влади: модель партнерства (органи місцевого самоврядування є партнером органів центральної влади) та модель агента (органи місцевого самоврядування виступають агентами центральної влади). Локальна демократія передбачає відносини партнерства з органами центральної влади, ба більше, питання, що стосуються інтересів територіальної громади, мають належати лише до компетенції органів місцевого самоврядування. Визначено принципи співвідношення локальної демократії та вертикалі влади: законність (розподіл компетенцій має бути законодавчо закріплений); пріоритетність інтересу громади; автономія (зокрема фінансова) органів локальної демократії, що дозволяє здійснювати належне врядування, формувати органи самоорганізації населення; представництво, участь громадян; контроль (і з боку громадян, і з боку центральних органів влади). Зазначено, що в розвинених демократіях інститути локальної демократії перебувають у відносинах партнерства з органами центральної влади. У перехідних суспільствах на початкових етапах транзиту органам місцевого самоврядування не приділяють належної уваги, намагаються перетворити їх на агентів державної влади. На етапі формування консолідованої демократії набувають ваги інститути і цінності локальної демократії, вони розширюють коло суб’єктів політики, наділяють легітимністю політичну систему загалом. В Україні досі зберігається модель агента, органи місцевого самоврядування не володіють належною автономією, не здатні самостійно реалізувати ін.тереси територіальних громад. У Розділі 4 «Особливості детермінації консолідованої демократії інструментами локальної демократії» описано особливості детермінації консолідованої демократії на рівні громадянина та інших акторів локальної демократії. У підрозділі 4.1 «Локальна демократія і громадянин» з’ясовано роль громадянина як актора локальної демократії, який бере участь у політичних процесах локального рівня для реалізації власних інтересів та ініціатив. Відзначено, що на національному рівні політична участь громадян радше набуває протестних форм, а участь у процесах локальної демократії спрямована на реалізацію ініціатив громадян, досягнення блага громадами. Наведено механізми впливу локальної демократії: місцеві ініціативи, звернення громадян, участь у виборах та референдумах. На основі аналізу участі у виборах українських громадян, зроблено висновок, що активну участь у голосуванні беруть здебільшого ті, хто почувається впевнено у процесі соціальної практики, опозиційно налаштовані громадяни і ті, хто піддався передвиборчому ажіотажу в ЗМІ. Натомість, що нижчі показники локальної та соціальної ідентифікації виборців, рівня їхньої освіти та соціального статусу, то менша явка їх на виборах. У зв’язку з слабкою законодавчою базою в Україні, недостатньо поширеним явищем у нас є використання місцевих референдумів. Визначено, що з наявних інституційно оформлених п’яти типів взаємодії влади з громадськістю (інформування, консультування, партнерство, делегування, контроль) реальний контроль за владою починається при реалізації відносин партнерства. Проаналізовано мотивацію участі громадян у процесах локальної демократії і визначено, що громадська участь може бути засобом боротьби громадянина з невизначеністю та непередбачуваністю дій державно-владних інститутів; мотивом може послугувати й орієнтація на власні можливості. У підрозділі 4.2 «Актори локальної демократії та особливості їхньої участі в локальних політичних процесах» головним актором самоврядного процесу визнано місцеву територіальну громаду, яка має легітимне право на здійснення самоврядування в політичній системі сучасної України. Як соціальна спільнота, місцева територіальна громада виявляється актором самоорганізаційних процесів, що передують становленню локальної демократії як політичної діяльності цієї спільноти, а отже, й самоврядному процесу в її межах. Зауважено, що коло акторів самоврядного процесу охоплює все розмаїття учасників місцевого політичного життя – від автономних до інституціоналізованих. Останнім часом спостерігається збільшення кількості самостійних неасоціативних акторів, до яких зараховують осіб, що мають безпосередній персональний контакт, неформальні зв’язки, але не мають чіткої організаційної структури (скажімо, групи споживачів, утворені для пікетування компанії товаровиробників, корпоративно-планові і неформальні групи тощо). До асоціативних акторів самоврядного процесу традиційно належать легальні об’єднання й асоціації, що мають організаційну структуру й апарат та виражають ті чи інші приватні інтереси. У підрозділі 4.3 «Вплив локальної демократії на формування консолідованої демократії» аргументовано лінії впливу локальної демократії на формування консолідованої демократії на національному рівні. Передовсім, це вплив на колективну свідомість. Зауважено, що це має здійснювати розвинене громадянське суспільство, яке може існувати тільки за демократичної форми правління. Друга лінія – це формування активного громадянського суспільства через сферу практик та постійного персонального спілкування в локальних демократичних процесах. Третя лінія впливу локальної демократії на консолідовану демократію – це співпраця всіх суспільних груп громади, а саме: бізнесу, громадських активістів, політиків, влади. Визначено, що у країнах перехідної демократії з-поміж наявних моделей локальної демократії (локальна демократія участі, локальна керована демократія, локальна компромісна демократія та локальна конфліктна демократія) поширеною є модель локальної керованої демократії, яка штучно обмежує участь інститутів громадянського суспільства, які й без того малорозвинені в місцевому самоврядуванні. Зауважено, що, як правило, ця модель тимчасова і в більшості випадків трансформується в локальну демократію участі або компромісу. Схарактеризовано особливості локальних політичних процесів у перехідних суспільствах. Зокрема, відзначено тенденцію до централізації, політизацію питань порядку денного, наявність майнових конфліктів. Особливу роль у політичних процесах на локальному рівні відведено інститутам громадянського суспільства, особливо політичним партіям. ЗМІ, як зауважено, дають змогу налагодити комунікацію між громадами й органами місцевого самоврядування. Громадські організації – з одного боку, стають активними учасниками процесів, уможливлюють самореалізацію громадян, з іншого боку – їхня активність потребує додаткових легітимаційних чинників, адже вони не обираються територіальною громадою безпосередньо. Водночас акцентовано, що потребують розвитку організаційні форми локальної демократії: місцеві ініціативи, референдум, органи самоорганізації населення.
|