КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВИЙ СТАТУС ПРОКУРАТУРИ УКРАЇНИ В КОНТЕКСТІ СВІТОВОГО ДОСВІДУ Автореферат

У Вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, зв’язок з науковими програмами, планами, темами, визначено мету і завдання, її об’єкт і предмет дослідження, його методологічну основу, розкрито наукову новизну одержаних результатів, їх практичне значення, зазначаються форми та ступінь їх апробації, структура та обсяг дисертаційної роботи.

Розділ І „Теоретичні та прикладні засади конституційно-правової природи інституту прокуратури” складається з чотирьох підрозділів і присвячений теоретичним засадам понятійно-категоріального апарату дослідження інституту прокуратури, елементам конституційно-правового статусу прокуратури, функціям прокуратури в умовах сучасного державотворення та визначенню місця прокуратури в структурі державного механізму України та зарубіжних країн.

У підрозділі 1.1 „Понятійно-категоріальний апарат дослідження інституту прокуратури” акцентовано увагу на системі категорій і понять, які використовуються у термінологічному апараті і характеризують прокуратуру як орган державної влади. Дисертант пропонує дворівневу класифікацію таких понять.

Перша група характеризує прокуратуру як державно-правовий інститут та її організаційну структуру. Це такі поняття, як „прокуратура”, „прокурор,” „система прокуратури,” тощо.

До другої групи відносяться поняття, які розкривають основний зміст діяльності органів прокуратури. До цієї групи відносяться поняття „функції прокуратури,” „прокурорський нагляд,” „прокурорська діяльність,” „компетенція прокурора,” та низка інших.

У дисертації зазначається, що базовим у такому апараті є поняття „система прокуратури”, яка розуміється як сукупність органів і установ, упорядкована відповідно до єдиних принципів організації й діяльності: єдиноначальності, жорсткої централізації, територіальності, певної спеціалізації, які виконують взаємопов’язані завдання та функції, спрямовані на забезпечення законності, правопорядку та державності в Україні.

У дослідженні саме структура прокуратури (сукупність елементів та зв’язків між ними) виділяється як центральна ланка у системному аналізі. Вона дозволяє розкрити внутрішню впорядкованість елементів у межах цілого та взаємопов’язаність об’єктивно необхідних частин системи, що спрямовані на досягнення мети функціонування органів прокуратури.

Визначення широкого поняттєво-категоріального апарату дозволило здійснити дослідження такого складного системного об’єкта як прокуратури, скласти уявлення про нього як соціальну систему у механізмі сучасної держави.

У підрозділі 1.2. „Елементи конституційно-правового статусу прокуратури” зазначається, що конституційно-правовий статус інституту прокуратури складається з основних та неосновних (додаткових) елементів. Основні (спеціальна правоздатність, компетенція, права і обов’язки прокурорів, система правових та соціальних гарантій, форми і принципи її діяльності) охоплюють ті елементи, які дають можливість зробити висновок про юридичне становлення прокуратури як повноправного суб’єкта конституційного права. Вони безпосередньо юридично фіксуються й суттєво впливають на функціонування прокуратури, обумовлюють її роль та місце в системі органів державної влади. Всі інші елементи конституційно-правового статусу прокуратури (законний інтерес та відповідальність), оскільки, як правило, вони безпосередньо законодавчо не закріплені, а розуміються зі змісту та логіки повноважень прокуратури, виступають неосновними елементами її статусу.

У підрозділі 1.3. „Функції прокуратури в умовах сучасного державотворення” акцентується увага на тому, що для розуміння сутності та правової природи прокуратури велике значення має її функціональна характеристика. Це зумовлено тим, що у функціях прокуратури віддзеркалюється соціальне призначення цього інституту, об’єктивна необхідність здійснення ним суспільно корисної, соціально обумовленої, наглядової та правозахисної діяльності. Правильне розуміння функцій прокуратури важливе і для практики державно-правового будівництва, оскільки точне їх окреслення сприяє виразному визначенню ролі цього інституту у здійснені державних функцій. Без вирішення питання про функції прокуратури важко окреслити пріоритетні напрями та розкрити обсяг, характер і зміст її діяльності.

У дисертації робиться висновок, що функції прокуратури – це передбачені конституцією або законами напрями та види її діяльності, які зумовлюються соціально-історичним призначенням прокуратури, характеризуються наявністю визначеного предмета відання і спрямовані на досягнення цілей і виконання завдань, які стоять перед цим органом, за допомогою відповідних повноважень та правових засобів.

Виходячи з того, що найбільш загальними критеріями розмежування функцій прокуратури є важливість напрямів та мети її діяльності, в роботі дається детальна характеристика основних (базових) функцій – найбільш важливих, широких за обсягом та загальних за змістом напрямів її діяльності щодо здійснення стратегічних завдань і цілей, які стоять перед органами прокуратури.

Найважливішою умовою ефективної діяльності прокуратури є внутрішній взаємозв’язок і взаємозумовленість функцій. Така взаємозумовленість природно випливає з єдності завдань – забезпечення законності і правопорядку в державі. Справді, в сучасних умовах діяльність прокуратури здійснюється переважно у формі кримінального переслідування та прокурорського нагляду.

Функція кримінального переслідування, яка поки що не фігурує в законодавстві України, фактично об’єднує діяльність прокурора на кількох стадіях кримінального процесу, а тому має стати комплексним інститутом в системі законодавства, та відповідно кримінальне переслідування слід розглядати не тільки як універсальну функцію, а і як базову функцію органів прокуратури України.

У підрозділі 1.4. „Місце прокуратури у структурі державного механізму України та зарубіжних країн” в контексті окресленої проблематики крізь розгляд загальнотеоретичних аспектів реалізації принципів поділу влади автор розкриває власне бачення того, яке місце посідає система органів прокуратури серед інших державних структур, призначених забезпечувати належний рівень законності і правопорядку в суспільстві.

Проаналізувавши найпоширеніші точки зору відомих учених з цього приводу, дисертант вважає, що розподіл влади на три гілки не може бути визнано ідеальним, особливо для України, Росії та інших країн на пострадянському просторі. Звичайно, що наведене не свідчить, що концепція поділу влади застаріла і від неї слід відмовитись. Вона продовжує залишатись одним з найвидатніших досягнень політичної і правової думки, однак сьогодні варто відійти від класично-традиційного розуміння поділу влади. Її втілення в життя у різних країнах має свої відмінності, що і обумовлює оптимальність гнучкого розуміння цієї теорії, можливість її доповнення новими елементами, які відповідають реаліям сьогоднішнього дня.

Проведений дисертантом аналіз положень конституційних та законодавчих актів багатьох країн дав змогу зробити висновок, що в світі існує декілька підходів до визначення місця органів прокуратури в системі розподілу влади, хоча вони далеко не завжди чіткі та однозначні. З огляду на те, що місце прокуратури в механізмі державної влади визначається її функціями, дисертант розробив власну класифікацію моделей системи органів прокуратури:

· прокуратура, яка підпорядкована виконавчій владі в особі міністра юстиції або уряду;

· прокуратура, що входить до складу Міністерства юстиції, хоча її функціонування першочергово пов’язане із забезпеченням правосуддя, тобто вона здебільшого діє при судах, і прокурори належать до суддівського корпусу («магістратури»);

· прокуратура як складова частина судової системи, тобто діє при судах або в межах судової гілки влади та користується адміністративною автономією;

· прокуратура, яка виділена в самостійну систему і підзвітна парламентові або главі держави;

· прокуратура як складну система, що підзвітна парламенту або главі держави;

· прокуратура (аторнейська служба), яка не відноситься до класичного розуміння органів прокуратури, проте здійснює певні аналогічні функції.

Викладене авторське бачення щодо означеної проблеми, дозволяє зробити висновок, що при всьому різноманітті прокурорських систем у світі, прокуратура в більшості держав – це особливий незалежний (або намагається таким бути) орган державної влади, що забезпечує законний паритет між інтересами правоохоронних органів і правами особи, здійснює кримінальне переслідування та покликаний захищати приватні та публічні інтереси.

Розділ ІІ „Конституційно-правовий процес утвердження інституту прокуратури в країнах Європи та Україні” складається із двох підрозділів, в яких досліджено становлення та еволюція інституту прокуратури в країнах Європи та процес утвердження прокурорського нагляду в Україні.

У підрозділі 2.1 „Становлення та еволюція інституту прокуратури в країнах Європи” розглядаються умови виникнення та основні етапи розвитку прокуратури на теренах Європи. Історично підтверджується, що інститут прокуратури у сучасному його розумінні виник на початку ХІV століття у Франції. З моменту своєї появи французькі прокурори – це не самостійний державний інститут, а різновид адвокатури у сучасному розумінні цього слова. Першою функцією французької прокуратури було представництво у суді приватних осіб, а тому судово-представницька функція, започаткована ще у римському праві, завжди визначала суть цього інституту Королівської Франції.

Прокуратура Франції виконувала волю короля, вплив якого на формування прокурорської системи і визначення напрямів її діяльності був досить значним. Тож не випадково до ліквідації монархії у Франції прокурорів називали «людьми короля». Сфера діяльності королівських прокурорів упродовж ХІV-ХVIII ст. постійно розширювалась. При цьому функції прокуратури з моменту її виникнення аж ніяк не зводилися до суто правової сфери. Генеральні прокурори «завжди і в усьому» здійснювали захист інтересів корони.

Другий, чи не основний етап встановлення інституту прокуратури у світовій історії пов‘язується зі створенням державної прокуратури. Король Франциск І у 1539 р. остаточно завершив розвиток системи королівського розшукового процесу, відповідно до якого судді та їхні помічники, що називалися королівськими лейтенантами, повинні були особисто вести процес. Встановлювалась тісна взаємодія судді, який проводив слідство, і прокурора, який давав висновок по судовій справі.

Окремо слід зазначити, що в 1586 р. було ухвалено Закон про організацію і діяльність прокуратури у Франції, яким визначено місце прокуратури в системі органів державної влади. Згідно із цим Законом до повноважень прокурорського нагляду належали: функції адміністративно-політичного характеру; нагляд за проведенням слідства; судово-правова діяльність. Не дивлячись на подальше її неодноразове реформування, основне призначення цього органу залишалось незмінним: забезпечення непорушності утримання верховної влади в державі.

Загалом аналіз європейського досвіду розбудови прокурорських систем дав змогу дисертанту зробити власну класифікацію їх основних типів: північноєвропейська (фіскально-контрольна), французька, англійська.

У підрозділі 2.2 „Правовий процес утвердження інституту прокурорського нагляду в Україні” розглядаються передумови та основні етапи розвитку цього інституту в Україні. Зазначається, що прокуратура будучи складовою ланкою конкретної державно-правової системи, змінюється разом з останньою. Головним чинником, що істотно вплинув на процес розвитку інституту прокуратури в Україні, є те, що протягом декількох століть державно-правовий розвиток частини сучасних українських земель був пов‘язаний з утвердженням Великого Князівства Литовського та Речі Посполитої, а згодом українська державність також протягом декількох століть розвивалася у тісному зв‘язку з російською державністю.

У дисертації вперше в Україні з нових позицій проаналізовано процес становлення, діяльність і роль органів прокуратури у складі Польщі, Литви та Речі Посполитої (ХІV-ХVІІ ст.).

Так, з кінця ХІV та на початку ХV століть значного поширення на українських землях набуло магдебурзьке право, згідно з яким окремі міста України отримали право самоврядування та право „між собою судитися і радитися” за його статтями. Внаслідок чого виникла необхідність утворення відповідного органу держави, на який би покладалася функція обвинувачення.

Вперше посаду інстигатора (прокурора) було запроваджено при судах у місті Львові та Кам‘янці. Він обирався із числа кращих лавників (суддів). Інстигатор, як і позивач, повинен був самостійно зібрати всі докази, подати їх суду і підтримувати обвинувачення. На будь-якій стадії процесу він мав право укласти мирову угоду або відмовитись від позову чи обвинувачення.

Поряд із судово-представницькою функцією поступово з‘являється похідна від неї функція – нагляду за законністю і дисципліною у судовій сфері, зокрема, інстигатор подавав позови до суду в інтересах громади міста, стягував судові штрафи, забезпечував явку учасників судового процесу до суду, вів реєстр судових рішень. Згодом до компетенції інстигаторів почали належати фінансові питання: королівські податки і збори, подання позовів до суду за їх несплату та приховування доходів.

З утворенням Запорізької Січі найвищим військовим, адміністративним і судовим органом була загальна військова рада, але надалі вищу судову владу уособлював кошовий атаман, а другою посадовою особою за козацької ієрархії вважався інстигатор (прокурор). Окрім виконання функції обвинувачення у суді, інстигатор також охороняв ті звичаї і одвічні порядки, на яких базувався весь устрій козацького самоврядування.

У дисертації робиться висновок, що зі створенням судової системи з кінця ХІV століття на теренах України було утворено власний специфічний інститут (інститут інстигаторства) характерний для романо-германської правової сім‘ї, - прокуратуру обвинувально-наглядового типу. Тривалий час пріоритетною метою прокурорів (інстигаторів) було забезпечення законності, а функцією – нагляд за дотриманням законів у різних проявах, головним чином у судових інстанціях. Згодом інстигатори здійснюють контроль за функціонуванням апарату державної влади.

Розділ ІІІ „Світові моделі інституту прокуратури” присвячено дослідженню прокурорських систем провідних країн світу з метою визначення ролі та місця органів прокуратури відповідно до різних правових традицій. Класифікація прокурорських систем проведена за загальноприйнятим у теорії держави та права поділом правових сімей, а організація та діяльність органів прокуратури аналізувалася на основі чинного законодавства обраних країн.

У підрозділі 3.1. „Інституціонально-правові особливості прокурорської діяльності в країнах англосаксонської правової системи (на прикладі США та Великої Британії)” вивчається досвід організації та діяльності аторнейської служби США та служби державного переслідування Великобританії, порівнюється конституційно-правовий статус прокуратур цих країн, аналізуються певні закономірності їх розвитку.

Проведений аналіз дає підстави для таких висновків: по-перше, правовий статус прокуратури у різних країнах, особливо стосовно переліку їх функцій містить істотні відмінності; по-друге, це не залежить ані від форми державного управління (монархія чи республіка), ані від форми державного устрою (унітарна держава чи федерація).

Відмінність аторнейської служби США від європейських аналогів органів прокуратури полягає в тому, що вони не мають функцій нагляду за законністю, не знають суворої ієрархічної підлеглості, але відіграють особливу політичну роль в американському суспільстві.

Функції Генерального прокурора (аторнея) — комплексні. За своїм обсягом, різноманітністю вони не схожі з функціями генеральних прокурорів чи міністрів юстиції інших держав. Він як особисто, так і через підлеглих йому співробітників структурних підрозділів виконує функції, котрі в інших країнах, і зокрема в Україні, покладені на прокуратуру та інші правоохоронні і силові відомства. Аторней виконує як власне прокурорські функції, так і функції міністерства внутрішніх справ, органів контррозвідки, кримінального розшуку і тюремного відомства. У безпосередньому підпорядкуванні Генерального аторнея США перебуває Федеральне бюро розслідувань (ФБР).

В кримінальному судочинстві США роль прокурора настільки велика, що деякі американські вчені вважають його „квазісуддею”, адже уся інформація щодо розслідуваного злочину перебуває „в руках аторнея”, а тому він фактично є ключовою фігурою під час розгляду кримінальних справ у судах США.

Що стосується Великобританії, то історично підтверджено, що протягом останніх століть функцію обвинувачення, окрім аторнеїв, безпосередньо виконували приватні особи, або за наймом цю функцію виконували адвокати. Генеральний аторней Великої Британії розглядається як «публічна фігура», котра підтримує обвинувачення у суді від імені уряду з особливо важливих кримінальних справ. Він також представляє інтереси уряду як позивач або відповідач. Британські аторнеї за потреби виступають на судових процесах як обвинувачі. Коли ж слухається особливо важлива кримінальна справа, обвинувачення у суді підтримує спеціальна посадова особа — Директор публічних переслідувань.

Загальною рисою прокурорської діяльності у цих країнах є участь прокурора в процесі розробки державної кримінальної політики. Отже, прокуратура в США і Великій Британії — це державний орган, покликаний забезпечити паритет між інтересами правоохоронних органів і правами громадян, яких притягують до кримінальної відповідальності.

У підрозділі 3.2 „Відмінні риси та особливості інституту прокуратури в країнах романо-германської правової системи (на прикладі Франції та Німеччини)”, звертаючись до європейського досвіду, дисертант з урахуванням положень чинного законодавства стосовно цього інституту та практики його застосування досліджує прокурорські системи Франції та Німеччини.

На сьогодні в законодавстві країн Європейського Союзу по-різному визначаються основні завдання органів прокуратури на конституційному рівні, функції цієї державної інституції та порядок призначення на вищі прокурорські посади. Варто звернути увагу на ту обставину, що в конституціях деяких країн Європи прямо чи опосередковано зазначено, що прокуратура належить до однієї з гілок влади.

З ухваленням Наполеонівського Кримінально-процесуального кодексу (КПК) 1808 р. прокуратура Франції стала привілейованою стороною у процесі. Нині прокуратура Франції входить до складу Міністерства юстиції, але її структура організаційно подібна до структури судової системи. І суддів, і прокурорів у Франції називають магістратами.

У зв’язку з високим рівнем розвитку правової системи й усієї структури державно-правових інституцій органи прокуратури Франції виконують свої функції здебільшого як орган кримінального переслідування і як представник виконавчої влади у суді з інших справ. Прокурора Республіки (прокурора міста або району) наділено усіма правами та повноваженнями службової особи судової поліції й фактично він здійснює керівництво поліцейськими службами, які беруть участь у розслідуваннях. Велику роль відіграє прокуратура у сфері забезпечення законності в діяльності слідчого судді, що є слідчим органом першої інстанції.

З наведеного вище дисертант дійшов висновку, що основним завданням органів прокуратури Франції є створення достеменних гарантій для забезпечення законності та правопорядку, а також здійснення ефективного захисту прав і свобод людини та громадянського суспільства.

У сучасних умовах у Німеччині, як і в інших високорозвинених країнах зі сталими правовими традиціями, робиться все для того, щоб максимально повно і всебічно використати можливості прокуратури для підтримання режиму законності та правопорядку. Організаційно структура прокуратури відповідає структурі судової системи і регулюється її діяльність законодавством про судочинство, проте виконує свої функції незалежно від суду.

Особливістю правового регулювання статусу прокурорів у ФРН, які є державними службовцями, полягає в тому, що він визначається приписами Закону про судоустрій та Закону про федеральних чиновників. На прокуратуру ФРН покладено три основні функціональні обов’язки: розслідування злочинів і підтримання обвинувача в суді; участь у судовому процесі як «неупередженої сторони»; приведення судових вироків до виконання.

Основною метою діяльності прокурора на попередньому розслідуванні, спрямованої на збирання доказів є формування доказової бази для його успішної участі в майбутньому судовому розгляді, тобто для ефективного здійснення функцій обвинувачення в суді, а тому прокуратура у ФРН є „господинею досудового слідства.” Цікаво відзначити, що, на відміну від кримінального процесу України, у німецькому судовому слідстві прокурор не зобов’язаний оголошувати формулу обвинувачення і допитувати підсудного. Норми КПК про участь прокурора в допитах також не відповідають класичній змагальній моделі.

У підрозділі 3.3. „Особливості становлення і розвитку інституту прокуратури в країнах Східної Європи (на прикладі Польщі та Словаччини)” висвітлюється місце прокуратури в державному механізмі досліджуваних держав. Автор вказує на позитивні та негативні риси кожної із запроваджених прокурорських систем у Словаччині та Польщі, механізми, за допомогою яких у цих державах намагалися мінімізувати негативи вже запровадженої системи прокуратури та удосконалити її взаємодію з органами виконавчої влади, зокрема Міністерством юстиції.

Внаслідок відсутності чіткої концепції реформування прокуратури Польщі призвело до того, що в Конституції Польщі правовий статус цього державного органу довгий час не було врегульовано, що, в свою чергу, пов’язувалося з важливими елементами процесу перебудови політичної системи та залишалося засобом політичного впливу на прокуратуру, яку врешті-решт було віднесено до судової гілки влади.

На думку дисертанта, кожна з цих держав обирала власний шлях розбудови системи органів прокуратури, відшуковуючи певний компроміс між її незалежністю та можливістю впливати через неї на політику забезпечення законності, в тому числі в сфері кримінального переслідування. Проте ці держави намагалися збалансувати вищеназвану суперечність не тільки завдяки запровадженню нових ланок прокуратур, але й за допомогою таких правових засобів, як обмеження впливу вищестоящих прокурорів, більшої автономії на місцях, створення дорадчих колегіальних органів зі спеціальним статусом - Ради прокурорів.

У підрозділі 3.4. „Конституційно-правовий статус інституту прокуратури в країнах пострадянського простору” зазначається, що правові системи цих країн не належать до традиційних правових сімей, однак є підстави вважати, що вони наближені і мають деякі спільні риси саме з континентальною правовою системою, а прокурорські системи країн Балтії зазнали в останні роки таких змін, що європейські експерти визнають правовий статус прокуратур цих країн одним із кращих в Європі. Конституційно-правовий статус та повноваження органів прокуратури країн-членів СНД є різноплановими внаслідок акумулювання радянського досвіду та рецепції процесуальних інститутів низки європейських країн.

З огляду на це, пошук власної ідентичності і моделі розвитку органів прокуратури зазначених країн було здебільшого зорієнтовано на західноєвропейські правові теорії та конструкції. Загальним для органів прокуратури країн СНД є те, що всі вони належать до конституційних інститутів у своїх країнах, тобто положення про прокуратуру більшою або меншою мірою закріплено в конституціях.

Проведений дисертантом порівняльно-правовий аналіз у сфері прокурорської діяльності органів прокуратури ближнього зарубіжжя дає можливість сформулювати ряд висновків. Зокрема, кожна прокурорська система в зазначених країнах займає своє, встановлене конституцією та нормативно-правовими актами, місце в правовій державі, засноване на принципі розподілу влади, де прокуратура як орган наглядово-контрольної влади разом з іншими державними органами створює систему «стримувань та противаг», яка сприяє своєю діяльністю не тільки правильному розподілу і балансу різних гілок влади, але й їх ефективній взаємодії.

За аналізом тих повноважень, що мають органи прокуратури в державах СНД їх можна поділити на чотири сфери прокурорської діяльності: кримінального переслідування; нагляду за тюрмами і дотриманням законів органами слідства і дізнання; підтримання державного обвинувачення в суді; загального нагляду за дотриманням законності (в низці країн здійснюється іншими державними органами).

Окрім того, проведений порівняльно-правовий аналіз дає можливість виокремити три ознаки, які нині відрізняють прокуратуру в країнах ближнього зарубіжжя від аналогічних державних інституцій у країнах Західної Європи.

Перша ознака має організаційний характер. Прокуратура є незалежним від усіх інших органів публічної влади інститутом, але підпорядкована парламентові чи президенту.

Другою особливістю є те, що система органів прокуратури жорстко централізована. На вершині ієрархії стоїть Генеральний прокурор, а накази вищестоящих прокурорів є обов’язковими для нижчестоящих.

Третя полягає в тому, що, здійснюючи прокурорську діяльність за дотриманням законності в державі, прокурори чи не найбільше з усіх посадовців мають право широкого доступу до будь-якої інформації практично з усіх інстанцій.

Розділ IV „Конституційно-правові проблеми функцій прокуратури та прокурорського нагляду в Україні” складається із чотирьох підрозділів, в яких розкриті питання, пов’язані з визначенням місця прокуратури України в системі органів єдиної державної влади, викладено авторське бачення концептуальних проблем при здійсненні базових функцій органами прокуратури України, окреслені основні напрями її діяльності та шляхи реформування прокуратури України.

У підрозділі 4.1. „Конституційно-правовий статус прокуратури на сучасному етапі розвитку державності в Україні” розглядаються теоретичні та емпіричні аспекти, які характеризують місце і роль прокуратури в механізмі сучасної держави; базові функції такого специфічного державно-правового інституту, як прокуратура України. Виходячи із складності державного механізму на сучасному етапі розвитку суспільства, дисертант поділяє точку зору таких відомих вчених (В.Ф. Погорілко, В.Я. Тацій, Ю.С. Шемшученко, та інших), які не поділяють усталеного погляду щодо існування в механізмі держави лише трьох гілок влади: законодавчої, виконавчої, судової. Чим складніше апарат держави, тим більш розгалужені його функції. Залежно від цього неминуче виникає потреба в нових гілках влади, які існують об’єктивно, не будучи офіційно визнаними такими в конституційно-правових актах (контрольна, виборна, президентська тощо).

В означеному контексті положення Основного закону України дають підстави дійти висновку, що прокуратура України є самостійним, централізованим державним органом, заснованим на найвищому конституційному рівні. В умовах, що склалися в Україні, прокуратура з позиції закону і тільки закону впливає на всі гілки влади, чим виконує функцію одного з елементів системи „стримувань і противаг”. Водночас вона сприяє взаємодії гілок влади, тому що всі вони зацікавлені в дотриманні та зміцненні законності.

Недопустимо, на нашу думку, також включати прокуратуру до однієї з трьох гілок державної влади і ще й тому, що вона виконує конституційні функції зовсім іншого характеру, а ніж ті, які покладені на них. Цілком очевидно, що здійснювані цим інститутом влади такі широкі конституційні повноваження також слугують підставою для ствердження про необхідність виділення прокуратури з тріади влад. У іншому випадку отримаємо те, що в рамках однієї гілки влади перебуватимуть дві державницькі структури різнофункціонального характеру. За таких умов прокуратура з позиції законності на сьогодні може лише співпрацювати з кожною із гілок влади в інтересах законності, або ж слід вести мову про виконання нею зовсім інших функцій та повноважень, передбачених Конституцією України.

Критично розглянувши найпоширеніші точки зору щодо місця прокуратури в системі державної влади: „прокуратура не входить до жодної гілки влади і не є самостійною гілкою влади”, „прокуратура – самостійний орган влади”, „інструмент законодавчої влади”, „інструмент президентської влади”, „складова частина судової або виконавчої влади”, „елемент, який сприяє взаємодії інших гілок влади”, дисертантом зроблено наступні висновки: по-перше, навіть будучи віднесеною до якоїсь традиційної гілки влади, прокуратура в будь-якій державі наділена функціями, не властивими для інших державних органів; по-друге, вона завжди зберігає певний рівень організаційної відокремленості; по-третє, обов’язкова „прив’язка” прокуратури до якоїсь із традиційних гілок влади не викликана якимось вагомими концептуальними міркуваннями.

У підрозділі 4.2. „Конституційна природа діяльності прокуратури в соціально-юридичному механізмі забезпечення конституційних прав і свобод громадян України” розглядається комплекс питань пов’язаних із реалізацією прокуратурою основної мети її діяльності – захисту прав та свобод людини. У дисертації підкреслюється, що захист прав людини – одне із головних завдань прокуратури України на усіх напрямах її функціонування. При цьому слід враховувати, що під час здійснення прокурорського нагляду за додержанням прав і свобод людини і громадянина не повинні протиставлятися інтереси суспільства і держави, оскільки ці два напрями взаємопов’язані й мають розглядатися як єдине завдання прокурорської діяльності. Це пов’язано, по-перше, з тим, що своєю правозахисною діяльністю прокуратура фактично компенсує неспроможність суспільства в повному об’ємі забезпечити захист прав і законних інтересів громадян у судовому порядку. По-друге, прокуратура поновлює законність, спираючись на судову владу. По-третє, прокурорський нагляд щодо захисту прав людини та громадянина є для України поки що кращою формою державного контролю з точки зору історії, традицій, суспільного сприйняття і реального стану справ. По-четверте, реалізуючи свої повноваження щодо захисту прав і свобод людини та громадянина, прокуратура тим самим сприяє взаємодії законодавчої, виконавчої, судової влади, їх узгодженому функціонуванню, як єдиної державної влади, зацікавленої в дотриманні законності і правопорядку в державі. По-п’яте, немає інших органів, крім прокуратури, що здійснюють нагляд за дотриманням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах, а також при вжитті інших заходів примусового характеру, пов’язаних з обмеженням особистої свободи громадян. По-шосте, на думку дисертанта, прокурорський нагляд є додатковою гарантією захисту прав і законних інтересів громадян в Україні, а тому не суперечить принципам демократії, що також визнається експертами Ради Європи.

Виходячи з приписів Основного закону України, чинного законодавства і практики його застосування, захист прав і свобод людини і громадянина слід розглядати не як функцію, а, по-перше, як мету всієї прокурорської діяльності, по-друге, як складову частину змісту об’єкта прокурорського нагляду за виконанням законів і важливий елемент предмета нагляду стосовно кожного його напряму.

У зв’язку з цим цілком виправданим і необхідним було б мати в Законі України «Про прокуратуру» окремий розділ або підрозділ «Захист прав і свобод людини і громадянина», де мають бути чітко визначені предмет нагляду, повноваження органів прокуратури при здійсненні нагляду за додержанням прав громадян, а також правові засоби, які мають застосовуватися для забезпечення захисту прав і законних інтересів громадян. До речі, такий розділ є у федеральному законі Росії «Про прокуратуру Російської Федерації».

У підрозділі 4.3. „Проблеми забезпечення принципів конституційності у здійсненні прокуратурою кримінального переслідування як кримінально-процесуальної функції обвинувачення” зазначається, що здійснення кримінального переслідування – це по суті єдина універсальна, комплексна і багатопланова функція прокуратури як державної інституції.

Незважаючи на реальність існування кримінального переслідування як функції прокуратури, чинне законодавство України не виокремлює її як самостійну (не міститься на те прямої вказівки в Конституції та законі). Проте, на думку дисертанта, на практичному рівні органи прокуратури України здійснюють та здійснювали його завжди. Зазначене твердження прямо витікає зі змісту положень Закону України «Про прокуратуру», відповідно до яких повноваження прокурора на стадії досудового слідства мають двоякий характер (він охоронець закону й одночасно обвинувач), а низку завдань, які він виконує, можна умовно об’єднати у дві групи: охорона прав учасників кримінального процесу; викриття осіб, які вчинили злочин. Друга група є нічим іншим, як кримінальним переслідуванням.

Судово-правова реформа та нове процесуальне законодавство України концептуально змінили процесуальне становище прокурора в кримінальному судочинстві України, що зумовило трансформацію прокуратури в орган, що здійснює обвинувальну діяльність, зокрема кримінальне переслідування на досудових стадіях кримінального судочинства.

На думку дисертанта, в Україні прокурор фактично є «господарем» кримінального переслідування, а тому повноваження, надані йому на досудовому слідстві, не є наглядовими. Автор наводить вагомі підстави для повного сприйняття концепції процесуального керівництва прокурором розслідування злочинів та відзначає наявність повного спектру елементів такого керівництва через владно-розпорядчий характер значної частини прокурорських повноважень. Функція процесуального керівництва прокурором діяльністю органів досудового розслідування сприяє забезпеченню законності їхньої діяльності, а тому, за своїми основними параметрами, завданням і цілями органічно пов’язана з базовою функцією прокуратури щодо здійснення кримінального переслідування.

У роботі наводяться також додаткові аргументи щодо доцільності в новому Кримінально-процесуальному кодексі України та Законі України «Про прокуратуру» передбачити норми, присвячені повноваженням щодо здійснення кримінального переслідування, оскільки відсутність належної правової основи в цій сфері призводить на практиці до зниження ефективності діяльності прокурора щодо законності розслідування злочинів, а також з огляду на рекомендації Ради Європи.

У підрозділі 4. 4. „Проблеми участі державного обвинувача в судовому процесі та забезпечення конституційного принципу змагальності і рівності сторін у кримінальному судочинстві” аналізується зміст функції підтримання державного обвинувачення, висвітлюється характеристика цілей і завдань державного обвинувача при реалізації конституційних повноважень з підтримання державного обвинувачення та розглянуто актуальні проблеми участі прокурора у кримінальному судочинстві України.

На думку дисертанта, підтримання державного обвинувачення є завершальним етапом прокурорської діяльності у кримінальному судочинстві, тому що судовий розгляд є центральною частиною кримінального процесу, де досліджуються всі зібрані докази та вирішується питання про винність або невинність особи. У роботі наведене авторське визначення підтримання державного обвинувачення в суді з урахуванням динамічності цього поняття як найважливішого спектру процесуальної діяльності прокурора-обвинувача, який перебуває в нерозривному зв’язку з покладеним на нього конституційним обов’язком сприяти цілям правосуддя та має на меті кримінальне переслідування особи за вчинений злочин, представляти публічний інтерес держави і бути гарантом законних інтересів громадян, залучених до правосуддя у кримінальних справах.

Акцентується увага на тому, що, виступаючи в суді, прокурор є незалежною процесуальної фігурою, якій ніхто не вправі давати вказівки по справі, в тому числі вищестоящий прокурор. На основі аналізу узагальнень прокурорської практики в даному дисертаційному дослідженні зроблено висновок про те, що подальший розвиток функції підтримання державного обвинувачення в суді, на думку дисертанта, повинен відбуватися на основі впровадження у вітчизняне законодавство міжнародних рекомендацій щодо ролі прокурора у системі кримінального судочинства, а саме: створення Служби державного обвинувачення при Генеральній прокуратурі України; удосконалення процесуальної регламентації діяльності державних обвинувачів; суміщення в одній посаді прокурора, який здійснює процесуальне керівництво досудовим розслідуванням та державного обвинувача; законодавчо закріпити право державного обвинувача спілкуватися до початку судового слідства з потерпілим і свідками, які викривають обвинуваченого в скоєні злочину, що надасть можливість державному обвинувачеві формувати та аналізувати доказову базу з точки зору судової перспективи справи.

Важливим напрямом реформування інституту підтримання державного обвинувачення є і розвиток спеціалізації в діяльності державних обвинувачів, адже запровадження в кримінальному судочинстві суду присяжних потребує здійснення поглибленої підготовки державних обвинувачів.

На нашу думку, реалізація зазначених положень безпосередньо сприятиме вирішенню проблеми реформування органів прокуратури України відповідно до міжнародних стандартів.