ПРИНЦИПИ СУДОВОЇ ВЛАДИ Автореферат

У Вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації, визначено зв'язок роботи з науковими програмами, мета й завдання дослідження, методологічна, теоретична й емпірична база, розкрито сутність і стан обраної проблеми, наукова новизна одержаних результатів, сформульовано основні положення, що виносяться на захист, наведено дані щодо їх апробації й опублікування.

Розділ 1. «Концептуальні засади принципів судової влади» складається із 3-х підрозділів.

У підрозділі 1.1. «Принципи судової влади: сутнісна характеристика» здійснено комплексний аналіз становлення і розвитку змістовних ознак основних засад організації й діяльності судової влади.

Принципи права виступають фундаментом і каркасом для побудови певної правової норми, правового інституту, галузі права або правової системи в цілому. Визначення принципів права як ідей або сукупності імперативних вимог, на яких ґрунтуються норми права, зумовлюється їх загальним характером. Існують 2 підходи до з’ясування форми закріплення принципів права: згідно з першим (позитивістським) принципом права є виключно те, що закріплено у правовій нормі, згідно з другим (природно-правовим) ці принципи можуть знаходити своє відбиття у правовій свідомості, звичаях, традиціях та інших джерелах.

Принципи судової влади здолали довгий еволюційний шлях, починаючи від радянських «декоративно-демократичних» принципів правосуддя, які за змістом віддзеркалювали процедурні аспекти реалізації судових повноважень. Оскільки суд тоді не розглядався як самостійна гілка влади, виокремлення специфічних принципів організації судової системи і статусу суддів не передбачалось.

Перехідний період становлення досліджуваних принципів пов'язано з прийняттям Конституції України у 1996 р. В Основному Законі здійснено виокремлення двох груп принципів судової влади – побудови судової системи (ч. 1 ст. 125 КУ) і правосуддя (ч. 2 ст. 129). До речі, Конституція текстуально не називає низку положень принципами, але законодавство традиційно їх відносить саме до цих інститутів, а саме: (а) здійснення правосуддя виключно судами й заборона делегування цих функцій іншим органам або посадовим особам (ч. 1 ст. 124); (б) незалежність і недоторканність суддів, їх підкорення лише закону (ч. 1 ст. 126; ч. 1 ст. 129); (в) участь народу у відправленні правосуддя (ч. 4 ст. 124; ч. 1 ст. 127); (г) колегіальний та одноособовий розгляд справи (ч. 2 ст. 129).

Сучасне розуміння принципів судової влади засновано на загальній теорії влади. Побудова державної влади на засадах її функціонального поділу зумовлює наявність як загальних для всіх гілок влади принципів (публічність, єдність, компетенційна самостійність і незалежність суб’єктів публічної влади, відповідальність, визнання, додержання й захист прав та свобод людини і громадянина, паритетність, легальність), так і спеціальних, що відображають призначення й особливості окремих гілок влади. Загальні впливають на обсяг конституційних основ судової влади, тому на їх основі формуються принципи, притаманні суду та його діяльності як самостійної й самодостатньої гілки влади. Спеціальні екстраполюються на інституційне оформлення і процедурну сутність структурно відокремленої частини (гілки) державної влади, яку становить собою влада судова, визначають її природу, сутність, структуру й спрямовані на вирішення завдань, що стоять перед судочинством.

У підрозділі 1.2. «Закріплення принципів судової влади у джерелах права» вивчаються форми відображення найбільш загальних принципів організації й функціонування судової влади в нормах права й у судовій практиці.

Форма вираження цих принципів значною мірою залежить від різновиду того чи іншого принципу, зокрема, від сфери його дії. Оскільки вони відбиваються й конкретизуються в усіх інших принципах права національної правової системи (у загальноправових, міжгалузевих, галузевих, у принципах окремих інститутів), а також у принципах міжнародного права, їх зміст виражається в найрізноманітніших правових приписах і нормах, причому ступінь їх нормативної конкретизації в різних галузях неоднаковий. Можна виділити такі способи закріплення принципів судової влади у правових джерелах: (а) у нормативно-правових актах шляхом безпосереднього їх формулювання в нормах чи приписах права (текстуальне закріплення) і вилучення їх зі змісту нормативно-правових актів (змістове закріплення); (б) у міжнародних угодах та актах наднаціональних судових установ; (в) в актах судових органів конституційної й загальної юрисдикції; (г) у правовому звичаї, в тому числі й міжнародно-правовому.

Функціонування міжнародних судів, призначенням яких є захист прав людини від порушень з боку держави, доводить, що принципи права можуть виникати й поширюватись у судовій практиці. Яскравим прикладом є Європейський суд з прав людини, який у своїй діяльності активно застосовує положення Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод. Цей Суд, практика якого формується під впливом засадничих положень країн англосаксонської й романогерманської правових систем, утворює принципи й утверджує цінності, спільні для всієї Європи, одночасно зближуючи в такий спосіб правові системи цих держав.

Визначення принципів судової влади та їх змістовне наповнення ґрунтується на загальновизнаних міжнародних стандартах справедливого судового розгляду, сформульованих міжнародним співтовариством у ІІ половині ХХ ст. Їх походження пов’язано з концепцією «природної справедливості», розвиненою англійськими суддями, починаючи з ХІІ ст., а також американською концепцією «належної судової процедури», передбаченою Конституцією США 1787 р. (V і XIV поправки) й доповненою судовою практикою. «Природна справедливість» зводиться до права індивіда на звернення до суду за захистом порушених суб’єктивних прав і за судовим санкціонуванням затримання обвинувачених у вчиненні злочину. «Належна судова процедура» – більш широке поняття, що включає як процесуальні гарантії захисту особистих прав, так і правові механізми обмеження свавілля держави в особі її органів та їх посадовців насамперед шляхом оскарження їх дій до суду. Матеріальний аспект цієї концепції ґрунтується на принципах правової визначеності (людина повинна передбачати наслідки своїх дій відповідно до закону) і пропорційності (будь-яке обмеження особистих прав має бути справедливим, обґрунтованим і відповідати інтересам соціуму).

У підрозділі 1.3. «Система принципів судової влади» визначається й обґрунтовується перелік основних принципів організації й функціонування органів судової влади, надається їх класифікація.

У науковій правовій літературі можна виділити 3 головні підходи до класифікації принципів судової влади. Прихильники першого вважають, що слід виокремити принципи безпосередньо судової влади і принципи її організації й діяльності; другого – що їх варто диференціювати на 2 групи – принципи організації судової влади (організаційні) і принципи її діяльності (функціональні, або організаційно-функціональні); третього – що поділ принципів на організаційні й функціональні є умовним, оскільки обидві групи знаходять своє відбиття і в побудові судової системи, і в процесі вирішення судом юридично значущих справ. Кожен принцип стає органічною частиною єдиної системи. За умови становлення судової влади як рівнозначної й рівновеликої серед інших гілок доречно вести мову про єдину систему принципів її організації й діяльності. Будь-яка внутрішня класифікація останніх буде умовною й можлива хіба що для зручності або доцільності конкретного наукового дослідження. Для практики ж важливим є сам факт визнання цінності судової влади в демократичному суспільстві, дотримання принципів її організації й функціонування під час судової реформи й у повсякденній судовій роботі.

Місце принципів судової влади у загальній системі принципів права зумовлюється тим, що сфера їх дії поширюється на організацію судової системи й на регламентацію процедури судового розгляду справ. Більшість із них є міжгалузевими, оскільки обов’язок їх забезпечення з боку держави випливає з конституційного положення про судовий захист прав і свобод людини (ст.55 Конституції), а значить, поширюється він на весь процес реалізації судової влади.

Основоположні принципи судової влади виконують системоутворюючу й системоспрямовуючу функцію в розвитку національного процесуального й судоустрійного законодавства, впливають на склад і зміст усіх правовідносин, виникаючих у процесі відправлення правосуддя, відбивають найважливіші сутнісні риси інституту судової влади, пронизують собою майже всі основи організації й функціонування судової влади. До них можна віднести: верховенство права й законність, справедливість, гуманізм, рівність громадян перед законом і судом, незалежність, самостійність, повноту, транспарентність. Усі вони мають різну сферу дії у правовій системі.

Слід підкреслити особливий статус таких принципів, як верховенство права, законність, справедливість, гуманізм, рівність громадян перед законом і судом. Вони є загальноправовими, характерними для права в цілому, і визначають якісні особливості всіх правових норм національної правової системи незалежно від специфіки регульованих ними суспільних відносин. Ці принципи діють у всіх галузях права, віддзеркалюють загальновизнані ідеї й цінності, універсальні для різних народів і незмінні протягом значного періоду історичного розвитку.

Такі ж принципи, як незалежність, самостійність, повнота і транспарентність поширюють свою дію переважно на правовідносини, що виникають, змінюються і розвиваються у сфері реалізації повноважень, наданих судовій владі. Відправлення правосуддя є важливою і необхідною умовою їх втілення.

Базовими організаційними принципами побудови органів судової влади, що відбивають системно-структурні її характеристики, є умови забезпечення: (а) доступності правосуддя (у першу чергу через територіальну доступність); (б) компетентності суду (через спеціалізацію суду й суддів та вимоги щодо їх високого професійного рівня); (в) прав особи на перегляд судового рішення, винесеного в її справі (в організації судової влади цей стандарт відбивається через ієрархічність побудови судової системи й інстанційність судового провадження).

У процедурних принципах судової влади містяться основні ознаки судового провадження, а саме: змагальність, гласність, розумність строків судового провадження, державна мова судочинства, колегіальний і одноособовий судовий розгляд, участь народу у відправленні правосуддя, забезпечення права особи на правову допомогу, обов’язковість і вмотивованість судових рішень.

Розділ 2. «Основоположні принципи судової влади» складається із 8-ми підрозділів.

У підрозділі 2.1. «Верховенство права і законність» досліджуються форми реалізації фундаментальних правових засад верховенства права й законності у сфері реалізації конституційних повноважень судової влади.

Верховенство право й законність – фундаментальні принципи, на яких будується демократична правова держава й функціонування судової влади в ній. Усе наявне різноманіття його концепцій будується на вирішенні питання про співвідношення ідей справедливості, пріоритету прав людини та інших загальновизнаних цінностей з нормами формально закріпленого й визнаного державою права. Верховенство права – це панування права в суспільстві, яке можна оцінити через низку визнаних міжнародним співтовариством критеріїв, як-то: (а) законність, у тому числі прозорість, підзвітність і демократичний порядок ухвалення законів; (б) правова визначеність; (в) заборона свавілля; (г) доступ до правосуддя в незалежних і неупереджених судах, у тому числі судовий контроль за виконанням адміністративних актів; (д) дотримання прав людини; (е) недискримінація й рівність перед законом. Що стосується законності, то уявлення про цей принцип розвивалися переважно в радянській юриспруденції. За сучасних умов цей принцип полягає у пріоритеті закону, який відповідає вимогам права і справедливості, над іншими нормативними актами.

Роль суду в забезпеченні верховенства права й законності полягає насамперед у захисті загальновизнаних прав і свобод людини. Суду надані широкі повноваження щодо оцінки відповідності законів Конституції України, а підзаконних нормативних актів – законам і Конституції. Особливо яскраво це виявляється в діяльності конституційної й адміністративної юстиції. Окрім того, суди здійснюють правозастосовну діяльність, під час якої відбувається інтерпретація норм права й народження нових правових положень. Правотлумачення притаманне діяльності судів першої й апеляційної інстанцій, суди ж вищих інстанцій створюють прецедентну практику, що виконує подвійну функцію: (а) роз’яснення порядку застосування законодавства (постанови пленумів вищих судів) і (б) спрямовування розвитку судової практики шляхом видання рішень прецедентного характеру (Верховний Суд України).

У підрозділі 2.2. «Форми реалізації принципу справедливості в діяльності судової влади» підкреслюється, що сучасні концепції справедливості є джерелом ідей визнання й захисту прав людини, верховенства права, а також вирішення суспільних конфліктів у формі спеціальних процедур, окреслених законом (процедурна справедливість). Остання функція покладена на судову владу як арбітра, що розглядає й вирішує юридично значущі справи. До того ж, суд відіграє важливу роль у розв’язанні конфліктів, що виникають на ґрунті справедливого розподілу матеріальних та інших цінностей.

Справедливість, як загальний правовий принцип, має глибоке соціальне підґрунтя. Установлення суспільної й політичної справедливості – мета більшості акцій протесту, що відбуваються в різних куточках світу. У демократичному суспільстві судова гілка влади відіграє стримуючу і стабілізуючу роль під час проведення зібрань громадян, переводячи громадський дискурс у правове поле. Принцип справедливості отримав широке закріплення в численних міжнародних угодах, що стосуються захисту прав людини. Обов’язковим їх елементом є перелік базисних процесуальних гарантій у судовому провадженні.

Конституція України, прямо не визнавши принципу справедливості, в той же час втілила численні його складники в розділах І («Загальні засади») і ІІ («Права, свободи та обов’язки людини і громадянина»). Захист невід’ємних прав і свобод людини покладено на суди, що закріплено в чинному судоустрійному і процесуальному законодавстві.

Принцип справедливості в процесі розгляду й вирішення судових справ має 2 основних складники – процесуальний і матеріальний. Перший полягає в наданні процесуальних гарантій учасникам процесу, у праві й реальній можливості кожної зі сторін довести свою правову позицію до суду, а також у дослідженні всіх обставин справи незалежним і неупередженим судом з дотриманням визначеної законом процедури. Другий втілюється в галузевому законодавстві й означає наявність правових механізмів задоволення законних і обґрунтованих вимог сторін.

У різних видах судочинства принцип справедливості набуває особливих форм. Кримінальне законодавство пов’язує справедливість із гуманізмом, цивільне – зі свободою договору, добросовісністю й сумісним виконанням цивільних зобов’язань. В адміністративному ж процесі на перше місце виходить захист людини від сваволі державних органів, справедливий розподіл державних ресурсів і державні гарантії малозабезпеченим та іншим уразливим верствам населення.

У підрозділі 2.3. «Принципи гуманізму і судова влада» показано дію гуманізму як загальновизнаної цивілізаційної цінності під час відправлення правосуддя й застосування норм матеріального і процесуального права судом.

Принцип гуманізму судової влади реалізується на 2-х рівнях: (а) правотворчому (при прийнятті актів судової влади), і (б) правозастосовному (при судовому провадженні). Гуманізм, як принцип судової влади, – це зумовлена закономірностями й потребами суспільного розвитку сукупність виражених у формі закону морально-етичних вимог соціуму до судової влади, стосовно забезпечення прав та свобод людини і громадянина в процесі судового провадження і прийняття актів судової влади. Він виражається в: (а) механізмі судового захисту цих прав та свобод індивіда відповідно до міжнародних стандартів щодо загальнолюдських цінностей, (б) в охороні суспільних відносин, (в) у відновленні порушених прав і свобод, (д) у заохоченні людей до добровільного дотримання свобод інших осіб, а також (д) у застосуванні гуманних заходів до осіб, винних у таких порушеннях.

У підрозділі 2.4. «Рівність громадян перед законом і судом» аналізуються складові елементи цього принципу й особливості реалізації загальноправової засади рівності в процесі здійснення судочинства.

Принцип рівності осіб перед законом і судом випливає з конституційних положень щодо рівності: (а) конституційних прав і свобод, (б) усіх перед законом, (в) прав іноземців та осіб без громадянства і прав громадян, за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України (статті 24 і 26 Конституції).

Зміст досліджуваного принципу під час реалізації конституційних повноважень судової влади розкривається в таких елементах, як (а) рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного й соціального походження, майнового стану, місця проживання, мовних та інших ознак; (б) рівність процесуальних прав стосовно доведення своєї правової позиції перед судом, а також обов’язків, що випливають із процесуального законодавства; (в) застосування судом матеріального і процесуального закону однаково для всіх незалежно від правового й соціального статусу особи, фактичних і юридичних обставин справи; (г) існування єдиної для всіх судової системи, що передбачає можливості розгляду справи по суті, а також оскарження рішення по справі у вищих судах.

У підрозділі 2.5. «Принцип незалежності судової влади» вивчаються структурні елементи принципу незалежності окремої гілки влади відповідно до чинного судоустрійного і процесуального законодавства.

Цей принцип є важливою засадою функціонування судової влади, яка забезпечує єдиний режим належного відправлення правосуддя. Незалежність суддів означає, що суддя здійснює судочинство безсторонньо, а будь-яким органам, посадовим особам і громадянам забороняється якимось чином впливати на суддю (й суд у цілому). Судові процеси відбуваються на основі Конституції й законів України, при цьому забезпечується верховенство права.

Зміни законодавства про судоустрій, що відбулися останнім часом, спрямовані на зміцнення гарантій незалежності й неупередженості суддів. Вони охоплюють: (а) підвищення рівня матеріального забезпечення суддів; (б) обов’язок судді щорічно заповнювати декларацію про своє майнове становище; (в) чітке визначення процесуальних гарантій на початку кримінального провадження проти судді й відсторонення його від посади у зв’язку з притягненням до кримінальної відповідальності; (г) удосконалення процедури притягнення суддів до дисциплінарної відповідальності; (д) скасування системи кваліфікаційних класів суддів; (е) підсилення юридичної відповідальності за втручання в діяльність судді при здійсненні судочинства; (ж) конкурсну процедуру добору і призначення суддів на посади; (з) зменшення ролі Президента й Верховної Ради України на процедуру призначення й обрання суддів.

На підставі положень міжнародно-правових актів доводиться теза, що важливим напрямком посилення процесуальної незалежності суддів є чітке розмежування процедур оскарження судових рішень, основним призначенням якої є виправлення судових помилок і притягнення судді до юридичної відповідальності за свідоме порушення чинного законодавства. Скасування судового рішення вищими інстанціями не може бути підставою для притягнення судді до таких видів відповідальності, як кримінальна і конституційна (звільнення за порушення присяги).

У підрозділі 2.6. «Принцип самостійності судової влади» визначені зміст і структурні елементи розглядуваної засади. Основним складником принципу самостійності судової влади є її автономне функціонування, відокремлення від інших гілок влади. Це означає наявність у судової влади: (а) відособленої системи органів, (б) власних конституційних функцій, відмінних від функцій інших інститутів влади, але похідних від державних у цілому, що реалізуються за допомогою здійснення владних конституційно-правових повноважень, (в) належного ресурсного потенціалу.

Самостійність судів передбачає внутрішню й зовнішню автономію з можливостями самодостатності організації й діяльності її як окремої гілки влади. Зовнішня самостійність судової влади полягає у відділенні її від інших владних інституцій, внутрішня – у наявності власних внутрішніх ресурсів для виконання владних повноважень. У кожному з аналізованих елементів принципу самостійності судової влади чітко простежуються ці характеристики, саме їх комплекс і є необхідним для забезпечення реалізації його на практиці.

З метою забезпечення принципу самостійності судової влади необхідно забезпечити його такими гарантіями: (а) перелік повноважень судів має бути відкритим; (б) суди повинні бути уповноважені здійснювати розширювальне тлумаченню цього переліку, а також мати право й обов'язок самостійно приймати до свого провадження судові спори за наявності прогалин у законі.

У підрозділі 2.7. «Принцип повноти судової влади» підкреслюється, що судова юрисдикція поширюється на всі сфери життя суспільства, на всю територію держави й на все населення без будь-яких винятків. Принцип повноти судової влади містить 3 основні елементи: (а) відправлення правосуддя виключно судом і заборона делегування судових функцій іншим органам (ч. 1 ст. 124 КУ), (б) універсальність судової юрисдикції (ч. 2 ст. 124 КУ), (в) стандарт «належного суду», який означає законні підстави утворення й функціонування суду і включає конституційну заборону створення особливих чи надзвичайних судів (ст. 124 КУ).

Основний Закон України, гарантуючи відправлення правосуддя лише судом, указує, що судочинство покладено на Конституційний Суд і суди загальної юрисдикції. Акти судової влади, тобто рішення, ухвали, вироки, постанови, не можуть бути скасовані або змінені жодним іншим органом, а лише вищим судом за наявності передбачених законом підстав. Крім того, вони підлягають обов’язковому виконанню всіма органами, установами, організаціями, посадовими особами і громадянами.

Юрисдикція судової влади (тобто правомочність розглядати питання, що мають правовий характер) є універсальною, вона не містить винятків із суб’єктної, предметної, територіальної чи будь-якої іншої підсудності. Вилучення окремих категорій справ із судової юрисдикції є незаконним.

Стандарт «належного суду» передбачає, що держава повинна: (а) конкретизувати види, компетенцію (спеціалізацію), повноваження (зокрема, інстанційні) судів (належний суд), б) визначити вимоги, порядок добору, призначення на посаду та інші характеристики правового статусу безпосередніх носіїв судової влади (суддів та залучених у передбачених законом випадках народних засідателів і присяжних) (належний суддя).

У підрозділі 2.8. «Принцип транспарентності судової влади» обґрунтовується, що відкритість інформації про різноманітні аспекти судової влади випливає з обов’язку правової демократичної держави доводити до відома громадян інформацію про діяльність її органів і посадовців. Звідси виникає потреба як забезпечення гласності й відкритості судових процесів, так і інформування громадськості про результати діяльності органів судової влади. Такий зв'язок суду з громадськістю забезпечує суспільний контроль за судами, одночасно виконуючи роль ефективного механізму попередження корупції в них. Відповідно до цієї концепції суд має бути максимально відкритим для громадянина, а суддя – захищеним від неправового втручання в його діяльність суспільства.

Принцип транспарентності судової влади – це засаднича ідея, що ґрунтується на положеннях Конституції, основний зміст якої полягає в можливості отримання, опрацювання й поширення повних й достовірних відомостей про різноманітні аспекти роботи судової влади. Цей принцип має 2 основних складники, що відбивають організаційні аспекти діяльності органів судової влади. Це:

(а) відкритість інформації про суд як орган державної влади, яка включає організаційні сторони його діяльності, процесуальний порядок звернення до суду, оскарження судових рішень і набуття рішення суду чинності, дані про результати роботи органів судової влади, в тому числі органів суддівського співтовариства за певний період;

(б) доступ до судових рішень, що охоплює забезпечення ознайомлення із судовими рішеннями сторін по справі або осіб, які мають в останній юридичний інтерес, розміщення цих рішень в інформаційних мережах, що перебувають у загальному доступі населення, оприлюднення результатів узагальнення судової практики й судової статистики.

З метою вдосконалення організаційно-правового забезпечення принципу транспарентності судової влади пропонуємо: (а) обов’язкове періодичне (раз на півроку) проведення в судах України «Днів відкритих дверей»; (б) поширення всесторонньої інформації про суди в ЗМІ й на офіційних веб-сайтах судових органів; (в) розроблення і ухвалення Радою суддів разом з ДСА України Кодексу взаємовідносин судів і ЗМІ; (г) публікація й поширення інформаційних буклетів про діяльність судів і про порядок звернення громадян до суду; (д) створення при судових установах інформаційних центрів, які розповсюджували б відомості про роботу судових органів.

Розділ 3. «Організаційні принципи побудови судової влади в Україні» складається із 3-х підрозділів.

У підрозділі 3.1. «Доступність правосуддя» доводиться, як такий стандарт організації й функціонування судової влади відбиває визнані міжнародною спільнотою вимоги до структури судової системи і процедури розгляду справи судом. Розглядаються організаційно-правові складники цього принципу. Основним обов'язком держави при забезпеченні доступності правосуддя є створення умов для звернення особи до суду за захистом своїх прав чи усунення правових і фактичних перешкод для реалізації цієї можливості.

Що стосується побудови органів судової влади України відповідно до європейських стандартів, то умовами забезпечення доступності правосуддя слід визнати: (а) територіальну наближеність органів судової влади; (б) відсутність формальних (у тому числі й фінансових) перешкод для звернення громадян до суду за захистом своїх прав.

Згідно з Конституцією й Законом України «Про судоустрій і статус суддів» територіальність виступає однією з підвалин побудови системи судів загальної юрисдикції. У світовій практиці існують 2 підходи до визначення змісту цієї засади. За першим територіальна юрисдикція суду окреслюється межами судового округу, які не співпадають з кордонами адміністративно-територіальної одиниці. У такий спосіб побудована більшість судових систем країн Західної Європи. Основною перевагою такої організації місцевого суду є його незалежність від адміністрації відповідної території. За другим підходом територіальна юрисдикція суду обмежена однією або декількома адміністративно-територіальними одиницями, що поширено в країнах Східної й Центральної Європи та СНД. До переваг такого підходу належать: (а) зручність для населення та юридичних осіб, (б) фізична доступність суду для громадян і (в) відповідність судової системи територіальній побудові державних органів, зокрема, кримінальної юстиції.

Територіальна наближеність суду згідно з чинним законодавством означає: (а) відповідність системи судів загальної юрисдикції системі адміністративно-територіального устрою; (б) відсутність державних територій, на які не поширювалася б юрисдикція судів; (в) розгляд справи суддею того суду, до територіальної юрисдикції якого вона належить, з дотриманням законодавчо визначеного порядку розподілу судових справ.

У підрозділі 3.2. «Компетентність суду» обґрунтовується, що цей принцип є похідним від загальних принципів державної влади. Його зміст полягає у спроможності конкретної судової установи реалізувати функції судової влади: розглянути у відповідному процесуальному порядку правовий спір і винести судове рішення, в результаті чого відбудеться захист прав та інтересів особи, і (або) відновити її порушені права й інтереси останньої. Цей принцип охоплює компетентність суду – інституційну, предметну й суб’єктну.

Зміст компетентності інституційної полягає у формальних (законних) підставах спроможності конкретного суду здійснювати повноваження судової влади. Складниками інституційної компетентності суду є законність його утворення (процедурний аспект) і функціонування (аспект процесуальний).

Повноваження конкретного суду розглядати справи певної категорії (його спеціалізація) становлять зміст його предметної компетентності. Це означає, що конкретні суди судової системи наділені повноваженнями розглядати й вирішувати судові справи, що стосуються певного виду правовідносин. Пунктом 1 ст. 18 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» закріплено суцільну спеціалізацію системи судів загальної юрисдикції (по розгляду цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення). До переваг спеціалізації судової системи можна віднести: (а) підвищення рівня професіоналізму суддів, (б) збільшення оперативності вирішення судових справ і (в) забезпечення доступу громадян до високоякісного правосуддя. До її недоліків належать: (а) послаблення єдності судової влади шляхом розпорошення судових повноважень, (б) висока вартість утворення й утримання відокремлених судових підсистем і (в) виникнення конфлікту юрисдикцій між окремими судовими підсистемами.

Суб’єктна компетентність суду полягає у 2-х аспектах: (а) наявності процесуальних повноважень конкретного судді з розгляду певного кола справ, віднесених до юрисдикції відповідного суду і (б) фаховості судді, що означає належний рівень знань та вмінь у нього для виконання своїх посадових обов’язків. Це досягається шляхом спеціалізації суддів чи їх колегій і створенням окремих судових палат з розгляду й вирішення відповідних категорій справ.

Щоб продовжувати реформу судової системи України, необхідно створити збалансовану структуру судової влади, яка забезпечуватиме доступ громадян до органів правосуддя за місцем проживання (на рівні районів), а також спеціалізацію суддів, тобто утворення колегій, палат з розгляду окремих категорій справ, передбачених законодавством про судоустрій, при збереженні єдності системи судів загальної юрисдикції. Запровадження спеціалізації суддів з вирішення справ відповідних категорій (слідчих і ювенальних суддів), формулювання правил розподілу справ між суддями і призначення їх до розгляду має стати дійовим механізмом у забезпеченні належної якості й ефективності правосуддя.

Подальший розвиток спеціалізованого судочинства можна провадити по досягненні суспільного й політичного консенсусу із цього питання. При цьому варто враховувати такі передумови: (а) наявність матеріальних правовідносин, специфіка яких є настільки суттєвою, що спори, що з них випливають, потребують особливої процедури розгляду й вузької спеціалізації суддів; (б) існування відповідної процесуальної форми, оптимальної для її застосування в цих судах; (в) чітке визначення підсудності таких судів з доведенням відповідної інформації до населення.

У системі адміністративної юстиції України за задумом її творців судовим округам належить мати межі, відмінні від адміністративно-територіального устрою. Однак ця ідея так і не була втілена в життя. Як вбачається, розумне відокремлення судових округів окружних адміністративних судів дозволить значно зміцнити незалежність суддів при вирішенні спорів громадян з місцевою адміністрацією. За статистикою адміністративних судів понад 90 % справ по першій інстанції розглядаються й вирішуються в місцевих загальних судах, чим порушуються базові принципи адміністративної юстиції. Передача основних повноважень по розгляду адміністративних спорів місцевим адміністративним судам з одночасним розширенням їх територіальної мережі дозволить забезпечити доступність і суб’єктну компетентність суду.

У підрозділі 3.3. «Забезпечення права на перегляд судового рішення» аргументується, що конституційне право на перегляд судового рішення в апеляційному й касаційному порядку (пп. 8 п. 3 ст. 129 КУ) зумовлює інстанційну побудову судової системи України. Чинне законодавство про судоустрій передбачає чотирирівневу її побудову (місцеві – апеляційні – вищі спеціалізовані суди – Верховний Суд України) з наявністю 3-х основних судових інстанцій: розгляд справ по суті, апеляційний і касаційний перегляд справи. Верховний Суд України, як найвищий судовий орган у системі судів загальної юрисдикції, виконує функцію додаткової судової інстанції, призначення якої – виправлення найбільш значних судових помилок, забезпечення одностайності судової практики й узгодження її з практикою Європейського суду з прав людини.

Обмеження права на перегляд судового рішення в апеляційному й касаційному порядку мають відповідати загальним конституційним вимогам щодо обмежень прав і свобод людини. Основним процесуальним критерієм недопущення перегляду судового рішення має бути вимога стабільності судової практики, що полягає в забороні безпідставної зміни або скасування рішення, яке набуло законної сили. Виходячи з міжнародних стандартів особі повинно бути забезпечено безперешкодне право на апеляційне оскарження судового рішення. Набуття права на касаційний перегляд справи може бути пов’язано з такими обставинами, як складність справи, сума позову, важливість справи для формування напрямків судової практики тощо. Прийнятною з точки зору міжнародних стандартів є процедура вирішення судом питання про допуск справи до касаційного розгляду. Повна заборона перегляду судового рішення можлива, якщо певна категорія справ потребує оперативного вирішення з огляду на природу суспільних відносин, що стали предметом спору (приміром, виборчі спори, політичні конфлікти тощо).

З метою забезпечення права на перегляд судового рішення необхідно вирішити проблему доступу громадян до Верховного Суду України. Звернення до останнього після судової реформи 2010 р. зумовлено потребою отримати допуск вищого спеціалізованого суду відповідної юрисдикції й ускладненим обґрунтуванням цієї заяви. Реалізація функції Верховного Суду з перегляду справи з підстав неоднакового застосування судами (судом) касаційної інстанції однієї й тієї ж норми матеріального права в подібних правовідносинах ускладнена обмеженістю його процесуальних повноважень. Останнє порушує 2 базові засади судової влади – єдність та інстанційність. Вирішити цю проблему можливо шляхом посилення ролі Верховного Суду як найвищого судового органу в системі судів загальної юрисдикції.

Розділ 4. «Процедурні принципи судової влади в Україні» складається з 8-ми підрозділів.

У підрозділі 4.1. «Змагальність судового провадження» наголошується, що принцип змагальності є вихідною засадою, на якій побудована сучасна процедура судового розгляду справ. Змагальність пронизує всі стадії провадження по справі і є атрибутом сильної судової влади в демократичному суспільстві. Кожен вид судочинства має специфічні особливості реалізації цього принципу.

Аналіз законодавства США та країн Західної Європи в його історичній ретроспективі дозволяє виділити 2 принципово різні моделі судового процесу ─ змагальну і слідчу.

Змагальний процес має такі суттєві особливості: (а) наявність нейтрального й пасивного юрисдикційного органу – суду, який є безстороннім спостерігачем за дотриманням сторонами правил збирання, надання й дослідження доказів; (б) рівність сторін по збиранню й наданню доказів суду; (в) концентрація судової процедури на зіткненні протилежних доказів та аргументів, наданих сторонами, оцінку яким надає суд; (г) наділення сторін по справі рівними правами й обов'язками щодо участі у процесі й обстоюванні своєї позиції.

Слідчий (інквізиційний) процес характеризується такими основним рисами: (а) це таємні судові процедури, що порушуються і здійснюються суддями або державними посадовцями без дотримання процесуальних гарантій; (б) у ньому одна сторона по справі (прокурор або інший представник держави), а також суд мають значні права по контролю за рухом справи, а друга поставлена в завідомо невигідне становище; (в) функції обвинувачення, захисту і правосуддя чітко не розділені й виконуються одним органом; (д) у ньому обмежено або повністю бракує прав обвинуваченого на захист.

За сучасних умов поширення стандартів належної судової процедури, що передбачає мінімальні процесуальні гарантії особам, які звертаються до суду за захистом своїх прав, слідчого процесу в чистому вигляді вже не існує. Певні його елементи мають місце на досудових стадіях кримінального провадження, що зумовлено необхідністю порушити останнє й розслідувати обставини злочину. Цього вимагає кримінально-процесуальний принцип публічності, відповідно до якого компетентні правоохоронні органи зобов’язані розпочати кримінальне переслідування за фактом учинення злочину, яким порушено громадський порядок й інтереси всього суспільства. Сучасний кримінальний процес поєднує 2 завдання – встановлення істини по справі і надання гарантій захисту прав і свобод усіх осіб, які потрапили у сферу дії органів кримінальної юстиції.

У цивільному судочинстві принцип змагальності виявляється насамперед у наданні сторонам рівних процесуальних можливостей для створення умов викладення своєї позиції по справі. Зближення правових систем, що відбувається на Європейському континенті, спричинило посилення процесуальної активності суду в країнах як романогерманського, так і англосаксонського права. У цивільному процесуальному праві спостерігається розширення повноважень суду щодо отримання доказів, сприяння сторонам у доведенні своєї правоти й установлення об’єктивної істини по справі. При цьому зберігається виключне право сторін ініціювати основні моменти руху справи, як-то: подання позову, зміна й обґрунтування позовних вимог, визначення предмета спору, укладення мирової угоди та ін.

Змагальність судового процесу в національному законодавстві закріплена на конституційному рівні (ст. 129 КУ) й у всіх процесуальних кодексах.

У цивільному судочинстві елементами змагальності є: (а) участь сторін у процесі, (б) обґрунтування ними вимог і заперечень і (в) повноваження суду щодо забезпечення змагального процесу. Роль суду не можна охарактеризувати як повністю пасивну, оскільки згідно з п. 4 ст. 10 ЦПК України він сприяє всесторонньому й повному з'ясуванню обставин справи.

Адміністративне судочинство, пристосоване для захисту прав і свобод особи від порушень з боку державних органів, містить більше елементів активності суду. Відповідно до принципу офіційного з’ясування обставин справи суд вправі вийти за межі позовних вимог, якщо це потрібно для повного захисту прав, свобод та інтересів сторін чи третіх осіб, про що вони просять. Окрім того, суд вживає передбачені законом заходи, необхідні для з'ясування всіх обставин по справі, в тому числі й щодо виявлення й витребування доказів із власної ініціативи (ст. 11 КАС України).

У кримінальному процесі певні елементи змагальності присутні на досудових стадіях провадження по справі, однак цей принцип найповніше виявляється у стадіях судового провадження. Суттєвою ознакою змагальності у кримінальному процесі є чіткий розподіл основних процесуальних функцій захисту, обвинувачення, а також суду для розгляду й вирішення справи. КПК України 2012 р. передбачає суттєве посилення принципу змагальності на всіх стадіях кримінального процесу, значне розширення повноважень суду по контролю за органами досудового розслідування і процесуальному оформленню доказів по справі.

У підрозділі 4.2. «Гласність судового провадження» з’ясовуються й вивчаються процедурні аспекти реалізації відкритості (транспарентності) судової влади.

Відповідно до міжнародно-правових стандартів, визнаних Україною, відкритий (публічний) розгляд справи є одним з елементів справедливого судового розгляду, а судове рішення проголошується публічно. Дослідження зарубіжного законодавства показало, що загальним правилом у більшості країн є відкритий розгляд судових справ. Види обмежень гласності судового процесу встановлюються процесуальним законодавством, приміром, у справах за участю малолітніх або неповнолітніх, якщо така особа є підсудною по справі, або з метою забезпечення захисту осіб, які беруть участь у справі.

На позначення процесуального принципу відкритості і гласності судочинства використовуються різні терміни – «гласність», «публічність», «відкритість», «транспарентність», «доступність», зміст яких тлумачиться різними вченими неоднозначно, подекуди навіть суперечливо. Ураховуючи положення чинного процесуального законодавства, будемо виходити з конструкції «гласність і відкритість судової влади», яке означає забезпечення доступності інформації про діяльність органів судової влади для суспільства в цілому й усіх заінтересованих суб’єктів, зокрема. Обмеження надання інформації про судовий процес і доступу до нього можливе лише в передбачених законом випадках.

Гласність судового процесу охоплює: (а) інформування всіх юридично заінтересованих громадян про дату й місце судового розгляду, (б) фізичний доступ до залів судових засідань, (в) право бути присутнім при розгляді своєї справи в суді, (г) ознайомлення з матеріалами судової справи визначеними законом особами, (д) фіксацію перебігу судового засідання технічними засобами.

До видів гласності судового процесу відносять доступність інформації про процесуальні сторони діяльності суду (а) для суспільства, що полягає в можливості отримати будь-яку інформацію про роботу суду, в тому числі й про порядок звернення до суду з метою захисту порушених прав і свобод, а також бути присутнім під час судового розгляду по будь-якій справі, якщо законодавством не передбачено інше і (б) для осіб, які беруть участь у розгляді справи в суді або мають до неї юридичний інтерес. Цей принцип полягає у праві зазначених осіб бути поінформованими про процесуальні сторони розгляду справи, про дату й місце судового розгляду своєї справи, бути присутніми при цьому, ознайомлюватися із судовим рішенням, а також мати можливість отримати його копію.

Організаційно-правовим засобом забезпечення принципу гласності судового провадження є допуск громадян і журналістів до судових слухань. Для цього варто закріпити у процесуальному законі правило про пріоритетність присутності у залі судового засідання представників ЗМІ, що може бути обмежено головуючим лише в разі недостатності місць. Приміщення судів слід організувати за принципом так званого зонування: утворити службові зони, куди могли б мати доступ лише працівники суду, і зони загального користування – для відвідувачів суду, учасників судових процесів, чим забезпечувався б доступ громадян до залів судових засідань. Це має бути спрямовано на забезпечення безпеки суддів, працівників апарату суду, осіб, які беруть участь у справі, а також схоронності майна і процесуальних документів.

Підрозділ 4.3. «Розумність строків судового провадження» присвячено організаційно-правовим питанням забезпечення процесуальних строків розгляду справ судами.

Право особи на розгляд її справи в розумні строки є змістовним складником права на справедливий суд і доступ до нього, що передбачено п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (1950 р.). Практика Європейського суду з прав людини містить конкретні критерії оцінки розумності строку судового розгляду, до яких належать: (а) складність справи, (б) наслідки порушення строків її розгляду для заявника, (в) дії відповідних державних органів і (г) поведінка заявника. Обов’язок забезпечення такого права покладається на державу. Значна частина відповідальності в цій царині зосереджена на судді як носієві судової влади, на його сумлінності й умінні належним чином організувати підготовку до слухання справи, її розгляд і вирішення. До інших чинників, що безпосередньо впливають на оперативність правосуддя, можна віднести досконалість процесуального законодавства, рівень організаційного й матеріального забезпечення судів. Основними напрямками вирішення проблеми оперативності правосуддя вважаємо застосування в національному законодавстві і правозастосовній практиці напрацьованої ЄСПЛ системи критеріїв розумності судового розгляду й належне ресурсне забезпечення судів. Притягнення суддів до відповідальності за судову тяганину має відбуватися в рамках дисциплінарного провадження.

Розгляд справи судом у розумні строки варто розглядати як принцип судової влади з огляду на суттєві ознаки цього правового положення. По-перше, за чинним законодавством розумний строк розгляду справи закріплено в цивільному й адміністративному видах судочинства, а в перспективі має знайти своє відбиття й у кримінальному й господарському. Розумність строків, як принципове положення, відображено й у цивільному законодавстві України. При цьому це знаходить своє віддзеркалення в усіх стадіях судочинства, на всіх етапах досудового провадження. По-друге, численні порушення розумного строку розгляду справ у національних судах є підставою для відповідальності України за зобов’язаннями, взятими згідно з Конвенцією про захист прав людини та основоположних свобод. По-третє, порушення розумного строку розгляду справи за чинним законодавством про судоустрій є підставою для притягнення судді до дисциплінарної відповідальності, а в окремих випадках – навіть для звільнення з посади за порушення присяги судді.

Для попередження й уникнення зловживання процесуальними правами при розгляді судових справ потрібно законодавчо передбачити адекватні механізми перешкоджання таким діям. Дійовим механізмом при цьому може стати штраф за невиконання обов’язків, передбачених для учасника судового розгляду процесуальним законодавством України, який має накладати суд із занесенням відповідної дії до протоколу судового засідання. Штрафні санкції можуть стати ефективними, якщо матеріальне обтяження буде суттєвим і негативно впливатиме на бажання затягувати процес шляхом використання процесуальних інститутів не за призначенням.

Для забезпечення розумних строків судового провадження варто втілювати в життя контрольні механізми всередині судової системи. Так, вищі судові органи (апеляційні й вищі спеціалізовані суди) повинні отримати організаційно-правові механізми надання методичної допомоги судам нижчих інстанцій стосовно додержання останніми процесуальних строків. Досвід організації роботи судів Запорізької області свідчить про високу ефективність щомісячних звітів по дотриманню розумних строків провадження, які подаються місцевими судами регіону до апеляційного суду. Координує роботу з відповідними звітами відділ статистики й контролю апарату апеляційного суду, а також його голова. Відповідні повноваження апеляційних загальних судів та їх апаратів мають бути відображені в законодавстві про судоустрій.

У підрозділі 4.4. «Принцип державної мови судочинства» порушується проблема визначення мови судового провадження.

Правове регулювання принципу національної мови судочинства прямо зумовлено мовною політикою держави. У більшості країн світу, незважаючи на їх фактичну багатомовність, на державному рівні визнано одну мову офіційного спілкування (вона має статус державної, національної або офіційної). В Україні відповідно до ст. 10 Конституції державною є українська мова, при цьому гарантується вільний розвиток, використання й захист російської та інших мов національних меншин. Цього вимагають і міжнародні стандарти, зокрема, Європейська хартія регіональних мов або мов меншин.

У судочинстві можливі 2 варіанти мовного режиму: (а) визнання єдиної національної мови судочинства з обов’язковим забезпеченням особам, які не володіють нею, перекладу основних процесуальних документів, перебігу розгляду справи, а також ознайомлення з текстом судового рішення мовою, якою володіє дана особа; (б) ведення судового розгляду справи тією мовою, якою володіють сторони по справі. Перший варіант, на нашу думку, є більш прийнятним з огляду на брак значних організаційних і матеріальних проблем при його реалізації. Згідно з чинним законодавством судочинство й діловодство в судах України ведуться державною (українською) мовою. Суди забезпечують рівність прав громадян у судовому процесі за мовною ознакою, використовують державну мову у процесі судового провадження й гарантують право громадян на використання ними в судовому процесі рідної мови або мови, якою вони володіють.

З метою вдосконалення регулювання принципу правозастосування національної мови у процесуальному законодавстві пропонуємо вирішити такі проблеми: (а) розробити критерії встановлення рівня володіння державною мовою шляхом прийняття відповідних державних стандартів; (б) уніфікувати підходи до мовного режиму в усіх видах судочинства, установивши пріоритет державної мови у веденні судового діловодства із забезпеченням особам, які нею не володіють, доступу до якісного перекладу судового процесу провадження й судового рішення; (в) визначити обсяг надання перекладу особам, які не володіють державною мовою, шляхом закріплення переліку процесуальних дій і документів, які мають бути перекладені в обов’язковому порядку; (г) визначити механізм використання регіональних мов і мов меншин; (д) утворити Державний реєстр перекладачів, які залучатимуться до відправлення правосуддя в Україні.

У підрозділі 4.5. «Колегіальний та одноосібний судовий розгляд» підкреслюється, що визначення чисельного і якісного складу суддів при розгляді справ залежить від складності справи й рівня суду в судовій ієрархії. У вищих судових інстанціях справи розглядаються виключно колегіально, що пов’язано з важливістю питань правозастосування, які вирішуються при перегляді справ.

Переваги колегіального розгляду справ: (а) підвищення рівня професіоналізму складу суду з огляду на більшу чисельність суддів і підвищення вимог до суддів вищих інстанцій; (б) збільшення довіри громадян до рішень колегії суддів; (в) підвищення якості прийнятого судового рішення; (г) зменшення ризиків непроцесуального впливу на склад суду, що розглядає справу; (д) можливість всестороннього обговорення рішення на стадії його ухвалення декількома суддями-професіоналами, що зменшує ризик допущення судової помилки.

Підкреслюється, що порядок ухвалення рішення колегією суддів має забезпечувати можливість кожному висловити свою позицію по справі. Цьому також служить інститут окремої думки судді в разі його незгоди з колегіальним рішенням. Автоматичний розподіл судових справ при колегіальному режимі їх розгляду має свої недоліки, до яких належить унеможливлення врахування всіх обставин, що мають суттєве значення для визначення складу суду.

У підрозділі 4.6. «Участь народу у відправлені правосуддя» наводяться форми реалізації цього принципу в українському судочинстві з урахуванням міжнародних стандартів, зарубіжного досвіду й особливостей національної правової системи.

Суд присяжних в Україні має запроваджуватися за наступних умов: (а) необхідно чітко визначити категорії кримінальних справ, підсудних цьому суду. Критеріями їх добору мають служити міра покарання й особа обвинуваченого (за статтями КК України, міра покарання в яких передбачає можливість ув’язнення строком до 15 років або довічне ув’язнення; складні багатоепізодні справи, в яких обвинувачення складено за декількома статтями КК України (три й більше); резонансні кримінальні справи, за якими обвинувачуються колишні державні службовці або особи, які посідали найвищі державні посади, якщо міра покарання за статтями КК, які їм інкримінуються, передбачає позбавлення волі строком на 5 ─ 7 років); (б) обвинувачена особа вправі обирати слухання своєї справи суддею разом із судом присяжних або з колегією професійних суддів; (в) справи, підсудні суду присяжних, належить розглядати по першій інстанції апеляційним судам, оскільки їх посадовий склад є фаховим і саме вони мають досвід добору народних засідателів і роботи з ними, що полегшить запровадження суду присяжних у вітчизняну практику. До того ж апеляційні суди мають менше службове навантаження, ніж суди місцеві, що, у свою чергу, забезпечить більш поглиблений та об’єктивний розгляд відповідних справ; (г) усі процесуальні аспекти розгляду справи за участю присяжних засідателів мають бути ретельно визначені процесуальним законом, а вимоги до них, загальні умови залучення громадян до виконання обов’язків присяжних і порядок складання їх списків – законодавством про судоустрій; (д) вироки суду присяжних мають оскаржуватися виключно в касаційному порядку, оскільки повторний перегляд цієї категорії справ ще одним судом присяжних не є доцільним і не відповідає світовій практиці й засадам судочинства.

Перспективним є запозичення досвіду інституту арбітражних засідателів РФ – непрофесійних суддів, які є фахівцями у сферах, на які поширюється юрисдикція відповідного суду. Такі особи могли б виконувати роль суддів, що передбачено п. 4 ст. 127 Конституції України, згідно з якою суддями спеціалізованих судів можуть бути особи, які мають фахову підготовку з питань юрисдикції цих судів і відправляють правосуддя лише в колегіальному складі. Додаткові вимоги до окремих категорій суддів щодо стажу, віку та їх професійного рівня встановлюються законом. Такі судді могли б залучатися до відправлення правосуддя в адміністративних (судді-управлінці) і господарських судах (судді-економісти), а також при розгляді справ неповнолітніх (судді-психологи й судді-педагоги).

У підрозділі 4.7. «Забезпечення права особи на правову допомогу» доводиться, що право людини на правову допомогу є фундаментальним, що водночас служить гарантією реалізації інших конституційних прав і свобод індивіда. Воно є невід’ємним елементом права на доступ до суду і вагомим складником стандартів належного судочинства. Відповідно до міжнародно-правових актів обов’язок по забезпеченню правової допомоги високого рівня покладено на державу, яка створює для цього спеціальні інститути. Адвокатура, яка згідно зі ст. 59 Конституції має забезпечує право на захист від обвинувачення й надає правову допомогу при вирішенні справ у судах та інших державних органах в Україні, не є державною організацією й діє незалежно. Однак це не звільняє її від виконання важливих державних функцій. Роль держави у наданні правової допомоги реалізується у 2-х напрямках: (а) фінансування безоплатної правової допомоги, обсяги й порядок надання якої визначаються спеціальним законодавством, і (б) контроль за якістю надання такої допомоги, що здійснюється шляхом ліцензування й установлення стандартів її реалізації.

У підрозділі 4.8. «Обов’язковість і вмотивованість судових рішень» розглядаються правові властивості судового рішення як кінцевого акта правосуддя і шляхи підвищення рівня виконання таких актів.

Судове рішення, яким завершується розгляд справи, – найважливіший акт судової влади, що постановляється ім’ям України і покликаний забезпечити захист гарантованих Конституцією прав і свобод людини, а також реалізацію проголошеного Основним Законом принципу верховенства права. Процесуальна наука вирізняє такі властивості судового рішення, що набуло законної сили, як обґрунтованість (умотивованість), стабільність, незмінність, неспростовність, виключність, преюдиціальність, здійсненність (виконуваність), обов’язковість. Вітчизняне законодавство й судова практика теж наголошують на законності як на важливій властивості судового рішення, а практика Європейського суду з прав людини підкреслює потребу обґрунтування й виконання актів суду.

Принцип обов’язковості судового рішення, закріплений на конституційному рівні (п. 9 ч. 3 ст. 129 КУ), набуває свого втілення в судоустрійному і процесуальному законодавстві. Він має такі складники: (а) дотримання вимог судового рішення всіма суб’єктами, прав яких воно стосується, а також усіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об’єднаннями на всій території України; (б) рішення, яке не виконано добровільно, повинно бути виконано в установленому Законом порядку, для чого заінтересованій особі видається відповідний виконавчий документ.