КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВА ОХОРОНА ОСОБИСТИХ БЛАГ ЗАХИСНИКА ЧИ ПРЕДСТАВНИКА ОСОБИ У ЗВ’ЯЗКУ З НАДАННЯМ НИМИ ПРАВОВОЇ ДОПОМОГИ (СТ.СТ. 398, 400 КК УКРАЇНИ) Автореферат

У Вступі обґрунтовується актуальність теми, визначаються зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами, мета та завдання дослідження, його об’єкт та предмет, наукова новизна та практичне значення одержаних результатів, наводяться дані щодо апробації результатів дослідження та публікацій за його матеріалами.

У Розділі 1 «Права та інтереси захисника чи представника особи, а також їх діяльність по наданню правової допомоги як об’єкт кримінально-правової охорони» визначається видовий об’єкт групи злочинів, передбачених ст.ст. 397 – 400 КК, та встановлюється його співвідношення з родовим об’єктом злочинів проти правосуддя. При дослідженні вказаних питань автором використовується так звана «ціннісна» концепція об’єкта злочину; на думку дисертанта, в сучасній науці кримінального права вона України видається найбільш прийнятною серед інших запропонованих теорій.

У підрозділі 1.1. «Родовий об’єкт злочинів проти правосуддя: теоретичні та законодавчі проблеми» розглядається родовий об’єкт групи злочинів, передбачених у розділі ХVІІІ Особливої частини КК. З огляду на зміст окремих нормативно-правових актів та ряду рішень Конституційного Суду України визначається поняття правосуддя та встановлюється його співвідношення із поняттям судочинства. Правосуддя – це галузь державної діяльності, котру суди здійснюють шляхом розгляду і вирішення в судових засіданнях в особливій, встановленій законом процесуальній формі цивільних, кримінальних та інших справ відповідно до вимог справедливості, та забезпечуючи ефективне поновлення порушених прав.

Родовий об’єкт злочинів проти правосуддя включає такі складові: потерпілих-осіб, що беруть участь у відправленні правосуддя (здійснюють його або сприяють йому); соціальні зв’язки, в яких беруть участь вказані потерпілі; їх права, свободи та інтереси, а також нематеріальні блага, які забезпечують їх участь у відправленні правосуддя. Відзначається, що реальний стан нормативного матеріалу свідчить про те, що на рівні розділу ХVІІІ Особливої частини КК охороняються цінності, які не можуть розглядатися як складові правосуддя (наприклад, порядок виконання чи відбування покарання). Зроблено висновок, що назва розділу не відповідає його змісту.

У підрозділі 1.2. «Характеристика видового об’єкта злочинів, вчинених щодо захисника або представника особи (ст. 397 – 400 КК» визначається видовий (груповий) об’єкт вказаної групи злочинів. Видовий об’єкт злочинів, передбачених ст.ст. 397 – 400 КК, утворюють: а) потерпілі (захисник чи представник особи, які надають їй правову допомогу); б) їх соціальні зв’язки з іншими особами; в) права та інтереси захисника чи представника та особи, якій надається правова допомога; г) нематеріальні блага захисника чи представника особи. Видовий об’єкт злочинів, спрямованих проти захисника або представника особи (ст.ст. 397 – 400 КК) не перебуває у співвідношенні частини та цілого або виду та роду з родовим об’єктом злочинів проти правосуддя, оскільки беззастережна вказівка у диспозиціях цих статей на захисника чи представника особи дозволяє зробити висновок, що кримінально-правова охорона забезпечуються й особам, які надають правову допомогу у формі представництва й поза межами судового розгляду справ.

Наголошується, що обов’язковим компонентом об’єкта злочинних посягань на захисників чи представників особи, які надають правову допомогу, виступає потерпілий. На підставі аналізу окремих положень Конституції України, Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», а також тих актів законодавства України, які визначають процедуру притягнення особи до відповідальності за різні види правопорушень, і у зв’язку з цим регламентують окремі аспекти діяльності захисника чи представника особи, доводиться, що законодавець наповнює поняття «захисник» неоднаковим змістом та по-різному співвідносить його з іншими поняттями, що вживаються в законі. Запропоновано уніфікувати термінологію та визнавати захисником як адвокатів, так і інших фахівців у галузі права; допускати захисника для представництва інтересів свідків.

Встановлено, що у науковій літературі зміст ознаки «представник особи» у ст.ст. 397 – 400 КК традиційно розкривається лише у контексті того або іншого різновиду судового процес су. На підставі визначення змісту діяльності по наданню правової допомоги доведено, що вона не вичерпується лише представництвом інтересів особи в судах, отже вузьке розуміння змісту ознаки «представник особи» у ст.ст. 397 – 400 КК виглядає невиправданим: ці положення кримінального закону мають поширюватись й на випадки, коли злочинні посягання спрямовано проти осіб, які надають правову допомогу у формі представництва інтересів особи в інших органах державної влади (наприклад, з питань одержання дозволів, ліцензій або у зв’язку з притягненням особи до відповідальності у позасудовому порядку).

Визначені правові підстави, з якими пов’язується набуття особою статусу захисника або представника.

У підрозділі 1.3. «Особливості кримінально-правової охорони життя, здоров’я та власності захисника чи представника особи за кримінальним законодавством пострадянських держав» проведено порівняльно-правове дослідження кримінального закону 14 пострадянських держав у частині врегулювання відповідальності за посягання на захисників чи представників особи у зв’язку з наданням ними правової допомоги.

Аналіз положень кримінальних законів пострадянських держав та Модельного КК для держав-учасниць СНД засвідчує, що абсолютна більшість з них передбачає хоча б одну спеціальну норму, яка охороняє життя, здоров’я або власність особи, що представляє інтереси інших осіб у судовому розгляді справи. Подібні норми взагалі відсутні у КК Республіки Білорусь, Республіки Узбекистан та Кримінальному законі Латвійської Республіки. Простежено дві тенденції, характерні для тих кримінальних кодексів пострадянських держав, в яких передбачені зазначені вище норми. По-перше, абсолютна більшість з них, характеризуючи потерпілого, не використовує термінологічний зворот, вживаний у вітчизняному КК, а саме – «захисник чи представник особи». Другою особливістю пострадянських КК, порівняно з КК України, є те, що всі вони охороняють життя, здоров’я або власність осіб, які представляють інтереси інших осіб у судовому розгляді справи, на рівні тих же норм, які охороняють життя, здоров’я або власність інших осіб, які беруть участь у здійсненні правосуддя (наприклад, суддів, слідчих, експертів тощо).

Констатується, що жоден з пострадянських КК не містить такого широкого переліку видів злочинних посягань на життя, здоров’я та власність осіб, які представляють інтереси інших осіб під час судового розгляду справи, як КК України (як правило, у пострадянських КК передбачена відповідальність лише за насильство стосовно зазначених осіб та посягання на їх життя).

Зроблено висновок, що окремі підходи, використані законодавцями держав-учасниць СНД, Грузії та країн Балтії при встановленні відповідальності за злочинні посягання на захисників чи представників особи, можуть бути враховані при вдосконаленні положень ст.ст. 397 – 400 КК України.

У Розділі 2. «Посягання на життя захисника чи представника особи у зв’язку з діяльністю, пов’язаною з наданням правової допомоги (ст. 400 КК)» проводиться аналіз об’єктивних і суб’єктивних ознак складу злочину, передбаченого ст. 400 КК, а також встановлюються особливості кваліфікації дій особи за цією нормою.

У підрозділі 2.1. «Юридичний аналіз ознак складу злочину, передбаченого ст. 400 КК України» на підставі визначення змісту юридичної конструкції «посягання на життя» та його співвідношення з законодавчими характеристиками конструкції «вбивство», робиться висновок про недоцільність збереження першої на рівні нормативного матеріалу КК України.

Встановлено, що суб’єктивна сторона злочину за ст. 400 КК України характеризується виною у виді прямого (якщо посягання вчинено у формі замаху на вбивство) або непрямого умислу, та спеціальною метою – перешкодити (не допустити або припинити) законну професійну або громадську діяльність захисника або представника особи по наданню правової допомоги, або мотивом – помсти за таку діяльність.

Доводиться, що усвідомлення суб’єктом спеціального статусу потерпілого є обов’язковою умовою відповідальності за ст.ст. 397 – 400 КК. Вчинення відповідних дій відносно захисника чи представника особи або їх близьких за відсутності усвідомлення специфічних ознак потерпілого, виключає відповідальність за вказаними нормами, незалежно від того, чи була така помилка сумлінною, чи ні.

У підрозділі 2.2. «Посягання на життя захисника або представника особи у зв’язку з діяльністю, пов’язаною з наданням правової допомоги, та інші злочини: відмежування від суміжних посягань та кваліфікація за сукупністю» встановлюється співвідношення злочину, передбаченого ст. 400 КК, з злочинами проти життя. Визначено, що норми, передбачені п. 8 ч. 2 ст. 115 та ст. 400 КК, перебувають у співвідношенні «загальна» – «спеціальна». Конкуренцію загальної і спеціальної норм треба вирішувати на користь останньої. З метою уникнення складнощів у правозастосовчій практиці України, пропонується ст. 400 КК доповнити частиною другою, в якій відобразити ситуації, коли посягання на життя спеціальних потерпілих супроводжується обтяжуючими обставинами, передбаченими в загальній нормі (ч. 2 ст. 115 КК). Оскільки зв'язок між посяганням та законною професійною чи громадською діяльністю потерпілого чи їх родичів, є обов’язковою ознакою злочину за ст. 400 КК, у пропонованій нормі виключити таку обставину з переліку кваліфікуючих.

У Розділі 3. «Погроза або насильство щодо захисника чи представника особи (ст. 398 КК» проводиться юридичний аналіз об’єктивних і суб’єктивних ознак злочинних посягань, передбачених частинами 1 – 3 ст. 398 КК, а також розглядаються окремі правила кваліфікації дій суб’єкта за цими нормами.

Підрозділ 3.1. «Юридичний аналіз об’єктивних і суб’єктивних ознак погрози щодо захисника чи представника особи» присвячений дослідженню ознак складу злочину, передбаченого ч. 1 ст. 398 КК.

На підставі авторського бачення об’єкту злочинних погроз, встановлено безпосередній об’єкт посягання за ч. 1 ст. 398 КК: це психічне благополуччя захисника чи представника особи, а також їх близьких родичів, як необхідна умова нормального виконання ними або їх рідними професійного або громадського обов’язку по наданню правової допомоги.

Проведено ґрунтовний аналіз поняття «погроза», встановлено його співвідношення з поняттям психічного насильства, розглянуто ознаки кримінально-караних погроз. Зроблено висновок, що погроза як ознака об’єктивної сторони насильницьких злочинів, характеризується такими рисами: 1) за своєю суттю є залякувальним впливом на психіку людини, здатним викликати почуття страху, гніву, інші негативні емоції і тим самим порушити душевне благополуччя потерпілого; 2) вона є протиправною, тобто такою, до якої особи не мають права вдаватись.

Визначається конкретний зміст злочинних погроз за ч. 1 ст. 398 КК. Стверджується, що формулювання «погроза насильством» або подібні до нього звороти – «погроза застосування насильства», «погроза застосування фізичного насильства», які використовуються в багатьох нормах Особливої частини КК, повинні мати тотожній зміст. Доводиться, що зміст погрози насильством не може обмежуватись лише погрозою завдати шкоду здоров’ю або життю особи, проте така погроза не повинна включати висловлювання про намір вчинити будь-який насильницький злочин (наприклад, розбій чи вимагання).

У підрозділі 3.2. «Окремі питання кваліфікації дій суб’єкта за ч. 1 ст. 398 КК» розглядаються наступні питання: 1) як кваліфікувати посягання на особисті або майнові блага потерпілого, вчинені після погроз на його адресу; 2) якою має бути оцінка ситуацій, коли погроза потягла за собою заподіяння тілесних ушкоджень людині або її смерть; 3) як кваліфікувати погрозу захиснику чи представнику особи, а також їх близьким родичам, вчинену організованою групою.

Зроблено висновок, що посягання на життя, здоров’я, свободу, власність захисника чи представника особи, а також щодо їх близьких родичів, здійснене безпосередньо після погрози вчинити такі дії, повинно кваліфікуватись лише за ст. 400, ч. 2 – 3 ст. 398, ст. 146 або відповідною частиною ст. 399 КК. Додаткова кваліфікація дій винного ще й за ч. 1 ст. 398 КК не потрібна.

Пропонується у випадках, коли винний, застосовуючи погрозу до захисника чи представника особи, а також щодо їх близьких родичів, у зв’язку з діяльністю по наданню правової допомоги, передбачає, що внаслідок його дій може настати смерть потерпілого або йому буде заподіяно тілесні ушкодження, і бажає або свідомо припускає настання таких наслідків, кваліфікувати вчинене за ст. 400 або ч. 2 чи 3 ст. 398 КК. Якщо майбутня шкода потерпілому передбачається лише в загальних рисах, кваліфікація відбувається залежно від тих наслідків, які реально настали.

У випадку, якщо погроза щодо захисника або представника особи, а також щодо їх близьких родичів, призвела до заподіяння потерпілому смерті, ставлення до якої з боку винного було необережним, вчинене слід кваліфікувати за сукупністю злочинів, передбачених ч. 1 ст. 398 та ч. 1 ст. 119 КК. У разі, коли внаслідок такої погрози потерпілому з необережності було заподіяно тяжке або середньої тяжкості тілесне ушкодження, вчинене належить кваліфікувати за сукупністю злочинів, передбачених ч. 1 ст. 398 та ст. 128 КК. Якщо застосування погрози спричинило потерпілому необережні легкі тілесні ушкодження, вчинене кваліфікується лише за ч. 1 ст. 398 КК.

Критикується законодавче формулювання, вжите у ч. 2 ст. 129 КК, - «погроза… вчинена членом організованої групи» як таке, яке може характеризувати злочинну діяльність однієї особи, здійснену навіть не в інтересах організованого угрупування. Водночас, пропонується погрозу вбивством щодо захисника чи представника особи або їх близьких родичів, вчинену організованою групою, кваліфікувати за сукупністю злочинів, передбачених ч. 1 ст. 398 та ч. 2 ст. 129 КК.

У підрозділі 3.3. «Загальні підходи до визначення поняття насильства у теорії кримінального права» констатується, що не дивлячись на різноманіття доктринальних визначень поняття насильства, науковці, в переважній більшості, погоджуються з такими його ознаками: 1) об’єктом злочинного насильства є особиста безпека людини (прихильники теорії «об’єкт злочину – суспільні відносини», визначають об’єктом насильства відносини, які забезпечують безпечне фізичне і психічне існування людини); 2) предметом насильства завжди є організм іншої людини, а саме – її органи, тканини, фізіологічні функції або психіка; 3) з об’єктивної сторони насильницька дія може полягати у фізичному (або, як пишуть окремі автори – енергетичному) або психічному (інформаційному) впливі на організм; 4) насильство застосовується всупереч волі потерпілого (проти або поза волею); 5) з суб’єктивної сторони насильство передбачає умисну форму вини. Значна частина вчених до вже зазначеного додає вказівку на протиправний характер насильства, на активну поведінку суб’єкта, та на наслідки насильницьких дій, під якими здебільшого розуміють фізичну або психічну шкоду.

Погоджуючись з загальновизнаними ознаками насильства, автор пропонує своє бачення найбільш дискусійних моментів. З приводу питання про обсяг насильства зроблено декілька висновків, зокрема: мінімальний обсяг кримінально-караного насильства пов’язується із заподіянням фізичного болю (ст. 126, 127 КК). Стверджується, що фізичний біль має визнаватись невід’ємною характеристикою самого насильницького діяння, а не його наслідків. Запропоновано змінити редакцію ч. 1 ст. 126 КК і передбачити у ній відповідальність за «умисне завдання удару чи вчинення інших болісних насильницьких дій». Що стосується «максимальної межі» насильства, то вказується, що не всі випадки застосування будь-то фізичного, будь-то психічного насильства тягнуть за собою шкоду здоров’ю потерпілого, отже немає підстав для визначення конструкції насильницького злочину тільки як злочину з матеріальним складом.

У підрозділі 3.4. «Юридичний аналіз об’єктивних і суб’єктивних ознак складів злочину за ч. 2 та ч. 3 ст. 398 КК» встановлено, що безпосереднім об’єктом злочину, передбаченого ч. 2 та ч. 3 ст. 398 КК, є здоров’я – певний фізіологічний стан організму – захисника чи представника особи, а також їх близьких родичів, як необхідна умова нормального виконання ними або їх рідними професійного або громадського обов’язку по наданню правової допомоги.

Доведено, що у злочинах за ч. 2 та ч. 3 ст. 398 КК насильницьке діяння може полягати у фізичному (енергетичному) та психічному (інформаційному) впливі на організм іншої людини, а саме – її органи, тканини, фізіологічні функції або психіку. На думку автора, такий вплив може бути вчинений і шляхом бездіяльності.

Враховуючи законодавчі «прогалини» в описанні різних проявів насильницьких дій у ст. 398 КК, а також у ряді інших нормах, які також призначені для спеціального захисту здоров’я осіб, що виконують службові, професійні або громадські обов’язки, запропоновано відмовитись від характеристик типу «побої», «інші насильницькі дії», «умисне заподіяння тілесних ушкоджень певного ступеню тяжкості» на користь більш узагальнених ознак – «насильство, що є небезпечним для життя чи здоров’я особи» та «насильство, що не є небезпечним для життя чи здоров’я особи».

У підрозділі 3.5. «Окремі питання кваліфікації дій суб’єкта за ч. 2 та ч. 3 ст. 398 КК» розглянуті такі питання: 1) яку кримінально-правову оцінку мають отримати ті прояви насильницьких дій відносно захисника чи представника особи, які не передбачені у диспозиціях ч. 2 та ч. 3 ст. 398; 2) як кваліфікувати випадки умисного застосування до потерпілого фізичного або психічного насильства, що потягло за собою заподіяння йому тілесних ушкоджень або смерті з необережності; 3) як кваліфікувати дії особи, яка, маючи прямий умисел на заподіяння конкретно визначеної шкоди здоров’ю, фактично заподіює менш тяжкі наслідки.

Пропонується заподіяння захиснику чи представнику особи побоїв у зв’язку з їх діяльністю по наданню правової допомоги, кваліфікувати за ч. 2 ст. 350 КК. Вчинення відносно вказаних потерпілих інших насильницьких дій оцінювати за відповідною частиною ст. 126 КК, а у разі потреби – і за ст. 397 КК.

У разі умисного нанесення потерпілому побоїв, що спричинили середньої тяжкості чи тяжкі тілесні ушкодження, ставлення до яких характеризується з боку винного необережністю, вчинене належить кваліфікувати за сукупністю злочинів – ч. 2 ст. 350 (захисник чи представник особи розглядається як громадянин, який виконує громадський обов’язок) та ст. 128 КК. Якщо в результаті таких же дій потерпілому через необережність заподіяно смерть, відповідальність має наставати за ч. 2 ст. 350 та ч. 1 ст. 119 КК. Умисне нанесення побоїв, що потягло необережне легке тілесне ушкодження, кваліфікується тільки за ч. 2 ст. 350 КК. Подібний підхід пропонується застосовувати і у тих випадках, коли необережні тілесні ушкодження чи смерть є наслідком інших, крім побоїв, насильницьких дій: у такому разі замість ч. 2 ст. 350 треба обирати ст. 126 КК.

Необережне заподіяння смерті, яке сталося внаслідок умисного легкого чи середньої тяжкості тілесного ушкодження, завданого захиснику чи представнику особи, чи їх близьким родичам повинно кваліфікуватись за ч. 2 ст. 398 та ч. 1 ст. 119 КК. Оцінку умисного тяжкого тілесного ушкодження, що спричинило смерть потерпілого, здійснювати за сукупністю ч. 3 ст. 398 та відповідною частиною ст. 119 КК.

Коли суб’єкт, діючи з наміром на завдання потерпілому тяжкого тілесного ушкодження, спричиняє легке чи середньої тяжкості ушкодження, вчинене пропонується кваліфікувати за ст. 15, ч. 3 ст. 398 КК. У випадках, коли винний, застосував до потерпілого побої, інші насильницькі дії, психічний вплив з метою заподіяння йому легкого чи середньої тяжкості тілесного ушкодження, і при цьому не завдав шкоди здоров’ю, вчинене також належить розглядати як замах на злочин і кваліфікувати за ст. 15 та ч. 2 ст. 398 КК. Якщо ж суб’єкт, діючи з наміром заподіяти середньої тяжкості тілесне ушкодження, завдав таку шкоду здоров’ю людини, яка може бути розцінена як легке тілесне ушкодження вчинене утворює закінчений злочин і має бути кваліфіковано за ч. 2 ст. 398 КК.

Розділ 4. «Деякі питання караності окремих злочинних посягань щодо захисника чи представника особи» присвячений аналізу змісту санкцій за ст.ст. 398 та 400 КК України.

У підрозділі 4.1. «Загальні підходи до побудови санкцій у кримінально-правових нормах» розглядаються питання про поняття і ознаки покарання за КК України, види санкцій у кримінальному законі України, а також визначаються загальні правила їх конструювання.

У підрозділі 4.2. «Покарання за посягання на життя захисника чи представника особи у зв’язку з діяльністю, пов’язаною із наданням правової допомоги (ст. 400 КК)» встановлюється конкретний зміст санкції за ст. 400 КК, проводиться аналіз кожного із передбачених у ній покарань, визначається її співвідношення із санкціями статей, які передбачають відповідальність за окремі різновиди умисних вбивств.

Доведено, що мінімальне покарання у виді позбавлення волі за замах на умисне вбивство, вчинене за наявності обтяжуючих обставин, становить 10 років. У зв’язку з цим пропонується, у разі збереження у ст. 400 КК юридичної конструкції «посягання на життя», збільшити мінімальну межу покарання за цією нормою до 10 років позбавлення волі.

Зроблено висновок про відповідність покарання у виді довічного позбавлення волі у санкції ст. 400 КК, характеру суспільної небезпечності злочину посягання на життя захисника чи представника особи. Перелік осіб, яким довічне ув’язнення не призначається, у ч. 2 ст. 64 КК пропонується доповнити ще однією категорією – особами, які виконували спеціальне завдання з попередження чи розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації і вчинили злочин у її складі.

У підрозділі 4.3. «Покарання за погрозу щодо захисника чи представника особи (ч. 1 ст. 398 КК)» встановлюється вид і конкретний зміст санкції за ч. 1 ст. 398 КК, проводиться аналіз кожного із передбачених у ній покарань, розглядається можливість їх призначення окремим категоріям засуджених. Зроблено висновок, що аналізована санкція не повною мірою відповідає тим вимогам, яких має дотримуватись законодавець при створення цієї складової кримінально-правової норми. Зокрема, викликає зауваження набір видів покарань: у зв’язку з неможливістю призначення окремим категоріям засуджених покарання у виді арешту та обмеження волі, порушуються принципи справедливості і гуманізму. Запропоновано встановити у ч. 1 ст. 398 КК, наряду з існуючими видами основних покарань, покарання у виді штрафу у розмірі до 200 н.м.д.г. та тримання в дисциплінарному батальйоні строком до двох років для військовослужбовців строкової служби.

Порівнюючи санкції у загальних нормах, які передбачають відповідальність за погрози, і санкції статей, які описують посягання на особисту безпеку потерпілого у зв’язку з виконанням ним службових, професійних чи громадських обов’язків, дисертант визначає загальну тенденцію – наявність більш суворих санкцій у спеціальних нормах. Водночас зауважено, що за погрозу вбивством, вчинену членом організованої групи, законодавець у ч. 2 ст. 129 КК, передбачає покарання у виді позбавлення волі на строк від трьох до п’яти років. Найтяжче покарання за погрозу щодо захисника або представника особи становить три роки позбавлення волі, що зумовлює певні ускладнення при кваліфікації погроз відповідним потерпілим, вчинених організованими групами. Запропоновано збільшити верхню межу покарання у виді позбавлення волі у санкції ч. 1 ст. 398 КК до п’яти років.

Підрозділ 4.4. «Покарання за насильство щодо захисника чи представника особи (ч. 2 та 3 ст. 398 КК)» присвячений аналізу змісту санкцій у зазначених нормах. На думку дисертанта, вади санкції ч. 2 ст. 398 КК, такі ж, як у ч. 1 цієї статті – а саме, неможливість призначення більш м’яких видів покарання «пільговим» категоріям засуджених. Пропонується встановити у ч. 2 ст. 398 КК як альтернативне покарання – штраф у розмірі до 500 н.м.д.г., та покарання у виді тримання в дисциплінарному батальйоні строком до двох років для військовослужбовців строкової служби. У частині обмеження волі і позбавлення волі за ч. 2 ст. 398 КК – розмір покарання є обґрунтованим.

Встановлено, що вид і розмір покарання за умисне заподіяння захиснику чи представнику особи, а також їх близьким родичам тяжкого тілесного ушкодження (ч. 3 ст. 398 КК), є достатньо мірою обґрунтованими і відповідають вимогам законодавчої техніки.