ПРИВЕДЕННЯ СУДОВИХ РІШЕНЬ У ЦИВІЛЬНИХ СПРАВАХ ДО ПРИМУСОВОГО ВИКОНАННЯ Автореферат

У вступі розкрито актуальність дослідження, його наукову новизну, обґрунтовано теоретичне і практичне значення дисертації, визначено мету і завдання наукового дослідження, сформульовано найбільш істотні наукові результати роботи, відзначено апробацію результатів дослідження, надано характеристику використаних джерел.

Перший розділ «Теоретичний зміст приведення судових рішень у цивільних справах до примусового виконання» присвячено дослідженню сутності наукового підходу до визначення теми дослідження, а також проаналізовано зміст і значення судових рішень для виконавчого провадження та теоретичну модель приведення рішень суду у цивільних справах до примусового виконання.

У підрозділі 1.1. «Постановка наукової проблеми» здійснено комплексний аналіз сучасних проблем і концепцій у виконавчому провадженні, виявлені окремі недоліки законодавства.

Пропонується сприймати і регламентувати звернення рішення до примусового виконання не тільки з моменту отримання виконавчого документа (ст. 368 ЦПК), а й звернення заінтересованої особи до Державної виконавчої служби, що дозволить регламентувати строк такого звернення або інші заходи, які доцільно вжити, щоб в цей проміжок часу не порушувалися права заінтересованих осіб. Саме суд має направляти виконавчий лист за адресою стягувача або безпосередньо до Державної виконавчої служби після набрання рішенням законної сили чи у разі його негайного виконання.

Оскільки державні виконавці здійснюють захист та відновлення прав фізичних та юридичних осіб шляхом примусового виконання рішень судів та інших правоохоронних органів тому мають бути зазначені у ЦК як суб’єкти, які здійснюють таке виконання.

У підрозділі 1.2. «Методологічні основи дослідження (теоретична та емпірична бази)» проаналізовано найважливіші і провідні концепції вчених, а також визначено методи дослідження, які використовувалися дисертантом при розкритті теми дисертаційного дослідження.

У підрозділі 1.3. «Теоретичний зміст і класифікація судових рішень» надано аналіз особливостей судових рішень у цивільних справах, які мають істотне значення для процедури їх виконання. Зокрема, запропоновано класифікацію рішень судів та виділено критерій неможливості їх виконання з урахуванням правового статусу суб’єктів: стягувачів та боржників. Доведена необхідність закріплення у Законі України «Про виконавче провадження» переліку суб’єктів, які не можуть бути боржниками у виконавчому провадженні в Україні. До них слід віднести: державу Україну та державні установи, за наслідки діяльності яких відповідає держава, іноземні держави, іноземні фізичні і юридичні особи, які не знаходяться і незареєстровані в Україні та в яких не має майна на її території.

Автором запропоновано виключити з ч. 1 ст. 3 ЦПК термін «свобода». а конкретизувати його як спосіб захисту цивільних судом у ст. 16 ЦК. Суд на підставі ст. 124 Конституції України вправі і зобов'язаний застосовувати не тільки перераховані і встановлені договором або законом способи захисту цивільних прав, а й ті, які випливають з аналогії закону або праву та про застосування яких обгрунтовано просить одна із сторін правовідносин. Це положення слід передбачити у абз. 2 ч. 3 ст.16 ЦК, воно дозволить суду вирішувати всі спірні правовідносини і відновлювати всі порушені права в повному обсязі.

У виконавчому провадженні допускається альтернативний спосіб виконання рішення суду, де констатується особистий обов’язок боржника, який судом не відображений в рішенні, а диктується поведінкою боржника і умовами абз. 2. ч. 2 ст. 75 Закону України «Про виконавче провадження». Проте суд у рішенні має чітко прописати, як воно має виконуватися у випадку, коли судом була застосована аналогія закону чи права.

У підрозділі 1.4. «Судове рішення у цивільній справі як підстава для відкриття виконавчого провадження» розкрито правову природу рішень суду які є підставою для примусового виконання. Обгрунтовано, що у межах наказного провадження спір про право не вирішується. Доведено, що безумовною вимогою для видачі судового наказу та вчинення виконавчого напису нотаріусом має бути перевірка внесених на депозитний рахунок нотаріуса коштів на ім’я кредитора від імені боржника і для цього має існувати Єдиний реєстр депозитних рахунків нотаріусів, який мусить бути відкритим для всіх заінтересованих осіб. Обгрунтовано, що судовий наказ не може видаватися з підстав передбачених пунктами 3, 4 ст. 96 ЦПК.

В роботі доведено, що до участі у виконавчому провадженні мають залучатися всі заінтересовані особи, на права яких впливатимуть виконавчі дії, зокрема, особи, які несуть солідарну та субсидіарну відповідальність. Це положення має конкретизуватися у виконавчому документі та ним слід доповнити ст. 18 Закону України «Про виконавче провадження».

В підрозділі 1.5. «Теоретичний зміст поняття «приведення судових рішень у цивільних справах до примусового виконання» проаналізовано дії стягувача з захисту власних прав від набрання рішенням суду законної сили, крім негайного виконання, до вжиття примусових заходів з його виконання.

Модель приведення судового рішення до примусового виконання слід доповнити тактичними засобами впливу на боржника, зокрема усі витрати мають лягати на боржника, що спонукатиме його до добровільного виконання рішення суду, стягувач навпаки має звільнятися від додаткових витрат.

У другому розділі дисертації «Загальні і особливі риси приведення окремих категорій судових рішень у цивільних справах до примусового виконання» досліджено сутність підстав приведення судових рішень до примусового виконання, проаналізовано суб’єктний склад осіб, які його ініціюють, а також суб’єктів, які мають співпрацювати з державними виконавцями у виконавчому провадженні.

В підрозділі 2.1. «Підстави приведення судових рішень до примусового виконання» проаналізовано наукові концепції вчених щодо підстав та передумов звернення стягувача до Державної виконавчої служби.

Доведено, що основною передумовою приведення судового рішення до виконання є його законна сила, крім негайно виконання. Крім того, виконання рішення стосується не лише осіб, які прямо в ньому зазначені, а й згідно п. 5 ч. 1 ст. 96 ЦПК може зачіпати інтереси невизначеного кола стягувачів (споживачів). Обгрунтована доцільність розкриття механізму захисту прав невизначеного кола осіб у ЦПК та Законі України «Про виконавче провадження» з урахуванням досвіду РФ та США.

У підрозділі 2.2. «Аналіз заходів, які мають стимулювати добровільне виконання судових рішень» акцент зроблено на підвищенні рівня матеріально-технічного забезпечення Державної виконавчої служби (ДВС), а також створення усіх необхідних умови для своєчасного та повного виконання рішення. Засоби масової інформації, відеозаписи при проведенні виконавчих дій мають гарантувати не тільки охорону прав суб’єктів, які беруть участь у виконавчому провадженні, а й самих державних виконавців.

Обгрунтовано, необхідність викладення ч. 1 ст. 43 Закону України «Про виконавче провадження» у такій редакції:

«1. Розподіл стягнутих державним виконавцем з боржника за виконавчим провадженням грошових сум (у тому числі одержаної від реалізації майна боржника) здійснюється у такому порядку:

1) у першу чергу повертається авансовий внесок сторін та інших осіб на організацію та проведення виконавчих дій;

2) у другу чергу задовольняються вимоги стягувача;

3) у третю чергу компенсуються витрати Державної виконавчої служби, пов'язані з організацією та проведенням виконавчих дій та стягується виконавчий збір у розмірі 10 відсотків фактично стягнутої суми;

4) у четверту чергу стягуються штрафи, накладені державним
виконавцем відповідно до вимог цього Закону».

Такий порядок задоволення вимог стягувача буде сприятливим для осіб, які постраждали від правопорушень, а не відтворюватиме першочергові інтереси держави та Державної виконавчої служби.

У підрозділі 2.3. «Суб'єкти, які ініціюють приведення судових рішень у цивільних справах до примусового виконання та аналіз їх правового статусу» встановлено, що у наслідках вчинення виконавчого провадження можуть мати певний інтерес особи, які не його суб’єктами. У зв’язку з цим обґрунтована доцільність у спрощеному порядку виключати майно із акту опису, коли його власники у безспірному порядку здатні підтвердити право власності на майно, яке потрапило до акту опису, державному виконавцеві.

Виходячи із принципу диспозитивності, саме стягувач має ініціювати відкриття виконавчого провадження. При його зверненні до ДВС відбувається трансформація права вимоги, оскільки саме державний виконавець вправі вимагати від боржника виконання зобов’язання та застосовувати заходи примусового виконання рішення суду, а стягувач умовно відходить на другий план.

Встановлено, що представниками неповнолітніх осіб-боржників у виконавчому провадженні, в силу субсидіарної відповідальності їх батьків, мають бути піклувальники або адвокати. Доведено, що на стадії передачі коштів від боржника стягувачу, який обмежений у дієздатності обов'язковим є представництво його прав та інтересів піклувальником. У разі передачі виконавчого листа до Державної виконавчої служби уступка права вимоги має відбуватися з обов’язковим повідомленням державного виконавця, а не боржника.

У підрозділі 2.4. «Взаємодія державних виконавців із судами, прокуратурою, нотаріусами та іншими посадовими особами при захисті прав осіб» обґрунтована необхідність співпраці державного виконавця з особами, які:

- виконують правоохоронну функцію: суди, прокуратура, органи опіки та піклування, міліція, нотаріуси, адвокати, але в межах наданих їм законодавством повноважень, які тією чи іншою мірою стикаються з діяльністю державних виконавців;

- мають цивільно-правові відносини з Державними виконавчими службами: охоронці майна, організатори аукціонів, торгів, власники складів, де зберігатиметься арештоване майно тощо;

- зобов’язані сприяти виконанню рішень судів: банківські установи, БТІ та ін.

У разі, коли торги не відбулися державний виконавець може пропонувати стягувачу придбати майно, але кожного разу за згодою боржника. Між ними може мати місце мирова угода, яка підлягає визнанню судом згідно ч. 2 ст. 12 Закону України «Про виконавче провадження» та ст. 372 ЦПК.

У підрозділі 2.5. «Рішення суду про відібрання дитини: приведення та безпосереднє виконання» обґрунтовано, що особливістю судового рішення мусить бути констатація важливих для виконавчого провадження обставин: вік дитини, оскільки він впливає на психологічне сприйняття розлучення з особою, яка утримувала дитину, час такого утримання, наявність близьких, родинних або сімейних відносин з дитиною тощо. Запропоновано при примусовому виконанні рішення про відібрання дитини залучати також лікарів-психіатрів, щоб констатувати стан дитини під час вчинення виконавчих дій. Сформульовано дефініцію «відібрання дитини» - це сукупність виважених, законних дій уповноважених осіб, що мають певний порядок, спрямований на захист прав та інтересів дитини, та полягають в передачі дитини від боржника до особи, якій дитина передається на виховання на підставі рішення суду.

У підрозділі 2.6. «Мирова угода сторін і приведення її до примусового виконання» сформульовано поняття мирової угоди як міжгалузевого інституту процесуального права, який дозволяє сторонам пришвидшити виконання рішення, шляхом взаємних уступок не порушуючи прав третіх осіб.

Обгрунтовано, що у разі визнаня судом умов мирової угоди, укладеної у виконавчому провадженні, мають наставати процесуальні наслідки передбачені Законом України «Про виконавче провадження», зокрема, виконавчий лист має втрачати виконавчу силу. Обгрунтовано, що однозначні вимоги даного Закону щодо закінчення виконавчого провадження у зв’язку з укладанням мирової угоди і завершення виконавчого провадження, а також щодо неможливості розпочати завершене виконавче провадження мають бути змінені і узгоджені з різними видами мирових угод і їх умовами з метою сприяння сторонам у їх примиренні. У зв’язку з цим, досягнення компромісу на стадії приведення рішення до виконання здатне забезпечити швидке і повне виконання рішення суду, якщо відповідач-боржник не намагається за допомогою мирової угоди виграти час і зменшити позовні вимоги.

У зв’язку із бажанням сторін укласти мирову угоду вони вправі просити державного виконавця про продовження строку для добровільного виконання рішення суду, щоб з боржника не стягувався виконавчий збір. З цією метою має оголошуватися перерва для узгодження її умови, про що сторони маю письмово клопотати перед державним виконавцем.

У підрозділі 2.7. «Речові права на чуже майно при приведенні рішень суду у цивільних справах до примусового виконання» автором визначено оптимальну процедуру примусового виконання рішення суду, яке передбачає реалізацію об’єкта, який обтяжений речовими правами, коли він належить на праві спільної часткової власності декільком суб’єктам. Первісна пропозиція співвласникам придбати частку в спільній частковій власності, яка належить боржнику, за ціною, встановленою в акті оцінки. У разі ж наступного продажу такого об’єкта з прилюдних торгів запрошення співвласників для участі в торгах не є обов’язковим, якщо ціна продажу такого об’єкту не буде нижчою від вказаної в первісній оферті. Якщо ми враховуємо наступну можливість зменшення ціни після перших торгів, то повідомлення і пропозиція придбати майно за нижчою ціною вже має стосуватися співвласників майна, але вони не можуть придбавати майно за нижчою ціною, оскільки майно знов має виставлятися на торги. Тобто в цій ситуації вважається, що значне зменшення ціни об’єкту може бути компенсоване тим, що воно виставляється на торги і тут за принципом змагальності вартість об’єкту збільшиться до оптимальних розмірів. У зв’язку з цим, автор вважає, що співвласники майна обов’язково мають бути запрошені до участі в нових торгах, а не користуватися правом переважного придбання майна. При максимальному зниженні ціни частки майна до 50% і в тому випадку, коли торги вважатимуться такими, що не відбулися, частка на майно має первісно пропонуватися співвласникам майна, які у разі їх згоди мають покласти відповідні кошти на депозитний рахунок Державної виконавчої служби. Так буде застережене переважне право на придбання майна, яке встановлене у ст. 362 ЦК. Якщо останні не виявлять бажання викупити частку майна співвласника-боржника, то майно має пропонуватися стягувачу. Визначено, що однозначним обов’язком боржника має бути зазначення правового становища майна під час його опису і звернення на нього стягнення, а також адресне повідомлення інших осіб, які мають права на описане державним виконавцем майно, щоб вони мали реальну можливість захистити свої права.