ВИЗНАННЯ ДОКАЗІВ НЕДОПУСТИМИМИ В КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ УКРАЇНИ: ПІДСТАВИ, ПРОЦЕСУАЛЬНИЙ ПОРЯДОК І ПРАВОВІ НАСЛІДКИ Автореферат

У Вступі обґрунтовується актуальність теми дисертації, аналізується стан її наукової розробленості, визначаються її зв’язок із науковими планами та програмами, мета і завдання, об’єкт і предмет, методи дослідження, емпірична база, наукова новизна та практичне значення одержаних результатів.

Перший розділ «Науково-теоретичні та правові основи визнання доказів недопустимими у кримінальному процесі» складається з трьох підрозділів, в яких досліджено допустимість доказів у теорії кримінального процесу та кримінальному процесуальному законодавстві, науково- теоретичні концепції визнання доказів недопустимими, а також міжнародно- правовий та зарубіжний досвід щодо визнання доказів недопустимими у кримінальному процесі.

У підрозділі 1.1 «Допустимість доказів у теорії кримінального процесу та кримінальному процесуальному законодавстві» аналізується історія розвитку кримінального процесуального законодавства, що регулює допустимість доказів. У результаті проведеного дослідження автор доходить висновку про можливість виокремлення кількох історичних періодів щодо допустимості доказів та процедури визнання доказів недопустимими у науці кримінального процесу та кримінальному процесуальному законодавстві: 1) період зародження доказового права та закладення основ щодо розуміння поняття допустимості доказів, який охоплює: 1) розвиток доказового права та судового процесу у період з Київської Русі (V - початок XIII ст.) до Литовсько-Польської доби (друга половина XIV - друга половина XVI ст.); 2) розвиток доказового права у козацько-гетьманську добу (1569 рік - перша половина XVIII ст.); ІІ) період становлення і розвитку теоретичних уявлень та нормативних положень щодо допустимості доказів у теорії кримінального процесу та кримінально-процесуальному законодавстві Російської та Австро- Угорської імперій (друга половина XVIII ст. - 1917-1918 рр.); ІІІ) радянський період (1917-1991 рр.) становлення та розвитку теоретичних уявлень та нормативних положень щодо допустимості доказів у кримінальному процесі охоплює наступні етапи: 1) етап з 1917 року - до середини 1950-х років; 2) етап з середини 1950-х років - до 1990-х років; IV) сучасний період (з 1991 року - до теперішнього часу) розвитку теоретичних уявлень та нормативних положень щодо допустимості доказів у кримінальному процесі, який
включає в себе наступні етапи: 1) етап з 1991 року - до 1996 року; 2) етап з 1996 року - до 2011 року; 3) етап з 2011 року - до теперішнього часу.

Аналізуючи норми кримінального процесуального законодавства та концептуальні підходи щодо визначення підстав визнання доказів недопустимими та практики його застосування у науці кримінального процесу, дисертант приходить до висновку про необхідність їх уніфікації за такими критеріями: 1) отримання доказів неуповноваженими суб’єктами; 2) отримання доказів із неналежного джерела; 3) порушення встановленого законом порядку отримання доказів.

У підрозділі 1.2 «Науково-теоретичні концепції визнання доказів недопустимими у кримінальному процесі» зазначається, що наявність складних та багатогранних підходів до з’ясування сутності допустимості доказів, визнання їх недопустимими у кримінальному процесі сприяли появі у вітчизняній юридичній науці різноманітних науково-теоретичних концепцій стосовно досліджуваної проблематики.

Автором підтримано позицію про те, що дореволюційному кримінально- процесуальному праву були відомі концепція позитивної допустимості доказів та концепція негативної допустимості доказів. До того ж, концепція негативної допустимості доказів формувалася на двох засадничих положеннях англо-американської концепції доказового права - правила про надання «кращого доказу» та правила про виключення «доказів на слух».

Виникненню даних концепцій у вітчизняному кримінальному процесуальному праві, на думку дисертантки сприяли: реформи кримінально - процесуального законодавства 1860-х років, стрімкий розвиток юридичної науки та запозичення певних правил визнання доказів недопустимими із доказового права Великобританії та США. Їх поява слугувала у подальшому виникненню інших науково-теоретичних концепцій визнання доказів недопустимими у кримінальному процесі, до яких слід віднести: концепцію асиметрії правил допустимості доказів, правило «рівносторонньої асиметрії в оцінці юридичної сили доказів», концепцію «плодів отруєного дерева», концепцію «чаю та чорнил», концепцію «розбитого дзеркала», концепцію «нещадного виключення доказів», концепцію «срібного блюдця», концепцію «добросовісної помилки» та інші.

У підрозділі 1.3 «Міжнародно-правовий та зарубіжний досвід визнання доказів недопустимими у кримінальному процесі» зауважується, що теоретико - правові та практичні аспекти визнання доказів недопустимими у кримінальному процесі слід розглядати з точки зору міжнародно-правового та зарубіжного досвіду.

Визнання доказів недопустимими з точки зору міжнародно-правового досвіду, в першу чергу, виражається у праві на справедливий судовий розгляд, реалізації презумпції невинуватості, передбачених у відповідних міжнародних нормативно-правових актах.

Досліджуючи визнання доказів недопустимими з точки зору зарубіжного законодавства країн англосаксонської та романо - германської
правових сімей, автор вказує на їхні спільні та відмінні риси, які пов’язані з історичними формами самого кримінального процесу. Спільними їх рисами є те, що допустимість доказів визначається сукупністю правил, встановлених нормами процесуального та матеріального права з метою ухвалення справедливого рішення у кримінальній справі. Відмінним є те, що правове регулювання допустимості та процедури визнання доказів недопустимими, у законодавстві країн англосаксонської правової сім’ї, порівняно із кримінальним процесуальним законодавством країн романо- германської правової сім’ї детальніше регламентовані та більш широко тлумачаться судово-прецедентною практикою.

Другий розділ «Підстави визнання доказів недопустимими у кримінальному процесі України» складається з трьох підрозділів, в яких досліджено підстави визнання доказів недопустимими з позиції їх отримання неуповноваженими суб’єктами, з неналежного джерела та з порушенням встановленого законом порядку.

У підрозділі 2.1 «Отримання доказів неналежним суб’єктом» дисертантка, досліджуючи випадки визнання прокурора неуповноваженим суб’єктом, заперечує викладену в Положенні про порядок стажування в органах прокуратури України, затвердженому наказом Генерального прокурора України від 30 грудня 2009 року № 80, та обґрунтовану в юридичній літературі позицію про можливість проведення самостійного розслідування кримінальної справи стажистом прокуратури. В обґрунтування своєї позиції автор зазначає, що, по-перше, у КПК України 2012 року чітко визначене коло суб’єктів, уповноважених на проведення слідчих дій, що визначає незаконність їх проведення стажистом та, відповідно, недопустимість отриманих доказів; по-друге, стажист за результатами проходження стажування підлягає атестації, у зв’язку з чим виникає питання об’єктивності, повноти, законності досудового слідства, а, відповідно, й допустимості доказів, зібраних стажистом, який за висновком атестаційної комісії не виконав плану стажування через відсутність у нього належної професійної підготовленості.

Досліджуючи питання допустимості доказів, зібраних захисником, дисертантка зазначає, що задля підвищення ролі захисника у доказуванні слід законодавчо закріпити обов’язок слідчого (суду) перевірити, після чого долучити до справи докази, представлені захисником, а також врегулювати процедуру їх прийняття.

У підрозділі 2.2 «Отримання доказів із неналежного джерела» зазначається, що кримінальним процесуальним законом закріплений вичерпний перелік джерел доказів. Разом з тим автором підтримано та додатково обґрунтовано позицію Ю.П. Аленіна, О.І. Галагана, В.А. Савченка про те, що за належної законодавчої регламентації процесуального оформлення пояснень громадянина чи посадової особи, такі пояснення можуть бути належним джерелом доказів, а тому в законодавчому порядку, на рівні з показаннями, процесуальними джерелами доказів слід визнати
пояснення громадян та посадових осіб, які містять фактичні дані, що мають значення для правильного вирішення справи.

З урахуванням рішення Європейського суду з прав людини від 12 червня 2008 року у справі «Яременко проти України» автором обгрунтовано позицію про недопустимість використання явки з повинною та протоколу явки з повинною для обґрунтування обвинувачення у вироку суду, оскільки явка з повиною за своєю суттю є неналежним джерелом отримання обвинувальних доказів.

Дисертанткою встановлено вимоги, які пред’являються до особи як носія інформації для визнання даних нею показань допустимими доказами: 1) визначеність носія інформації, тобто конкретизація особи, яка отримала будь-які фактичні дані; 2) наявність вказаного в законі особливого правового статусу особи - носія інформації; 3) соціальний статус особи, що виражається в близьких споріднених зв’язках з підозрюваним (обвинуваченим); 4) психічні властивості та стан особи, що дозволяють їй правильно сприймати й оцінювати факти реальної дійсності обставин і надавати про них правильні показання.

Висновок експерта є неналежним джерелом доказів у таких випадках: 1) якщо він складений некомпетентною особою; 2) якщо він складений особою, яка підлягає відводу на підставах, передбачених кримінальним процесуальним законом; 3) якщо він складений за результатами дослідження експертом недопустимих об’єктів.

Автором зазначається, що недопустимими повинні визнаватись речові докази: 1) у разі їх залучення до кримінальної справи в результаті не передбачених законом процесуальних дій; 2) у разі визнання недопустимим протоколу слідчої дії, під час якої було вилучено речовий доказ; 3) у разі відсутності протоколу виявлення предмету, протоколу огляду виявленого або поданого предмета; 4) у разі неналежного забезпечення збереження речового доказу.

Визнання документу недопустимим джерелом доказів повинно здійснюватись у випадку: 1) коли невідоме джерело його походження; 2) коли висновком експертизи встановлена його підробка; 3) у разі його залучення у сферу кримінального судочинства неуповноваженими законом суб’єктами; 4) якщо під час його створення поза рамками кримінального процесу встановлено факти недотримання вимог законодавства будь-якими особами, котрі його створювали або брали участь в його обігу. Що стосується порушення порядку складання документа, то, на думку дисертантки, слід виходити з позиції, згідно з якою за умови усунення недоліку в оформленні документа уповноваженою особою шляхом її допиту такий документ є допустимим джерелом доказу.

У підрозділі 2.3 «Порушення встановленого законом порядку отримання доказів» дисертанткою на підставі аналізу практики застосування кримінального процесуального законодавства підтримано позицію науковців щодо необхідності законодавчого закріплення можливості проведення
експертизи до порушення кримінальної справи (внесення відомостей до Єдиного реєстру досудових розслідувань) та виконання отриманих результатів допустимими доказами у кримінальному провадженні. На думку дисертантки, призначення і проведення експертизи до порушення кримінальної справи може мати місце у випадках, коли без її проведення зробити висновок про наявність злочинного діяння неможливо (при виявленні трупа з ознаками насильницької смерті, необхідності визначення речовини як наркотичної, віднесення зброї до вогнепальної тощо), або ж дослідженню підлягають об’єкти, які протягом короткого проміжку часу можуть втратити свої властивості чи істотно змінитись.

Досліджуючи питання допустимості доказів, отриманих з порушенням права на захист, автором на підставі аналізу кримінального процесуального законодавства уніфіковано випадки визнання недопустимими доказів, отриманих з порушенням права на захист: 1) у випадку проведення слідчої дії без захисника, якщо особі не було роз’яснено її право на захист; 2) у разі проведення слідчої дії без захисника, коли його участь є обов’язковою; 3) у разі неналежного процесуального оформлення відмови від захисника, зокрема в частині, що стосується мотивів відмови; 4) у разі проведення слідчої дії без захисника, коли особа бажає запросити захисника, але за відсутністю коштів чи з інших об’єктивних причин не може цього зробити; 5) у разі, коли особа виявила бажання мати захисника при проведенні слідчої дії, в якій його участь не є обов’язковою, проте їй було у цьому відмовлено.

Автором підтримано й додатково обґрунтовано позицію щодо недопустимості показань обвинуваченого, які він дав на досудовому слідстві як свідок і від яких відмовився при допиті як підозрюваний (обвинувачений) або змінив їх, оскільки у свідка і підозрюваного (обвинуваченого) як учасників кримінального провадження різний правовий статус, права та обов’язки, тому допит фактично підозрюваної особи як свідка, а також використання показань, даних під час такого допиту в суді, є істотним порушенням права особи на захист, що має наслідком визнання таких показань недопустимими.

Недопустимими доказами, на думку дисертантки, повинні визнаватись документи, одержані слідчим після закінчення досудового розслідування та передані ним до суду безпосередньо або через прокурора, з огляду на те, що кримінальний процесуальний закон вимагає надання обвинуваченому матеріалів кримінального провадження для ознайомлення в повному обсязі. Оскільки такі матеріали обвинуваченому не були надані, тим самим порушується право обвинувачуваного на захист.

У ході дослідження допустимості доказів, переданих у порядку міжнародної правової допомоги компетентними органами інших держав, автором узагальнено підстави визнання таких доказів недопустимими: 1) у разі порушення норм міжнародно-правових договорів; 2) у разі порушення вимог національного закону запитуваної сторони при виконанні запиту та вимог національного закону сторони, в якій запит виконується; 3) у разі порушення прав осіб, які притягуються до участі у кримінальному
провадженні у порядку надання правової допомоги; 4) якщо вони отримані не компетентними особами правоохоронних або судових органів держави, в якій виконується запит; 5) якщо вони отримані з джерел, не передбачених національним законом запитуваної сторони; 6) якщо вони отримані з порушенням способів збирання доказів, якщо це суперечить принципам українського законодавства; 7) у разі недотримання встановленого порядку засвідчення отриманих матеріалів.

Третій розділ «Процесуальний порядок і правові наслідки визнання доказів недопустимими у кримінальному процесі України» складається з трьох підрозділів, в яких досліджено порядок ініціювання та вирішення питання про визнання доказів недопустимими у досудовому розслідуванні та судовому провадженні, а також правові наслідки визнання їх недопустимими з конкретизацією щодо стадій кримінального провадження.

У підрозділі 3.1 «Процесуальний порядок визнання доказів недопустимими у стадії досудового розслідування» аналізується порядок ініціювання, розгляду та вирішення питання про визнання доказів недопустимими під час досудового розслідування.

У стадії досудового розслідування порядок оцінки доказів з точки зору їх допустимості, на думку дисертантки, покладається у залежність від різноманітних чинників (виду доказу, що підлягає оцінці; суб’єкта кримінального процесу, який ініціював розгляд питання про визнання доказу недопустимим; змісту та характеру допущених при його одержанні та фіксації порушень вимог закону тощо), сукупність яких визначається суб’єктом оцінки у кожному конкретному випадку.

На основі аналізу норм КПК України 2012 року дисертантка доходить висновку, що оцінці за критерієм допустимості у стадії досудового розслідування підлягають такі об’єкти: 1) докази, які зібрані у цій стадії слідчим, прокурором; 2) речі та документи, подані учасниками кримінального провадження; 3) приєднані до кримінального провадження завірені копії процесуальних документів, зібраних в іншому кримінальному провадженні, з якого виділене дане кримінальне провадження.

Вирішення питання про визнання доказів недопустимими у стадії досудового розслідування здійснюється слідчим, прокурором, слідчим суддею (за КПК України 2012 року), судом (за КПК України 1960 року) за власною ініціативою або за клопотанням учасників кримінального провадження. У клопотанні про визнання доказу недопустимим, на думку дисертантки, повинні міститися: 1) вказівка на доказ, який підлягає визнанню недопустимим, з посиланням на аркуші кримінального провадження; 2) зазначення підстави для визнання доказу недопустимим і статтей кримінального процесуального закону (з урахуванням чинності їх положень про допустимість доказів на момент їх отримання відповідно до ч. 2 ст. 5 КПК України 2012 року) або інших нормативно-правових актів, які були порушені; 3) оцінка істотності допущених порушень закону; 4) обставини, які обґрунтовують клопотання; 5) висновок про необхідність визнання доказу недопустимим.

Дисертантка відстоює позицію про доцільність покладення на слідчого, прокурора обов’язку розглянути і вирішити клопотання про визнання доказу недопустимим у строк не більше трьох днів з моменту його подання, а слідчим суддею, судом - одразу після його надходження. Обґрунтовується доцільність винесення за результатами розгляду клопотання слідчим, прокурором, слідчим суддею мотивованої постанови, а судом - ухвали про: 1) повне задоволення клопотання та визнання доказу недопустимим; 2) часткове задоволення клопотання та визнання доказу недопустимим у певній частині; 3) відмову у задоволенні клопотання про визнання доказу недопустимим.

У підрозділі 3.2 «Процесуальний порядок визнання доказів недопустимими у судових стадіях кримінального процесу» аналізується порядок ініціювання розгляду та вирішення питання про визнання доказів недопустимими під час судового розгляду справи, провадження у суді апеляційної інстанції, касаційної інстанції, у Верховному Суді України і провадження за нововиявленими обставинами.

Дисертантка обґрунтовує позицію про те, що оцінці доказів за критерієм допустимості у кожній із судових стадій (за винятком стадії провадження за нововиявленими обставинами) притаманні певні особливості, зумовлені специфічним характером процесуальної діяльності суду з дослідження доказів і колом його повноважень. Зокрема, специфічним для кожної стадії є коло об’єктів, допустимість яких підлягає оцінці, та коло суб’єктів, які вправі ініціювати розгляд питання про визнання доказів недопустимими.

Важливими гарантіями об’єктивності оцінки доказів за критерієм допустимості у судових стадіях кримінального провадження, на думку автора, виступають: 1) інстанційна побудова судової системи, яка дозволяє вищестоящому суду здійснити свою оцінку допустимості доказів незалежно від її проведення нижчестоящим судом та її результатів (організаційна гарантія); 2) правило вільної оцінки доказів судом за внутрішнім переконанням, яке, конкретизуючи положення принципу незалежності суддів та їх підкорення тільки закону, виступає одночасно гарантією реалізації вказаного принципу (процесуальна гарантія); 3) законодавчо закріплена необхідність наведення в мотивувальній частині судового рішення мотивів визнання доказів такими, що отримані з порушенням норм кримінально - процесуального закону (функціональна ознака).

У підрозділі 3.3 «Правові наслідки визнання доказів недопустимими у кримінальному процесі» дисертантка, досліджуючи правові наслідки визнання доказів недопустимими з конкретизацією щодо стадій кримінального провадження, зазначає, що визнання доказів недопустимими тягне за собою правові наслідки, коло яких є специфічним для кожної стадії кримінального провадження (за винятком стадії провадження за нововиявленими обставинами).

За результатами проведеного дослідження автором виділено основні та додаткові наслідки визнання доказу недопустимим. У будь-якому
випадку, на думку автора, основним обов’язковим наслідком визнання доказу недопустимим як під час досудового розслідування, так і в судових стадіях кримінального провадження виступають втрата ним юридичної сили, неможливість його врахування при прийнятті процесуальних рішень і при доведенні обставин, які входять до предмету доказування. Інші основні правові наслідки залежать від істотності значення для кримінального провадження доказу, який визнаний недопустимим, і наданих суб’єкту оцінки повноважень у конкретній стадії кримінального провадження. Зокрема, до основних наслідків відносяться: 1) постановлення виправдувального вироку; 2) виключення посилання на доказ, визнаний недопустимим, у мотивувальній частині вироку суду першої інстанції; 3) скасування вироку суду чи постанови першої інстанції та повернення справи на новий судовий розгляд у суд першої інстанції; 4) скасування вироку суду першої інстанції та закриття справи у зв’язку з недоведеністю участі підсудного у вчиненні інкримінованого злочину тощо.

Додаткові правові наслідки визнання доказів недопустимими обумовлюються основними наслідками і можуть полягати у: 1) зміні складеного слідчим списку осіб, які підлягають виклику у судове засідання; 2) скасуванні або зміні обраного раніше запобіжного заходу; 3) зміні прокурором обвинувачення; 4) скасуванні арешту майна; 5) вирішенні питання про речові докази, зокрема про гроші, цінності та інші речі, нажиті злочинним шляхом; 6) виникненні у виправданого права на поновлення його порушених прав і відшкодування шкоди, завданої внаслідок незаконного затримання, застосування запобіжного заходу, засудження.