ОРГАНІЗАЦІЇ ЗАСОБІВ МАСОВОЇ ІНФОРМАЦІЇ ЯК СУБ’ЄКТИ АВТОРСЬКОГО ПРАВА Автореферат

У вступі обґрунтовано актуальність дослідження, його науково-теоретичну базу, зв’язок роботи з науковими планами, програмами та темами, визначено мету, задачі, об’єкт, предмет та методи дослідження, сформульовано положення, що містять наукову новизну, окреслено практичне значення дисертації, кількість публікацій, а також апробацію результатів і структуру роботи.

Розділ 1. «Загально-методологічні засади дослідження участі організацій ЗМІ у відносинах в сфері авторського права» складається із двох підрозділів. Він присвячений ґенезі поняття «засіб масової інформації» у законодавстві та науковій літературі на різних історичних етапах розвитку наукової думки, а також розкриттю видів засобів масової інформації, стану сучасного нормативно-правового регулювання набуття, здійснення та захисту авторського права організаціями ЗМІ та суб’єктами їхньої діяльності.

Підрозділ 1.1. «Легальні та доктринальні підходи до визначення поняття та видів ЗМІ» присвячений дослідженню змістовного навантаження поняття «засоби масової інформації» у законодавчих актах, що регулюють порядок створення, діяльності та припинення друкованих, аудіовізуальних ЗМІ та інформаційних агентств та наукових працях, в яких з’ясовується поняття та правовий статус ЗМІ.

У результаті проведеного аналізу положень вказаних нормативно-правових актів, виявлено, що законодавець використовує один і той же термін – «засоби масової інформації» для позначення різних елементів правовідносин. Зокрема, в одних актах (для прикладу, у ст. 1 Закону України «Про телебачення і радіомовлення») ЗМІ визначені як суб’єкти правовідносин, в інших – цим терміном позначені засоби публічного поширення масової інформації (ст. 22 Закону України «Про інформацію» та ст. 1 Закону України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні»). Водночас, у вказаних нормативних актах законодавець говорить і про діяльність ЗМІ.

У науковій літературі науковці моделюють авторське визначення ЗМІ одночасно як форми періодичного поширення масової інформації, і як суб’єкта правовідносин. Підхід до тлумачення поняття «засоби масової інформації» як суб’єкта правовідносин висвітлено у працях А.А. Письменницького «Взаємодія держави і засобів масової інформації», Ю.Е. Фінклера «Особливості функціонування друкованих мас-медіа у сучасному українському суспільстві» О. Кравчука «Поняття та правовий статус засобів масової інформації в Україні». Як складну, цілеспрямовану, динамічну систему, що охоплює періодичні друковані видання, радіомовлення, телебачення, кіно, інформаційні агентства, інші форми періодичного поширення соціальної інформації визначає В.В. Лизанчук у праці «Радіожурналістика: засади функціонування», І.П. Лановенко у Юридичній енциклопедії.

З погляду автора сутність терміну «засоби» у словосполученні «засоби масової інформації» відповідає позначенню об’єкта правовідносин. Коли ж говорити про ЗМІ як учасників правовідносин, доцільно вживати словосполучення «організації ЗМІ». У зв’язку з цим, дисертантка пропонує у законодавчих актах України, де йдеться про діяльність засобів масової інформації, застосовувати словосполучення «діяльність організації ЗМІ».

У контексті аналізу діяльності окремих видів організацій ЗМІ, у дисертаційній роботі досліджувалися завдання, функції та порядок діяльності інформаційних агентств. Дисертантка солідарна з думкою тих науковців, які розглядають інформаційне агентство як окремий вид організацій ЗМІ, адже обслуговуючи організації ЗМІ, інформаційні агентства можуть поширювати інформацію за допомогою власних засобів (сайтів, періодичних видань, телевізійних каналів, тощо), виконуючи тим самим функції організацій ЗМІ. На основі зробленого комплексного аналізу їхньої діяльності дисертанткою змодельовано авторську дефініцію даного виду організацій ЗМІ.

Предметом дослідження цього підрозділу послужило також питання щодо умов надання веб-сайту статусу ЗМІ. Автор зауважує, що коли організації друкованих чи аудіо, аудіовізуальних ЗМІ створюють мережну версію свого ЗМІ, то вони будуть тими суб’єктами, що забезпечують функціонування електронного ЗМІ. Проте, веб-сайти можуть створюватися і не організаціями ЗМІ. У дисертаційній роботі виокремлено умови, за наявності яких такий веб-сайт слід вважати засобом поширення масової інформації: по-перше, інформація, що розміщується на веб-сайтах повинна відповідати вимогам періодичності та оновлюваності; по-друге, матеріал, що подається в Інтернет-ЗМІ має бути контрольованим та відредагованим; по-третє, розміщення матеріалів на веб-сайті повинно бути результатом творчої діяльності – упорядкування; по-четверте, Інтернет-ЗМІ повинні пройти державну реєстрацію на рівні з іншими вітчизняними ЗМІ, та відповідати вимогам, щодо оформлення Інтернет- видань.

Підрозділ 1.2. «Нормативно-правова основа участі організацій ЗМІ та суб’єктів їх діяльності у відносинах у сфері авторського права». Створення в Україні сучасної, міжнародної визнаної системи охорони авторських прав організацій ЗМІ, її вдосконалення і розвиток неможливі без гармонізації національного законодавства з нормами міжнародного права у цій сфері. У дисертаційній роботі проаналізований стан сучасного вітчизняного законодавства у сфері авторського права на предмет відповідності міжнародним стандартам та встановлено, що українське законодавство відповідає міжнародним вимогам охорони авторських прав в умовах нових цифрових і комунікаційних технологій.

Законодавство, що регулює діяльність організацій ЗМІ в сфері авторського права нагадує багаторівневу конструкцію, до якої крім статей Конституції України, норм міжнародного та кодифікованого законодавства, спеціального закону про авторське право належать також і закони, що регламентують діяльність окремих видів організацій ЗМІ. Специфікою розвитку законодавства України про засоби масової інформації є відсутність єдиного законодавчого акта, який би служив нормативним стрижнем для вказаних законів. Частково функцію цього нормативно-правового акта сьогодні виконує Закон України «Про інформацію». Дисертантка поділяє пропозиціє науковців про необхідність внесення змін до цього закону, адже на законодавчому рівні не функціонує поняття «електронні ЗМІ» і вважає, що на часі прийняття Закону України «Про електронні засоби масової інформації».

Розділ 2. «Авторські права організацій ЗМІ та правові механізми їх здійснення» складається із чотирьох підрозділів, в яких розглядаються види авторських прав організацій ЗМІ, авторські права суб’єктів, що беруть участь в діяльності цих організацій, договірні конструкції, за якими набуваються та здійснюються авторські права організаціями ЗМІ, а також межі використання ними авторських творів журналістів.

У підрозділі 2.1. «Види авторських прав організацій ЗМІ» з’ясовувалося питання: суб’єктом яких майнових і немайнових авторських прав є організації ЗМІ?

Взявши до уваги доктринальний поділ майнових авторських прав на первісні й похідні, дисертантка визначає організації ЗМІ суб’єктами похідного авторського права на окремі компоненти складеного твору, мотивуючи це тим, що первісне авторське право на твори науки, літератури чи мистецтва належать лише людині, яка творчою працею створила ці твори. Через те не можна виключати існування авторських прав тих осіб, які своєю творчою працею створюють матеріал, що використовується організаціями ЗМІ в процесі компонування складеного твору. Вказаними авторськими правами організації ЗМІ володіють на підставі договору або закону, що і обумовлює їхній статус, як суб’єктів похідного авторського права.

У контексті дослідження видів майнових авторських прав, суб’єктами яких є організації ЗМІ, у роботі з’ясовано, що організаціям ЗМІ належить первинне авторське право на твір в цілому. Така конструкція первинного авторського права сприяє усуненню правової невизначеності, що виникає у випадку відсутності авторського права на весь твір.

Поряд із первинними та похідними майновими авторськими правами організаціям ЗМІ може належати немайнове авторське право. Існування цього права в організацій ЗМІ обумовлено особливістю їхньої діяльності. Йдеться про право протидіяти будь-якому посяганню на складений твір. У роботі визначено, що таке посягання може бути спрямоване на порушення цілісності як складеного твору, так і його окремих складових, на будь-яку іншу зміну цих складових, а також зміну упорядкування складеного твору. Якщо у першому випадку має місце порушення немайнового права тільки організації ЗМІ, то у наступних випадках порушуються також і особисті немайнові права авторів елементів складеного твору та його упорядника.

Підрозділ 2.2. «Авторське право суб’єктів, що беруть участь в діяльності організації ЗМІ» присвячений з’ясуванню умов набуття та змісту авторських прав суб’єктів, що беруть участь в діяльності організації ЗМІ по створенню складених творів.

Одним із суб’єктів авторського права в сфері діяльності організації ЗМІ законом визначено видавця періодичних видань. Відповідно до ст. 19 Закону України «Про авторське право і суміжні права» йому належать виключні права на використання видань у цілому, а також він має право зазначати своє ім’я (найменування) або вимагати такого зазначення за будь якого використання цих видань. У дисертації обґрунтовано, що вказана норма підлягає застосуванню лише у тому випадку, коли йдеться про видавця як окремого суб’єкта господарювання. Якщо ж видання складеного твору здійснюється структурним підрозділом організації ЗМІ, то цей підрозділ не набуває вищевказаних прав, оскільки відповідно до Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» від 04.02.2005 р., яким внесено зміни у ст. 55 ГК України, відокремлені підрозділи господарських організацій не є суб’єктами господарювання.

Автор наукового дослідження зауважує, що визначаючи видавця суб’єктом авторського права на видання в цілому, в жодному нормативно-правовому акті законодавець не визначив строк дії такого права. Неоднозначну позицію у вирішенні цього питання зайняли дослідники авторського права у сфері діяльності організацій ЗМІ. У дисертаційній роботі припинення авторського права видавця на видання в цілому запропоновано визначати моментом внесення в єдиний держаний реєстр юридичних осіб та фізичних осіб – суб’єктів підприємницької діяльності запису про припинення діяльності видавця як суб’єкта господарювання. Така позиція дисертантки обумовлена тим, що складений твір в цілому не є результатом творчої діяльності, а діяльності, яка спрямована на досягнення цілей видавця. Якщо ж видання складеного твору здійснює структурний підрозділ організації ЗМІ, то виключне майнове право на видання в цілому належатиме самій організації і його термін визначатиметься за вищевказаними критеріями для видавця.

На основі аналізу чинного законодавства визначено, що редактор не є суб’єктом авторського права. Проте, законодавець надає правову охорону переробленим творам, які можуть створюватися в процесі редагування. У роботі обґрунтовано, що тільки у випадку редакційної правки-переробки твору, редактор може набути прав співавтора. Водночас, визначено дві умови набуття редактором цих прав: по-перше, діяльність редактора повинна мати творчий характер; по-друге, має бути надана згода автора твору на його переробку, яку доцільно оформляти у письмовій формі.

Підрозділ 2.3. «Договір як підстава набуття та здійснення авторських прав організаціями ЗМІ» присвячений дослідженню особливостей передання майнових прав на твори організаціям ЗМІ та надання їм дозволу на використання творів за різними договірними конструкціями.

У роботі зазначається, що моделювання взаємовідносин між автором-журналістом та організацією ЗМІ можливе двома способами: 1) автор перебуває у трудових відносинах із телерадіокомпанією, інформаційним агентством чи організацією друкованих ЗМІ; 2) автор є позаштатним журналістом і співпрацює з організацією ЗМІ на підставі цивільно-правового (авторського) договору. Правовою основою виникнення перших правовідносин є укладання трудового договору, який служить необхідною і достатньою умовою автоматичного виникнення виключних майнових прав у автора і організації ЗМІ на засадах спільного здійснення. Дисертантка обґрунтовує доцільність укладання змішаного договору у випадку, коли журналіст і організація ЗМІ вирішили відступити від вказаного принципу і врегулювати питання виключних майнових прав за іншими критеріями. Така договірна конструкція поєднуватиме умови здійснення трудової діяльності, умови цивільно-правового характеру про виключні майнові права та сприятиме ефективній регламентації здійснення та захисту виключних майнових прав кожного із них не тільки в період виконання трудових обов’язків, але і після припинення трудових відносин.

Загальною вимогою цивільного законодавства до форми авторських договорів є письмова форма їх укладення. В усній формі можуть укладатися договори про використання (опублікування) творів у періодичних виданнях (ч.1. ст. 33 Закону України «Про авторське право і суміжні права»). Автор дисертації, з метою запобігання порушень авторських прав організацій ЗМІ і авторів-журналістів та визначеності їхнього правового положення, обґрунтовує необхідність укладання таких договір в усній формі за умови одноразового використання твору. Відповідно, договір про відчуження авторських прав на твір, який використовуватиметься організацією друкованого ЗМІ неодноразово, необхідно укладати у письмовій формі.

Дисертантка поділяє позицію тих дослідників, які пропонують впровадити скорочений формуляр авторського договору в сфері діяльності періодичних видань. З її погляду, таке впровадження має переваги перед використанням типового та усного авторського договору. З приводу першого, то використання скороченого формуляра сприятиме оперативності діяльності організації ЗМІ, оскільки, сторони звільняються від окремих формальних процедур при укладанні авторського договору, які мають місце при використані типової форми цього договору. Щодо порівняння з усним авторським договором, то скорочений формуляр є додатковою гарантією захисту прав учасників цієї договірної конструкції.

У законодавстві про авторське право для автора передбачена виплата за створення ним твору та плата за використання його твору. Виплати за створення службових творів входить у фонд основної заробітної плати працівника-журналіста. Автор дисертації солідарний з позицією науковців, які вважають, що окрім заробітної плати штатним журналістам необхідно виплачувати також авторську винагороду за використання їхніх творів роботодавцем. Розмір, порядок її виплати та питання включення цієї винагороди до фонду основної заробітної плати вирішується за домовленістю сторін.

У підрозділі 2.4. «Межі використання авторських творів журналістів організаціями ЗМІ» розглядаються особливості вільного використання творів організаціями ЗМІ та суб’єктами їхньої діяльності з обов’язковим зазначенням імені автора і джерела запозичення.

Найбільш поширеним способом вільного використання твору є використання цитат з раніше опублікованих творів. Дисертанткою зауважено, що визначене у законодавстві поняття «цитування» спричиняє на практиці складність застосування передбачених у ньому категорій, зокрема «обсяг виправданий метою цитування» та «правомірно опублікований твір».

Щодо першої категорії, автор додатково обґрунтовує позицію тих науковців, які вважають що обсяг цитати не повинен перевищувати обсягу авторського твору, в якому використовується цитата; цитування не повинно бути основою змісту, інакше твір не буде самостійним; цитата повинна виконувати свою основну функцію – ілюструвати, підтверджувати або спростовувати думку автора основного твору. Питання правомірності опублікованого твору, з якого запозичується цитата, дисертантка пропонує вирішити через призму категорії «добросовісність» автора-журналіста. Останній відповідатиме за неправомірність цитування лише тоді, коли не доведе той факт, що він не знав і не міг знати про неправомірність опублікування твору, з якого здійснюється цитування.

Законодавством допускається вільне використання чужого твору у випадках відтворення у пресі, публічного виконання чи публічного сповіщення попередньо опублікованих у газетах або журналах статей чи публічно сповіщених творів, коли право на таке відтворення, публічне сповіщення або інше публічне повідомлення спеціально не заборонено автором. У роботі запропоновано приєднати до опублікування статей у газетах чи журналах, публічного сповіщення творів розміщення творів на веб-сайтах електронних ЗМІ.

Розділ 3. «Захист авторських прав в сфері діяльності організацій ЗМІ» складається з двох підрозділів, які присвячені з’ясуванню видів порушень авторських прав організацій ЗМІ і суб’єктів їх діяльності та аналізу цивільно-правових способів захисту їхніх авторських прав.

У підрозділі 3.1. «Види порушень авторських прав організацій ЗМІ та суб’єктів їх діяльності» досліджено перелік дій, вчинення яких визнається порушенням авторського права організацій ЗМІ та їх творчих працівників. Зокрема йдеться про плагіат (його окремі прояви такі як рерайт, смисловий плагіат, само плагіат), приписування авторства твору особі, яка не є його автором, порушення права на ім’я автора твору, порушення права автора на недоторканність його твору, піратство.

Серед порушень, які часто зустрічаються у сфері діяльності організацій ЗМІ є плагіат. У дисертаційній роботі зауважено, що у легальному визначені плагіату законодавець використовує одночасно два терміни «оприлюднення (опублікування)» як тотожні. Проте поняття «оприлюднення» у змістовному навантаженні є ширшим і включає окрім «опублікування» також «публічне сповіщення», «публічний показ», «публічне виконання» тощо. Так, зокрема, в сфері діяльності організацій ЗМІ оприлюднення чужого твору під власним іменем можливо не лише шляхом опублікування твору, але й шляхом його публічного сповіщення при трансляціях телерадіопрограм. Тому використання терміну «опублікування» у визначенні плагіату обмежує всі можливі його прояви.

Із наведених наукових дефініцій плагіату та його законодавчого визначення дисертантка виокремила три обставини, за наявності яких використання твору визнаватиметься плагіатом. По-перше, використання чужого твору здійснюється повністю або частково; по-друге, твір використовується під іменем особи, що не є автором цього твору; по-третє, твір оприлюднено. Таким чином, коли у творі, який ще не оприлюднено, виявлено використання чужого твору під власним іменем, то таке використання не слід кваліфікувати як плагіат, оскільки, хоча і є наявним незаконне присвоєння авторства чужого твору чи його частини, однак, факт оприлюднення такого твору ще не відбувся. У даному випадку, як зазначає автор дисертації, має місце посягання на порушення авторських прав автора оригінального твору. Через те правовою підставою притягнення особи до відповідальності за використання чужого твору під власним іменем, тут слід вважати п. 5 ст. 50 Закону України «Про авторське право і суміжні права», який визначає порушенням авторського права вчинення дій, що створюють загрозу порушення авторського права та (або) суміжних прав.

У роботі підмічено, що одним із основних завдань в епоху інформаційного суспільства, які ставляться перед юридичною наукою щодо правового регулювання авторського права в сфері діяльності організацій ЗМІ, є науково-теоретична розробка дієвих способів запобігання, виявлення та боротьби із плагіатом. У наукових дослідженнях за останні роки, все більше уваги приділяється такому способу запобігання плагіату як саморегулювання у різних його варіаціях. Як один із різновидів саморегулювання, запропоновано у редакційних статутах визначати спосіб і форму використання інформаційної продукції інших джерел та відповідальність за її несанкціоноване використання.

Враховуючи сучасний рівень розвитку інформаційних систем найбільш застосованим способом виявлення та запобігання плагіату є використання спеціальних комп’ютерних програм, за допомогою яких можна робити аналіз великих обсягів електронних текстів для пошуку плагіату.

У сфері діяльності організацій ЗМІ, окрім порушень авторських прав на окремі твори, що є елементами складеного твору, має місце порушення авторських прав на твір в цілому. Таке порушення законодавством визначено як піратство. З аналізу легальної та доктринальних дефініцій цього поняття піратство в досліджуваній дисертанткою сфері як порушення авторських прав вирізняється наступними особливостями: об’єктом порушення є авторське право на складений твір; порушуються авторські права організацій ЗМІ або видавців ЗМІ; зроблено розповсюдження контрафактних примірників складеного твору.

У підрозділі 3.2. «Цивільно-правові способи захисту авторських прав організацій ЗМІ та суб’єктів їх діяльності» проаналізовані цивільно-правові способи захисту, які є найбільш застосованими в сфері діяльності організацій ЗМІ.

Необхідність у захисті авторських прав організацій ЗМІ та суб’єктів їхньої діяльності виникає у разі порушення цих прав або існування факту загрози їх порушення, а також їх невизнання чи оспорювання. Вказані суб’єкти авторського права можуть застосовувати будь-які допустимі ЦК України та Законом України «Про авторське право і суміжні права» способи захисту прав в цій сфері інтелектуальної власності.

У роботі на матеріалах судової практики проілюстровані особливості застосування, передбачених ст. 16 ЦК України, способів захисту цивільних прав друкованими і аудіовізуальними організаціями ЗМІ та суб’єктами їхньої діяльності у випадку порушення їхніх авторських прав на складені твори та окремі його елементи.

Чимало порушень авторських прав відбуваються у сфері функціонування Інтернет-ЗМІ. На практиці виникає потреба у застосуванні нових превентивних способів забезпечення доказів порушення авторських прав, адже веб-сайт у будь-який момент може бути знищено. Доречним для запозичення у цьому випадку є спосіб вирішення окреслених проблем у законодавстві Російської Федерації. З метою уникнення знищення та оперативного зібрання доказів порушення авторських прав в Інтернет-ЗМІ, російський законодавець визначив можливість та порядок нотаріального посвідчення веб-сайту, що містить таке порушення. У вітчизняному законодавстві подібні дії не передбачені, однак, в проекті Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів щодо врегулювання питань авторського права і суміжних прав» запропоновано внести зміни до Закону України «Про нотаріат», і доповнити його статтею 76-1 такого змісту: «Засвідчуючи копії web-сторінок, що містять об'єкти авторського права і суміжних прав, нотаріуси надають роздруківку web-сторінки та складають протокол її огляду».

Водночас, порушення авторських прав в Інтернет-ЗМІ може здійснюватися розміщенням на web-сайті не лише текстового матеріалу, але і шляхом подання матеріалу аудіо і аудіовізуальним способом. В останніх двох випадках унеможливлюється нотаріальне посвідчення роздруківки web-сторінки. У зв’язку з цим, дисертанткою запропоновано у вказаному законопроекті передбачити доповнення Закону України «Про нотаріат» ст.76-2 такого змісту: «Засвідчуючи копії web-сторінок, які збереженні на твердих носіях, нотаріуси складають протокол огляду web-сторінки, опечатують конверт та здійснюють нотаріальний напис на конверті, в якому знаходиться твердий носій».