КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВА ХАРАКТЕРИСТИКА ЗАРАЖЕННЯ ВІРУСОМ ІМУНОДЕФІЦИТУ ЛЮДИНИ ЧИ ІНШОЇ НЕВИЛІКОВНОЇ ІНФЕКЦІЙНОЇ ХВОРОБИ Автореферат

У вступі обґрунтовано актуальність обраної теми дисертації; зазначено зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами; визначено мету, задачі, об’єкт, предмет, методи дослідження; сформульовано наукову новизну та практичне значення одержаних результатів; наведено дані про апробацію результатів дослідження та їх впровадження, а також дані щодо публікацій, структури й обсягу роботи.

Розділ 1 "Кримінальна відповідальність за зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби: теоретико-методологічні засади дослідження, історичний розвиток та зарубіжний досвід" складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 1.1. "Теоретико-методологічні засади дослідження кримінальної відповідальності за зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби" проаналізовано основні наукові здобутки вітчизняних і зарубіжних фахівців у галузі кримінального права щодо відповідальності за зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби, а також праці науковців та практичних діячів в медичній сфері щодо етіології та шляхів передачі ВІЛ чи вірусу іншої невиліковної інфекційної хвороби, що є небезпечною для життя людини.

Теоретична розробка авторського бачення вдосконалення положення про кримінальну відповідальність за зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби (ст. 130 КК України), дослідження сутності понять "поставлення в небезпеку зараження", "вірус імунодефіциту людини", "інша невиліковна інфекційна хвороба, що є небезпечною для життя людини", "вчинене особою, яка знала про те, що вона є носієм цього вірусу", здійснювались в роботі в тісному зв’язку з сучасними філософськими та кримінально-правовими поглядами, базуючись на методологічній основі.

У підрозділі 1.2. "Історичні передумови становлення кримінальної відповідальності за зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби" проведено дослідження історичних витоків та генезису кримінальної відповідальності за зараження ВІЛ чи вірусом іншої невиліковної інфекційної хвороби, в розрізі боротьби людства з інфекційними хворобами, починаючи з 1667 р.

Вивчення генезису кримінальної відповідальності за зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби, дозволило зробити висновок, що на теренах колишньої Російської імперії, включаючи Україну, вперше закріплення кримінальної відповідальності за зараження "повальными и прилипчивыми" хворобами на законодавчому рівні було здійснено в ХІХ ст. у Зводі законів Російської імперії 1832 р. Подальше вдосконалення норм, які врегульовували питання кримінальної відповідальності за зараження інфекційною хворобою, відображено в Уложенні про покарання кримінальні та виправні 1845 р., в "Уголовном уложении 1903 г.".

КК УРСР 1922 р. (ст. 155) та КК УРСР 1927 р. (ст. 152) передбачали кримінальну відповідальність лише за "зараження іншої особи венеричною хворобою", а отже фактично втратили цілу низку приписів, що мали істотне значення для захисту людини від небезпечних інфекційних хвороб. КК УРСР 1960 р. врахував існуючу прогалину лише в 1987 р. шляхом доповнення його ст. 108² (зараження хворобою СНІД). Часткове відтворення цієї норми з суттєвими доповненнями та змінами знайшло своє відображення в ст. 130 КК України 2001 р. (зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби).

Аналіз історичних передумов становлення кримінальної відповідальності за зараження ВІЛ чи вірусом іншої невиліковної інфекційної хвороби дозволив визначити етапи регламентації кримінально-правової охорони здоров’я людини від інфекційних хвороб: 1) закріплення кримінальної відповідальності за зараження "повальными и прилипчивыми" хворобами (перша половина ХІХ ст. (1832 р.) – друга половина XX ст. (1987 р.); 2) диференціація кримінальної відповідальності за окремі злочини, пов’язані з зараженням інфекційними хворобами (друга половина XX ст. (1987 р.) – початок XXІ ст. (2001 р.): криміналізація зараження ВІЛ (ст. 108² КК УРСР 1960 р.); зараження венеричною хворобою (ст. 108 КК УРСР 1960 р.); зараження ВІЛ медичними, фармацевтичними працівниками та працівниками інших сфер (108³ КК УРСР 1960 р.); розголошення відомостей про проведення медичного огляду на зараження ВІЛ та його результатів (ст. 108⁴КК УРСР 1960 р.); 3) законодавче розмежування кримінальної відповідальності за окремі діяння, пов’язані з зараженням інфекційними хворобами, та уточнення об’єктивних і суб’єктивних ознак складів цих злочинів (початок XXІ ст. (2001 р.) – до наших днів).

У підрозділі 1.3. "Кримінальна відповідальність за зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби в кримінальному праві зарубіжних країн" охарактеризовано кримінальне законодавство окремих зарубіжних країн, що передбачають відповідальність за зараження ВІЛ чи іншої невиліковної інфекційної хвороби.

Вибірковий аналіз законодавства зарубіжних країн свідчить, що переважна більшість країн світу передбачила кримінальну відповідальність за поставлення в небезпеку зараження або зараження іншої особи вірусом імунодефіциту людини, особою, яка знала про те, що вона є носієм цього вірусу. І хоча ознаки даного складу злочину в КК різних держав сконструйовані по-різному, їх суть полягає у протидії поширенню ВІЛ заходами кримінально-правового впливу. У той же час порівняльно-правове дослідження кримінальної відповідальності за зараження інфекційними захворюваннями дало змогу зробити висновок, що законодавче формулювання об’єктивних та суб’єктивних ознак такого суспільно-небезпечного діяння має істотні відмінності. Так, у переважній більшості КК іноземних держав чи їх окремих кримінальних законах відсутні нормативні вказівки на наявність відповідальності за поставлення в небезпеку зараження або зараження іншої особи будь-якою іншою невиліковною інфекційною хворобою (окрім ВІЛ). У деяких країнах (в основному, в країнах СНД) замість дефініції "вірус імунодефіциту людини" використовується словосполучення "захворювання СНІД" або "ВІЛ-інфекція/СНІД", що не відповідає сучасним досягненням в галузі інфектології щодо етіології та стадій перебігу ВІЛ-інфекції.

Дослідження зарубіжного досвіду щодо кримінальної відповідальності за зараження ВІЛ чи іншої невиліковної інфекційної хвороби надало можливість виділити наступне: 1) застосування у законодавстві деяких країн уніфікованої дефініції "інфекційна хвороба, що є небезпечною для життя людини" (ст. 176 КК Республіки Кірібаті, ст. 193 КК островів Фіджі, ст. 185 КК Соломонових островів), дозволяє притягнути винну особу до кримінальної відповідальності за поставлення в небезпеку зараження або зараження іншої особи не лише одним із видів збудників інфекційних хвороб – вірусами (як це зазначено в ст. 130 КК України), а й пов’язаних з пріонами, гельмінтами, паразитами або будь-якими іншими збудниками, які викликають невиліковну хворобу, що є небезпечною для життя людини; 2) передбачення у законодавстві окремих країн обов’язкової ознаки спеціального суб’єкта "особа, яка знала про те, що вона є носієм відповідного вірусу", виключає об’єктивне ставлення у вину.

До негативних рис зарубіжного досвіду щодо кримінальної відповідальності за зараження ВІЛ чи іншої невиліковної інфекційної хвороби, можна віднести: 1) відсутність в законодавстві більшості країн світу норм, які б встановлювали відповідальність за експозицію або зараження іншої особи будь-якою невиліковною інфекційною хворобою (а не тільки ВІЛ), зважаючи на підвищення рівня інфекційної захворюваності (появою нових нозологічних форм, патогенних бактерій), що є однією з основних причин інвалідності та смертності населення в усьому світі; 2) притягнення винної особи, яка знала про те, що вона є носієм ВІЛ, до відповідальності за поставлення чи зараження нею іншої особи даним вірусом, лише за відсутності інформованої згоди потерпілого на вчинення таких дій щодо нього; 3) наявність в законодавстві деяких країн підстав для звільнення від кримінальної відповідальності особи, яка свідомо поставила в небезпеку зараження або заразила іншу особу ВІЛ, якщо остання була своєчасно попереджена про наявність у першої цього вірусу та добровільно погодилася вчинити дії, які створили небезпеку зараження або зараження її ВІЛ; 4) у переважній більшості іноземних держав притягнення до кримінальної відповідальності за свідоме поставлення в небезпеку зараження або зараження іншої особи ВІЛ/СНІДом залежить від способів їх вчинення, зазначених в якості обов’язкової ознаки об’єктивної сторони вищезазначених суспільно небезпечних діянь.

Узагальнення та дослідження положень кримінального законодавства зарубіжних країн щодо відповідальності за зараження ВІЛ чи іншої невиліковної інфекційної хвороби сприяло розробці оптимальних підходів щодо вдосконалення ст. 130 КК України.

Розділ 2 "Об’єктивні та суб’єктивні ознаки зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби" містить два підрозділи.

У підрозділі 2.1. "Об’єктивні ознаки зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби" обґрунтовано, що родовим об’єктом злочину зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби, є суспільні відносини, що забезпечують здоров’я особи. Основним безпосереднім об’єктом злочину, передбаченого ст. 130 КК України, є суспільні відносини у сфері охорони здоров’я особи. При цьому наголошено, що шкода здоров’ю при вчиненні даного суспільно небезпечного діяння, включає в себе як фізичні, так і моральні страждання потерпілої особи внаслідок зараження її ВІЛ чи вірусом іншої невиліковної інфекційної хвороби. Додатковим факультативним безпосереднім об’єктом злочину, передбаченого ст. 130 КК України, є суспільні відносини у сфері охорони життя особи. Потерпілою особою при вчиненні злочину, передбаченого ст. 130 КК України, є особа, яка ставилась в небезпеку зараження, або була заражена ВІЛ чи вірусом іншої невиліковної інфекційної хвороби, що є небезпечною для життя людини.

При дослідженні об’єктивної сторони злочину, передбаченого ст. 130 КК України, детально розглянуто всі форми прояву зараження ВІЛ чи вірусом іншої невиліковної інфекційної хвороби. Обґрунтовано, що зовнішнім проявом аналізованого злочину є вчинення діяння, яке ставить іншу особу в небезпеку зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби, що є небезпечною для життя людини, або ж діяння, що призвело до фактичного зараження іншої особи даними хворобами особою, яка знала про те, що вона є носієм такого вірусу.

У підрозділі 2.2. "Суб’єктивні ознаки зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби" досліджені ознаки суб’єкта та суб’єктивної сторони розглядуваного злочину.

Відповідно до чинної редакції ч. 1 ст. 130 КК України, суб’єктом свідомого поставлення іншої особи в небезпеку зараження ВІЛ чи вірусом іншої невиліковної інфекційної хвороби, що є небезпечною для життя людини, може бути будь-яка особа, що створила хворому на вищезазначені хвороби такі умови існування, за яких в небезпеку зараження такою (такими) хворобою (хворобами) була поставлена інша особа. Щоб уникнути помилкових висновків (рішень) при кваліфікації поставлення в небезпеку зараження іншої особи зазначеними вірусами особою, яка не є його носієм, аргументована необхідність доповнити ч. 1 ст. 130 КК України словосполученням "особою, яка знала про наявність у неї такого захворювання" (на підтримку цієї позиції висловились 70,0 % опитаних автором осіб).

Суб’єктом злочину, передбаченого ч. 2 ст. 130 КК України, є особа, яка знала про те, що вона є носієм цього вірусу. Зважаючи на обґрунтовану необхідність ввести уніфіковане поняття "невиліковна інфекційна хвороба, що є небезпечною для життя людини," в усі частини ст. 130 КК України, потрібно буде внести зміни й щодо ознак суб’єкта цього злочину, а саме словосполучення "особою, яка знала про те, що вона є носієм цього вірусу" замінити на "особою, яка знала про наявність у неї такого захворювання".

Суб’єкт злочину, передбаченого ч. 4 ст. 130 КК України, є загальним (ним може бути як особа, яка знала про те, що вона є носієм цього вірусу, так і будь-яка інша особа).

Дисертантом запропоновано вирішити питання про кримінальну відповідальність особи, яка не є носієм ВІЛ чи вірусу іншої невиліковної інфекційної хвороби, що є небезпечною для життя людини, але своїм діянням поставила в небезпеку зараження даними інфекціями (вірусами) іншу особу, шляхом введення в КК України нової статті під номером 130¹ КК України, виклавши її наступним чином: "Діяння, що призвело до поставлення іншої особи в небезпеку зараження невиліковною інфекційною хворобою, що є небезпечною для життя людини, вчинені батьком, матір’ю, вітчимом, мачухою, опікуном чи піклувальником, особою, на яку покладено обов’язки щодо виховання або піклування про дітей до 16 років, що є носіями цієї хвороби". А відповідальність за аналогічні діяння, вчинені медичним, фармацевтичним або іншим працівником, передбачити, наприклад, в ч. 1 ст. 131 КК України, а чинні частини 1 і 2 цієї статті вважати відповідно частинами 2 і 3 (з даною пропозицією погоджуються й 85,0 % опитаних респондентів).

Аргументовано, що для злочину, передбаченого ч. 1 ст. 130 КК України, характерна суб’єктивна сторона у формі прямого або непрямого умислу (винна особа усвідомлює, що своїми діями (бездіяльністю) вона порушує обов’язки, які на неї покладені в зв’язку з тим, що дана особа є носієм ВІЛ чи вірусу іншої невиліковної інфекційної хвороби, що є небезпечною для життя людини, передбачає неминучість або можливість настання суспільно небезпечного наслідку у вигляді поставлення іншої особи в небезпеку зараження відповідними хворобами та бажає настання даного специфічного наслідку (прямий умисел) або ж байдуже ставиться до цього (непрямий умисел), або злочинної самовпевненості (винна особа передбачає можливість настання суспільно небезпечного наслідку у вигляді поставлення іншої особи в небезпеку зараження ВІЛ чи вірусом іншої невиліковної інфекційної хвороби, що є небезпечною для життя людини, але легковажно розраховує на те, що в результаті якихось, вжитих нею заходів чи обставин, загроза зараження іншої особи відповідними хворобами не настане); для злочину, передбаченого ч. 2 ст. 130 КК України, – у формі злочинної самовпевненості; для злочину, передбаченого ч. 4 ст. 130 КК України, – у формі прямого або непрямого умислу.

Мотив, мета та емоційний стан аналізованого злочину не впливають на кваліфікацію діяння, однак можуть бути враховані судом при призначенні покарання.

Розділ 3 "Особливості кваліфікації і покарання за зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби" складається з двох підрозділів.

У підрозділі 3.1. "Відмінність зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби від суміжних злочинів та інших правопорушень" здійснено відмежування злочину, передбаченого ст. 130 КК України, від суміжних злочинів та адміністративних правопорушень.

Проаналізовано критерії відмежування зараження ВІЛ чи вірусом іншої невиліковної інфекційної хвороби від таких протиправних діянь: неналежного виконання професійних обов’язків, що спричинило зараження особи вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби (ст. 131 КК України); зараження венеричною хворобою (ст. 133 КК України); порушення санітарних правил і норм щодо запобігання інфекційним захворюванням та масовим отруєнням (ст. 325 КК України); злісного невиконання обов’язків по догляду за дитиною або за особою, щодо якої встановлена опіка чи піклування (ст. 166 КК України); ухилення від обстеження та профілактичного лікування осіб, хворих на венеричну хворобу (ст. 45 КУпАП).

Відмежування складу злочину, передбаченого ст. 130 КК України, від суміжних злочинів та адміністративних правопорушень, відбувається на підставі аналізу об’єктивних та суб’єктивних ознак: основний безпосередній об’єкт, збудник хвороби, характер дії чи бездіяльності, якими вчинюються відповідні злочини, ознаки суб’єкта злочину. Додатковим критерієм відмежування в окремих випадках може виступати зміст ознак інтелектуального та вольового моментів злочину.

У підрозділі 3.2. "Покарання за зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби" зазначено, що в переважній більшості випадків суди при розгляді порушеної за ст. 130 КК України кримінальної справи, керуючись положеннями ст. 75 КК України, звільняють суб’єктів цього злочину від відбування покарання з випробуванням, не враховуючи тяжкість вчиненого злочину, особу винного та інші обставини справи (перебування в стані алкогольного сп’яніння, наявність попередніх судимостей). Узагальнення судової практики свідчить й про те, що, призначаючи покарання за злочин, передбачений ст. 130 КК України, судді (суд) враховують наявність у винного ВІЛ-інфекції як обставину, що пом’якшує покарання, у зв’язку з чим, в переважній більшості випадків застосовують положення ст. 69 КК України (призначення більш м’якого покарання, ніж передбачено законом) або обирають мінімальне покарання, передбачене у санкції за відповідний злочин, не мотивуючи при цьому, яку роль при прийнятті таких рішень відіграла дана обставина.

Враховуючи відсутність належних умов для відбування покарання у виді арешту, запропоновано виключити його із санкції ч. 1 ст. 130 КК України. На користь цієї пропозиції свідчить й аналіз кримінального законодавства зарубіжних країн. Арешт як вид покарання за аналогічні діяння передбачений лише в КК Республіки Вірменія та КК РФ.