ОРГАНІЗАЦІЙНО-ПРАВОВІ ЗАСАДИ ВПРОВАДЖЕННЯ ІНФОРМАЦІЙНО-КОМУНІКАЦІЙНИХ ТЕХНОЛОГІЙ В АГРАРНИЙ СЕКТОР В УМОВАХ РОЗВИТКУ ІНФОРМАЦІЙНОГО СУСПІЛЬСТВА В УКРАЇНІ Автореферат

У вступі обґрунтовується актуальність теми дисертації, визначаються її зв’язок з науковими планами та програмами, мета і завдання, об’єкт і предмет, методи дослідження, наукова новизна й практичне значення одержаних результатів, наведено дані про апробацію результатів дослідження та публікації, представлено структуру дисертації.

Розділ 1 «Теоретико-методологічні засади впровадження інформаційно-комунікаційних технологій в аграрний сектор в умовах розвитку інформаційного суспільства в Україні» складається із чотирьох підрозділів і присвячений обґрунтуванню авторського підходу до формування теоретико-методологічних засад зазначеного впровадження ІКТ.

У підрозділі 1.1 «Роль науково-технічного та інноваційного розвитку у розбудові інформаційного суспільства в Україні» вважалося за доцільне передусім проаналізувати наукові концепції розвитку суспільства, у тому числі й теорії інформаційного суспільства. Досліджуючи сутність інформаційного суспільства, отримано висновок, що йому притаманні певні обов’язкові ознаки, однією із яких постає те, що ІКТ перетворюються на головний засіб підвищення ефективності виробництва, зміцнення конкурентоспроможності на внутрішньому та світовому ринках. З’ясовано роль Ради Європи, Європейської Комісії, ООН, ЮНЕСКО та інших міжнародних і міжурядових організацій у поширенні концепції інформаційного суспільства та її активному використанні у різноманітних проектах та програмах на міжнародному й державному рівнях.

Історично-правовий аналіз становлення інформаційного суспільства в Україні дав змогу з’ясувати, що вітчизняний ринок ІКТ перебуває у стані активного становлення та за певних умов може стати фундаментом розвитку інформаційного суспільства в країні. На думку дисертанта, однією із таких умов має бути чітке визначення функцій ІКТ, конструктивне використання світового досвіду щодо розуміння ІКТ. Відстоюється позиція, що впровадження ІКТ має відбуватися комплексно, з урахуванням технічного та соціального аспектів, а також розглядатися як невід’ємна складова науково-технічного й інноваційного розвитку в умовах розбудови інформаційного суспільства в Україні. Зазначається, що провідним механізмом реалізації запропонованого підходу постає механізм правового регулювання (передусім адміністративно-правового та інформаційно-правового), нормативно-правове підґрунтя якого було досліджено у роботі. Це дало змогу дійти такого висновку: ефективне вирішення питання щодо науково-технічного та інноваційного розвитку постає невід’ємним чинником розбудови інформаційного суспільства; засади національної політики розвитку інформаційного суспільства в Україні передусім базуються на забезпеченні пріоритетності науково-технічного та інноваційного розвитку. Для забезпечення останнього необхідно створити умови для здійснення певних організаційно-правових заходів, які розкрито у роботі.

У підрозділі 1.2 «Державна політика науково-технічного розвитку та інновацій: поняття, мета, завдання, ґенеза правових засад» на основі аналізу нормативно-правових актів України з’ясовано, що розвиток національної економіки (у тому числі її аграрного сектора) має відбуватися за інноваційною моделлю. Визначено роль держави у стимулюванні науково-технічного розвитку, реалізації структурно-інноваційної стратегії. Водночас дослідження показали, що існуючі на сьогодні проблеми у сфері науково-технічного та інноваційного розвитку потребують свого вирішення шляхом правового регулювання суспільних відносин в означеній сфері. Зокрема, йдеться про необхідність визначення науково обґрунтованого понятійного апарату порушеної проблеми.

Досліджено доктринальні розробки та відповідні нормативно-правові акти щодо визначення й тлумачення понять «інновації», «інноваційна діяльність», «державна інноваційна політика», «державна політика науково-технічного розвитку», «національна інноваційна система» та ін. З’ясовано існування певної невизначеності й розбіжності щодо розуміння сутності зазначених вище понять та досліджено ґенезу понять за часів проголошення незалежності України. Розкрито поняття «державна політика науково-технічного розвитку та інновацій»; визначено співвідношення понять «державна науково-технічна політика» та «державна політика інновацій».

Порівняльно-правовий аналіз основних положень відповідних нормативно-правових актів України дав змогу запропонувати складові нормативно-правової бази, яка має поставати юридичним підґрунтям політики, що розглядається. Це допомогло визначити мету та основні завдання державної політики, які виходять передусім із необхідності формування конкурентоспроможної інноваційної моделі національної економіки; переходу інформаційного суспільства в Україні до суспільства знання; зваженого визначення повноважень органів державної влади щодо здійснення державного управління у зазначеній сфері; розробки та впровадження новітніх ІКТ; надання високоякісних послуг суспільству за допомогою ІКТ та ін. Акцентовано окрему увагу на тому, що серед стратегічних пріоритетних напрямів інноваційної діяльності на 2011–2021 роки визначено технологічне оновлення та розвиток агропромислового комплексу (далі – АПК). На думку дисертанта, розв’язання завдань щодо впровадження ІКТ в аграрний сектор економіки України, серед іншого, сприятиме реалізації цього пріоритетного напряму. Проаналізовано підзаконні нормативно-правові акти Міністерства аграрної політики та продовольства України (далі – Мінагрополітики), в яких визначено необхідні заходи щодо забезпечення реалізації державної політики науково-технічного розвитку та інновацій (далі – державна політика НТРІ) безпосередньо в аграрному секторі.

У підрозділі 1.3 «Суб’єкти формування та забезпечення реалізації державної політики науково-технічного розвитку та інновацій: загально-правова характеристика» обґрунтовується авторська позиція щодо вирішення зазначених питань, яка базується на основних положеннях системного підходу, адаптує та використовує модель конструктивної взаємодії органів державної влади (яка була введена у роботі О.М. Ярмака для правоохоронної сфери). Розкрито тлумачення понять стратегічної та тактичної взаємодії органів державної влади України у сфері науково-технічного розвитку та інновацій. Обґрунтовуючи й пропонуючи системну форму організації суб’єктів формування і забезпечення реалізації державної політики НТРІ та її удосконалення за допомогою моделі конструктивної взаємодії цих суб’єктів, автор вважав за можливе висунути гіпотезу щодо структури системи у широкому та вузькому тлумаченні. Справедливість цієї гіпотези поступово перевірялася під час дослідження кожного елемента такого системного утворення.

У широкому розумінні система складається із підсистем, які знаходяться на трьох ієрархічних рівнях. Перший рівень – це рівень державних органів «загального керівництва» щодо формування та забезпечення реалізації державної політики НТРІ (Верховна Рада України, Президент України, Кабінет Міністрів України (далі – КМУ). Другий рівень – це рівень державних органів «загальної компетенції» щодо формування та забезпечення реалізації державної політики НТРІ (Міністерство освіти, науки, молоді та спорту України, Державне агентство України з питань науки, інновацій та інформатизації, Державний фонд фундаментальних досліджень та ін.). Третій рівень – це рівень органів державної влади «спеціальної компетенції» щодо забезпечення реалізації цієї політики, тобто, вони мають передусім «загальну компетенцію» щодо формування та забезпечення реалізації державної політики в інших сферах суспільного життя, наприклад, аграрній, внутрішніх справ, сфері безпеки (міністерства, у тому числі Мінагрополітики, агенції, служби тощо).

Надано загально-правову характеристику відповідних органів державної влади України, які було включено до системи суб’єктів формування та забезпечення реалізації державної політики НТРІ, а саме: досліджено ґенезу визначення завдань, функцій, передусім адміністративно-правових повноважень структурних підрозділів, базуючись на нормативно-правових актах, які постають юридичним забезпеченням державної політики НТРІ. До того ж, ґрунтовно проаналізовано у історично-правовому аспекті процес створення, реорганізації, ліквідування суб’єктів за роки незалежності України. Зазначені етапи дослідження кожного із елементів системи дали змогу дійти висновку щодо коректності висунутої гіпотези стосовно структури системи державних органів, які формують та реалізують цю політику.

У підрозділі 1.4 «Впровадження ІКТ в аграрний сектор України як напрям реалізації державної політики науково-технічного розвитку та інновацій: концептуальні засади» викладено концептуальне бачення розв’язання зазначеного завдання. Обґрунтовано доцільність використання комплексного підходу щодо впровадження ІКТ в аграрний сектор: зазначене впровадження ІКТ досліджується як з позиції реалізації державної політики НТРІ, так і з позиції реалізації державної аграрної політики; реалізація державної політики розглядається у контексті державного управління у відповідній сфері. Усвідомлено необхідність дослідження системи державного управління в аграрному секторі як цілісного утворення із трьох елементів – суб’єкта управління (передусім Мінагрополітики), об’єкта управління (аграрний сектор України), взаємозв’язків між суб’єктом та об’єктом державного управління. Удосконалення цієї системи потребує комплексного удосконалення її складових, а також використання моделі конструктивної взаємодії.

Під час аналізу шляхів удосконалення суб’єкта управління (передусім Мінагрополітики) враховувалося, що Міністерство, як провідний суб’єкт державного управління в аграрному секторі, виконує також і функції управління у сфері науково-технічного розвитку та інновацій, що безпосередньо впливає і на аграрний сектор як об’єкт державного управління. Водночас отримано висновок, що Мінагрополітики забезпечує реалізацію державної політики НТРІ в аграрному секторі. Ґрунтуючись на положеннях роботи В.І. Курила, було надано поняття «аграрний сектор України», що розуміється як єдність трьох елементів: сільське господарство; обслуговуючі галузі; переробні галузі. Крім того, вважалося за доцільне для удосконалення об’єкта управління використати двоаспектний підхід – організаційно-структурний та функціональний.

Обґрунтовано, що впровадження ІКТ в аграрний сектор постає одним із суттєвих факторів, який визначає рівень та якість третього елемента зазначеної системи, а саме: взаємозв’язок між суб’єктом та об’єктом, що таким чином впливає і на ефективність усієї системи. Водночас розкрито значення впровадження ІКТ в аграрний сектор з позиції надання публічних послуг (у тому числі адміністративних та інформаційних) мешканцям сільських територій – громадянам України, суб’єктам господарювання та ін.

Проаналізовано відповідні нормативно-правові акти, що допомогло з’ясувати стан правового регулювання сучасних процесів удосконалення державного управління в аграрному секторі та ступінь правового закріплення ролі й значення впровадження ІКТ для досягнення бажаного результату в аграрному секторі. Отримано висновок, що на сьогодні існує певна нормативно-правова база, яка може поставати правовим підґрунтям для реалізації запропонованих у роботі концептуальних засад впровадження ІКТ в аграрний сектор. Водночас акцентовано увагу на необхідності подальших напрацювань у цьому напрямі. Відстоюється точка зору, що впровадження ІКТ в аграрний сектор має здійснюватися за допомогою відповідного організаційно-правового механізму. Слід зазначити, що розробці моделі механізму будуть присвячені дослідження у другому розділі роботи. Таким чином, можна стверджувати, що запропоновані концептуальні засади впровадження ІКТ в аграрний сектор комплексно враховують як технологічний, так і соціальний аспекти.

Розділ 2 «Організаційно-правовий механізм впровадження інформаційно-комунікаційних технологій в аграрний сектор в умовах розвитку інформаційного суспільства в Україні» включає чотири підрозділи і присвячений визначенню адміністративно-правових, інформаційно-правових та організаційних засад зазначеного впровадження ІКТ за допомогою обґрунтування й реалізації авторської концепції формування нової моделі зазначеного механізму, а також висвітлення результатів комплексного дослідження складових елементів останнього.

У підрозділі 2.1 «Організаційно-правовий механізм впровадження ІКТ в аграрний сектор України: сутність, модель, структура та загальна характеристика» передусім проаналізовано доктринальні та нормативно-правові тлумачення поняття «механізм». Зокрема, акцентовано увагу на визначенні сутності й змісту таких усталених категорій, як «механізм держави» (О.Ф. Скакун), «механізм адміністративно-правового регулювання» (І.П. Голосніченко, Т.О. Коломоєць, С.Г. Стеценко), а також «організаційно-правовий механізм підготовки і прийняття управлінських рішень» (В.В. Конопльов), «державно-правовий механізм політики інформаційної безпеки» (Б.А. Кормич) та «механізми державного управління національною інформаційною сферою» (І.В. Арістова, І.Л. Бачило); встановлено їх структурні елементи і з’ясовано природу взаємозв’язків між ними. Водночас досліджено нормативно-правові акти, якими врегульовано суспільні відносини в інформаційній сфері та юридично конкретизовано такі категорії, як «механізми інтеграції України у світовий інформаційний простір» і «механізми реалізації Основних засад розвитку інформаційного суспільства в Україні», а також визначено основні напрями здійснення адміністративної реформи. Надано власну наукову оцінку розглянутим законодавчим положенням і дефініціям.

Засновуючись на результатах здійсненого аналізу, запропоновано для введення у науковий обіг, подальшого обґрунтування та дослідження авторську модель організаційно-правового механізму впровадження ІКТ у вітчизняний аграрний сектор (далі – ОПМВ) в умовах розвитку інформаційного суспільства в Україні. Обґрунтуванню власної позиції щодо сутності та структури ОПМВ сприяло дослідження національної інноваційної системи та її складових, передусім підсистеми державного регулювання. Аргументовано визначення даного механізму як єдності (системи) чотирьох взаємопов’язаних і невід’ємних елементів – інституційного, правового, організаційного та ресурсного забезпечення впровадження ІКТ в аграрний сектор. Показано, що ресурсна складова вказаної системи охоплює фінансово-економічний, матеріально-технічний, кадровий, науковий та інформаційний аспекти. Розкрито сутність кожного виду забезпечення ОПМВ.

У підрозділі 2.2 «Правове забезпечення як складова організаційно-правового механізму впровадження ІКТ в аграрний сектор України» зосереджено увагу на необхідності системного вивчення як нормативно-правових актів України, так і відповідного спрямування доктринальних розробок, в яких розкривається сутність досліджуваної складової. На цьому підґрунті дисертантом розроблено та обґрунтовано власну різнорівневу модель правового забезпечення впровадження ІКТ в аграрний сектор, яка: 1) демонструє нагальну необхідність реалізації заснованих на використанні ІКТ перетворень у аграрному секторі в умовах інтенсивного розвитку інформаційного суспільства та загострення глобальної продовольчої кризи, а також об’єктивно відображає рівень готовності та сприятливості національного законодавства для здійснення реформування такого характеру з урахуванням загальноприйнятих міжнародних інформаційно-правових стандартів; 2) враховує найактуальніші напрями впровадження ІКТ в аграрний сектор, серед яких: розвиток інформаційного суспільства; вдосконалення сільськогосподарської, переробної, забезпечувальної діяльності; оптимізація державного управління вітчизняним аграрним сектором; соціальний розвиток українського села, у тому числі шляхом розширення асортименту послуг на базі ІКТ, а також забезпечення їх доступності; 3) об’єднує правові норми різної юридичної сили, що знайшли своє зовнішнє закріплення переважно в актах інформаційного, адміністративного, аграрного та земельного національного законодавства, а також ілюструє взаємовплив і взаємодію відповідних галузей права України в нових умовах сьогодення.

Проведено апробацію запропонованої моделі правового забезпечення ОПМВ для врегулювання управлінських, інформаційних, аграрних та земельних відносин, що пов’язані із впровадженням ІКТ в аграрний сектор в умовах розвитку інформаційного суспільства України. Усвідомлюючи існування проблем, пов’язаних із правозастосуванням різноманітних галузевих нормативно-правових актів, у роботі здійснена спроба наукової систематизації (у формі інкорпорації, за визначеними критеріями) основних галузевих актів, ґрунтовний аналіз яких виконано автором.

У підрозділі 2.3 «Інституційне та організаційне забезпечення як складові організаційно-правового механізму впровадження ІКТ в аграрний сектор України» з урахуванням останніх змін у сфері державного управління, а також спрямованості та змісту наступних етапів адміністративної реформи визначено сутність і надано комплексну характеристику вказаним елементам ОПМВ. З’ясовано коректність висунутої у підрозділі 2.1. гіпотези щодо складу інституційного забезпечення (у вузькому тлумаченні), а саме: що інституціями впровадження ІКТ у аграрний сектор постають суб’єкти державного управління в аграрному секторі. Цьому сприяло дослідження завдань, функцій, адміністративно-правових повноважень, наприклад, Мінагрополітики (у тому числі його структурних підрозділів), Державного агентства земельних ресурсів України, Головного управління агропромислового розвитку обласної державної адміністрації, Управління агропромислового розвитку районної державної адміністрації. Акцентовано увагу на необхідності здійснення системної форми організації суб’єктів впровадження ІКТ в аграрний сектор, використовуючи при цьому модель конструктивної взаємодії (стратегічної та тактичної) зазначених суб’єктів, що адаптована до особливостей аграрного сектора.

Такий підхід допоміг удосконалити інституційне забезпечення ОПМВ, оскільки було передбачено: а) чітке розмежування функцій та компетенцій задля формування кожним суб’єктом впровадження (відповідно до своїх повноважень) своєрідного «внеску» у досягнення стратегічної мети впровадження ІКТ в аграрний сектор; б) об’єднання можливостей (компетенцій, людських та матеріальних ресурсів) будь-якого суб’єкта впровадження з іншими суб’єктами задля якісного досягнення цим суб’єктом тієї мети, яка були визначена для нього у положеннях державної політики НТРІ, що реалізується у аграрному секторі.

Вважається, що удосконалення інституційного забезпечення ОПМВ, а отже й діяльності відповідних суб’єктів впровадження ІКТ в аграрний сектор, пов’язано також із конструктивним використанням арсеналу державного управління. Це зумовило формування так званого «організаційного забезпечення» ОПМВ, яке охоплює механізми та процеси, принципи, цілі, завдання, функції, методи і форми державного управління в аграрному секторі. Дослідження основних елементів організаційного забезпечення ОПМВ дало змогу дійти висновку щодо доцільності під час впровадження ІКТ в аграрний сектор формування системи державного управління в аграрному секторі. Водночас це потребує якісного забезпечення прямих та зворотних зв’язків між суб’єктом та об’єктом державного управління. Акцентовано увагу, що в умовах розвитку інформаційного суспільства це стає реальним за рахунок створення, поширення та використання ІКТ. На думку автора, це пов’язано із формуванням відповідного інформаційного забезпечення ОПМВ.

Таким чином, обґрунтовано взаємозв’язок інституційного, організаційного та інформаційного забезпечення організаційно-правового механізму впровадження ІКТ в аграрний сектор України. Що стосується правового забезпечення цього механізму, то це передусім система таких нормативно-правових актів, які закріплюють порядок утворення, правовий статус відповідних інституцій; цілі, завдання, методи державного управління в аграрному секторі, програми розвитку інформатизації тощо. Тобто, йдеться про правове підґрунтя інституційного, організаційного та інформаційного забезпечення, що підтверджує існування системної форми організації ОПМВ.

У підрозділі 2.4 «Інформаційне забезпечення як складова організаційно-правового механізму впровадження ІКТ в аграрний сектор України» аналіз доктринальних розробок та нормативно-правових актів України допоміг усвідомити доцільність розгляду інформаційного забезпечення ОПМВ у контексті Концепції розвитку електронного урядування України. Відповідно до Концепції головною складовою електронного урядування виступає електронний уряд – єдина інфраструктура міжвідомчої автоматизованої інформаційної взаємодії органів державної влади та органів місцевого самоврядування між собою, з громадянами і суб’єктами господарювання.

Виходячи із того, що Мінагрополітики постає невід’ємною складовою центральних органів виконавчої влади і водночас провідним суб’єктом впровадження ІКТ в аграрний сектор, отримано висновок щодо необхідності активізації діяльності Міністерства в напрямі реалізації концептуальних положень розбудови електронного урядування. Йдеться передусім про розробку необхідної нормативно-правової бази щодо надання адміністративних послуг сільському населенню в електронній формі, вироблення єдиних стандартів взаємодії суб’єктів електронного урядування (наприклад, Мінагрополітики та Державного агентства земельних ресурсів України); організацію інформаційної взаємодії суб’єктів державного управління в аграрному секторі на базі електронного документообігу з використанням електронного цифрового підпису; створення інформаційної інфраструктури електронного урядування; підготовку кваліфікованих державних службовців, які забезпечуватимуть впровадження елементів електронного урядування; навчання громадян, що мешкають на сільській території, працівників суб’єктів господарювання в аграрному секторі використанню технологій електронного урядування.

Запропоновано один із напрямів удосконалення діяльності Мінагрополітики як провідного суб’єкта державного управління – перетворення на систему масового обслуговування сільського населення, суб’єктів господарювання, що узгоджується з основними положеннями Концепції адміністративної реформи в Україні та основними засадами розвитку інформаційного суспільства в країні, положеннями Державної цільової програми розвитку українського села на період до 2015 року. Обґрунтовано, що електронне урядування, як новітня форма організації державного управління в аграрному секторі, сприяє переведенню організаційного й інституційного забезпечення ОПМВ на якісно новий рівень. Наголошено також на доцільності розроблення комплексу організаційно-правових заходів щодо впровадження систем, аналогічних електронному урядуванню у функціональному та технологічному плані, для забезпечення інформаційної взаємодії суб’єктів господарювання в аграрній сфері між собою, з їх бізнес-партнерами, інвесторами, споживачами.