ПРЕДСТАВНИЦТВО В АДМІНІСТРАТИВНОМУ СУДОЧИНСТВІ УКРАЇНИ Автореферат

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації, окреслено її зв’язок із науковими планами та програмами, визначено мету й завдання, об’єкт і предмет, методи дослідження, розкрито наукову новизну та практичне значення одержаних результатів, наведено відомості про апробацію результатів дослідження та публікації.

Розділ 1 «Поняття та загальна характеристика представництва в адміністративному судочинстві України» складається з трьох підрозділів, в яких аналізується правова природа представництва, з’ясовано сутність представництва в адміністративному судочинстві та визначено поняття та види суб’єктів представницьких правовідносин.

У підрозділі 1.1 «Правова природа представництва» розглядаються особливості формування та розвитку концепції представництва. Доведено, що вперше ідея інституту представництва досить чітко була сформульована в римському приватному праві. Розвиток товарних відносин вимагав появи правових форм, що закріплювали б дії однієї особи в інтересах іншої, тому в римському класичному періоді сформувалося досить чітке уявлення про представництво як сукупність засобів, призначених допомогти особі реалізувати і захистити свої права за допомогою інших осіб. Обґрунтовано положення про те, що однією з відмінностей теорії представництва в романо-германській системі від аналогічної теорії в англосаксонській системі полягає в поділі представництва на пряме і непряме. Пряме представництво має місце, коли представник діє від імені й на користь того, кого представляє. Непряме представництво існує, коли представник діє на користь іншої особи від свого імені.

Аналіз юридичної літератури відносно юридичної природи представництва дозволив виокремити дві основні його концепції: концепцію «дії» і концепцію «правовідносин».

Наголошено, що питання представництва в адміністративному судочинстві серед інших форм захисту прав, свобод та інтересів громадян передбачає розкриття змісту самого права громадян на захист в адміністративних судах, його правової природи. Проведений аналіз цієї проблеми дозволив стверджувати про її не тільки теоретичне, а й практичне значення, оскільки формулювання положень про зміст права на захист впливатиме на правильність інтерпретації норм чинного законодавства при вирішенні питань правозастосовної діяльності адміністративних судів.

Зміст категорії «право на захист» в адміністративному судочинстві розглядається як закріплення в Конституції України та КАС України норм, що визначають та фіксують ступінь свободи правомірної поведінки і передбачають можливість для носія права самостійно здійснювати юридично значущі активні дії при настанні певних умов з метою відновлення порушеного права чи інтересу.

У підрозділі 1.2 «Сутність та загальна характеристика представництва в адміністративному судочинстві» досліджено основоположні засади інституту процесуального представництва, які закріплені в ст. 59 Конституції України та ч. 1 ст. 56 Кодексу адміністративного судочинства України. На основі аналізу юридичної літератури доведено, що адміністративне представництво – це відносини, в яких одна особа (представник) на підставі повноважень, наданих їй договором або законом, вчиняє в адміністративному судовому процесі процесуальні дії, спрямовані на захист прав і інтересів іншої особи, а також публічних інтересів.

Встановлено систему правовідносин процесуального представництва, в якій виділяються внутрішні і зовнішні правовідносини. Внутрішні відносини поділяються на два види: 1) відносини між представником та органом, в якому він працює (прокурор, Уповноважений Верховної Ради з прав людини тощо); 2) відносини, які складаються між особою, яку представляють, і представником. У свою чергу, останні відносини характеризуються такими ознаками: 1) спрямовані на впорядкування правових зв’язків між особою, яку представляють, і судом (мають організаційний характер); 2) є підставою виникнення правовідносин між адміністративним судом і представником (мають матеріально-правовий характер); 3) виникають і реалізуються з метою здійснення й захисту прав та інтересів особи, яку представляють.

Зовнішні відносини поділяються на два різновиди: 1) відносини між представником, судом та іншими учасниками адміністративної справи, які мають інформаційний характер (представник повідомляє третю особу про те, що він має повноваження діяти від імені особи, яку представляє); 2) відносини між особою, яку представляють, і судом. Встановлення останніх є результатом дій представника.

Виділено особливі риси представництва: по-перше, це правовідносини, в яких реалізація прав відбувається шляхом вчинення юридичних дій; по-друге, це правовідносини, в яких усі правові наслідки виникають не для представника, а для особи, яку він представляє; по-третє, представник діє не від власного імені, а від імені особи, яку представляє; по-четверте, діяльність представника повинна полягати у вчиненні правочинів з третіми особами; по-п’яте, правові наслідки для особи, яку представляють, виникають із правочинів, вчинених представником, коли представник діє в силу повноваження.

У підрозділі 1.3 «Суб’єкти представницьких правовідносин» акцентовано увагу на представницьких відносинах, учасниками яких є представник, особа, яку представляють, суд.

Особливу увагу приділено такій категорії суб’єктів представницьких правовідносин, як представник, на підставі його адміністративної процесуальної правосуб’єктності з позиції реалізації ним права вчиняти певні дії, що мають юридичні наслідки для особи, інтереси якої відповідний суб’єкт представляє в судовому адміністративному процесі. Обґрунтовується положення про те, що зміст та обсяг адміністративної процесуальної правосуб’єктності представників безпосередньо залежить від дозволу осіб, яких представляють, на вчинення певних процесуальних дій.

Здійснено класифікацію суб’єктів представництва за критеріями, за якими систематизовано види представництва. Залежно від категорій осіб, інтереси яких відповідні суб’єкти представляють, виділено суб’єктів, що представляють сторони, та суб’єктів, які представляють третіх осіб. За критерієм категорії осіб, які здійснюють представництво, виділено: адвокатів, фахівців у галузі права, керівників чи інших осіб, уповноважених законом, положенням, статутом органу, підприємства, установи, організації, батьків, усиновлювачів, опікунів, піклувальників чи інших осіб, визначених законом.

Залежно від підстави виникнення виділено також два види представництва: законне та договірне. При цьому в договірному представництві виокремлено такі підвиди: 1) адвокатське представництво; 2) представництво працівниками інтересів юридичних осіб; 3) представництво, яке здійснюється іншими особами, допущеними судом до представництва. Відповідно до такого поділу проаналізована адміністративна процесуальна правосуб’єктність законних представників та представників, які діють на підставі договору.

Встановлено особливу роль адміністративного суду в представницьких правовідносинах, оскільки він реалізує надані законом процесуальні повноваження та забезпечує виконання завдання адміністративного судочинства.

Розділ 2 «Участь в адміністративному судочинстві органів та осіб, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб» містить чотири підрозділи, в яких розкрито зміст діяльності Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини як представника в адміністративному судочинстві, визначено особливості участі прокурора в адміністративному судочинстві в якості представника, з’ясовано зміст представницьких правовідносин за участю органів державної влади та органів місцевого самоврядування в адміністративному судочинстві, розкрито властивості та риси представництва в адміністративному судочинстві фізичних та юридичних осіб.

У підрозділі 2.1 «Уповноважений Верховної Ради України з прав людини як представник в адміністративному судочинстві» розглядається діяльність Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини з позиції інституту представництва України в Європейській Комісії з прав людини та Європейському суді з прав людини під час розгляду справ щодо порушень норм Конвенції про захист прав людини і основних свобод 1950 р. на території України.

Розкрито ознаки, підстави участі та особливості діяльності Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини як учасника адміністративного судочинства.

Особливу увагу приділено визначенню адміністративної процесуальної правосуб’єктності Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. Зазначено, що Уповноважений Верховної Ради України з прав людини виконує в суді правозахисні функції, які необхідно відмежовувати від представницьких, які здійснюють адвокати та інші представники. Наголошується на тому, що його адміністративна процесуальна правосуб’єктність складається з компетенції як сукупності певних повноважень, чітко визначених у законодавчих та інших нормативно-правових актах, що регулюють його правовий статус. Зазначено, що процесуальна правосуб’єктність Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини врегульована в загальних межах. Доведено необхідність внесення змін та доповнень до Кодексу адміністративного судочинства України в частині деталізації адміністративної правосуб’єктності Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини.

У підрозділі 2.2 «Участь в адміністративному судочинстві прокурора як представника» розглянуто підстави представництва прокурором в адміністративному суді інтересів громадянина; процесуальні форми представництва; функції, що виконує прокурор, беручи участь у розгляді судом адміністративно-правових спорів; проблему меж захисту прокурором прав громадянина; досліджено характер його участі в процесі, а також його процесуальні права. Проаналізовано світовий досвід участі прокурора в захисті суб’єктивних прав, свобод та інтересів у публічно-владній сфері. З’ясовано моделі захисту, які виділені залежно від ступеня розвиненості демократичних інститутів держави.

Розглянуто право прокурора самостійно визначати підстави для представництва в судах, форму його здійснення, виступати від імені держави незалежно від того, представляє прокурор інтереси громадянина чи держави; встановлення можливості здійснювати представництво в будь-якій стадії судочинства в порядку, передбаченому процесуальним законом; визначення законом компетенції посадових осіб прокуратури щодо реалізації права внесення апеляційної, касаційної скарги; встановлення способу документального посвідчення процесуальних повноважень посадових осіб прокуратури як законних представників залежно від того, чи визначена безпосередньо законом його відповідна компетенція; законодавче закріплення способу документального посвідчення представників прокуратури в справах, де прокуратура виступає відповідачем.

Доведено, що особи, які беруть участь у справі, мають не лише рівні процесуальні права, а й обов’язки. Зазначено, що в реальному житті обов’язки прокурора є значно ширшими і їх не можна ототожнювати з процесуальними обов’язками. Тому можна стверджувати, що не лише суд, а й прокурор, який ініціює процес і бере в ньому участь, можуть розглядатися суб’єктами забезпечення як верховенства права, так і законності. Представницьку функцію прокуратури в судах як спосіб забезпечення прав та свобод громадян названо самостійною формою державної діяльності.

У підрозділі 2.3 «Органи державної влади та органи місцевого самоврядування як суб’єкти представницьких правовідносин» доведено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування можуть бути залучені судом до участі в справі як законні представники або вступити в справу за своєю ініціативою з метою виконання покладених на них повноважень.

Формами участі органів державної влади та органів місцевого самоврядування в адміністративному процесі названо: 1) порушення адміністративної справи в суді першої інстанції з приводу необхідності захисту прав, свобод та інтересів інших осіб; 2) участь у справі в якості законних представників; 3) вступ у справу з метою виконання покладених на них повноважень.

Законними представниками державних органів та органів місцевого самоврядування в суді визнаються їх керівники або інші особи, уповноважені законом, положенням, статутом. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування позбавлені суб’єктивної зацікавленості; звертаючись до суду, виконують закріплені законодавством функції та обов’язки. Особливістю повноважень органів державної влади та органів місцевого самоврядування в адміністративному процесі названо те, що: 1) ці органи не можуть закінчувати справу примиренням; 2) відмова цих органів від адміністративного позову або зміна позовних вимог не позбавляє особу, на захист прав якої подано адміністративний позов, права вимагати від суду розгляду справи, вирішення адміністративного позову в попередньому обсязі; 3) якщо фізична особа, яка має адміністративну процесуальну дієздатність і на захист якої подано адміністративний позов, не підтримує позовних вимог, суд залишає позовну заяву без розгляду.

У підрозділі 2.4 «Фізичні та юридичні особи як представники в адміністративному судочинстві» доведено, що законне представництво виникає внаслідок законодавчого закріплення права конкретної особи здійснювати представницькі функції. Вказане стосується: а) батьків, усиновлювачів, опікунів, піклувальників та інших осіб, визначених законом; б) керівника чи іншої особи, яка уповноважена законом, положенням, статутом на здійснення функцій законного представника відповідного органу, підприємства, установи, організації; в) органів та інших осіб, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб.

У підрозділі розглянуто адміністративну процесуальну правосуб’єктність зазначеної категорії представників та запропоновано відповідні уточнення до чинного законодавства.