| Короткий зміст: | ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ
У Вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації, її зв’язку з науковими програмами, планами, темами; висвітлено ступінь розробки та методологія дослідження; визначено мету та завдання дисертаційної роботи;охарактеризовано наукову новизну та практичне значення одержаних результатів; наведено відомості щодо публікації та форм апробації основних положень дослідження; вказано особливості щодо структури та обсягу дисертації.
Розділ 1 «Загальна характеристика принципів (засад) організації судової влади в Україні» складається з трьох підрозділів, у яких висвітлено питання, які пов’язані з сутністю судової влади, поняттям принципів правосуддя та з становленням та розвитком судового законодавства.
У підрозділі 1.1 «» проаналізовано правову природу та погляди науковців щодо поняття судової влади.
Доведено, що соціальна потреба у виникненні та існуванні судової влади викликається об’єктивною необхідністю розв’язувати конфлікти у несиловий спосіб, а також потребою у зберіганні правил людського співіснування. З моменту свого народження судова влада в противагу владі сили виступає владою мудрості, розсудливості, справедливості, владою пошуку істини. Недаремно, починаючи з первісних форм своєї реалізації, судова влада надавалась тим особам, які користувались в суспільстві найбільшим авторитетом.
Зазначено, що в сучасному розумінні судова влада виступає однією із форм реалізації державного суверенітету та здійснюється в інтересах всього суспільства. Для судової влади характерні наступні ознаки: державний характер судової влади; незалежність, самостійність та відокремленість судової влади; виключність судової влади; єдність судової влади; відповідність вимогам процесуального закону та певним принципам; судовій владі належить функція контролю; виконання вимог суду і виконання його рішень забезпечується силою держави.
Не претендуючи на довершеність, запропоноване авторське визначення поняття «судова влада» – це специфічна гілка державної влади, що має виключну компетенцію щодо розгляду юридично значущих справ та здійснення судового контролю і яка здійснюється незалежними та самостійними судами відповідно до нормативно-визначених принципів. Визначення судової влади, як суду або системи судів, також не є помилковим, проте його варто розглядати як додаткову структурну характеристику поняття «судова влада».
Підрозділ 1.2 «Поняття та система принципів правосуддя. Принципи (засади) організації судової влади» присвячений формулюванню понять «принципи правосуддя», «принципи організації судової влади».
Встановлено, що поняття принципів правосуддя не містить ні Конституція України, ні новий Закон України «Про судоустрій і статус суддів». В науці також досі немає єдиного загальноприйнятого визначення цього поняття. Узагальнивши погляди науковців щодо поняття «принципи правосуддя» дисертант дає власне визначення цього поняття. Так, під принципами здійснення правосуддя пропонується розуміти основні нормативні засади, що визначають діяльність суддів під час розгляду і вирішення цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення.
Аналізуючи положення Конституції України дисертант виділяє наступні принципи правосуддя: законність; рівність всіх учасників судового процесу перед законом і судом; забезпечення доведеності вини; забезпечення обвинуваченому права на захист; гласність судового процесу та його повне фіксування технічними засобами; забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, установлених законом; обов’язковість рішень суду; здійснення правосуддя виключно судами й заборона делегування цих функцій іншим органам або посадовим особам; незалежність і недоторканність суддів, їх підкорення лише закону; участь народу в здійсненні правосуддя; колегіальний та одноособовий розгляд справи. Зазначено, що крім вищезазначених конституційних принципів здійснення правосуддя Закон України «Про судоустрій і статус суддів» виділяє також принцип самостійності судів (ст.6) та принцип забезпечення права на повноважний суд (ст.8).
Зауважено, що на сьогоднішній день в Законі України «Про судоустрій і статус суддів» передбачено наступні види судових принципів: принципи організації судової влади (Розділ І); принципи побудови судової системи (ст. 17); принципи, що забезпечують правовий статус судді (Розділ ІІІ). Обґрунтовано, що серед цих принципів найважливішими є принципи організації судової влади. Про їх важливість свідчить наступне: закріплення їх на конституційному рівні; розміщення в першій главі Закону України «Про судоустрій і статус суддів»; відокремлення в окрему главу. Крім того, вищезазначені принципи являють собою суттєві гарантії правосуддя та сприяють ефективному забезпеченню прав і свобод людини та громадянина під час здійснення правосуддя в Україні.
Вказано, що принципи організації судової влади – це найважливіші засади правосуддя, основне завдання яких полягає в ефективній організації судової влади. Система цих принципів чітко визначена спеціальним судовим законодавством України (Законом України «Про судоустрій і статус суддів»). Проте звертається увага, що ці принципи продовжують розвиватися і вдосконалюватися разом з виданням нових законів, що стосуються інституту судової влади. Крім того, пошуки кращих форм і методів її організації ніколи не припиняються, так як розвивається суспільство і все розмаїття правових, економічних та інших відносин всередині нього.
У підрозділі 1.3 «Правове закріплення принципів (засад) організації судової влади» проаналізовано становлення та розвиток законодавства, що стосується принципів організації судової влади.
Доведено, що сучасне судове законодавство України має досить глибокі корені. Становлення цього законодавства відбувається разом з утворенням та розвитком Київської Русі. В часи Київської держави спостерігається певнй поступовий перехід від звичаєвого права до писемного. Однак, питання що стосувалися судоустрою в Київській державі продовжували ефективно регулюватися звичаєм. Рішення по судових справах приймалися не тільки князем, але водночас і боярами. Це свідчить про зародження в ті часи принципу колегіального та одноособового розгляду справи. Такі принципи як принцип рівності перед законом і судом та принцип забезпечення правової допомоги в часи Київської Русі не існували, а навпаки – перший навіть суттєво порушувався. Зокрема, аналіз Руської Правди свідчить, що відповідальність в ті часи залежала безпосередньо від майнового стану.
У Литовсько-Руській державі разом з побудовою судової системи за принципом ієрархічності та з можливістю повного перегляду судового рішення судом апеляційної інстанції зароджується на законодавчому рівні принцип забезпечення права на оскарження судового рішення. Щодо судової влади в Запорізькій Січі, то цікавим є те, що військового суддю у запорозькому війську обирали привселюдно. Тому варто підтримати думку науковців, які пропонують використати цей історичний досвід як основу при проведенні сучасної судової реформи в Україні.
Важливою правовою пам’яткою, яка діяла на території українських земель і мала значення для розвитку принципів організації судової влади є Судові статути 1864 р. Внаслідок проведення цієї судової реформи було законодавчо закріплено наступні принципи правосуддя: принцип незалежності суду від виконавчої влади; принципи відкритості, гласності судового розгляду та усність судового процесу; принцип виборності та призначення суддів; принцип забезпечення правової допомого тощо. В радянських конституціях які діяли на території українських земель система принципів організації судової влади була суттєво розширена. Однак, більшість цих принципів мали декларативний характер.
Загалом констатовано, що становлення та розвиток судового законодавства, що діяло на українських землях свідчить про те, що принципи організації судової влади зароджувались разом із інститутом судової влади. Водночас з проведенням нових судових реформ на українських землях система принципів правосуддя розширювалася і вдосконалювалася.
Встановлено, що багатовіковим результатом розвитку судового законодавства став Закон України «Про судоустрій і статус суддів». На сьогодні цей закон є базовим, спеціальним нормативно-правовим актом у сфері судоустрою. На відміну від попереднього Закону України «Про судоустрій», в якому принципи організації судової влади та принципи, які забезпечують статус були поміщені в одну главу, в новому Законі України «Про судоустрій і статус суддів» ці дві групи принципів розміщені в окремих главах. Проте, не дивлячись на це, а також на прийняття нового законодавства, що стосується принципів організації судової влади (КПК, Закону України «Про судовий збір», Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність») вдосконалення Закону України «Про судоустрій і статус суддів», а разом і з ним принципів організації судової влади триватиме і надалі.
Обґрунтовано, що законодавець закріплюючи норми щодо принципів організації судової влади використовує різноманітні прийоми їх закріплення, а також по-різному їх розміщує в тому чи іншому нормативно-правовому акті. Як правило, ці принципи в судові законодавстві можуть мати два різні види закріплення. Перший вид закріплення принципів організації судової влади характеризується тим, що сутність та зміст принципу розкривається в окремій статті. Для другого виду закріплення цих принципів характерно те, що їх зміст може випливає з декількох статей нормативного акту.
Розділ 2 «Принципи, що забезпечують здійснення правосуддя в Україні» включає в себе шість підрозділів і висновків. Він присвячений аналізу системі принципів, що забезпечують здійснення правосуддя.
У підрозділі 2.1 «Принцип здійснення правосуддя виключно судами» визначено, що під принципом здійснення правосуддя виключно судами слід розуміти ключовий принцип правосуддя, який полягає у тому, що суди є єдиними державними органами, які наділені правом здійснювати правосуддя на території України. Відповідно делегування або привласнення функцій судів іншими органами чи посадовими особами не допускається, а в разі привласнення функції суду винні особи несуть відповідальність передбачену законодавством.
Принцип здійснення правосуддя виключно судами є ключовим принципом правосуддя. Законодавець розмістив цей принцип першим відносно інших принципів, які закріплені в Законі України «Про судоустрій і статус суддів», що свідчить про його ключове значення. Суть цього принципу полягає у тому, що суди є єдиними державними органами, які наділені правом здійснювати правосуддя на території України. В разі порушення цього принципу винні особи несуть відповідальність передбачену законодавством України.
Підкреслено, що функція здійснення правосуддя надана лише суду в зв’язку з тим, що жоден інший державний правоохоронний орган не володіє такими можливостями для прийняття законного і обґрунтованого рішення по справі.
У підрозділі 2.2 «Принципи самостійності та незалежності суду» зазначено, що у Конституції України принцип самостійності суду, на відміну від принципу здійснення правосуддя виключно судами, не закріплений. Правовою основою для цього принципу є нормативні положення ч.1 ст. 124 та ст. 130 Конституції України, а також ст. 6 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» в якій безпосередньо закріплений принцип самостійності суду.
Дисертант наголошує, що на відміну від принципу самостійності принцип незалежності суду відображає його здатність не тільки самостійно приймати, але і реалізувати на практиці прийняті ним як приватноправові, так і публічно-правові рішення. Основна увага в процесі виявлення та розгляду особливостей принципу незалежності суду має зосереджуватися не тільки і навіть не стільки на його внутрішньому боці, на її здатності самостійно приймати ті чи інші рішення, скільки на зовнішньому аспекті його діяльності, а точніше – на його можливості без якого б то не було тиску ззовні проводити прийняті ним рішення в життя.
У підрозділі 2.3 «Принцип гласності та відкритості судового процесу» проаналізовано сутність та зміст принципу гласності та відкритості судового процесу. Обґрунтовано, що під принципом гласності та відкритості судового розгляду варто розуміти – нормативно-визначені положення щодо порядку і меж доступу учасників судового процесу та громадськості про хід та результати судової справи. Зазначено, що природа гласного відправлення правосуддя тісно пов’язана з природою права. Гласність судочинства виступає засобом перевірки соціальної сутності самого права, а також фактором впливу (через формування громадської думки та її подальше врахування законодавцем у своїй діяльності) на процес творення самого права.
Автор доводить, що дія принципу гласності та відкритості судового процесу є універсальною, він функціонує як у кримінальному, цивільному, так і в господарському та адміністративному судочинстві. Принципи гласності та відкритості судового процесу відіграють значну роль у підтримці незалежності та неупередженості судів. З одного боку, у процесі їх реалізації здійснюється суспільний контроль за діяльністю суду, підвищуючи таким чином рівень відповідальності судів при вирішенні ними судових справ. З іншого боку, принципи гласності та відкритості судового процесу є складовими частинами законності судового процесу, що зобов’язує суб’єктів суспільних відносин дотримуватися письмових вимог судів.
Підрозділі 2.4 «Принцип державної мови судочинства та діловодства в судах» присвячений аналізу теоретико-правових та практичних питань щодо використання державної мови в судочинстві України. При досліджені цього питання, автором наголошується, що принцип державної мови судочинства та діловодства в судах є одним з найдискусійніших принципів в сучасній Україні. Це пов’язано перш за все з нечіткою мовною політикою України, яка має тенденцію кардинально змінюватись перед президентськими або парламентськими виборами. В наш час суть цього принципу полягає в тому, що суди гарантують право громадян на використання ними в судовому процесі рідної мови або мови, якою вони володіють і що у судах, проте поряд із державною, можуть використовуватися регіональні мови або мови меншин у порядку, встановленому процесуальним законом.
Аналізуючи вищезазначений принцип, автор звертає увагу на невідповідність ч.4, ч.5 ст.12 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» а також ст.14 Закону України «Про засади державної мовної політики» Конституції України. Питання щодо неконституційності вищезазначених норм має бути розглянути Конституційним Судом України. Проте чи Конституційний Суд України буде і надалі послідовний у своїх рішеннях, покаже час, адже питання державної мови судочинства неодмінно постане перед ним.
Також дисертант звертає увагу на те, що Закон України «Про засади державної мовної політики» містить багато неузгодженостей із чинним законодавством. Так, п. 9 розділу ХІ зміни внесено до Кримінально-процесуального кодексу України, який втрачає чинність 19 листопада 2012 р., а до нового Кримінального процесуального кодексу зміни не внесені.
У підрозділі 2.5 «Принцип обов’язковості судових рішень» висвітлюються теоретичні та практичні аспекти виконання судових рішень. Визначено, що принцип обов’язковості судового рішення – це принцип відповідно до якого судові рішення, що набрали законної сили, є обов’язковими до виконання усіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими особами, об’єднаннями громадян та іншими організаціями і громадянами на всій території України. Констатовано, що в наш час реалізація цього принципу досить часто порушується.
Проаналізовано плюси та мінуси Проекту Закону України від «Про гарантії держави щодо виконання рішень суду» № 7562 від 14.01.2011 р. Безумовним позитивом законопроекту є здійснення певних конкретних заходів щодо вирішення проблеми невиконання рішень національних судів. Зокрема, введення особливої процедури виконання рішень судів, де відповідачем є держава, зняття мораторіїв на примусове виконання рішень судів, запровадження механізму компенсацій за тривале невиконання. Проте, не дивлячись на багато позитивних моментів цей проект закону перед прийняттям потрібно привести у відповідність до Конституції України. Лише після цього вищезазначений правовий акт зможе стати ефективним інструментом у забезпеченні виконання судових рішень грошового характеру, винесених проти державних органів і підприємств.
У підрозділі 2.6 «Принцип колегіального та одноособового розгляду справи» вказано, що великим плюсом одноособового розгляду судових справ є те, що цей процес є набагато дешевший в порівнянні з колегіальним розглядом судової справи. Крім, того при одноособовому розгляді судової справи суддя несе персональну відповідальність за винесення завідомо неправосудного рішення. Поряд з позитивними моментами цього виду судового розгляду є і негативні моменти. Так, при одноособову розгляді справи ймовірність допущення суддею судової помилки набагато більша ніж при колегіальному розгляді судових справ. Крім того, інколи в наш час сторони намагаються чинити незаконний тиск на суддю з метою виграшу своєї судової справи. Звісно на одного суддю легше «тиснути» ніж на декількох суддів.
Розгляд справ в судах першої інстанції, як правило, здійснюється суддею одноособово, а колегіальний розгляд справи переважно має місце у судах апеляційної та касаційної інстанцій. Колегіальний розгляд справ у судах є додатковою гарантією повного, всебічного й об’єктивного розгляду справ, постановлення законного обґрунтованого і справедливого рішення. Всі форми залучення народу до здійснення правосуддя є втіленням колегіальності розгляду судових справ і гарантують неупередженість та справедливість здійснення правосуддя.
Розділ 3 «Принципи, що забезпечують права особи під час здійснення правосуддя в Україні» складається з 4 підрозділів в яких проаналізовано засади організації судової влади, які спрямовані на забезпечення прав особи під час здійснення правосуддя.
У підрозділі 3.1 «Принципи забезпечення права на судовий захист та на повноважний суд» на основі аналізу чинного законодавства та наукових поглядів зроблено висновок, що під принципом забезпечення права на судовий захист варто розуміти принцип, що гарантує кожному (громадянину та всім іншим особам) захист їх прав, свобод та законних інтересів незалежним і безстороннім судом, утвореним відповідно до законодавства. Право на судовий захист надано всім і кожному громадянину, що є наслідком визнання вагомості цього права. Право на судовий захист існує для будь-якої особи незалежно від участі в судовому розгляді по якій-небудь конкретній справі. Право на судовий захист не підлягає жодним обмеженням, бо джерелом необмеженого права на судовий захист виступає безпосередньо Конституція України.
Констатовано, право на судовий захист реалізується шляхом звернення до суду, форми якого можуть відрізнятися в залежності від виду судочинства або від виду провадження. Враховуючи, те що це право закріплено не тільки в Конституції України, а й в усіх процесуальних кодексах України воно є універсальним і тому характерне для різних форм судочинства.
Вказується, що принцип забезпечення права на повноважний суд означає, що ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи в суді, до підсудності якого вона віднесена процесуальним законом і передана на розгляд судді відповідно до порядку розподілу судових справ. Розподіл судових справ між суддями відбувається незалежно від впливу судді чи будь-яких інших осіб.
У підрозділі 3.2 «Принципи рівності перед законом і судом та доступності правосуддя», що рівність громадян перед законом і рівність їх перед судом – це положення, які невід’ємно пов’язані одне з одним. Проте вони мають самостійний зміст. Рівність громадян перед законом треба розглядати як наявність однакових матеріальних і процесуальних законів, які не створюють їм переваг чи обмежень залежно від тих обставин, які передбачені ст. 24 Конституції. Що ж стосується іншої вимоги – рівності усіх учасників процесу перед судом, то вона є похідною від вимоги доступності судового захисту й наявності права на нього, оскільки громадяни мають право звертатися до суду, юрисдикція якого є необмеженою і поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.
Констатовано, що сучасне українське та міжнародне законодавство свідчить про високий рівень у розробці та декларуванні принципу рівності. Проте в наш час це законодавство носить декларативний характер, так як українські судді не завжди дотримуються принципу рівності всіх перед законом і судом. Тому велика кількість населення не довіряє українському правосуддю та сприймає суд як чиновницьку, бюрократичну установу. Враховуючи це в Україні продовжує тривати судова реформа, основними завданнями якої залишаються сприяння та створенню незалежної судової влади, втілення в життя основ рівності особи перед законом і судом, формування у людей поваги до суду як справедливого й дійового захисника їх прав і свобод.
У підрозділі 3.3 «Принцип забезпечення правової допомоги при реалізації права на справедливий суд» акцентовано, що принцип забезпечення правової допомоги при реалізації права на справедливий суд виконує важливу превентивну функцію в суспільстві, яка не тільки сприяє правомірному здійсненню особою своїх прав і свобод, а й, насамперед, спрямована на попередження можливих порушень чи незаконних обмежень прав і свобод людини та громадянина з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб та інших осіб.
Наголошено, що принцип забезпечення правової допомоги при реалізації права на справедливий суд є специфічним принципом який має подвійний зміст. З одного боку, вказаний принцип забезпечує можливість людини діяти в наданих законом межах з метою задоволення своїх потреб, тобто є правом людини. З іншого сторони цей принцип закріплений в ст. 59 Конституції України як юридична умова та засіб ефективної реалізації всіх основних прав і свобод людини та громадянина, тобто фактично є юридичною (нормативно-правовою) гарантією прав людини.
У підрозділі 3.4 «Принцип забезпечення права на оскарження судового рішення» на основі аналізу сучасних наукових поглядів та чинного законодавства, дається визначення принципу забезпечення права на оскарження судового рішення під яким, на думку автора, слід розуміти принцип, що надає можливість учасникам процесу та іншим особам, інтереси яких стосується судове рішення, по реалізації їх суб’єктивного права на подання скарги на судове рішення до вищої судової інстанції (апеляційної, касаційної або до Верховного Суду України).
Акцентовано, що суд касаційної інстанції, впливаючи на забезпечення єдності судової практики, виступає як механізм виправлення судовою системою помилок та вказує на шляхи однакового правозастосування. Але право звернення до касаційного суду з метою забезпечення ефективного функціонування судової системи пов’язується із найбільшими обмеженнями. Щодо Верховного Суду України, то він, не будучи визначеним в інстанційному розумінні, повинен мати змогу переглядати рішення судів касаційної інстанції, але виключно з питань застосування норм права (як матеріальних, так і процесуальних) у відповідних процедурах, які мають утверджувати його статус найвищого судового органу в системі судів загальної юрисдикції. |
