ПРАВОВИЙ СТАТУС ІНСТИТУТУ СУДОВОЇ ВЛАДИ У КОНТЕКСТІ СУДОВО-ПРАВОВОЇ РЕФОРМИ В УКРАЇНІ

Короткий зміст

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність вибраної теми дослідження, зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами, визначено мету, завдання, об’єкт, предмет та методи дослідження, сформульовано наукову новизну та практичне значення одержаних результатів, наведено відомості про їх апробацію та впровадження, кількість публікацій, структуру й обсяг роботи.

Розділ І «Теоретико-метододологічні засади дослідження правового статусу судової влади в Україні »  складається з трьох підрозділів, де розглянуто актуальні питання становлення та реформування правового статусу інституту судової влади в Україні, досліджено судову практику з позиції особливого виду джерела права, проаналізовано зарубіжний досвід у вдосконаленні правового статусу інституту судової влади.

У підрозділі 1.1 «Теоретико-методологічна характеристика становлення та реформування правового статусу інституту судової влади в Україні» на підставі теоретико-методологічного аналізу та дослідження етапів розвитку і становлення правового інституту судової влади визначено, що в наукових поглядах на це питання чітко простежувалися два напрями, умовно названі організаційним та функціональним. Перший полягає в спробі визначити інститут судової влади у системі судових органів держави, інший підхід – у його розумінні як діяльності з безпосереднього розгляду судових справ.

Доведено, що визначити правовий статус інституту судової влади як джерело особливих повноважень у вирішенні конфліктів або тільки як системи судових органів і назвати одну з його складових важливішою порівняно з іншою неможливо. Зазначено, що не може існувати повноваження у вирішенні соціальних конфліктів поза системою органів, яким ці повноваження надані, як неможливо уявити судову установу, не наділену такими повноваженнями. Суд, правосуддя і судова влада як інституційні складові єдиної системи, – поняття взаємопов’язані: правосуддя в Україні здійснюється винятково судом. Це основний постулат у визначенні правової сутності інституту судової влади.

На основі теоретичного аналізу інституту судової влади визначено такі його ознаки:

а) є своєрідним арбітром, який вирішує спір і висловлюється тільки щодо окремих казусів і ніколи щодо загальних засад;

б)обов’язковість виконання прийнятих рішень (преюдиція судової влади);

в)належить до так званої системи стримувань і противаг, які є лише наслідком різної сутності влади.

У підрозділі 1.2 «Судова практика як особливе джерело національного законодавства» обґрунтовано, що юридична і, відповідно, судова практика повинна мати дві основні складові: 1) юридичну діяльність, елементами змісту якої є її об’єкти, суб’єкти, учасники, юридичні дії, засоби і способи їх здійснення, результат, що дозволяє задовольнити індивідуальну або суспільну потребу; 2) соціально-правовий досвід, сформований на основі юридичної діяльності, елементами якого є правоположення, вироблені в ході багаторічної практики приписів загального характеру, які акумулюють соціально цінні та стабільні аспекти конкретної юридичної діяльності.

Виокремлено елементи правового статусу інституту судової влади, зокрема: принципи та функції інституалізації судової влади; правова роль інституту судової влади; правовий статус судді як основного елемента інституту судової влади; засоби і способи здійснення правосуддя судовою владою.

Встановлено особливості судової практики інституту судової влади, зокрема:

1) важливість судової практики для вдосконалення національного законодавства;

2) судовими актами, тобто безпосереднім джерелом права, на наш погляд, є рішення Конституційного Суду України, постанови Пленумів вищих судових інстанцій, рішення судів, що скасовують незаконні нормативні акти у здійсненні судового нормативного контролю, а також тлумачення нормативних правових актів;

3) юрисдикційні акти, що утворюють судову практику, можуть претендувати на роль особливих, додаткових джерел права за умови, що ці акти мають характер офіційних документів і публікуються в спеціальних виданнях;

4) приймаються в певній процедурно-процесуальній формі;

5) мають владний, обов’язковий характер і підлягають виконанню на всій території України;

6) їх зміст становлять загальні нормативні або індивідуально-конкретні юридичні роз’яснення;

7) здійснюють безпосередній регуляторний вплив на суспільні відносини, систему законодавства і беруться до уваги правотворчими органами у його оновленні;

8) за своєю сутністю є підзаконними, особливими допоміжними правовими актами;

9) забезпечуються різними засобами юридичного захисту, в тому числі заходами державного примусу.

На підставі вивчення зарубіжного досвіду в підрозділі 1.3 «Досвід зарубіжних країн у вдосконаленні правового статусу інституту судової влади» виокремлено ряд особливостей:

– у світі склалися два основні варіанти організації судового вирішення спорів у сфері діяльності публічної адміністрації. Один з них втілений у більшості розвинутих країн континентально-європейської (статутної) системи права і передбачає існування організаційно відокремлених структур у межах судової влади: окремої спеціалізованої гілки адміністративних судів чи окремої установи адміністративної юстиції (наприклад, в Австрії, Франції, Німеччині, Італії, Польщі, Чехії, Литви, Латвії, Естонії, Туреччини) або спеціалізованих адміністративних палат у структурі загальних судів чи окремих суддів, які спеціалізуються на розгляді справ (наприклад, у Іспанії, Нідерландах, Швейцарії, Молдові). Безумовною перевагою такої моделі є професіоналізм і досвідченість професійних суддів, зважаючи на їхню чітку спеціалізацію. Особливість цієї моделі полягає також в існуванні особливої процедури розгляду судами адміністративних справ. У державах англосаксонської (прецедентної) системи права повноваження щодо розгляду позовів проти адміністрації належать загальним судам (у Великій Британії, Канаді, Індії та ін.);

– тенденції розвитку інституту судової влади західноєвропейських країн передбачають створення самостійних та незалежних органів суддівського врядування, які вирішують головні питання щодо діяльності суддів: підбору, просування по службі, переведення, дисциплінарної відповідальності та ін. Однією з гарантій незалежності таких органів є створення їх на основі представництва трьох гілок влади, серед яких переважає судова. Діяльність таких органів полягає в забезпеченні незалежності суддів шляхом збалансування політичного впливу законодавчої чи виконавчої влади в кадрових питаннях організації судової влади. Важливу роль у становленні самостійності такого органу відіграє його склад, у якому представлена половина або більшість суддів. Порядок формування цих органів створює умови для утвердження суддівського самоврядування та одночасно сприяє запобіганню корпоративної суддівської замкнутості.

У розділі ІІ «Функціонально-правові засади інституалізації судової влади в Україні» ґрунтовно проаналізовано принципи та функції інституалізації судової влади, визначено правову роль національних інститутів судової влади, досліджено особливості правового статусу судді як суб’єкта реалізації інституту судової влади в Україні.

У підрозділі 2.1 «Принципи та функції інституалізації судової влади в Україні» виокремлено такі визначальні для інститутів судової влади принципи, як: поширення юрисдикції судів на всі правовідносини, що виникають у державі; звернення до суду безпосередньо на підставі норм Конституції; оскарження до суду рішень чи дій (бездіяльності) органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб; конституційного контролю, відповідно до якого встановлені Конституцією України засади здійснення конституційного контролю відображені в повноваженнях Конституційного Суду України щодо вирішення питань про відповідність Конституції України законів та інших нормативно-правових актів; здійснення судочинства винятково Конституційним Судом України та судами загальної юрисдикції; обов’язковість рішень судів; незалежності і недоторканності суддів; територіальності та спеціалізації судів загальної юрисдикції.

У цьому підрозділі обґрунтовано думку про принципову неможливість розроблення єдиної, універсальної, придатної для будь-яких інституційних умов моделі судової системи та її функцій. Однак конструювання генетичних ідеальних типів цієї системи, зокрема її функціональної складової, щоб дослідити за їх допомогою зміст, форми і напрями соціально-професійної діяльності систем судочинства, які реально діють у різних країнах сучасного світу, на нашу думку, не тільки можливо, але й необхідно. Ці переконання дали змогу сформулювати гіпотезу про те, що суть згаданих функцій і ролей у системі національної безпеки зумовлено насамперед типом взаємодії між судовими та іншими державними органами у вдосконаленні правового статусу інститутів судової влади.

Встановлено, що функція судової влади – це основні напрями її реалізації, роль і призначення судової влади в суспільстві. На основі наведеного тлумачення понять визначено, що головною функцією судової влади як складової влади держави є судовий захист прав і свобод людини і громадянина, а формою реалізації судової влади є правосуддя, яке здійснюється завдяки цивільному, адміністративному, господарському, кримінальному та конституційному судочинству.

Зазначено, що функції інституалізації інституту судової влади, які є об’єктивно необхідними напрямами діяльності і способами її реалізації, входять у повноваження законодавця, який у прийнятих ним актах і в визначених Конституцією параметрах деталізує принцип поділу влади, зокрема за допомогою визначення меж повноважень відповідних органів.

У підрозділі 2.2 «Правова роль національних інститутів судової влади в Україні» доведено, що теоретичне дослідження сутності правової ролі інститутів судової влади досить давно є предметом вивчення не лише представників юридичної науки, а й філософії, соціології тощо. Ще Платон, досліджуючи визначальну роль суду, зазначав, що метою правосуддя є не тільки кара, але й примирення сперечальників. Призначення судів він за важливістю ставив у один ряд із призначенням правителів.

Обґрунтовано, що суттєве місце в системі інститутів конституційного права належить інститутам судової влади, які представлені нормами права, що регулюють суспільні відносини в галузі правосуддя. Проведена в Україні судово-правова реформа, яка ознаменувалася прийняттям 7 липня 2010 р. Закону України «Про судоустрій і статус суддів», підтвердила важливість таких інститутів для системи національного права України.

В підрозділі досліджено, що правова роль інститутів судової влади полягає в тому, що:

1) здійснення судової влади сприяє забезпеченню правової рівності всіх соціальних груп і прошарків населення перед законом;

2)реалізація судової форми діяльності характеризується певною спрямованістю на здійснення судової політики в державі;

3) необхідність системи правосуддя зумовлена виникненням у суспільстві конфліктів, які потребують постійного вирішення;

4)судова влада є незалежною і покликана до здійснення правосуддя за допомогою правозастосовної діяльності;

5) здійснення правосуддя зумовлюється прагненням держави захистити від протиправних посягань встановлений нею порядок управління; самостійність судової гілки влади означає, що відносини між усіма гілками (законодавчою, виконавчою, судовою) повинні налагоджуватися тільки на підставі та в межах закону. Ні Президент, ні законодавча, ні виконавча гілки влади не мають права чинити будь-який тиск на суддів, не є правомочні, крім, як у встановленому законом порядку, змінювати їхній статус.

У підрозділі 2.3 «Правовий статус судді як суб’єкта реалізації інституту судової влади в Україні» зазначено, що правовий статус професійного судді характеризує обсяг правових можливостей, певну міру свободи поведінки носія судової влади. За своєю сутністю він є спеціальним різновидом професійного статусу, оскільки йдеться про виняткові правові можливості посадової особи судової влади, якій надаються відповідні правові можливості для ефективної професійної діяльності.

Правовий статус судді як основного інституту судової влади визначено як сукупність передбачених конституцією та законами фундаментальних і невідчужуваних прав, свобод та обов’язків судді, а також повноважень органів судової влади та органів спеціальної компетенції, їх посадових і службових осіб у різних організаційних та функціональних сферах вчинення правосуддя. Специфіка правового статусу судді як різновиду соціально-професійного статусу полягає у тому, що тільки судді мають виняткову можливість виконувати певну соціальну роль – реалізовувати судову владу.

У розділі спростовується наявність правоздатності у судових органів, водночас введено в понятійний апарат такі терміни, як «правосуб’єктність» та «компетенція». З огляду на вищевикладений зміст правосуб’єктності, зазначене поняття не відрізняється від загально прийнятого поняття компетенції. Тому визначати правове становище органу судової влади незалежно від інстанції має або правосуб’єктність, або компетенція.

Розділ ІІІ «Концептуальні підходи до вдосконалення правового статусу інституту судової влади в Україні» складається із трьох підрозділів, у яких висвітлено пошук концептуальних підходів до удосконалення правового статусу інституту судової влади.

У підрозділі 3.1 «Реформування інституційної складової організації забезпечення діяльності судової влади в умовах правової модернізації судочинства» доведено, що функція організаційного забезпечення діяльності суду має бути зосереджена в руках адміністратора суду, без залучення голови суду до виконання невластивих йому госпо­дарських завдань. Апарати судів слід безпо­середньо підпорядкувати Державній судовій адміністрації України (ДСА). Саме завдяки діяльності ДСА України можна говорити про значне підвищення рівня органі­заційного забезпечення роботи судів, створення та впровадження нових технологій, інновацій у матеріально-технічне обслуговування органів судочинства.

Зважаючи на те, що Закон України «Про судоустрій і статус суддів» вказує на те, що ДСА України є лише органом, який здійснює організаційне забезпечення судів та не визначає його місце щодо судоустрою України, запропоновано визначити правовий статус ДСА України як спеціального органу виконавчої влади в складі судоустрою України.

Покладення в основу систе­матизації видів забезпечувальної діяльності ДСА України ознаки однорід­ності забезпечувальних дій, які вона виконує в межах повнова­жень, виокремлено такі види діяльності цього інституту: представницьку в бюджетно-фінансових відносинах; організаційно-забезпечувальну; кадрову; інформацій­но-аналітичну. Крім того, доведено необхідність внести до переліку видів діяль­ності, що визначений на підставі норми ст. 146 Закону № 2453-УІ, такі види: контрольна діяльність; до­тримання режиму державної таємниці; розгляд звернень громадян. На нашу думку, представницька діяльність у бюджетно-фінансо­вих відносинах має бути замінена на фінансово-бюджетну.

Доведена доцільність зміни підходу до форму­вання вищих органів суддівського са­моврядування. З цією метою Рада суддів України (РСУ), як вищий орган суддівського самовря­дування, має формуватися за визначе­ними законом квотами, щоб забезпе­чити пропорційне представництво судів усіх рівнів та спеціалізацій. РСУ доцільно наділити повноважен­ням призначати суддів на адміністра­тивні посади в судах та контролювати їхню діяльність. Судді, які перебува­ють на адміністративних посадах, не повинні входити до її складу, оскільки саме завдяки домінуванню суддів Вер­ховного Суду та голів судів у РСУ уже тривалий час цей орган є інструментом керівництва Верховного Суду для управління судами.

У підрозділі 3.2 «Пріоритети національної судово-правової політики» на підставі аналізу проблем, які негативно впливають на судово-правову реформу в Україні, визначено першочергові заходи їх подолання. Зокрема, це обов’язкове опублікування в спеціалізованому друкованому виданні та на спеціальному офіційному сайті в Інтернеті всіх судових рішень; жодне рішення суду не повинно мати юридичної сили до відповідної реєстрації в органах юстиції та офіційного опублікування; особи, звільнені з посад суддів Верховною Радою через звинувачення, повинні бути позбавлені права на роботу в судах та на інших відповідальних посадах, бути вибраними народними депутатами, Президентом України; законодавство має передбачати нормування роботи судів відповідно до кількості фізичних, юридичних осіб у місцевості, яку обслуговує суд, та кількості справ, що надійшли до суду за відповідний період.

У підрозділі виокремлено можливі напрями стратегічного розвитку судово-правової політики: запозичення зарубіжної моделі; становлення типової моделі, що відповідає певній групі держав; індивідуальний напрям реформування судової системи. Останній напрям визначений як пріоритетний за загальнотеоретичного підходу у виборі остаточного результату реформування судової гілки державної влади над методом аналогії. Загальнотеоретичний підхід ґрунтується на інтеграції засад системних закономірностей положень низки релевантних приписів теорії державного управління, теоретичних засад судоустрою, філософії права, соціології, загальних теорій держави і права й систем тощо.

У результаті огляду напрямів судової реформи зроблено висновок про доцільність додержання індивідуального підходу до визначення остаточного, бажаного стану судової системи. Запозичення окремих або типових моделей судоустрою європейських країн є неприйнятним для України через брак органічно подібних моделей і некоректності копіювання досвіду інших країн під час радикальних реформ.

У підрозділі 3.3 «Вдосконалення взаємодії інституту судової влади України з іншими державними інститутами» встановлено, що правотворча діяльність судів можлива тільки в разі певної видозміни ролей і цілей органів державної влади, які належать до цієї діяльності, значення інститутів судової влади у правотворчості полягає в тому, що їхня діяльність повинна бути спрямована на забезпечення законодавчих органів інформацією про недоліки, прогалини та колізії в законодавстві.

Запропоновано як нову формулу взаємодії законодавчої і судової влади модель розвитку інституту парламентських розслідувань, що існує в різних державах світу, з метою парламентського контролю над інститутами виконавчої влади, іншими владними структурами в межах чинної системи стримувань і противаг. Особливо ефективний цей інститут в сфері протидії корупції. У цьому контексті необхідно в законодавчому порядку зобов’язати Генерального Прокурора брати до уваги результати парламентських розслідувань для попереднього слідства і скеровувати їх в судові органи. 

Доведено, що взаємодія інститутів судової влади з іншими державними інститутами здійснюється за допомогою прямих і зворотних зв’язків. До таких найважливіших зв’язків треба зарахувати прямі і зворотні зв’язки між законодавчими, виконавчими та судовими органами державної влади, що виникають під час підготовки законопроектів за участю представників різних державних органів, аналізу правозастосовної діяльності, здійснення делегованого правозастосування.