У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації, визначено мету й завдання дослідження, відображено наукову новизну, теоретичне і практичне значення отриманих результатів, їх апробацію та можливості практичного застосування.
У першому розділі дисертаційної роботи – “Теоретико-методологічні засади сільського розвитку і його потенціалу”– здійснено аналіз і теоретичні узагальнення понять, що описують процес сільського розвитку і характеризують його потенціал, та запропоновані нові підходи до наукового розуміння концепції сільського розвитку й оцінки його потенціалу.
Встановлено, що в наукових дослідженнях та в практиці державного управління все ще переважає галузевий підхід і територіальна відокремленість у вирішенні проблем агропромислового виробництва та соціальних питань, внаслідок чого функціональна роль аграрного сектору обмежена виробничою сферою. Розвиток сільських територій відбувається без узгодження з результатами виробничої діяльності, що позбавляє цей процес фінансових джерел і відображає неадекватність суспільно-економічних відносин. Це знайшло відображення в теоретичних визначеннях основних наукових понять і дефініцій, що описують процес розвитку сільських територій, розкривають його чинники, рушійні сили і механізми.
На відміну від поширених підходів, сільський розвиток розглядається нами як специфічний спосіб здійснення суспільно-економічних відносині їх конкретний стан, за якого товари і суспільні блага, що їх продукує економічний потенціал аграрного сектору, за певних інституціональних умов і механізмів розподіляються між суб’єктами цих відносин з урахуванням інтересів сільського населення та забезпечують стале зростання його добробуту і покращання умов проживання.
Ключовим у цьому визначенні є концентрація уваги на економічних відносинах, які повинні видозмінюватись відповідно до пріоритетів і цілей сільського розвитку. Саме економічні відносини та їх зміст є визначальним способом перерозподілу доходів, що їх може генерувати економічний потенціал села і сільської території, зміна якого може краще і повніше задовольняти інтереси сільського населення та відповідати загальнодержавним інтересам.
Об’єктом сільського розвитку є сільська спільнота як триєдина система – господарство, населення, територія, – що визначає необхідність розглядати їх у комплексі окремих складових: розвиток сільської економіки як господарської системи, розвиток сільських громад, розвиток сільської території. За такого підходу сільський розвиток як узгоджена система складових розглядається у взаємозв’язку і взаємозумовленості, у тому числі йдеться про такі складові, як соціально-господарська (враховуючи розподіл за організаційно-правовими формами), соціально-територіальна (соціальний розвиток сільських поселень) та соціально-демографічна (характеризує населення).
Економічний потенціал сільського розвитку розглядається нами як сукупність можливостей, створюваних окремими чинниками, які при їх взаємодії за відповідних інституціональних умов перетворюються на здатності під впливом сприйнятих суспільством механізмів створювати блага та розподіляти їх належним чином в інтересах усіх учасників аграрних ринкових відносин з метою забезпечення загального добробуту сільського населення і сталого процесу розвитку всієї суспільно-економічної системи.
У контексті оновленого змісту сільського розвитку проаналізовано екзогенні та ендогенні чинники сільського розвитку у виробничій і соціальній сферах та розглянуто роль і функції людського капіталу в процесі формування економічного потенціалу сільського розвитку.
Оскільки сільський розвиток як економічна категорія має просторовий, поселенський, природний, функціональний, ресурсний, галузевий, територіальний, економічний, соціальний, екологічний та інші виміри, методика дослідження його процесу побудована на історичному та інституціональному підходах у виборі методів дослідження.
Сформульоване власне бачення методики оцінки рівня розвитку соціальної сфери села. Вибрано критерії рівня розвитку, що використовуватимуться в подальших розрахунках. Далі, виходячи із значення цих критеріїв, кожній територіальній одиниці присвоюють відповідний ранг: для об’єкта з найкращим значенням критерію – ранг 1, з найгіршим – останній ранг. Визначено середній ранг рівня розвитку соціальної сфери окремих сільських територій як відношення суми рангів критеріїв оцінки рівня розвитку соціальної сфери села до кількості критеріїв. Це дозволяє отримати об’єктивні оцінки стану економічного потенціалу, сформулювати припущення про напрями розвитку всього процесу, обґрунтувати стратегію і модель сільського розвитку та шляхи її реалізації на перспективу.
У другому розділі дисертаційної роботи– “Аналіз потенціалу сільського розвитку та його чинники”– з означених вище теоретичних позицій проаналізовано склад основних чинників, що визначають потенціал сільського розвитку, стан їх взаємодії на сільських територіях у Львівській області.
До основних чинників, що формують економічний потенціал сталого сільського розвитку, зараховуємо – виробничий чинник у його матеріально-речовому вимірі, соціально-інфраструктурний, людський капітал. Формування умов для сталого сільського розвитку визначається взаємодією цих чинників.
Сільське господарство Львівщини протягом досліджуваного періоду (1996–2010 рр.) пройшло критичне нижнє значення основних економічних параметрів і набуло певного розвитку. У 2010 році у Львівській області частка населення, зайнятого в сільському господарстві, становила 16,1% від загальної кількості зайнятих в економіці, а вироблено в галузі було 10,1% валової доданої вартості. У цьому році порівняно з 2005 роком виробництво валової продукції сільського господарства з розрахунку на одного жителя області зросло на 5,1%.
Трансформації у сфері виробництва привели до змін у соціальній та інфраструктурній сферах. У сільській місцевості Львівської області спостерігалось поступове скорочення кількості населення, оскільки коефіцієнт смертності перевищував коефіцієнт народжуваності. Відбувалося зменшення людності сіл. Найбільш відчутно це проявилось у Перемишлянському (зменшення протягом 2003–2010 років на 14,5%) та Жидачівському (на 11,9%) районах. Лише у наближеному до м. Львова Пустомитівському районі середня людність села зросла протягом цього періоду на 37 осіб, або 4,0%.
Для визначення характеру територіального розміщення об’єктів виробничої та соціальної інфраструктури було проведено групування районів області за типами розселення сільських поселень за двома основними показниками (середньою людністю села та відстанню між селами), у результаті чого було виділено три групи поселень. До першої групи увійшли райони, де переважали малі села, щільно розміщені між собою, до другої – райони, де середні за людністю села щільно розміщені між собою, до третьої – райони, де середні села не надто щільно розміщені між собою. Відповідно виділені три типи розселення, характерні для досліджуваного регіону.
Проведений аналіз засвідчив, що найбільш ефективно сільськогосподарські підприємства функціонують у тих 8 районах області, що належать до другого типу розселення, тобто увійшли в другу групу (середні села, щільно розміщені між собою)
