ІНСТИТУЦІЙНІ МЕХАНІЗМИ РЕГУЛЮВАННЯ БАНКІВСЬКИХ КРИЗ У КРАЇНАХ ЦЕНТРАЛЬНО-СХІДНОЇ ЄВРОПИ Автореферат

У вступі обґрунтовано актуальність теми, визначено мету та завдання, об’єкт, предмет і методи дослідження, розкрито науково новизну, теоретичне та практичне значення одержаних результатів.

У першому розділі дисертації – “Теоретико-методологічні засади інституційних механізмів регулювання банківських криз” – охарактеризовано еволюцію поглядів та розкрито сутність поняття банківська криза, інституції та інституційні механізми регулювання банківських криз, удосконалено класифікацію банківських криз та проаналізовано головні інституційні механізми регулювання банківських криз, які застосовували у світовій практиці в період 1970–2008 рр.

У сучасній економічній науці є чимало поглядів, присвячених дослідженню поняття та класифікації банківських криз. На їх основі запропоновано своє визначення поняття банківська криза. Банківську кризу розглядаємо як такий стан банківської системи, якому властиві різкі відпливи капіталів, нездатність і неспроможність суб’єктів системи дотримуватися обов’язкових вимог банківської діяльності, виконувати покладені на них функції та взяті зобов’язання, що може призвести до глобальних негативних наслідків і вимагає ефективних дій як від управлінців банківських установ,так і від органів державного управління.

Систематизуючи дослідження, присвячені класифікації банківських криз, формуємо свою, класифікацію банківських криз, на підставі таких ознак: за віддаленістю наслідків, географічним поширенням, жорстокістю і глибиною наслідків, масштабністю, походженням, причиною виникнення, регулярністю прояву, рівнем складності, силою впливу на економіку, складом, ступенем передбачуваності, тривалістю та формою прояву.

Аналізуючи поняття інституційних механізмів в економіці, інституційний механізм регулювання банківських криз визначено як послідовність певних етапів, а також сукупність методів і способів, за допомогою яких головні інституції досягають поставлених цілей – врегулювання банківської системи та виведення її із кризового стану. Головними інституціями регулювання банківської системи, отже, і регулювання банківських криз, є парламент, уряд і безпосередньо орган банківського регулювання та нагляду, який є головним органом державного регулювання. Як один з можливих інститутів регулювання банківських криз розглядаємо Базельський комітет та його “Основні принципи ефективного нагляду”, “Базель І”, “Базель ІІ” та “Базель ІІІ”, запропоновані для подолання кризових явищ у банківській сфері. Запропоновані угоди та правила мають рекомендаційний характер. Проте, зважаючи на кризові події 2008–2009 рр., рекомендації Базельського комітету, а особливо спеціально розроблена для регулювання та подальшого уникнення банківських криз угода “Базель ІІІ”, набувають дедалі більшої актуальності. Саме тому для усіх країн, що зазнали банківської кризи важливим та потрібним кроком на шляху регулювання та подолання банківської кризи є якщо не запровадження “Базеля ІІІ”, то хоча б використання рекомендацій цієї угоди та проведення запропонованих трансформацій у банківській сфері.

Інституційні механізми регулювання банківських криз умовно поділено на дві групи: заходи, що спрямовані на стримування банківської кризи, та заходи, що спрямовані на розв’язання кризи.

До першої групи заходів ми зачисляємо короткострокові дії, що не вимагають значного залучення державних коштів чи створення нових інституцій. До цієї групи належать банківські канікули (зупинка роботи банку на деякий час), замороження депозитів (урядова заборона банкам видавати достроково депозити чи збільшувати кредитування), урядові гарантії депозиторам (зобов’язання, які бере на себе уряд з метою відновити довіру депозиторів та запобігти швидкому відпливу капіталу) та підтримка ліквідності банків (зазвичай у вигляді кредитів рефінансування від центрального банку).

До другої групи заходів (заходи розв’язання банківської кризи) належать дії, які вимагають залучення значних фінансових ресурсів, частого створення нових інституцій і є довгостроковими у часі їх здійснення. Сюди ми відносимо: невтручання (уряд не реагує або реагує лише частково на проблеми банківського сектора), націоналізацію, закриття чи злиття банків, продаж активів банку, страхування депозитів (хоча набагато ефективнішим цей захід, коли впроваджується, ще до настання кризи), використання компаній управління активами (компаній, що здійснюють діяльність з управління активами банків чи інших довірених інституцій), використання заходів монетарної політики (інфляція, знецінення валюти тощо) та рекапіталізація банків (відокремлення неплатоспроможних банківських позик і їх організаційна реструктуризація під новим управлінням і керівництвом).

У другому розділі роботи – “Банківські кризи у країнах Центрально-Східної Європи. Канали поширення банківських криз” – проаналізовано банківські кризи, що були в країнах Центрально-Східної Європи (ЦСЄ). На підставі методологічних підходів і часових рядів статистичних даних здійснено детальний аналіз поширення банківських криз на сусідні країни з початку 1990-х років і до 2008 року. Також визначено головні канали поширення банківських криз.

Аналізуючи банківські кризи в країнах Центрально-Східної Європи, здійснено їх поділ на три історичні етапи:

- кризи міжвоєнного періоду – відбулися в період між Першою та Другою світовими війнами, основним поштовхом для яких була світова економічна криза 1929-1933 рр. Сюди віднесено кризи у Польщі (1926), Естонії (1930), Латвії (1931), Польщі (1931), Румунії (1931), Угорщині (1932) та Чехословаччині (1931);

- кризи 90-х років – в основному пов’язані зі змінами, що відбувалися у цих країнах внаслідок розпаду СРСР та світової економічної кризи 90-х років. Сюди віднесено 21 банківську кризу в таких країнах: Албанія (1992), Білорусь (1995), Боснія та Герцеговина (1992), Болгарія (1995), Хорватія (1996), Чехія (1991), Естонія (1992, 1994), Угорщина (1991), Латвія (1994), Литва (1995), Македонія (1993), Республіка Польща (1991), Румунія (1990), Російська Федерація (1995, 1998), Словаччина (1991), Словенія (1993) та Україна (1997);

- кризи ХХІ ст. – передумовою їх стала світова фінансова криза 2007–2008 рр. Сюди віднесено наступні 6 криз: у Латвії (2008), Російській Федерації (2008), Україні (2008), Угорщині (2008) та Білорусі (2011).

Виокремлено два основні типи поширення банківської кризи (“повільне перетікання” та “швидке згорання”), та два шляхи поширення банківської кризи (крос-зв’язки та спільні шоки). Крос-зв’язки – це ті шляхи зараження, якими зміни в економіці однієї країни спричиняють подібні зміни в економіці іншої країни через зв’язки між ними (фінансові, банківські, торгівельні тощо). Спільні шоки – це ті шляхи зараження банківською кризою, коли проблеми виникають відразу у кількох країнах (зокрема і сусідніх), але спричинені впливом інших зовнішніх чинників.

Розроблено методику для виявлення головних каналів поширення банківських криз на сусідні країни. Для цього проаналізовано поведінку основних макроекономічних показників у 68 кризових країнах світу та у їхніх сусідів. Макроекономічні показники було поділено на групу крос-зв’язків (відношення ставки кредитування до депозитної, ставку кредитування та депозитну ставку, валютний курс, експорт, імпорт та умови торгівлі) та спільних шоків (грошову масу (М2), відсоткову ставку, співвідношення грошової маси (М2) до резервів, рівень резервів, інфляція та ВВП).

На підставі цих даних проведено дослідження зміни кореляції між вибраними макроекономічними показниками у кризовій та сусідніх країнах, адже саме високий показник зміни кореляції (а не саме її значення) можна інтерпретувати як сигнал зараження. У групі спільних шоків найбільшу зміну кореляції виявили показники відсоткової ставки та резервів, у групі крос-зв’язків – валютний курс та імпорт.

На підставі проведеного тесту Грейнджера визначено, зміна яких головних макроекономічних показників у кризовій країні мала вплив на зміну аналогічних показників у сусідніх країнах, а також з яким лагом це відбувалося. У групі спільних шоків такими показниками виявилися резерви та відношення грошової маси до резервів, у групі крос-зв’язків – депозитна ставка, відношення депозитної ставки до кредитної та умови торгівлі.

Проведені тести дають змогу виділити такі канали поширення банківських криз на сусідні країни:

- канал міжнародної торгівлі – простежується у зміні кореляцій показника імпорту та у впливі показників імпорту та умов торгівлі на аналогічні показники у сусідніх країнах у причинному тесті Грейнджера. Також цей канал є швидким каналом поширення кризи, зараження через який відбувається у перших півроку кризи.

- канал валютно-кредитних відносин – простежується у зміні кореляцій показників відсоткової ставки, золотовалютних резервів, валютного курсу та у впливі показників відношення грошової маси до резервів на аналогічний показник у сусідніх країнах. Зараження цим каналом є повільнішим, аніж у першому випадку і відбувається протягом двох-трьох кварталів.

У третьому розділі роботи – “Механізми регулювання банківських криз у країнах Центрально-Східної Європи” – досліджено головні інституційні механізми стримування та регулювання банківських криз, що були застосовані країнами ЦСЄ, визначено вплив залучення державних фінансових ресурсів на ефективність регулювання банківських криз у країнах ЦСЄ. Також досліджено вплив незалежності центрального банку на ефективність регулювання банківських криз у країнах ЦСЄ.