СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНІ РУХИ В ПІВДЕННОУКРАЇНСЬКОМУ РЕГІОНІ НА ПОЧАТКУ ХХ СТ.



Назва:
СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНІ РУХИ В ПІВДЕННОУКРАЇНСЬКОМУ РЕГІОНІ НА ПОЧАТКУ ХХ СТ.
Тип: Автореферат
Короткий зміст:

 

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У першому підрозділі розділу “Історіографія, джерельна база та теоретико-методологічні засади дослідження”, який має назву “Стан наукової розробки проблеми”, з’ясовано ступінь висвітлення теми у науковій літературі, вказано на відсутність комплексних праць з проблеми у вітчизняній і зарубіжній історіографії.

Історія вивчення досліджуваної проблеми пройшла кілька етапів: 1) дорадянський; 2) радянський; 3) сучасний.

У дорадянський період з’явилися роботи узагальнюючого характеру, присвячені політичному життю Російської імперії початку ХХ ст., в яких було зроблено перші спроби проаналізувати діяльність політичних партій і організацій на Півдні України. Праці вчених дорадянського періоду умовно можна поділити на декілька груп. До першої належать узагальнюючі роботи з історії політичних рухів і партій у Російській імперії[1]. Другу групу досліджень складають студії з історії окремих напрямків суспільно-політичних рухів у Російській імперії, зокрема українського національного руху. Цей рух досліджували не лише його учасники, а й представники царської влади, які вважали український рух південноруським сепаратизмом[2]. Окрема група дорадянської історіографії досліджуваної проблеми – роботи з історії окремих політичних сил[3]. В цей період сучасники намагались дослідити і регіональний рух на Півдні України: описувались спроби створення Південноросійської республіки в 1905 р.[4]. Зверталась увага на проблему співвідношення інтересів діячів українського руху і місцевих підприємців, невдоволених економічною політикою царату щодо регіону[5].

За радянського періоду дослідження суспільно-політичних рухів набули характеру історичних студій, сильний вплив на які мав політичний чинник. Роботи радянських істориків, у яких побіжно висвітлено проблеми суспільно-політичних рухів Півдня України початку ХХ ст., можна поділити на кілька груп. По-перше, це узагальнювальні роботи, присвячені політичним процесам і загальноімперським політичним силам, партіям національних меншин у Російській імперії[6]. Ці сюжети аналізувалися і західними фахівцями з політичної історії Росії початку ХХ ст., зокрема Х. Сєтоном-Уотсоном[7].

Другу групу складають студії з історії окремих політичних сил – українських, загальноімперських, а також політичних партій і організацій національних меншин. Дослідження українського руху через політичні причини не були популярними. Винятком є студії вчених 20-х і 80-х рр. ХХ ст., коли історики мали більшу дослідницьку свободу[8]. Так, у 1920-х рр. видані роботи учасників українського руху М. Гермайзе і А. Риша, присвячені українським соціалістам. Окремі сюжети з історії українського руху на Півдні України частково розроблялись іноземними вченими, зокрема польськими[9].

У радянський період вітчизняні дослідники основну увагу приділяли історії РСДРП[10]. Робилися спроби проаналізувати діяльність російських есдеків на регіональному рівні. Було видано низку монографій з історії парторганізацій КПУ  південних областей України, в яких висвітлювалась історія діяльності РСДРП на початку ХХ ст.[11]. Історія РСДРП привертала увагу й іноземних науковців. Зокрема, Є. Вайлдмен, аналізуючи процес виникнення меншовизму, характеризує діяльність РСДРП в Одесі та Катеринославі[12].

Історія інших загальноімперських соціалістичних сил, а також ліберальних і консервативних партій та організацій практично не розроблялась вітчизняними вченими у радянський період. Над цими проблемами працювали лише окремі дослідники 1920-х рр. – Б. Горев, С. Черномордик та ін.[13], а пізніше – В. Комін, Д. Павлов, В. Шелохаєв та ін.[14]

У СРСР науковці приділяли неоднакову увагу історії окремих національних меншин у Російській імперії на початку ХХ ст. Відносно добре дослідженими були лише питання єврейського соціалістичного руху. У 1920-х рр. в цьому напрямку працювали Н. Бухбіндер, М. Рафес та ін.[15]. Окремі сюжети з історії національних меншин у Російській імперії вивчалися науковцями соціалістичних країн Центрально-Східної Європи. Зокрема, в 70–80-х рр. ХХ ст. польським вченим З. Лукавським видані праці, присвячені ролі поляків у суспільно-політичних процесах у Російській імперії початку ХХ ст.[16]

Історія регіонального руху значною мірою залишалась поза увагою радянських дослідників. У другій половині 1920-х рр. М. Cлабченко та Д. Бованенко, аналізуючи економічний розвиток українських губерній на початку ХХ ст., дійшли висновку, що територіальна буржуазія, в боротьбі проти невигідної для неї колоніальної політики імперського уряду щодо України, ставила питання про організацію на території України окремої від Росії республіки[17]. Внаслідок політичних репресії 1930-х рр., жертвами яких стали обидва історика, вітчизняні студії з проблем регіонального руху в південноукраїнському регіоні було перервано. Близько 80 років ці питання не привертали увагу українських науковців. Але феномен регіоналізму активно досліджувався західними вченими. 

Політичні зміни початку 90-х рр. ХХ ст. відкрили значні можливості для вітчизняних дослідників української історії початку ХХ ст. Закриті книгосховища й архіви стали доступними для істориків, які змогли вивчати білі плями. Ці зміни стосувались і студій з історії суспільно-політичних рухів. Так, в Україні видані узагальнюючі праці, присвячені політичним партіям України початку ХХ ст.[18]. З’явилися дослідження з історії суспільно-політичних процесів на регіональному рівні[19].

Активно розробляються раніше закриті питання українського національного руху, зокрема історії українських національних партій[20]. Вивчаються також різні аспекти історії окремих політичних сил – соціалістичних[21], ліберальних[22] і націонал-радикальних[23]. Вітчизняні вчені приділяють увагу історії українського культурно-просвітницького руху; з’явилися роботи, у яких розглядається діяльність “Просвіт” Наддніпрянщини[24]. Сплеск наукового інтересу до українського руху початку ХХ ст. призвів до появи студій з історії Просвіт Півдня[25].

В умовах домінування національної парадигми в українській історіографії питанням історії загальноімперських партій і організацій в Україні на початку ХХ ст. приділяється менша увага[26]. Але з’явилися роботи з історії загальноімперських політичних сил на регіональному рівні, зокрема в 2009 р. в Дніпропетровську було захищено кандидатські дисертації, присвячені діяльності есерів на Півдні України і меншовиків на Катеринославщині[27].

Побіжно питання діяльності загальноімперських політичних сил на Півдні України на початку ХХ ст. розробляють і сучасні російські дослідники: побачили світ праці М. Леонова, присвячені есерам, Ю. Кір’янова – чорносотенцям та ін.[28].

Більш активно, порівняно з попереднім періодом, українські вчені вивчають історію рухів національних меншин. Найбільше з’явилося студій з історії єврейського національного руху[29]. Ця тема досліджується і на рівні південноукраїнського регіону[30]. В останні роки  посилився інтерес до історії національного руху німців[31], поляків[32] і татар[33].

Таким чином, в історіографії виникла диспропорція між фактологічними і узагальнюючими роботами. Мозаїка локальних процесів і подій в регіоні, описаних вченими, поки не створює чіткої і цілісної картини. На сьогодні історики не створили комплексного дослідження, присвяченого суспільно-політичним рухам південноукраїнського регіону початку ХХ ст.

У другому підрозділі Джерельна база дослідження” здійснено аналіз документів і матеріалів, залучених для розв’язання завдань дисертації.

Джерельна база дослідження складається з таких груп: 1) документи політичних партій і громадських організацій; 2) актові та діловодні документи органів державної влади; 3) публіцистичні твори свідків і учасників суспільно-політичних процесів; 4) матеріали преси; 5) наративні джерела (листування, спогади, мемуари).

З неопублікованих джерел у дисертації використано архівні документи фондів Центрального державного історичного архіву України в м. Києві (ЦДІАК України), Центрального державного архіву громадських об’єднань України (ЦДАГО України), Інституту рукопису Національної бібліотеки України ім. В. І. Вернадського (ІР НБУВ), Російського державного історичного архіву в Санкт-Петербурзі (РДIА), Державного архіву Російської Федерації в Москві (ДАРФ), Російського державного архіву соціально-політичної історії в Москві (РДАСПІ), Archiwum Aktiw Nowyh (Архіву актів нових у Варшаві; AAN), Державного архіву в Автономній республіці Крим (Держархів в АР Крим), Державного архіву Дніпропетровської області (Держархів Дніпропетровської обл.), Державного архіву Запорізької області (Держархів Запорізької обл.), Державного архіву Миколаївської області (Держархів Миколаївської обл.), Державного архіву Одеської області (Держархів Одеської обл.), Державного архіву Херсонської області (Держархів Херсонської обл.).

У фондах названих архівів зберігаються документи політичних партій і громадських організацій, актові та діловодні документи органів державної влади, а також наративні джерела. Так, для аналізу розвитку суспільно-політичних сил у регіоні на початку ХХ ст. використано фонди: Українська соціал-демократична партія. Центральний комітет та місцеві організації” (Ф. 266) ЦДАГО України, “Archiwum PPS” (“Архів ППС”), “Socialdemokracja Krolewstwa Polskiego і Litwy” (“Соціал-демократія Королівства Польського і Литви”) АAN, “Союз 17 октября. 1905–1907(Ф. 115), Всероссийский дубровинский союз русского народа. 1905–1917 (Ф. 116), Партия народной свободы (кадеты) (Ф. 523) ДАРФ, Херсонський комітет клубу об’єднаних організацій єврейських соціалістичних робітничих партій. 1906–1919 рр. (Ф. 282) Держархіву Херсонської обл., Всеобщий еврейский рабочий союз в Литве, Польше и России (Бунд) (1897–1921) (Ф. 271) РДАСПІ та ін.

Для характеристики суспільно-політичних процесів у регіоні, ставлення влади до їх учасників використані матеріали органів влади, зокрема фонди Департамент полиции Министерства внутренних дел. 1880–1917(Ф. 102) ДАРФ, Катеринославське губернське жандармське управління (Ф. 313) ЦДІАК України, Таврійське губернське жандармське управління (Ф. 706) Держархіву АР Крим,Канцелярія Миколаївського градоначальника (Ф. 229) Держархіву Миколаївської обл. та ін.

У процесі дослідження було залучено наративні джерела, які зберігаються у вітчизняних архівах – особисті фонди С. Шелухіна (ІР НБУВ, Ф. ХІ), І. Липи (Держархів Одеської обл., Ф. 164), М. Аркаса (Держархів Миколаївської обл., Ф. 468). Їх використання дозволило охарактеризувати діяльність цих осіб у рамках суспільно-політичних рухів, а також взаємини представників українського національного руху різних регіонів України на початку ХХ ст.

Всього у дисертації використано документи 51 фонду 2 центральних архівів України, 3 – Російської Федерації, 1 – Республіки Польща, 5 обласних архівів України і Державного архіву в Автономній республіці Крим.

Архівні джерела становлять лише частину загального документального комплексу. Значним масивом є опубліковані джерела різних типів.

Велика кількість програмових і статутних документів, матеріалів конференцій і з’їздів політичних партій та організацій початку ХХ ст. опублікована у збірках документів і матеріалів[34].

Цінним джерелом з історії легальних організацій є їхні статути і звіти, видані окремими брошурами[35].

Окрему групу джерел становлять офіційні актові та діловодні документи органів державної влади, які публікувалися як у збірках матеріалів і документів, так і в періодиці й окремими виданнями[36].

Третю групу опублікованих джерел становлять публіцистичні твори свідків і учасників суспільно-політичних процесів (Є. Щепкіна, Д. Новомирського та ін.), використання яких дозволило проаналізувати світогляд учасників суспільно-політичних рухів на Півдні України, охарактеризувати суспільно-політичні процеси, що відбувались у Російській імперії у досліджуваний період[37].

Значний масив інформації становлять матеріали преси, які містять дані про діяльність організацій і партій як складових суспільно-політичних рухів у регіоні, ставлення влади і громадськості до цих сил. Автором було використано понад 50 періодичних видань, серед яких україномовна та російськомовна преса місцевого, регіонального, загальноукраїнського та загальноімперського рівнів.

Важливе значення для вивчення суспільно-політичних рухів на Півдні України мають наративні джерела. Зокрема, спогади Г. Крахельницької, Д. Новомирського та ін.[38].

Таким чином, залучена до аналізу сукупність джерел різного походження та характеру є достатньо репрезентативною і може бути документальною основою для досягнення мети та вирішення дослідницьких завдань.

У третьому підрозділі Теоретико-методологічні засади дослідження” зазначено принципи та методи, використані автором під час написання дисертаційної роботи.

Теоретико-методологічну основу дисертації складає сукупність традиційних принципів наукового пізнання – історизму, об’єктивності і всебічності, системності і багатофакторності. Ці принципи реалізовані шляхом використання загальнонаукових (логічний, класифікації, аналогії і моделювання, описовий) і спеціально-історичних (історико-генетичний, порівняльно-історичний, проблемно-хронологічний, системно-структурний) методів дослідження. 

Поняття “суспільно-політичний рух” у дисертаційному дослідженні трактується як сукупність різноманітних об’єднань громадян, асоціацій, союзів та ін., які не входять до державних структур, але є суб’єктом політичного життя, поєднуючи функції співпраці, критики, опозиції щодо державних інститутів.

У ході свого дослідження дисертант спирався на аналітичну схему розвитку національних рухів М. Гроха, адаптовану П. Магочієм щодо історії українського національного руху. В процесі наукового аналізу використовується схема розвитку політичних рухів, розроблена польським соціологом Е. Вятром.

У роботі застосовано розробки закордонних дослідників з теорії регіональних рухів, зокрема британського вченого М. Кітінга, який запропонував розрізняти низхідний і висхідний види регіоналізму. Низхідний регіоналізм передбачає делегування центром частини своїх повноважень регіональним органам влади. Для дослідження суспільно-політичного життя Південної України початку ХХ ст. становить інтерес інша форма регіоналізму. Висхідний регіоналізм (регіональний рух) – це політичний рух, що виникає внаслідок політичної мобілізації населення периферії і спрямований на здобуття важелів управління і контролю в межах конкретного регіону. М. Кітінг виділяє шість ідеальних типів висхідного регіоналізму – консервативний, технократичний, популістський, буржуазний, прогресивний і сепаратистський.

Перший підрозділ другого розділу “Український національний рух у південноукраїнському регіоні  на початку ХХ ст.”, який має назву “Рух українських соціалістів на Півдні України”, присвячений аналізу ґенези й основних напрямків діяльності українських соціалістичних партій – РУП і УСДРП, місцевих осередків українських есерів і Української соціал-демократичної “Спілки” на Півдні України.

Визначено, що найбільш активними з українських соціалістів у регіоні на початку ХХ ст. були члени РУП і УСДРП. Пік їхньої активності припадає на період революції 1905–1907 рр. Осередки РУП і УСДРП у цей час діяли у Херсонській і Катеринославській губерніях. У 1905–1907 рр. у регіоні також активно вели політичну роботу осередки Спілки й українських есерів. Під час реакції поліцією ліквідовані місцеві осередки “Спілки”, яка повністю припинила свою діяльність у 1912 р. Відносно сталим було існування організацій УСДРП на Катеринославщині, чия діяльність активізується в період Першої світової війни. Основними напрямами роботи українських соціалістів у регіоні були організаційний і агітаційно-пропагандистський. В цілому, діяльність українських соціалістів у регіоні, порівняно з українським соціалістичним рухом в інших губерніях і активністю російських та єврейських соціалістів на Півдні України, мала нестабільний характер. Давалася взнаки конкуренція з загальноімперськими і єврейськими соціалістами.

У другому підрозділі “Основні напрями діяльності українських ліберальних партій і організацій у південноукраїнському регіоні” визначено, що на Півдні українські ліберальні сили були представлені організаціями УДП, УДРП, ТУП.

У розвитку місцевих громад УДП проявлялися загальноукраїнські тенденції: на самому початку їхньої діяльності відбувся розкол у середині організацій. УРП активності у регіоні не проявляла. Центрами українського ліберального руху стали Одеса і Катеринослав. З наступом реакції та в роки Першої світової війни на Півдні України, зокрема на Катеринославщині, виникли осередки ТУП. Всі ці політичні сили не були легалізовані. Незважаючи на це, українські ліберали сконцентрували свою увагу на легальних формах роботи – брали участь у виданні місцевої україномовної преси, висувалися кандидатами у депутати на виборах до Державних Дум. Основними конкурентами українських лібералів у регіоні стали кадети.

У третьому підрозділі “Роль і місце українських націонал-радикалів на Півдні України” з’ясовано, що ідея самостійної України у регіоні на початку ХХ ст. знайшла своїх прибічників серед представників різних політичних сил. Прихильниками ідеї самостійності України були члени УДП, УДРП, “Спілки”. Незважаючи на конкуренцію з боку інших політичних сил, одним з центрів націонал-радикального руху стала Одеса, одне з найбільш русифікованих і багатонаціональних міст Півдня. Найбільшу активність група українських самостійників Одеси, до якої належали С. Шелухін, І. Липа, І. Луценко, мала в 1905–1907 рр. Члени цієї групи контактували з діячами українського руху інших регіонів, брали участь у виборах до Державних Дум і в організації товариств Просвіта, Український клуб, українських газет в Одесі. З наступом реакції активність самостійників спадає. Але під час Першої світової війни позиції самостійників посилилися. На Півдні України діяли представники СВУ. Низка ініціатив цього об’єднання була пов’язана саме з цим регіоном. Є дані про існування на Катеринославщині Ініціативного комітету українського самостійницького союзу.

У четвертому підрозділі “Український культурно-просвітницький рух у південноукраїнському регіоні” з’ясовано, що цей рух на Півдні України був репрезентований діяльністю Просвіт та низки інших організацій. Одеська і КатеринославськаПросвітивиникли одними з перших на території Наддніпрянщини. А після закриття “Просвіт” у Чернігові (1907 р.), Одесі (1910 р.), Києві (1910 р.), Житомирі (1912 р.) і Кам’янці-Подільському (1914 р.) на території підросійської України залишилися лише південні “Просвіти” – Мелітопольська, Миколаївська і Катеринославська. Тільки остання змогла розгорнути активну роботу в період Першої світової війни. Після припинення роботи “Просвіт” українська інтелігенція знайшла інші форми культурницької діяльності. Зокрема, в Одесі діяли Український клуб і товариство Українська Хата. Діяльність українських культурно-просвітницьких організацій мала легальний характер, але вони перебували під постійним наглядом місцевої адміністрації і поліції. Це пов’язано з тим, що робота названих товариств сприяла розвитку національної самосвідомості українців регіону, їхніми членами були активісти українських політичних сил.

У першому підрозділі третього розділу “Діяльність загальноімперських політичних організацій на Півдні України”, який має назву “Політична активність соціалістичних партій і організацій на Півдні України”, аналізується ґенеза організацій загальноімперських соціалістичних сил – РСДРП, ПСР, Народно-соціалістичної партії, трудовиків і анархістів у регіоні.

Зазначається, що найбільш чисельними і потужними з цих соціалістичних сил були організації РСДРП, ПСР і анархістів. Головними осередками їхньої діяльності на Півдні України були Одеса та Катеринослав. Ці два міста стали загальноімперськими центрами анархістського руху. Діяльність усіх названих політичних сил мала нелегальний характер. Хоча РСДРП і ПСР виникли поза парламентом, одним з легальних напрямів їхньої діяльності була участь у виборах до Державних Дум. Більшовики й есери по всій імперії бойкотували вибори до І Думи. Провід ПСР бойкотував вибори і до ІІІ Думи, але есери регіону взяли участь у цій виборчій кампанії. Поряд з названими силами на Півдні діяли нечисленні осередки трудовиків і народних соціалістів, робота яких мала виключно легальний характер. Ці соціалістичні сили постали з депутатських груп І Думи. Максимальну активність всі загальноімперські організації соціалістів розвили у період революції 1905–1907 рр. Соціалістичні сили у цей період вели активну агітацію, зокрема видавали власні газети: соціал-демократичну Пролетарское дело (Одеса), есерівську Бомба (Севастополь), анархістську Вольный рабочий (Одеса) та інші. З наступом реакції соціалістичний рух занепадає. Найменш активними ці сили були під час Першої світової війни.

У другому підрозділі “Загальноімперські ліберальні партії у південноукраїнському регіоні” висвітлено особливості розвитку політичної роботи місцевих організацій кадетів, октябристів, мирнообновленців і прогресистів, формування яких було пов’язано з електоральними і парламентськими процесами в країні. Найбільш чисельними і популярними з цих сил у регіоні були кадети. Осередки Союза 17 октября діяли в регіоні до 1912 р.; пізніше представники цієї політичної сили працювали в різних громадських організаціях. Октябристи користувались підтримкою влади. Незначну активність на Півдні України проявляли осередки Партії мирного оновлення і Прогресивної партії. Діяльність ліберальних партій мала легальний характер, була зосереджена у сфері агітаційно-пропагандистської роботи і боротьби за місця у виборних органах влади. На Півдні України видавалась і розповсюджувалась партійна преса: кадетськіИзвестия партии народной свободы,За Свободу(Одеса), октябристські Севастопольская газета (Севастополь), Русская правда (Катеринослав) та ін. Найбільш активно політичну роботу ліберали вели в період 1905–1907 рр., що пов’язано з виборами до І–ІІІ Дум. На Півдні було створено виборчі блоки, зокрема кадетів з українськими і єврейськими лібералами, ПСР, РСДРП, а також октябристів з чорносотенцями. Згодом активність ліберальних сил падає. Певне пожвавлення загальноімперських ліберальних партій пов’язано з виборами до Думи у 1912 р. Напередодні 1917 р. помітні ознаки згасання ліберального руху в регіоні.

У третьому підрозділі “Діяльність організацій консерваторів на Півдні України” робиться акцент на тому, що регіон був одним із імперських центрів діяльності найбільш радикальних загальноімперських консервативних організацій – чорносотенних. На Півдні України були представлені всі найбільші організації Чорної Сотні – СРН, СРЛ, СМА, Русское собрание. Поряд із їхніми осередками діяли місцеві чорносотенні товариства – Лига патриотов (Феодосія), Белый орел (Мелітополь), Белый двуглавый орел (Одеса) та ін. Великий вплив у регіоні мав СРН. Одним з імперських центрів зазначеного руху на початку ХХ ст. стала Одеса. Діяльність монархістів у регіоні мала легальний характер і користувалася підтримкою з боку центральної й місцевої влади. На період революції 1905–1907 рр. припадає формування більшості чорносотенних організацій регіону і пік їхньої активності. Цькування з боку цих союзів зазнавали представники українського національного руху. В 1905–1907 рр. чорносотенці вели активну терористичну діяльність, зокрема брали участь в єврейських погромах. Після 1908 р. цей рух поступово занепадає, припиняє свою діяльність низка організацій Чорної Сотні в регіоні. Під час Першої світової війни чорносотенний рух перебував у стані ідейної і організаційної кризи.

У першому підрозділі четвертого розділу “Рухи національних меншин в південноукраїнському регіоні”, який має назву “Суспільно-політична діяльність єврейських політичних партій і організацій у Південній Україні”, розглянуто основні вектори суспільно-політичної діяльності єврейських політичних сил у регіоні. За рівнем активності ці сили не поступалися загальноімперським політичним об’єднанням. Усі єврейські сили виникли поза електоральними і парламентськими процесами. Діяльність єврейських політичних сил офіційно не була дозволена в імперії. Найбільшу активність на Півдні виявляли єврейські соціалісти, зокрема Бунд, а також консерватори – сіоністи. Діяльність соціалістів досягає особливо великих масштабів у період революції 1905–1907 рр. Значного розмаху їхня активність набула в Одесі і Катеринославі. Південь став одним з центрів діяльності Поалей-Ціон. В 1906–1907 рр. в регіоні були представлені поодинокі осередки ліберальної організації – Спілки для досягнення рівноправ’я євреїв у Росії. У міжреволюційний період в умовах урядових переслідувань діяльність єврейських національних сил згасає і сходить нанівець під час Першої світової війни. Під час війни діяла низка єврейських організацій, метою яких була допомога євреям, постраждалим від війни. Провідними напрямами діяльності єврейських партій і організацій на Півдні України були організаційна, пропагандистська і культурно-просвітницька. Бундівці регіону також використовували у своїй діяльності терор.

У другому підрозділі “Німецький рух у південноукраїнських губерніях” визначено, що діяльність німецькомовної національної групи  у регіоні була сконцентрована в межах національних культурно-просвітницьких товариств.

Звертається увага на те, що німці Півдня України не проявляли значної політичної активності. Не маючи власних політичних партій, вони брали участь у роботі загальноімперських ліберальних і консервативних сил, програмні засади яких найбільш відповідали політичним поглядам колоністів. Це дозволило німцям регіону провести своїх депутатів до І–ІV Дум. 

На Півдні України діяла значна кількість німецьких культурно-просвітницьких організацій, зокрема Німецьке товариство освіти Південної Росії, Товариство св. Клемента, Південноросійське німецьке товариство, які сприяли розвитку національної свідомості німців регіону. Вони вели культурно-просвітницьку роботу і в інших регіонах Російської імперії, де мешкало німецьке населення. Південь став одним з центрів німецького руху в імперії. В період Першої світової війни всі німецькі організації були закриті владою.

У третьому підрозділі “Діяльність кримськотатарських політичних партій та організацій на Півдні України” проаналізовано особливості розвитку соціалістичних (кримськотатарська група соціалістів-федералістів, гурток соціалістів-боністів), ліберальних (“Союз мусульман”) і консервативних (панісламістських) татарських партій і організацій, які вели політичну роботу в Таврійській губернії. Ці організації діяли нелегально. Значний вплив на суспільно-політичні погляди татар справляв релігійний фактор.

Констатовано, що місцевий характер діяльності мали лише татарські соціалісти. Осередки Союзу мусульман, окрім Криму, діяли у поволзьких губерніях Російської імперії, де проживало мусульманське населення. А панісламісти мали тісні зв’язки зі своїми однодумцями у Туреччині. Найбільшу активність кримськотатарське населення регіону виявляло в період революції 1905–1907 рр. З наступом реакції активність кримськотатарських політичних сил спадає і сходить нанівець у роки Першої світової війни.

У четвертому підрозділі “Польські політичні партії і громадські організації у південноукраїнському регіоні” з’ясовано, що Південь, зокрема Одеса, був одним з центрів польського руху Наддніпрянщини. У регіоні працювали організації ППС. Певну активність виявляли осередки Соціал-демократії Королівства Польського і Литви, Національної Ліги. Польські партії вели у регіоні агітаційну й організаційну роботу. Напередодні Першої світової війни в регіоні також діяли осередки військової організації “Союз активної боротьби”, створеної членами ППС-Фракція Революційна. На Півдні України значного розмаху набула діяльність польських громадських організацій типу “Dom Polski” і “Ognisko”, які виникли після 1905 р. в Одесі, Катеринославі, Херсоні. Вони діяли легально, але перебували під наглядом місцевої поліції. Ці товариства сприяли пробудженню національної свідомості поляків регіону.

У п’ятому підрозділі “Вірменський рух у Південній Україні” виявлено, що у регіоні в місцях проживання вірменів діяли національні соціалістичні партії – Гнчак і Дашнакцутюн. Розвиток осередків цих партій відбувався у руслі загальнопартійних тенденцій. До початку Першої світової війни вірменські соціалісти вели агітаційну роботу в регіоні, матеріально допомагали своїм однопартійцям на батьківщині. В період реакції, подібно до інших соціалістичних сил, активність Гнчак і Дашнакцутюн у регіоні через переслідування влади згасає. У роки світової війни поліція не виявила присутності вірменських соціалістів у регіоні. Але місцеві громади вірменів проявляли значну активність. Їхні представники збирали кошти на користь своїх співвітчизників і займалися організацією добровільних військових загонів для участі у воєнних діях на Кавказі. Ймовірно, у цьому напрямку працювали і представники Гнчак і Дашнакцутюн на Півдні України.

У першому підрозділі п’ятого розділу “Регіональний рух у південноукраїнському регіоні на початку ХХ століття”, який має назву “Спроби створення Південноросійської республіки у 1905 р.”, виявлено, що на Півдні України був представлений регіональний рух – політичний рух, який ставив за мету реорганізацію панівної владної структури з метою надання більшої самостійності регіону. Основою для його розгортання стало невдоволення місцевого населення, зокрема буржуазії й інтелігенції, економічною політикою центру щодо регіону. Такі настрої населення проявилися в спробах створити в 1905 р. Південноросійську республіку (в історичній літературі зустрічаються інші назви – Чорноморсько-Дунайська або Південна республіка) з центром в Одесі, яка повинна була охопити Південь Росії. З’ясовано, що прихильники збільшення самостійності регіону відігравали провідну роль в одеському Конвенті. Цей орган мав перебрати на себе функції державного управління в Одесі в умовах революційного безвладдя жовтня – грудня 1905 р. Практичні заходи Конвенту були спрямовані на підтримку правопорядку в Одесі. Було створено міліцію, надано матеріальну допомогу страйкуючим робітникам міста. З’ясовано, що прибічники ідей регіоналізму не створили власної політичної партії чи організації. Частина прихильників названих ідей входила до одеської організації кадетів.

У другому підрозділі “Повстання моряків Чорноморського флоту на чолі з П. Шмідтом у контексті розвитку регіонального руху на Півдні України” з’ясовано, що П. Шмідт у ході вищеназваного повстання планував ізолювати Кримський півострів від решти територій Російської імперії і створити там республіку. Виявлено, що лейтенант П. Шмідт мав особисті контакти з одеськими прибічниками ідеї збільшення самостійності регіону. Це дозволяє характеризувати повстання моряків Чорноморського флоту і події в Одесі восени 1905 р. як взаємопов’язані процеси, для яких властиві риси прогресивного регіоналізму.

У третьому підрозділі “Діяльність прибічників ідей регіоналізму в 1906–1917 рр.” визначено, що в постреволюційний період діяльність прихильників збільшення самостійності регіону пов’язана з роботою об’єднань підприємців Півдня (Товариство для захисту інтересів і розвитку Одеської промисловості, одеське Товариство фабрикантів і заводчиків, рада З’їзду представників промисловості і торгівлі Півдня Росії та ін.), які захищали соціально-економічні інтереси регіону. З’ясовано, що члени цих товариств були невдоволенні економічною політикою царату щодо України і намагались створити організацію підприємців, яка б захищала й представляла їхні спільні інтереси на державному рівні. Прибічники ідей регіоналізму виступали проти несприятливої митної політики царату щодо південної торгівлі, розробили власний проект створення “вільної гавані” в Одесі, реалізація якого мала принести значні дивіденди місцевим підприємцям та ін.

 



[1] Общественное движение в России в начале ХХ века / Под ред. Л. Мартова, П. Маслова и А. Потресова. –СПб. : Тип. т-ва “Обществ. польза”, 1914. – Кн. 5. Т. ІІІ. – 643 с. ; Кожин Л. Современные политические партии в России / Л. Кожин. – М. : тип. А. П. Поплавского: 1906. – 15 с.

[2] Щеголев С. Н. Украинское движение, как современный этап южно-русского сепаратизма / С. Н. Щеголев. – К. : тип. т-ва Кушнерев и К°, 1912. – 588 с. ; Дорошенко В. Українство в Росії. Новійші часи / В. Дорошенко. – Відень : СВУ, 1917. – 68 с.

[3] Спиридович А. И. Революционное движение в России / А. И. Спиридович. – СПб. : Типография Штаба отдельного корпуса жандармов, 1914–1916. – Вып. 1, 2. ; Kulczycki L. Anarchizm w obecnym ruchu spolechno-politycznym w Rosji / LKulczycki. – Warszawa : WydawnictwoPrzegladu spolecznego”, 1907. – 82 s.

[4] Среднев Н. Одесский Конвент в Октябрьские дни 1905 г. / Н. Среднев. – Одесса : Тип. “Русской Речи”, 1908. – 54 с. ; Елишев Л. И. Октябрьское вооруженное восстание в Одессе / Л. И. Елишев. – М: Университетская типография, 1908. – 108 с.

[5] Стасюк М. Автономія і розвиток продукційних сил на Україні / М. Стасюк. – СПб. : Друкарня Клобукова, 1908. – 31 с. ; Гордиенко М. Капитализм и русская культура на Украине / М. Гордієнко // Украинская жизнь. – 1912. – № 9. – С. 16–31.

[6] Комин В. В. История помещичьих, буржуазных и мелкобуржуазных политических партий в России / В. В. Комин. – Калинин, 1970. – Ч. І. – 278 с. ; Непролетарские партии России: Урок истории / Под общ. ред. И. И. Минца. – М. : Мысль, 1984. – 566 с.

[7] Seton-Watson H. The Russian empire 1801–1917 / H. Seton-Watson. – Oxford : The Clarendon Press, 1967. – 814 р.

[8] Гермайзе О. Нариси з історії революційного руху на Україні / О. Гермайзе. – К. : Книгоспилка, 1925. – Т. І. Українська Революційна Партія. – 389 с. ; Риш А. Очерки по историиСпилки” / А. Риш // Летопись революции. – 1925. – № 2. – С. 125–173 ; Курас І. Ф. Повчальний урок історії / І. Ф. Курас. – К. : Видавництво політичної літератури України, 1986. – 185 с

[9] Wasilewski L. Ukrainska sprawa narodowa w jej rozwoju historycznym / L. Wasilewski. – Warszawa – Krakow : Towaryzstwo wydawnicze w Warszawie, 1925. – 221 s.

[10] Шморгун П. Більшовицькі організації України в революції 1905–1907 років / П. М. Шморгун. – К. : видавництво політичної літератури України, 1982. – 182 с. ; Сидорчук М. Т. Більшовики України у Першій світовій війні і Лютневій революції / М. Т. Сидорчук. – Львів : Видавництво Львівського університету, 1966. – 268 c.

[11] Очерки истории Днепропетровской областной партийной организации. –  Днепропетровск : Промінь, 1979. – 616 с. ; Очерки истории Николаевской областной партийной организации. – Одесса : “Маяк”, 1980. – 327 с.

[12] Wildman A. The making of a workers’ revolution. Russian Social Democracy, 1891–1903 / A. Wildman. – Chicago : The University of Chicago, 1967. – 272 p.

[13] Горев Б. И. Анархизм в России / Б. И. Горев. – М. : Молодая гвардія, 1930. – 143 с. ; Черномордик С. Эсеры (партия социалистов-революционеров) / С. Черномордик. – Х. : Изд-во Пролетарий, 1929. – 64 с. 

[14] Комин В. В. Анархизм в России / В. В. Комин. – Калинин : Областная типография, 1969. – 244 с. ; Павлов Д. Б. Эсеры-максималисты в первой российской революции / Д. Б. Павлов. – М. : Издательство Всесоюзного заочного политехнического института, 1989. – 240 с. ; Шелохаев В. В. Идеология и политическая организация российской либеральной буржуазии. 1907–1914 гг. / В. В. Шелохаев. – М. : Наука, 1991. – 232 с.    

[15] Бухбиндер Н. А. История еврейского рабочего движения в России. По неизданным архивным материалам / Н. А. Бухбиндер. – Л. : Академическое издание, 1925. – 388 с. ; Рафес М. Очерки по истории “Бунда” / М. Рафес. – М. : “Московский рабочий”, 1923. – 440 с.

[16] Lukawski Z. Ludnosc Polska w Rosji 1863–1914 / Z. Lukawski. – Wroclaw : Zaklad Naradowy im. Ossolinskih Wydawnictwo, 1978. – 232 s. ; Lukawski Z. Polacy w rosyskim ruchu rewolucyjnym 1894–1907 / Z. Lukawski. – Warszawa : Ksiazka i Wiedza, 1984. – 310 s.

[17] Слабченко М. Матеріали до економічно-соціальної історії України ХІХ ст. / МСлабченко. – Т. ІІ. – К. : ДВУ, 1927. – 280 с. ; Бованенко Д. До методології вивчення українського господарства. Нарис перший / ДБованенко // Прапор марксизму. – 1929. – № 2. – С. 83–103.

[18] Павко А. І. Політичні партії, організації в Україні: кінець ХІХ – початок ХХ століття: зародження, еволюція, діяльність, історична доля / А. Павко. – К. : Видавництво Іван Федоров, 1999. – 246 с.

[19] Турченко Г. Ф. Південноукраїнський регіон у контексті формування модерної української нації (ХІХ – перша чверть ХХ ст.) / Г. Ф. Турченко. – Запоріжжя : Запорізький національний університет, 2008. – 342 c. ; Королев В. И. Бунт на коленях (Политические партии в Таврической губернии 1905–1907 гг.) / В. И. Королев. – Симферополь : Таврия, 1993. – 70 с.

[20] Голобуцький О. Український політичний рух на Наддніпрянщині кінця ХІХ – початку ХХ століття: Дослідження / О. Голобуцький, В. Кулик. – К. : Смолоскип, 1996. – 124 с. ; Сарнацький О. П. Царизм та українські політичні партії (1900–1917 рр.) / О. П. Сарнацький. – Запоріжжя : ЗНТУ, 2006. – 709 с.

[21] Головченко В. Від “Самостійної України” до Союзу визволення України. Нариси з історії української соціал-демократії початку ХХ ст. / В. Головченко. – Харків : “Майдан”, 1996. – 191 с. ; Бевз Т. А. Партія соціальних перспектив і національних інтересів (Політична історія УПСР) / Т. А. Бевз. – К. : ІІіЕНД імені І. Ф. Кураса НАН України, 2008. – 587 с.

[22] Донченко С. П. Ліберальні партії України (1900–1919 рр.) / С. П. Донченко. – Дніпродзержинськ : Видавничий відділ ДДТУ, 2004. – 379 с.

[23] Турченко Ф. Микола Міхновський: Життя і Слово / Ф. Г. Турченко. – К. : Генеза, 2006. – 320 с. ;          Патер І. Союз визволення України: проблеми державності соборності / І. Патер. – Львів : Інститут краєзнавства ім. І. Крип’якевича НАН України, 2000. – 346 с.

[24] Євселевський Л. І. “Просвіта” в Наддніпрянській Україні. Історичний нарис / Л. І. Євселевський, С. Я. Фарина. – Київ : Всеукр. тов-во “Просвіта” імені Тараса Шевченко, 1993. – 128 с. ; Малюта О. “Просвіти” і українська Державність (друга половина ХІХ – перша половина ХХ ст.) / О. Малюта. – К. : Вид. центр “Просвіта”, 2008. – 840 с.

[25] Мисечко А. І. М. Ф. Комаров і Одеська “Просвіта” / А. Мисечко // Записки історичного факультету. Одеський державний університет імені І. І. Мечникова. – Одеса : Видавництво Одеського університету, 2000. – Вип. 10. – С. 178–185 ; Журба О. І. Сторінками історії Катеринославської Просвіти / О. І. Журба // Наддніпрянська Україна: історичні процеси, події, постаті. – Дніпропетровськ : Видавництво Дніпропетровського університету, 2001. – Вип. 1. – С. 133–153.

[26] Лебеденко А. М. История анархизма в Украине (кон. XIX – нач. ХХ вв.) / А. М. Лебеденко. – К. : [б. в.], 1995. – 77 с. ; Омелянчук И. В. Черносотенное движение на территории Украины (1904–1914 гг.) / И. В. Омелянчук. – К. : НИУРО, 2000. – 168 с. 

[27] Сіталова Н. О. Діяльність соціалістів-революціонерів Південної України напередодні та в період революції 1905–1907 рр. : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. іст. наук : спец. 07.00.01 “Історія України” / Н. О. Сіталова. – Дніпропетровськ, 2009. – 20 с. ; Чепурко О. О. Ідеологічні погляди та діяльність меншовиків Катеринославської губернії в 1903–1907 рр. : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. іст. наук : спец. 07.00.01 “Історія України” / О. О. Чепурко. – Дніпропетровськ, 2009. – 20 с.

[28] Леонов М. И. Партия социалистов-революционеров в 1905–1907 гг. / М. И. Леонов. – М. : РОССПЭН, 1997. – 512 с. ; Кирьянов Ю. И. Правый партии в России. 1911–1917 гг. / Ю. И. Кирьянов. – М. : РОССПЭН, 2001. – 464 с. 

[29] Найман О. Формування ідейно-політичних засад єврейських партій та угруповань України на початку ХХ століття / О. Найман // Відродження. – 1998. – № 6. – С. 39–44 ; Гусєв В. І. Бунд в суспільно-політичному житті України (кінець ХІХ – 1921 р.) : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня докт. іст. наук : спец. 07.00.01 Історія України / В. І. Гусєв. – К., 1999. – 36 с. 

[30] Быстряков А. Г. Очерки истории сионистского движения в Екатеринославе / А. Г. Быстряков. – Днепропетровск : ТДУ “Борсфор”, 2008. – 180 с.

[31] Плесская-Зебольд Э. Г. Одесские немцы. 1803–1920 / Э. Г. Плесская-Зебольд. – Одесса : Издательство “ТЭС”, 1999. – 520 с. ; Берестень О. Є. Суспільно-політична та культурна діяльність німецьких та менонітських колоністів Півдня України (1905–1914 рр.) :  автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. іст. наук : спец. 07.00.01 “Історія України” / О. Є. Берестень. – Дніпропетровськ, 2006. – 24 с.

[32] Зінько С. Польські громадські організації м. Одеси кінця ХІХ – початку ХХ століть / С. Зінько // Поляки на півдні України: історія до сьогодення: У 2 т. – Жежов; Київ; Миколаїв : Вид-во МДГУ ім. П. Могили, 2008. – Т. 1. – С. 231–235 ; Кульчицька О. “Польський Дім в Одесі” на початку ХХ ст. / О. Кульчицька // Південний архів. – Херсон : Вид-во ХДУ, 2008. – Вип. 27. – С. 50–54.

[33] Хаяли Р. И. Очерки истории общественно-политической и культурной жизни крымских татар в ХХ веке / Р. И. Хаяли. – Симферополь : Доля, 2008. – 512 с.

[34] Российские партии, союзы и лиги. Сборник программ, уставов и справочных сведений о российских политических партиях, всероссийских профессионально-политических и профессиональных союзах и всероссийских лигах / Сост. В. Ивановичем. – СПб. : тип.-лит. Б. М. Больфа, 1906. – 252 с. ; Історія українських політичних партій. Кінець ХІХ ст. – 1917 р. –  К. : Вид-во Європейського університету, 2003. – Ч. 1. – 561 с.

[35] Устав общества “Польский дом в Одессе”. – Одесса : Типография “Гутенберг”, 1907. – 8 с. ; Отчет о деятельности Совета “Общества для защиты интересов и развития Одесской промышленности” в 1908 году. – Одесса : Типография “Издатель”, 1909. – 23 с.

[36] Єврейські політичні партії і рухи в Україні в кінці ХІХ – ХХ століття. Документи і матеріали. – К. : НАН України, 2002. – 280 с. ; Закон 4-го марта 1906 года о союзах и обществах с последующими к нему разъяснениями Правительствующего Сената и Министерства внутренних дел. – СПб. : Типография Министерства внутренних дел, 1906. – 58 с.

[37] Щепкин Е. Н. Конституционно-демократическая партия / ЕЩепкин // За Свободу (Одесса). – 1905. – 5 декабря. – С. 1–5 ; Новомирский. Из программы синдикального анархизма / Д. Новомирский. – Одесса : Издательство “Голос Труда”, 1907. – 198 с.

[38] Krahelska H. Wspomnienia rewolucjinistki / HKrahelska. – Warszawa : Ksiezka I Wiedza, 1957. – 276 s. ; Новомирский Д. И. Анархическое движение в Одессе / Д. И. Новомирский // Михаилу Бакунину. 1876–1926. Очерк истории анархического движения в России. – М. : Книгоиздательство “Голос Труда”, 1926. – С. 248–282.

 

 


Обновить код

Заказать выполнение авторской работы:

Поля, позначені * обов'язкові для заповнення:


Заказчик:


ПОШУК ГОТОВОЇ ДИСЕРТАЦІЙНОЇ РОБОТИ АБО СТАТТІ


Доставка любой диссертации из России и Украины