СОЦІАЛІЗАЦІЯ ІННОВАЦІЙНОЇ ЕКОНОМІКИ Автореферат

У вступі обґрунтовано актуальність дисертаційної роботи, визначено мету, завдання, об’єкт та предмет дослідження, розкрито наукову новизну, практичну значимість роботи, наведено дані про апробацію одержаних наукових результатів.

Перший розділ «Теоретичні основи дослідження процесів соціалізації інноваційної економіки» присвячено аналізу концепцій сучасної економіки, розкриттю сутнісних характеристик інноваційної економіки та її соціально-економічної природи, аналізу теорії соціалізації та її трансформації в умовах інноваційної економіки, систематизації соціальних чинників формування і розвитку інноваційної економіки, а також соціальної ефективності інновацій.

Визначено, що концепція інноваційної економіки з’явилась у 70-х роках ХХ ст., її попередниками були концепції постіндустріальної економіки та економіки знань, а наступниками стали концепції нової економіки, інформаційної та мережевої економіки. Не зважаючи на низку відмінностей щодо сутнісних характеристик усіх цих концепцій, їх особливостей, а також просторових та часових характеристик, усі вони мають одну спільну ознаку – основою соціально-економічного розвитку стають інновації, що базуються на всеохоплюючому науково-технологічному прогресі та зростанні значимості знань і інформації, швидкості їх оновлення та впровадження в усі сфери людської діяльності (економічну, політичну, духовно-культурну) і в усі стадії процесу відтворення (виробництво, розподіл, обмін і споживання).

Аргументовано, що поняття «інноваційної економіки» може розглядатись у двох аспектах: 1) у широкому розумінні, як загальна назва економіки, що базується на створенні, впровадженні та реалізації нововведень у різних галузях економіки та сферах суспільного життя, що спрямована на зростання рівня життя населення та формування умов для розвитку людини; 2) у вузькому розумінні – окрема галузь науки, навчальна дисципліна.

У результаті ретроспективного аналізу виявлено, що теорії соціалізації розвивались у багатьох гуманітарних науках, описуючи процеси адаптації людини до зовнішніх умов. Поряд з цим встановлено, що соціалізація економіки – це історична загальнокультурна закономірність світового розвитку, яка на кожному етапі має свої форми прояву, цілі, характеристики, що залишаються недослідженими в умовах формування інноваційної економіки. Виходячи з цього та враховуючи специфіку досліджуваного етапу розвитку соціально-економічних відносин, у дисертації визначено соціалізацію інноваційної економіки як людиноцентричний розвиток економіки, що передбачає створення умов для достойного життя, інтелектуального, творчого і духовного розвитку людини та наступних поколінь, гармонізацію її відносин з природою на інноваційних засадах. Сформовано наступні ознаки соціалізації інноваційної економіки, що проявляються як тенденції: людський розвиток все більше стає ціллю економіки, оскільки її основним ресурсом є не просто праця людини, а її інтелект, знання, творчість; у структурі потреб людини більшої ваги набирають нематеріальні потреби в навчанні, самовдосконаленні, інформації, творчій самореалізації, урізноманітненні дозвілля тощо, на що і витрачається все більша частка доходу; все актуальнішими стають проблеми збереження довкілля та створення умов для життя майбутніх поколінь.

Встановлено, що переважна більшість наукових праць зосереджена на дослідженні економічних характеристик інноваційного розвитку, при цьому соціальні аспекти наукової та інноваційної діяльності як на макро- так і на мезо- та мікро- рівнях окреслюються поверхнево. Визначено, що соціалізацію в умовах інноваційної економіки можна розглядати з двох основних позицій: по-перше, щодо соціальних чинників, що знаходяться на вході процесу створення та впровадження інновацій; по-друге, щодо соціальних наслідків інноваційної діяльності на її виході. Поділ усіх соціальних аспектів інноваційної діяльності на «вхідні» та «вихідні» є досить умовним, адже чітку межу між ними в умовах сучасного суттєвого ускладнення взаємовідносин між усіма учасниками цього процесу та формування нелінійних взаємозв’язків між ними провести складно.

Угруповано соціальні чинники формування та розвитку інноваційної економіки: І блок – наука, культура, освіта – базові сфери; ІІ блок – людський капітал, інтелектуальний капітал, соціальний капітал, що утворюють соціальні засади перебігу інноваційного процесу, його внутрішнє соціальне середовище; ІІІ блок – споживачі, користувачі, які не тільки формують соціальне замовлення на нововведення, а й в умовах нелінійності інноваційного процесу самі ініціюють та створюють інновації.

Аргументовано, що інновації, зазнаючи значних впливів соціальних чинників на усіх етапах інноваційного процесу, й самі викликають суттєві соціальні зміни в суспільстві. Складність такої задачі визначається існуванням розрізнених поглядів на окремі соціальні наслідки певних видів інновацій та труднощами щодо їх оцінки. Узагальнення результатів досліджень вчених уможливило виділення декількох підходів щодо визначення соціальної ефективності інновацій: 1) економічна ефективність є проявом соціальної ефективності; 2) соціальна ефективність інновацій є самостійною і мало пов’язана з економічною; 3) суттю соціальної ефективності є досягнення максимального добробуту та всебічного розвитку людини; 4) соціальна ефективність інновацій виявляється у вдосконаленні трудових відносин; 5) економія робочого часу і зростання вільного часу людини забезпечують соціальну ефективність інновацій; 6) окремим випадком соціального ефекту інновацій є екологічна ефективність. На основі аналізу наведених підходів здійснено систематизацію критеріальних ознак щодо угрупування окремих видів соціальних ефектів інновацій та сформовано їх класифікацію за: рівнем економіки; терміном реалізації; ступенем, місцем та сферою прояву; стадією інноваційного процесу; знаком дії; спрямованістю, суб’єктом.

У другому розділі «Методологічні засади оцінки соціального спрямування інноваційного розвитку економіки» проаналізовано методологічні основи структурного взаємозв’язку інноваційної та соціальної динаміки економіки, а також сформовано методологічний та методичний підхід до дослідження впливу інноваційної економіки на соціум.

На основі аналізу базових положень теорії циклічного розвитку економіки аргументовано існування двох підходів до взаємозв’язку інноваційної та соціальної динаміки. Представники першого інтегрованого підходу вважають, що інноваційні та соціальні зміни тісно взаємопов’язані між собою, одні викликають інші, їх домінантність чергується. Зокрема, М. Кондратьєв наголошував, що великі цикли відображаються не тільки в економічному, а і в соціальному житті, адже соціальна нестабільність виступає наслідком циклічного розвитку економіки та поштовхом до його наступного витка; К. Перес-Перес запропонувала концепцію механізму періодичних перетворень суспільної системи як результату взаємодії техніко-економічної та соціальної сфер; К. Фрімен визнавав зміни в зайнятості одночасно і наслідком, і пусковим механізмом зміни інноваційної активності. Прихильники соціального підходу визнають соціальні фактори базовими для інноваційних змін. Так, Й. Шумпетер у теорії інноваційної динаміки підкреслює значиму роль соціального чинника інноваційних процесів – підприємця, який впроваджує нововведення в умовах невизначеності, тим самим ініціюючи подальший соціально-економічний розвиток; П. Боккара та Л. Фонтв’єй досліджували довгострокову динаміку взаємозв’язку показників обсягів виробництва і капіталоозброєності, залежних перед усім від демографічних чинників, а потім і від технологій; І. Міллендорфер приходить до висновку, що зростання виробництва завжди наштовхується на соціальні обмеження, які й визначають межі та протяжність життєвого циклу технічного способу виробництва. Сучасні науковці підтверджують існування взаємозалежності між соціальною та інноваційною динамікою на основі: первинності розвитку людського капіталу, що тягне за собою промислові та технологічні революції і зміну технологічних укладів (Ю. Глазьєв, 1993 р.); взаємозв’язку міжнародного розвитку епохи індустріального суспільства по спіралі із суттєвими соціальними змінами (В. Пантін, 2004 р.); реалізації епохальних інновацій у всіх сферах людського життя для унеможливлення виникнення дисбалансів, криз та протиріч (Ю. Яковець, 2011 р.). Українськими науковцями (Г. Башнянин, Л. Гончарук, 2010 р.) доведено, що економічна система розвивається не тільки в межах економічного циклу, а також піддається впливу соціалізаційної циклічності.

На основі узагальнення теоретичних джерел визначено, що дослідження впливу інновацій та інноваційної економіки на соціум ґрунтуєтья на методології системного підходу, оскільки: 1) функціонування сучасних соціально-економічних систем відбувається в умовах невизначеності та мінливості; 2) невизначеність ситуації зумовлена зростаючою дієвістю чинників, які не піддаються чіткій кількісній оцінці; 3) проблема має міждисциплінарний характер.

На основі системного підходу в роботі сформовано методологію дослідження взаємозв’язків соціального та інноваційного розвитку, для чого визначено взаємодію систем «суспільство» та «економіка»; виявлено характерні риси «інноваційної економіки», як соціально-економічної системи; сформовано термінологічну базу щодо «інноваційної економіки» як системи; здійснено формулювання та групування основних властивостей системи «інноваційна економіка»; визначено вплив системи «інноваційна економіка» на систему «суспільство», а також критеріальні характеристики підсистем системи «інноваційна економіка».

Визначено, що незважаючи на поверхневу зрозумілість тези про соціальне спрямування науки, інноваційної діяльності та інноваційної економіки, завдання залишається не розв'язаним у площині формування доказової бази та кількісної аргументації.

Упродовж проведення дослідження виявлено та угруповано низку проблем інформаційного забезпечення оцінки соціалізації інноваційної економіки, зокрема: І – загальні проблеми: щодо оцінювання результатів та соціальних наслідків інноваційної діяльності; ІІ – збору статистичних даних для аналізу соціальної спрямованості інноваційного розвитку різних країн, що характерні для міжнародного та макрорівня економіки; ІІІ – неповноти статистичного відображення інноваційної діяльності в Україні на мікрорівні в розрізі окремих підприємств та видів інновацій; IV – відсутності моніторингу рівня інноваційного розвитку економіки України як макро- так і мезо- рівнів. Дисертантом встановлено, що в цілому на разі не існує методики, яка дозволяє дослідити та оцінити соціальні ефекти інновацій, вплив інноваційної економіки на суспільство.

Розроблено методичний підхід до оцінки взаємозв’язку соціального та інноваційного розвитку економіки, що передбачає: 1) комплексність дослідження, тобто поєднання застосування кількісних оцінок та соціологічних методів аналізу для виявлення якісних характеристик соціальної направленості інноваційного розвитку економіки; 2) вивчення явища на різних рівнях економіки: міжнародному (груп країн), макро-, мезо- та мікро- монорівні (окремої людини); 3) проблемно-орієнтоване застосування економетричних методів, таких як статистичні рівняння залежностей, причинний, регресійно-кореляційний та факторний аналіз; 4) аналіз соціальної направленості державної інноваційної політики різних рівнів; 5) певну послідовність дій, зокрема, щодо кількісної оцінки: а) попередній відбір чинникових та результативних ознак; б) визначення тісноти та стійкості зв'язків між ознаками; в) аналіз та оцінка впливу інноваційних чинників на зміну соціальних показників.

Аргументовано, що оцінка соціального стану економіки певного рівня та його динаміки може бути здійснена за допомогою низки показників, серед яких найбільше відповідають методології та методиці дослідження наступні: ВВП (ПКС для міжнародних порівнянь) на душу населення; ІРЛП; коефіцієнт Джині; індекс якості життя; інтегральний індекс соціального розвитку економіки. До показників наукової та інноваційної діяльності віднесено окремі індикатори (ресурсні та результативні), які використані для побудови парних і множинних регресій, та комплексні інтегральні індекси (BCG, GII, ICI, SII), що застосовуються для міжнародних порівнянь. Дослідженням виявлено, що міжнародні інноваційні індекси мають низку обмежень щодо України, оскільки їх ряди динаміки не охоплюють весь період дослідження або не включають Україну в перелік країн для обрахунку. Тому виникла необхідність розрахувати національний інтегральний індекс рівня інноваційного розвитку.

Запропоновано розрахунок інтегрального індексу рівня інноваційного розвитку економіки, що з урахуванням нелінійності інноваційних процесів базується на мультиплікативній формі інтегрального індексу. Для обрахунку індексу використано чотири окремі інноваційні показники (переведені у відносні величини), які одночасно відібрані як чинникові ознаки (в абсолютних величинах) для регрессійно-кореляційного аналізу і побудови моделей впливу інноваційних параметрів на соціальні індикатори для міжнародного, макро- та мезо- рівнів. Після нормування визначених показників та розрахунку вагових коефіцієнтів їх добуток дає змогу визначити інтегральний критерій, а темпи його зростання – ступінь інноваційності економіки. Запропонований підхід дозволяє оцінити інноваційнійсть економіки за зовнішніми ознаками; визначити напрям його зміни внаслідок екзогенного впливу на структурні елементи; здійснити порівняння з інтегральним індексом соціального розвитку національної економіки для виявлення їх взаємозв’язків у динаміці.

Доведено, що використання в дослідженні соціалізації інноваційної економіки тільки статистичних методів має низку обмежень, зокрема: соціальні наслідки та соціальна спрямованість інновацій не мають чітких однозначних кількісних показників, за допомогою яких їх можна виміряти; поза полем зору дослідження залишається низка соціальних змін, що можуть бути описані лише некількісними характеристиками та відображені суб'єктивними оцінками; кількісний підхід передбачає акцентування уваги на попередньо заданих гіпотезах, вивченні змінних та пошуку характеру зв'язку між ними, при цьому соціальна різноманітність інших, не виявлених зв'язків, залишається поза увагою; вивчення монорівня (рівня окремої людини) не можливе кількісними методами, що ґрунтуються на офіційній статистиці, оскільки вона не відображає цей рівень економіки. Тому запропонований методичний підхід передбачає застосування методу соціологічних досліджень для оцінки соціального капіталу науки через виявлення довіри до неї і визначення суб’єктивних оцінок соціальної спрямованості науково-інноваційного розвитку за допомогою анкетування, а також експертні оцінки щодо значимості інноваційної економіки у соціальному розвитку країни.

Третій розділ «Аналіз європейського досвіду соціально-інноваційного розвитку» присвячений дослідженню інноваційної соціально-спрямованої інтегрованої та національних економік через визначення соціальних орієнтирів інноваційної політики ЄС, розрахунок оцінки впливу інноваційних чинників на соціальне зростання європейських країн.

Доведено, що сучасна інноваційна політика ЄС має комплексний характер, оскільки інтегрує в собі економічну, науково-технологічну, соціальну, регіональну, структурну та екологічну складові і спрямована на вирішення найбільш нагальних соціальних проблем та викликів сьогодення. Так, Лісабонська стратегія (2000-2010 рр.) передбачала побудувати до 2010 р. найбільш конкурентоспроможну динамічну засновану на знаннях економіку, що спрямована на вирішення не лише економічних, а й соціальних та екологічних завдань, таких, як модернізація соціальної моделі Європи, інвестиції в людський капітал, боротьба із соціальним відчуженням, раціональне використання природних ресурсів та охорона довкілля. Наступна Стратегія – 2020 ставить задачу досягнення цілей зайнятості, продуктивності та соціальної злагоди за усіма пріоритетними напрямами діяльності.

Виявлено соціальні складники (цілі, напрями, завдання, тематичні сфери) усіх Рамкових програм, що конкретизують стратегії. Розраховано, що на соціальні цілі П’ятої Рамкової програми виділено 46,3% її бюджету, Шостої – 59,2%, а Сьомої – 42,2%. При цьому абсолютна сума соціального фінансування Рамкових програм має тенденцію до зростання, що обумовлено як нарощуванням соціальних проблем та їх значущості для соціально-економічного розвитку ЄС, так і зростаючим визнанням євроспільнотою науково-технологічної політики дієвим інструментом подолання мінливих у часі соціальних проблем, таких як: 70-ті рр. – безробіття, пристосування до інтеграції, ліквідація наслідків світової кризи; 80-90-ті рр. – старіння населення, екологічні проблеми, техногенні катастрофи; 2000-ті рр. – соціальна адаптація, вирівнювання диференціації доходів, конкуренція на ринку праці. З’ясовано, що наступна РП «Горизонт – 2020», що увійде в дію із 01.01.2014 р., визначає основною метою боротьбу із безпрецедентними соціальними викликами, і тому соціальні цілі для неї стають основними, а частка фінансування на їх досягнення становить 71,7% загального бюджету програми. Європейський досвід переконливо демонструє соціальну ефективність інноваційної політики, що характеризується гнучкістю, охопленням все ширшого кола соціальних завдань, різноплановістю соціальної тематики Рамкових програм, врахуванням інтересів та запитів місцевих громад, потреб соціальних угрупувань. Аргументовано, що в ЄС має місце розширена соціально-орієнована націленість інноваційної політики, яка приносить відчутні результати всьому суспільству.

Запропонований загальний методичний підхід дослідження реалізований для виявлення взаємозв’язку між рівнем інноваційного та соціального розвитку ЄС. Зіставлено рейтинги країн щодо інтегральних індексів, які прямо (BCG, GІІ, ICI, SII) або опосередковано (GCI) характеризують рівень інноваційного розвитку в цілому по країнах ЄС, та показників соціального розвитку (ВВП (ПКС) на душу населення і HDI), що засвідчує існування зв'язку між ними.