ФОРМА ПРАВЛІННЯ В УКРАЇНІ: КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВИЙ АСПЕКТ

Короткий зміст

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі обґрунтовується актуальність теми дослідження, визначаються ступінь її наукової розробленості, мета і задачі роботи, об’єкт і предмет, методи дослідження, наукова новизна та практичне значення одержаних результатів. Підкреслюється наукова новизна і практична значущість результатів дослідження.

Розділ 1 «Форма правління як основоположний елемент форми держави і конституційно-правовий інститут» складається з чотирьох підрозділів і присвячений комплексній характеристиці найбільш суттєвих історико-теоретичних та конституційно-правових аспектів форми правління як універсальної державно-правової категорії.

У підрозділі 1.1. «Форма правління як елемент форми держави і базова категорія державознавства» здійснено історичну реконструкцію процесів формування і розвитку поняття «форма правління» у світовій політико-правовій думці, а також розкрито основні підходи до його розуміння в сучасній загальнотеоретичній та галузевій (конституційно-правовій) юриспруденції.

Обґрунтовано висновок, що форма правління – це провідний елемент форми держави, котрий являє собою сукупність зовнішніх ознак, які характеризують державу як інституційну організацію (систему органів державної влади). Цей елемент форми держави включає, насамперед, систему, спосіб фор­мування, компетенцію і порядок взаємовідносин усіх складових державного механізму. Крім того, оскільки державно-владні функції виконують не тільки органи державної влади, але й органи місцевого самоврядування, народ безпосередньо через форми прямої демократії, а іноді – й громадські формування, то ці інститути теж мають бути враховані при характеристиці форми правління. Нарешті, зважаючи на те, що державний механізм як інституційна організація держави формується за функціональною ознакою (напрямками діяльності, впливу на суспільство), форму правління доцільніше визначати не просто як інституційну, а саме інституційно-функціональну організацію державної влади.

Відзначено, що форма правління – це не тільки загальний спосіб інституційно-функціональної організації державної влади, але й конкретна організаційна форма (модель) здійснення цієї влади – парламентаризм, президенціалізм, міністеріалізм, кабінетна система, система колегій, референдарна система (прямого народоправства) тощо. Саме ці форми, значною мірою, зумовлюють розмаїття конкретних моделей в межах однієї форми правління, надають їм національну (в політико-правовому, а не етнічному сенсі слова) неповторність. З метою удосконалення категоріального апарату загальний спосіб інституційно-функціональної організації державної влади доцільно називати формою володарювання (англ. – „form of rule”), а конкретну модель її здійснення – формою управління чи врядування (англ. – „form of gove
ance”).

Підкреслено, що форма правління відображає сутнісні, базові принципи побудови державного механізму та його впливу на суспільство. Звернуто увагу на те, що виконання одних і тих же завдань, котрі стоять перед суспільством, може бути здійснене за допомогою різних способів організації державного апарату, тобто допускає певний „композиційний плюралізм” у даній сфері. Кожна країна намагається віднайти таке поєднання органів державної влади, таку композицію державного апарату, яка буде найбільш прийнятною та ефективною в даних конкретно-історичних умовах розвитку суспільства і держави. У підсумку в кожній країні створюється власна, неповторна форма правління, котра поєднує в собі певні риси, спільні з деякими зарубіжними аналогами, та унікальні ознаки, зумовлені національними особливостями соціально-економічного та громадсько-політичного становища.

У підрозділі 1.2. «Класифікація форм правління» здійснено узагальнення й розподіл форм правління за групами відповідно до тих ознак, котрі мають найбільш суттєве значення для характеристики інституційно-функціональної організації державної влади в різних країнах.

Обґрунтовано тезу, що для наукового аналізу всього розмаїття історичних і сучасних форм правління доцільно застосовувати багаторівневу класифікацію, доповнюючи кожен новий рівень додатковими критеріями. В якості найбільш загального, фундаментального критерію для класифікації форм правління запропоновано застосовувати ознаку суверенітету, адже для всіх республік сутнісною ознакою є визнання сувереном народу, тоді як у монархіях сувереном визнається монарх.

Відзначається, що межа, яка розділяє республіку і монархію, не є такою вже непрохідною, як здається на перший погляд; за внутрішніми змінами форми правління цілком можливою є й зміна зовнішніх її атрибутів. Тому при класифікації форм правління за ознакою суверенітету необхідно використовувати також допоміжний критерій – відповідність між тим, хто проголошується носієм суверенітету в конституції та законодавстві, і тим, хто володіє юридичним верховенством на практиці. Відповідно всі республіки і монархії розподіляються на реальні і формальні.

Інші юридичні критерії доречно використовувати для визначення різновидів, моделей в межах двох основних форм правління. Зокрема, для виділення найбільш крупних різновидів монархій і республік (другого рівня класифікації) доречно застосовувати такі критерії, як сегментація (поділ) державної влади, а також порядок формування і загальний статус глави держави. Так, за ступенем сегментації державної влади виокремлюються три форми правління: монократична (єдиновладна), полікратична (багатовладна) і сегментарна (змішана).

На вищому, політичному рівні інституційно-функціональна організація держави представлена, як правило, чотирма органами: главою держави, парламентом, урядом і вищим органом судової влади. Така модель організації верховної влади в державі може бути умовно названа „повною”, оскільки передбачає повний, максимально можливий набір вищих органів державної влади. Саме така модель існує у переважній більшості сучасних країн світу, у т.ч. в усіх країнах ЄС, СНД та Британської Співдружності.

Водночас можливі й такі моделі, в яких окремі з вищих органів державної влади відсутні. Такі моделі пропонується називати „неповними”. Так, інститут глави держави в СРСР був відсутній до 1990 р., у США й досі немає уряду як вищого органу виконавчої влади, а в Саудівській Аравії відсутній парламент, уряд і верховний суд.

Крім того, світова історія знає чимало форм правління, в яких мало місце мультиплікація („подвоєння”, а то й „потроєння”) відповідних центрів влади. Це свідчить про необхідність врахування кількості вищих органів державної влади та феномену мультиплікації („розщеплення”) при класифікації тих чи інших форм правління, оскільки ці параметри суттєво впливають на інституційно-функціональну організацію державної влади.

За порядком формування як монархії, так і республіки поділяються на спадкові й виборні. Відповідно до загального статусу глави держави в межах кожної з двох основних форм правління виокремлено по два різновиди: абсолютну і конституційну монархію, а також американську і європейську республіки.

В абсолютній монархії влада монарха є всеосяжною, безмежною (“абсолютною”). Всі органи державної влади є лише його агентами, вони створюються за власним розсудом (суверенною волею) абсолютного монарха і їхня влада є похідною від його влади (Саудівська Аравія, Бруней).

Конституційною, або обмеженою, є монархія, в якій влада монарха обмежується конституцією (писаною чи неписаною). Монарх з безмежного володаря перетворюється на один з вищих органів державної влади, наділений чітко визначеною компетенцією.

У республіці американського типу президент є главою держави і главою виконавчої влади. Як глава держави він здійснює загальнодержавне представництво і забезпечує єдність державної влади, а як глава виконавчої влади наділений усією повнотою виконавчо-розпорядчих повноважень, через систему створюваних ним органів забезпечує здійснення зовнішньої та внутрішньої політики держави. У межах даної моделі досить виразно виділяються дві підгрупи: північноамериканська або суто президентська (США) і латиноамериканська або суперпрезидентська (Аргентина, Бразилія, Перу та ін.). Найбільш яскраво відмінності між ними виявляються у законодавчій сфері: якщо Президент США з огляду на жорстке тлумачення розподілу влад не має жодних законодавчих повноважень (крім права відкладального вето), то президенти країн Латинської Америки мають різноманітні важелі впливу на законодавчий процес.

В умовах європейської республіки (республіки європейського типу) президент є виключно главою держави; він виведений за межі основної триади гілок влади і уособлює державу в цілому. Виконавчу гілку влади очолює колегіальний уряд на чолі з Прем’єр-міністром. Даній моделі притаманні певне “переплетення” гілок влади та наявність інституту контрасигнатури актів глави держави.

Суттєвим критерієм класифікації форм правління може слугувати ступінь збалансованості повноважень між вищими органами державної влади. Йдеться як про співвідношення обсягу повноважень на політичному рівні державної організації, так і про наявність дієвого механізму “стримувань і противаг”. Цей критерій має, певною мірою, оціночний характер, але усе ж дає змогу адекватно оцінити загальну композицію державного апарату, його інституційно-функціональну організацію.

При збалансованій формі правління жоден з вищих органів державної влади не може домінувати на політичній арені. Законодавча, виконавча і судова влада діють на паритетних засадах, відсутня конкуренція повноважень, кожен з органів має ефективні важелі впливу на інші органи, прийняття найважливіших політико-правових рішень вимагає узгодженого рішення кількох вищих органів державної влади. Яскравим прикладом “збалансованої” форми правління є США, Іспанія, ФРН.

Відносно збалансована форма правління характеризується тим, що якийсь один з вищих органів державної влади поступається за роллю в державному механізмі іншим вищим органам. Прикладом такої форми може слугувати Італія, Греція чи Україна, де “слабкою ланкою” на політичному рівні виступає уряд. Натомість незбалансованою формою правління є така, де помітне домінування одного з вищих органів державної влади (як правило – глави держави) на політичній арені. Найбільш рельєфно ця форма простежується на прикладі Білорусі, Росії, Франції, більшості держав Латинської Америки, Азії та Африки.

Важливим критерієм класифікації є також “дифузія” чи “дисперсія” влади, тобто органічне переплетення гілок влади, їхнє “взаємопроникнення”, або, навпаки їхнє розмежування, певна автономність існування. При цьому мається на увазі “дифузія” і “дисперсія” як компетенційна, так і інституційна. Такі моделі співвідношення між гілками влади називаються „жорстким” або „гнучким” розподілом влад.

У підрозділі 1.3. «Конституційне закріплення форми правління» обґрунтовується теза, що практика конституційного закріплення форми правління розпочалася разом із формуванням сучасного конституціоналізму і на сьогодні вийшла на рівень загальновизнаних світових стандартів.

Відзначено, що сам термін „форма правління” є породженням власне європейської політико-правової думки. Його доволі часто використовували ще античні автори у своїх міркуваннях щодо оптимального устрою державної влади. Проте у позитивне право він був перенесений тільки на хвилі революційних змін, що розпочалися в Європі з середини ХVІІ ст.

У ХХ ст. обсяг правового регулювання форми правління значно збільшився. При цьому дедалі яскравіше простежується дві тенденції: 1) уніфікація загальних підходів до закріплення форми правління в конституції, становлення певних „світових стандартів” у даній сфері, зумовлених загальними процесами глобалізації; 2) диференціація форм правління у всіх країнах, набуття кожною з них неповторних і „нетипових” рис, використання особливих способів їх закріплення в основних законах. Водночас відбувається неухильне зростання кількості та обсягу правових норм, що закріплюють форму правління конкретної держави; у переважній більшості такі норми складають відповідний генеральний (загальний) інститут конституційного права.

На сьогодні форма правління (монархія чи республіка), як правило, включається до розгорнутої офіційної назви держави і як така відображається в назві та основній частині конституції. У конституції може бути спеціальний структурний підрозділ, присвячений формі правління чи формі держави в цілому, але навіть за його відсутності загальна характеристика форми правління подається у першому розділі чи главі конституції. Деталізація форми правління, закріплення її елементів відбувається в розділах конституції, здебільшого присвячених статусу та порядку роботи органів державної влади, формам безпосередньої демократії та, частково, – основам правового статусу особи.

У чинній Конституції 1996 р., як і в переважній більшості зарубіжних конституцій, немає спеціального розділу, присвяченого формі держави чи окремим її елементам. Однак вихідні, принципові норми декларативного характеру, що загальним чином окреслюють форму правління Української держави, містяться у ст.5 Розділу І „Загальні засади”. Зміст цієї статті зводиться до п’яти фундаментальних положень: 1) Україна за формою правління є республікою; 2) носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ; 3) народ може здійснювати свою владу безпосередньо та через органи публічної влади (органи державної влади та органи місцевого самоврядування); 4) право визначати і змінювати конституційний лад, а відповідно, й форму правління, є прерогативою народу; 5) узурпація державної влади заборонена.

Спосіб конституційної регламентації форми правління в Україні за Основним Законом 1996 р. цілком відповідає політико-правовій практиці багатьох зарубіжних держав, хоча відсутність згадки про форму правління в офіційній назві нашої держави є, скоріше, винятком із загального правила. Відсутність у тексті чинної Конституції України чіткої вказівки на конкретну модель республіканської форми правління цілком вкладається у рамки світової політико-правової практики й пояснюється недостатнім рівнем доктринальної розробленості змістовних характеристик та критеріїв класифікації форм правління як у вітчизняному, так і в зарубіжному державознавстві.

Усі елементи, усі аспекти форми правління об’єктивно не можуть бути зафіксовані у нормативно-правових актах (статутному праві); наявні в них прогалини мають заповнюватися не тільки шляхом нормотворчості, але й конвенційним шляхом, через пошук загальноприйнятного й раціонального компромісу. Важливими для закріплення форми правління є конституційні звичаї, однак вони можуть існувати і здійснювати реальний вплив на суспільно-політичні процеси тільки в країнах з високим рівнем політико-правової культури та тривалим досвідом конституціоналізму. Сучасній політико-правовій практиці в Україні рішуче бракує конституційних звичаїв, у т.ч. й щодо форми правління; у підсумку це призводить до частих непорозумінь, намагань „обійти” конституційні приписи або розтлумачити їх на власну користь, іноді навіть за допомогою Конституційного Суду, що є свідченням вкрай низького рівня розвитку конституційної державності та політико-правової культури в Україні.

У підрозділі 1.4. «Форма правління як інститут конституційного права» надано характеристику юридичних норм, що визначають інституційно-функціональну організацію державної влади, з точки зору їх місця і ролі в загальній системі конституційного права як галузі права.

Відзначено, що конституційно-правові норми системно регламентують інституційно-функціональну організацію державної влади у кожній країні, тим самим створюючи один з генеральних (загальних) інститутів конституційного права. Більше того, інститут форми правління посідає центральне місце при вивченні конституційно-правового регулювання організації та функціонування держави. Цей інститут має три рівні: конституційний, законодавчий та підзаконний, і складається з трьох видів правових норм: декларативних, регулятивних та охоронних. Він має комплексний характер, оскільки включає в себе й норми кількох суміжних інститутів, зокрема деякі норми-принципи, що складають засади конституційного ладу, а також деякі норми інституту конституційних засад місцевого самоврядування. Обсяг інституту форми правління, як і всієї галузі в цілому, має тенденцію до зростання, що зумовлена, з одного боку, появою нових та ускладненням існуючих політико-правових відносин, що регулюються його нормами, а з іншого – подальшою деталізацією нормативного регулювання даної сфери суспільних відносин, дедалі більшою спеціалізацією відповідних конституційно-правових норм.

Фундамент інституту форми правління в Україні складають норми, згруповані у розділи І „Загальні засади” (ст. 5, 6, 19), IV „Верховна Рада України” (ст. 75-101), V „Президент України” (ст. 102-112), VI „Кабінет Міністрів України. Інші органи виконавчої влади” (ст. 113-120), VII „Прокуратура” (ст. 121-123), VIII „Правосуддя” (ст. 124-131), X „Автономна Республіка Крим” (ч. 5 ст. 136, ч. 2 ст. 137, ст. 139), XI „Місцеве самоврядування” (ч. 3, 4 ст. 143), XII „Конституційний Суд України” (ст. 147-153), ХІІІ „Внесення змін до Конституції України” (ст. 154-159). При цьому одні розділи Конституції стосуються інституту форми правління повністю (розділи IV-VIII, XII, XIII), а інші (розділи І, Х, ХІ) – частково.

На цьому фундаменті ґрунтується низка законів України, що розвивають і деталізують конституційні приписи. Серед них виокремлено закони статутного характеру (ті, що визначають правовий статус тих чи інших органів державної влади), зокрема, „Про Кабінет Міністрів України”, „Про місцеві державні адміністрації”, „Про судоустрій і статус суддів”, „Про Конституційний Суд України”, „Про прокуратуру” та ін., а також галузеве законодавство (законодавчі акти, що визначають систему, функції та повноваження органів державної влади у відповідних сферах суспільного життя), зокрема закони „Про оборону”, „Про міжнародні договори України”, „Про громадянство України”, „Про освіту” тощо.

Нарешті, нижній щабель норм, що складають інститут форми правління в Україні, представлений приписами, котрі містяться у підзаконних нормативних актах – указах Президента України (наприклад, „Про систему центральних органів виконавчої влади”, „Про Державну судову адміністрацію України” тощо) та постановах Кабінету Міністрів України (наприклад, „Про порядок участі центральних органів виконавчої влади у діяльності міжнародних організацій, членом яких є Україна”, „Про затвердження граничної чисельності працівників територіальних органів центральних органів виконавчої влади” тощо).

З точки зору видового розмаїття норми, що складають інститут форми правління, можуть бути розподілені на такі групи: 1) декларативні норми (норми-завдання, норми-принципи, норми-визначення), що характеризують інституційно-функціональну організацію державної влади у найбільш загальному, абстрактному вигляді; 2) регулятивні норми (матеріальні й процесуальні), що визначають статус і порядок функціонування усієї системи органів державної влади; 3) охоронні норми – спрямовані на припинення дій, що суперечать встановленій формі правління, а також притягнення винних у вчиненні таких дій, до конституційно-правової відповідальності.

Розділ 2 «Елементи форми правління» складається з п’яти підрозділів, які містять доктринальну характеристику інституційно-функціональної організації влади з точки зору її системних складових.

У підрозділі 2.1. «Форма правління як система. Джерело і носій державного суверенітету як ключовий елемент форми правління» надається загальна характеристика форми правління як системного явища, визначається набір юридичних показників, котрі є найбільш суттєвими в даному плані, а також обґрунтовується теза про те, що відповідь на питання про належність верховної влади є ключовим для інституційно-функціональної організації державного апарату.

Зазначено, що переважна більшість учених здійснює тлумачення поняття „форма правління” через призму її ознак або критеріїв; ці ж критерії використовуються для розмежування основних форм правління та їх різновидів (моделей). Усе розмаїття конституційно-правових поглядів на елементний склад форми правлення умовно розподілено на три групи.

До першої групи віднесено прихильників “вузького” тлумачення, які в провідною ознакою форми правління вважають правове становище глави держави (А.А. Мішин, Г.В. Барабашев), – або тип головування в даній державі (М.Ф. Чудаков). Натомість прибічники “широкого” тлумачення (Й. Благож, А.Є. Козлов), не обмежуючись статусом глави держави, включають до характеристики форми правління відносини між державою і населенням, між вищими державними органами, між цими органами і центрами економічної і політичної влади, політичне середовище, у якому реалізуються ці відносини. Однак переважна більшість конституціоналістів (М.В. Баглай, Р.В. Єнгібарян, В.В. Лазарєв, Б.О. Страшун, Е.В. Тадевосян та ін.) є прибічниками “поміркованої” позиції і під формою правління розуміють триєдину спільність елементів: правовий статус, систему формування та взаємовідносин вищих органів державної влади.

Приступаючи до вибору оптимального набору критеріїв для характеристики форм правління, наголошується на тому, що кожна держава є унікальною – не тільки за конкретно-історичними умовами виникнення та розвитку, але й за організаційною будовою, розподілом повноважень між окремими органами, принципами функціонування тощо. Тому завдання науковця полягає у тому, щоб у розмаїтті неповторних форм віднайти певні прояви подібності, спільності між окремими елементами, котрі мають не випадковий і швидкоплинний характер, а виявляють ознаки спадковості й розвитку, дають змогу стверджувати про певний прогрес чи регрес в еволюції державності, впливають на ефективність володарювання та загальний добробут суспільства.

Якщо підійти до вибору критеріїв форми правління саме з такої точки зору, то виявиться, що набір вартих уваги державознавців елементів не такий уже й великий. Обґрунтовується, що таких елементів п’ять: 1) належність державного суверенітету (його джерело і носій); 2) порядок формування вищих політичних органів держави (глави держави, парламенту, уряду); 3) відповідальність уряду; 4) характер взаємовідносин між органами державної влади і населенням; 5) компетенція органів державної влади. Крім того, для характеристики інституційно-функціональної організації влади в конституційній, демократичній державі важливе значення має конкретна модель конституційного контролю та місцевого самоврядування. При цьому формоутворюючим критерієм, або елементом, що становить сутність категорії “форма правління”, виступає, передусім, належність державного суверенітету, оскільки саме він значною мірою зумовлює і спосіб формування вищих органів державної влади, і ступінь їхньої незалежності, розподіл компетенції між ними і навіть характер взаємовідносини між органами державної влади і населенням.

У підрозділі 2.2. «Порядок формування вищих органів державної влади як елемент форми правління» акцентується увага на порядку формування органів державної влади вищого, політичного рівня – глави держави, законодавчого органу, а також уряду.

Пункт 2.2.1. «Порядок заміщення поста глави держави в аспекті форми правління» розкриває особливості формування глави держави за різних моделей республіканської та монархічно форм правління.

Відзначається, що на сьогодні державно-правова практика дозволяє вирізнити чотири способи формування вищих органів державної влади: престолонаслідування, вибори, призначення, спеціальне формування (входження за посадою). Що стосується глави держави, то з названих способів тільки два перших є ординарними (первинними), тобто такими, що використовуються за звичайних обставин. Два останніх є екстраординарними (вторинними), що використовуються тільки за надзвичайних умов, коли застосування первинних способів формування глави держави є неможливим.

Обґрунтовано тезу, що порядок заміщення поста глави держави може слугувати критерієм розмежування монархій і республік лише з урахуванням строку його повноважень. За загальним правилом монарх, спадковий чи виборний, обіймає престол безстроково (довічно), а президент перебуває на посаді строк, чітко визначений конституцією держави. І лише як виняток у деяких виборних монархіях з федеративною формою державного устрою глава обирається на певний строк, а в деяких республіках із харизматичним лідером та авторитарним режимом можливе довічне президентство. Водночас порядок обрання президента є важливим критерієм для розмежування моделей республіканської форми правління. Для президентських і змішаних республік притаманне обрання глави держави позапарламентським способом – шляхом всенародних виборів (прямих чи непрямих) або референдуму. Однаковий спосіб формування парламенту й глави держави покликаний гарантувати паритетність відносин між ними. У парламентських республіках глава держави обирається внутрішньопарламентським шляхом (безпосередньо парламентом або спеціально утворюваним представницьким органом), що має на меті забезпечити верховенство парламенту в політико-правових відносинах як єдиного загальнодержавного органу всенародного представництва.

Звертається увага на те, що на відміну від монархії, де інститут глави держави є обов’язковим, для республіканської форми правління він є факультативним, необов’язковим. Прикладами “безпрезидентських” моделей можуть служити Паризька Комуна, жирондистська та якобінська Франція, Росія після Лютневої революції, Радянський Союз та ін.

Звернуто увагу на те, що в сучасних республіках простежуються дві протилежні тенденції: у країнах, які йдуть по шляху подальшої демократизації державного життя, строк повноважень президента конституційно зменшується; у тих же країнах, де відбувається зворотній процес – повноваження глави держави подовжуються.

Пункт 2.2.2. «Порядок формування законодавчого органу в країнах з різними формами правління» розвиває тезу про те, що порядок формування законодавчого (законорадчого) органу і форма правління є корелюючими поняттями.

За порядком формування законодавчого (законорадчого) органу форми правління умовно розподілено на представницькі й непредставницькі. Для представницьких форм правління характерне формування законодавчого (законорадчого) органу (або, принаймні, однієї з палат) шляхом виборів (прямих чи непрямих); непредставницькі ж форми правління передбачають формування законодавчого (законорачого) органу чи його переважної частини без участі виборців – шляхом призначення главою держави або шляхом резервування місць у ньому за певними категоріями посадових осіб.

Обґрунтовано тезу, що представницькі монархії значно більше тяжіють до республіканських традицій «народоправства», а непредставницькі республіки – до монархічних традицій «самодержавства», що дає підстави характеризувати їх як фіктивні, в яких спостерігається невідповідність між формою і змістом врядування. Такі форми правління є перехідними («транзитними») і тому їм бракує стійкості; вони відображають конкретно-історичний стан суспільно-політичного розвитку відповідної країни і поступово перетворюються на такі способи організації державної влади, де форма і зміст відповідають один одному.

Зазначається, що поєднання різних способів формування законодавчого (законорадчого) органу («розщеплене» формування) є свідченням несталості політичних форм організації суспільства і, як наслідок, слабкості представницьких засад в організації державного апарату. Найбільш демократичним, універсальним й ефективним способом формування законодавчих органів є їх обрання виборцями шляхом прямих чи непрямих виборів.

Пункт 2.2.3. «Порядок формування уряду за різних форм правління» містить загальну характеристику способів призначення вищого колегіального органу виконавчої влади за різних моделей інституційно-функціональної організації державного апарату.

Стверджується, що процедура формування уряду в країнах світу характеризується досить великим розмаїттям, що залежить від багатьох чинників історичного, політичного, культурного, національного, релігійного характеру. Однак визначальними серед них є особливості конституційного устрою, зокрема форма правління, яка безпосередньо впливає на ступінь концентрації влади у глави держави чи парламенту і характер їх взаємодії у процесі формування уряду, а також політичний режим країни. Практично при всіх формах правління глава держави приймає безпосередню участь у процесі створення уряду, а роль парламенту при здійсненні даної процедури залежить від ступеня демократизації суспільства, наявності розвиненої партійної системи та високої політичної культури населення, впливовості та обсягу повноважень вищого представницького органу, міри впровадження принципу поділу влади та впливу звичаєвих норм на державну практику.

У країнах із формою правління, що відзначається домінуючим положенням глави держави у державному механізмі, модель формування уряду характеризується відстороненням парламенту від участі у цій процедурі. В абсолютних, дуалістичних монархіях, більшості президентських і суперпрезидентських республік формування уряду практично відбувається за власним розсудом глави держави, який сам здебільшого й очолює уряд. У деяких президентських республіках (наприклад, у США) парламент усе ж бере участь у процесі створення уряду; ця участь є обмеженою, але свідчить про більш високий рівень розвитку демократичних традицій і міцніші позиції парламенту.

У країнах із більш сильними парламентськими традиціями уряд існує як самостійний державний орган і парламент тією чи іншою мірою бере участь у процесі його формування. Чим більш країна тяжіє до парламентської форми правління, тим більшою є роль парламенту у створенні уряду. Позиції парламенту у цьому процесі варіюються. Це може бути повна самостійність при формуванні уряду (є характерною для парламентарних держав – Пакистан, Швейцарія, Швеція, Японія) чи дещо обмежена самостійність парламенту, яка викликана формальною участю глави держави у даній процедурі (є характерною для парламентарних монархій чи республік з високим рівнем розвитку партійної системи, оскільки на процес утворення уряду безпосередньо впливають не власні уподобання глави держави, а розстановка політичних сил у країні і парламенті – Великобританія, Італія, Іспанія). Паритетна участь глави держави і парламенту у процесі формування уряду більш характерна для країн зі змішаними формами правління.

Відзначено взаємозв’язок і взаємозалежність форми правління та порядку формування уряду. Звернуто увагу на те, що при проведенні класифікації моделей формування уряду в одну групу потрапляють країни з різними формами правління – і монархії, і республіки. Це свідчить про те, що порядок формування уряду сам по собі не може виступати в якості одного із основних класифікаційних критеріїв загального поділу форм правління на монархії і республіки, але має значення як додатковий критерій, оскільки саме він дає можливість визначити ступінь концентрації влади у глави держави чи парламенту і виділити у подальшому, наскільки це впливає на модель урядової відповідальності.

У підрозділі 2.3. «Відповідальність уряду як елемент форми правління» встановлено, режим політичної відповідальності уряду у зарубіжних країнах є різним і багато в чому зумовлений конкретною моделлю формування цього органу. Відповідно до основних моделей формування уряду в зарубіжних країнах виокремлено й головні системи (способи) політико-правової (конституційної) відповідальності. уряду: а) абсолютно позапарламентський; б) обмежено позапарламентський; в) напівпарламентський (президентсько-парламентський); г) обмежено парламентський; д) абсолютно парламентський; е) квазі-парламентський (псевдопарламентський).

Абсолютно парламентський вид політичної відповідальності виникає тоді, коли уряд несе відповідальність у повному обсязі виключно перед парламентом. Якщо уряд є відповідальним в основному перед парламентом, і лише частково перед главою держави, можна говорити про обмежено парламентський вид відповідальності. У країнах, де уряд несе відповідальність рівною мірою перед парламентом і главою держави, існує напівпарламентський вид політичної відповідальності уряду. Обмежено позапарламентський вид означає повну відповідальність уряду перед главою держави, а в чітко обмеженому обсязі – перед парламентом, а абсолютно позапарламентський – відповідальність уряду повною мірою виключно перед главою держави.

Абсолютно позапарламентський спосіб відповідальності уряду притаманний абсолютним монархіям, де уряд є лише виконавчим апаратом монарха, а тому несе відповідальність виключно перед ним. Обмежено позапарламентська модель урядової відповідальності виникає у президентських республіках, де президент є главою держави, главою виконавчої влади і, як правило, главою уряду.

Підкреслено, що тип політичної відповідальності уряду, так само як і спосіб його формування, обумовлений існуючою в країні формою правління. В деяких випадках саме модель урядової відповідальності є вирішальним критерієм при визначенні конкретної форми правління (наприклад, при розмежуванні абсолютних і дуалістичних монархій, парламентарних і змішаних республік). Абсолютним монархіям притаманний виключно позапарламентський спосіб відповідальності уряду, змішаний (парламентсько-президентський) – дуалістичним монархіям та напівпрезидентським республікам. Обмежено позапарламентська модель урядової відповідальності існує у президентських республіках. За умов парламентського правління (парламентарні монархії, парламентарні республіки) політична відповідальність уряду здебільшого носить обмежено парламентський характер, і лише в деяких парламентських країнах зі слабкими позиціями глави держави зустрічається суто парламентський тип урядової відповідальності. Квазі-парламентський спосіб відповідальності уряду притаманний країнам колишнього соціалістичного табору. В цілому, тип політичної відповідальності уряду віддзеркалює ступінь концентрації влади серед вищих органів держави, характер взаємовідносин між ними, розклад політичних сил на вищому рівні державної організації та механізм здійснення політичної волі суверена (народу чи монарха).

У підрозділі 2.4. «Взаємовідносини між органами державної влади і населенням як елемент форми правління» продемонстровано, що одним із найбільш ефективних способів визначення системи взаємовідносин між органами державної влади і населенням є узагальнення історичних і сучасних форм залучення громадян до інституційного механізму державного володарювання. Політико-правова практика їх застосування за різних історичних умов є свідченням того, що вони є невід’ємним атрибутом відповідної форми правління.

Серед загального числа взаємовідносин між державою і населенням вирізняється окрема група таких, що мають визначальний вплив на інституційний механізм реалізації державних функцій і як такі виступають елементами форми правління. До цієї групи належать політико-правові відносини, які визначають: 1) джерело влади у державі; 2) характер політико-правового зв’язку держави і особи; 3) ступінь і форми участі народу у формуванні органів державної влади та здійснення державно-владних функцій (форми безпосередньої демократії); 4) можливість народу визначати форму держави і конституційного ладу; 5) наявність відповідальності державних органів і посадових осіб перед народом. У поєднанні з іншими елементами форми правління (такими як система органів державної влади, їх компетенція, порядок взаємодії тощо) перелічені відносини дають змогу всебічно розглянути зовнішні ознаки загального механізму державного володарювання, зокрема те, які суспільні інститути задіяні у процесі розробки, прийняття і реалізації державно-владних рішень, юридичні важелі взаємодії між частинами цього механізму, основні принципи, напрямки й межі функціонування.

У підрозділі 2.5. «Компетенція органів державної влади в аспекті форми правління» зроблено спробу довести атрибутивний характер компетенції як елемента форми правління, а потім за допомогою компаративного аналізу компетенції вищих органів влади широкого кола сучасних держав та подальшого узагальнення отриманих результатів проілюструвати здатність цього юридичного феномену характеризувати особливості інституційно-функціональної організації держави і, відповідно, доцільність використання його як критерію класифікації форм правління.

Пункт 2.5.1. «Поняття компетенції та її зв’язок зі структурно-функціональною організацією державної влади» має абстрактний характер і містить вихідні положення теорії компетенції у поєднанні з вченням про форми правління.

Відзначається, що для сучасного державознавства став звичним поділ історичних та існуючих форм правління залежно від визнання та особливостей реалізації принципу розподілу влад. При цьому дослідники іноді обходять увагою той факт, що сутність даного принципу зводиться саме до розподілу державно-владних повноважень між підсистемами державного апарату залежно від специфіки покладених на них функцій.

Компетенція вищих органів державної влади є визначальним елементом їх правового статусу, на підставі якого робиться висновок про місце і роль певної владної інституції у державно-правовому механізмі, а тому повинна обов’язково враховуватися при аналізі форми правління. Навіть якщо вона не розглядається в роботах державознавців як складник форми правління, саме на підставі компетенції робиться висновок про правове становище владних органів та їх домінування у державному механізмі, характер взаємовідносин з іншими органами тощо. Деякі зарубіжні дослідники навіть вважають, що поняття органу цілком вичерпується його компетенцією, оскільки вона дає можливість визначити статус державного органу серед інших і по відношенню до самої держави.

Підкреслюється, що поскільки головним системотворчим принципом для сучасних держав виступає розподіл влад, то й компетенція як елемент форми правління має розглядатися за функціональною ознакою. Оскільки відправлення правосуддя в усіх цивілізованих країнах виведено з-під контролю політичної влади й покладено на професійні суди, то для характеристики особливостей тих чи інших форм правління першочергове значення має те, як владні повноваження розподіляються у законодавчій та виконавчо-розпорядчій сфері. Звертається увага на те, що аналізуючи розподіл компетенції між органами всередині державного апарату, слід спиратися не тільки на позитивне право, але й на неписану конституцію.

Відзначено, що проблемним питанням є не тільки правильність і точність встановлення компетенції державних органів, але й вірна інтерпретація її обсягу, закріпленого в законодавстві.

У пункті 2.5.2. «Повноваження органів державної влади у законодавчій сфері за різних форм правління» проаналізовано види носіїв законодавчої влади, а також можливі варіанти розподілу законодавчих повноважень між ними за різних моделей інституційно-функціональної організації державного апарату.

Зазначено, що за різних форм правління носіями законодавчої влади можуть виступати різні інституції – монарх, консультативний орган при монархові, парламент. Інколи законодавча влада здійснюється органами, що заміняють парламент. Радянська модель організації державної влади відкидала парламент як „буржуазний” інститут, встановлюючи іншу систему народного представництва – систему рад як органів повновладдя народу. Законодавчі повноваження можуть здійснювати й інституції, сформовані після державних і воєнних переворотів, як-то Консультативні збори у Франції під час другої світової війни (1943-1945 р.), Національна консультативна рада (1991-1994 р.), а потім Національна рада перехідного періоду в Алжирі (1994-1997 р.)

Підкреслюється, що практично всі монархічні конституції незалежно від різновиду даної форми правління (абсолютна, дуалістична, парламентарна) передбачають повноваження монарха у законодавчому процесі, однак ступінь його участі у здійсненні законодавчої діяльності може бути різним. Визначення основного суб’єкта законодавчої діяльності, обсягу і характеру повноважень у цій галузі, а також можливості їх практичної реалізації дозволяє встановити дійсну роль владних інституцій у цій сфері.

Модель домінування глави держави у законодавчій сфері притаманна абсолютним монархіям (Оман, Саудівська Аравія, Бруней). Натомість згідно з положеннями конституцій Бахрейну, Бельгії, Великобританії, Данії, Йорданії, Кувейту, Ліхтенштейну, Монако, Нідерландів, Свазіленду монарх здійснює законодавчу владу спільно з парламентом. Серед країн, у яких конституційно визначено, що законодавча влада належить парламенту, а участь монарха у законодавчому процесі обмежується повноваженнями на його завершальному етапі, можна зазначити Іспанію та Японію.

У країнах з парламентарною формою правління законодавчий процес здійснюється не як інституціональна конкуренція між парламентом, урядом і главою держави, а встановлений на основі принципу кооперації. Натомість у країнах з президентською формою правління в основу організації державної влади покладений принцип жорсткого поділу влади. При цьому в суперпрезидентських республіках законодавча влада має слабші позиції, вона фактично підпорядкована президенту. Особливо це простежується на прикладі країн Латинської Америки.

Обґрунтовано висновок, що у країнах з напівпрезидентською формою правління: а) законодавчий процес здійснюється парламентом, урядом і главою держави на основі принципу кооперації; формально усі вони мають однакове право щодо ініціювання законопроектів, водночас визнається право глави держави вимагати прискореного розгляду парламентом невідкладних, на його думку, законопроектів; б) президент має певні важелі тиску на парламент у законодавчому процесі; в) глава держави у законодавчому процесі має і право законодавчої ініціативи, і право вето; г) глава держави при вирішенні питань у сфері законодавства може діяти за власним розсудом, не радячись із урядом; д) підсумкове прийняття законодавчого акту не є виключною компетенцією парламенту; делегування законодавчих повноважень главі держави чи урядові не тільки не виключається, але навіть може бути конституційно закріплене; е) промульгація являє собою не технічний, а юридичний акт; президент може скористатися правом відкладального вето і, відхиливши прийнятий закон, повернути його на повторний розгляд до парламенту;

Пункт 2.5.3. «Розподіл повноважень між підсистемами державного апарату у виконавчо-розпорядчій сфері за різних форм правління» присвячений компетенції глави держави, уряду та законодавчого органу щодо здійснення державної політики, тобто державного врядування.

Незалежно від форми правління, виконавчо-розпорядча діяльність передбачає відносно однорідну групу повноважень. Особливості інституційно-функціональної організації влади у тій чи іншій країні зумовлюють лише певний розподіл відповідних повноважень між окремими органами державної влади та їх підсистемами. При цьому вирішальне значення для класифікації сучасних форм правління має ступінь функціонального поєднання чи з’єднання глави держави з виконавчою владою, а також наявність чи відсутність уряду як колегіального органу виконавчої влади.

Залежно від обраної форми правління, виконавча влада може бути зосереджена в руках єдиного, одноосібного органу – глави виконавчої влади (у цьому разі говорять про „унітарну екзекутиву”, а може бути розподіленою між кількома органами – урядом, главою держави і парламентом (у такому випадку йдеться про „плюралістичну екзекутиву”). Єдність виконавчої влади характерна для абсолютної й дуалістичної монархій, а також для президентської республіки, тоді як її диверсифікація – для парламентарної та напівпрезидентської республік. „Унітарна екзекутива”, як правило, виключає парламентську відповідальність виконавчої влади перед парламентом, тоді як „плюралістична екзекутива” таку відповідальність прямо передбачає.

 Починаючи з другої половини ХХ ст. спостерігається тенденція до поступового зближення модифікованих республіканських форм, що існують у країнах Латинської Америки, Азії й Африки, з поступовим формуванням моделі, в якій „унітарна екзекутива” президента, що стоїть на чолі уряду й державної адміністрації в цілому, поєднується з його парламентською відповідальністю. З урахуванням зростаючих темпів глобалізації та породжуваної нею модернізації державного апарату цілком ймовірним є поширення даної тенденції й на Європу.

Розділ 3 «Форма правління сучасної України: проблеми і перспективи» присвячений дослідженню особливостей інституційно-функціональної організації державної влади в Україні за часів незалежності, її еволюції, сучасного стану та перспектив розвитку.

У підрозділі 3.1. «Еволюція форми правління незалежної України» встановлено, що Україна має досить багатий досвід конституційного реформування державної системи, оскільки протягом перших п’яти років незалежності форма правління була трансформована тричі. Об’єктивність цих процесів була пов’язана із необхідністю прискореної модернізації моделі “партійної держави”, побудованої на повновладді рад, в модель, яка б відповідала традиціям розвинутої демократії.

На момент прийняття Акту про проголошення незалежності Україна являла собою приклад нетипової (“гібридної”) форми правління, яка поєднувала риси радянської і президентської республіки: у ній формально зберігалася система рад, однак функціонував інститут президентства, який конституювався як глава держави і глава виконавчої влади. Така система виявила свою нежиттєздатність і неефективність, насамперед через суттєві внутрішні протиріччя. Саме ця форма правління була однією з основних причин так званої “кризи влад” і “анархо-демократичного” політичного режиму, що мав місце протягом 1991-1995 рр.

Конституційний Договір 1995 р. закріпив перехід до президентської форми правління і фактично зруйнував систему рад. Вперше було сформовано жорстку “виконавчу вертикаль” з одночасним послабленням позицій представницьких органів усіх рівнів. Ця модель була покликана подолати “кризу влад”, що й було в цілому досягнуто. Водночас за рік свого існування вона виявила й негативні сторони, насамперед небезпеку зайвої концентрації влади в одних руках для неусталеної української демократії.

Прийняття Конституції України 1996 р. ознаменувало собою якісно новий етап у розбудові незалежної Української держави, що виявилося у започаткуванні нової форми правління, яка за більшістю параметрів тяжіла до напівпрезидентської республіки на взірець Франції та Росії, проте мала низку особливостей, зумовлених тогочасними політико-правовими реаліями. Підсумковий варіант Конституції України став результатом компромісу політичних сил в Україні і закріпив змішану, напівпрезидентську форму правління зі збереженням за Президентом головним чином функцій глави держави і фактичним виділенням його за межі звичайної тріади гілок державної влади.

Із самого визначення статусу Президента України зникло посилання на те, що він є главою виконавчої влади, та й його повноваження у порівнянні з повноваженнями Верховної Ради України стали більш збалансованими. Кабінет Міністрів України отримав місце вищого органу в системі органів виконавчої влади, а роль Прем’єр-міністра значно зросла, оскільки саме на нього була покладена відповідальність за здійснення урядової політики. Прийнявши нову Конституцію, Верховна Рада не тільки зберегла свої позиції в системі вищих органів державної влади України, але й дещо зміцнила їх, зробивши всю систему більш стійкою і збалансованою. Головним же досягненням у даній сфері стало створення такої системи державних органів, яка спрямована на унеможливлення повторення “криз влади”, що мали місце раніше, оскільки головні учасники такого протистояння – Верховна Рада і Президент України – були позбавлені важелів прямого тиску і конфронтації.

Конституція України 1996 р. не закріплює права Президента на розпуск парламенту, характерного для напівпрезидентських республік (крім випадку, коли пленарні засідання парламенту не можуть розпочатися протягом 30 днів однієї чергової сесії), і повністю позбавила Президента права видавати законодавчі акти. Поряд з тим наявність інших ознак напівпрезидентської республіки (позапарламентський спосіб обрання глави держави, наявність поста прем’єр-міністра, підконтрольність і підзвітність уряду перед парламентом, інститут контрасигнатури тощо) дає підстави стверджувати, що Конституція України 1996 р. заснувала помірну (“м’яку”) напівпрезидентську республіку.

У підрозділі 3.2. «Форма правління в Україні за Конституцією 1996 р.: загальна характеристика» надано розгорнуту характеристику вітчизняної моделі інституційно-функціональної організації влади, закріпленої чинним Основним Законом.

Відзначено, що за ступенем відповідності між тим, хто проголошується носієм суверенітету в Конституції та законодавстві, і тим, хто володіє юридичним верховенством на практиці, Україна належить до реальних республік. Свідченням цього є, передусім, те, що розвинута система форм безпосередньої та представницької демократії, закріплена в конституційному законодавстві, має чіткі процедури реалізації й функціонує на практиці. Вибори й референдуми в Україні проводяться на демократичних засадах і адекватно відображають волю народу, що підтверджується як вітчизняними, так і зарубіжними спостерігачами й експертами. Представницька демократія в Україні реалізується, передусім, через функціонування Верховної Ради України як єдиного органу всенародного представництва, а також розгалуженої системи представницьких органів публічної влади на місцях – Верховної Ради Автономної Республіки Крим, обласних, районних, міських, районних у містах, селищних і сільських рад.

За ступенем сегментації державної влади форму правління в Україні віднесено до сегментарних (змішаних), де має місце складне поєднання окремих рис полікратичної й монократичної форм. Адже вирішальна роль у державному механізмі України належить Президентові як главі держави та фактично підпорядкованим йому органам виконавчої влади на чолі з Кабінетом Міністрів. При цьому роль судів є традиційно слабкою, а позиції парламенту принижені відсутністю сталої партійної структуризації та клієнталістським характером політичної системи. Принцип визнання й гарантування місцевого самоврядування виведено на рівень засад конституційного ладу України (ст. 7 Конституції), однак саме місцеве самоврядування є октройованим („дарованим” державою), його існуюча система позбавлена належної матеріально-фінансової бази, а на регіональному рівні – виявляється залежною від місцевих державних адміністрацій через відсутність власних виконавчих органів.

Для сегментарної форми в Україні характерна: а) внутрішня суперечливість, що виражається у суперечках і протистояннях між різними органами державної влади та їх посадовими особами, б) соціально-економічна та суспільно-політична нестабільність, свідченням чого є перманентний стан системної кризи, одночасне здійснення десятків різноманітних суспільних реформ, жодна з яких досі не завершена, в) постійна боротьба між прибічниками різних ідеологій, особливо між комуністами та націоналістами, відсутність більш-менш ясного бачення перспектив і стратегічних напрямків подальшого політико-правового розвитку країни, наслідком чого є політика „багатовекторності” та періодичне „блукання” від політики інтеграції до ЄС до інтеграційних структур на пострадянському просторі.

Систему вищих органів державної влади України за чинною Конституцією складають Президент (глава держави), Верховна Рада (парламент), Кабінет Міністрів (уряд), Верховний і Конституційний суди. То ж за набором вищих органів державної влади форма правління в Україні є повною, що цілком відповідає європейській традиції державотворення.

За статусом глави держави Україна є республікою європейського зразка, де президент не визнається главою виконавчої влади, а вищим органом у системі органів виконавчої влади конституційно проголошено уряд. Даній моделі притаманні певне “переплетення” гілок влади та наявність інституту контрасигнатури актів глави держави.

Підкреслюється, що положення ч. 2 ст. 113 Конституції України, де закріплено, що Кабінет Міністрів України відповідальний перед Президентом України і Верховною Радою України, підконтрольний і підзвітний Верховній Раді України, не залишає жодних підстав, аби сумніватися в тому, що наша держава є напівпрезидентською республікою. За класифікацією М. Шугарта, Дж. Кері та О. Зазнаєва напівпрезидентська модель в Україні являє собою приклад президентсько-парламентської системи, за якої уряд несе подвійну відповідальність – і перед парламентом, і перед президентом. Для цієї моделі характерною є провідна роль президента у поєднанні із залежністю уряду від парламенту.

За загальним правилом, напівпрезидентська модель є незбалансованою, оскільки глава держави завдяки своїм широким повноваженням у всіх сферах суспільного життя домінує на політичній арені. Яскравим прикладом такого домінування є Білорусь, Казахстан і Росія. Порівняно із цими державами Україна являє собою відносно збалансовану модель напівпрезиденціалізму. Інша річ, що забезпечити „сильні” позиції парламенту і глави держави вдалося за рахунок „послаблення” уряду, поставленого в ситуацію подвійного підпорядкування обом основним політичним акторам.

За характером стосунків між гілками влади форма правління в Україні є дифузійною, оскільки „переплетення” і „взаємопроникнення” гілок влади передбачено самим текстом Основного Закону. Досить згадати про активну роль глави держави та уряду в законодавчому процесі, а також про наявність широких повноважень президента у виконавчій сфері. З іншого боку, Верховна Рада теж не стоїть осторонь здійснення виконавчої влади, беручи участь у процесі формування уряду, схвалюючи його програму та контролюючи його повсякденну діяльність. Навіть сфера відправлення правосуддя не залишилась „вотчиною” судової гілки влади, оскільки глава держави має право помилування, а парламент уповноважений шляхом прийняття відповідного закону оголошувати амністію. Інша річ, що в кадрових питаннях чинна Конституція України закріплює жорсткий поділ влади шляхом запровадження так званого інституту несумісності (ч. 2 ст. 78, ч. 4 ст. 103, ч. 1 ст. 120).

У підрозділі 3.3. «Форма правління в Україні в умовах глобалізації: типологія методами індексного і кластерного аналізу» розвивається започаткований О. Зазнаєвим, Дж. Кері, Дж. Лінцем, Л. Меткалфом та М. Шугартом багатовимірний статистичній підхід, що полягає у зборі даних про певні елементи форми правління різних держав, і подальшому впорядкуванні цих держав у порівняно однорідні групи – кластери.

З метою удосконалення підходів попередніх дослідників форм правління для кластерного аналізу було суттєво збільшено кількість держав та ознак, що характеризують їх інституційно-функціональну організацію. Для характеристики форм правління було застосовано 20 питань, згрупованих у 6 розділів. З урахуванням того, що окремі питання мали декілька відповідей, загалом було використано 100 політико-правових характеристик (перемінних), які можуть вважатися елементами форми правління. Всі показники оцінювалися однаково, без використання будь-яких коефіцієнтів. Оцінювалися форми правління 100 держав світу.

Узагальнення отриманих коефіцієнтів тотожності дало змогу виокремити декілька груп держав з найбільш високими коефіцієнтами подібності. Першу і найбільшу за розмірами групу склали держави з яскраво вираженими рисами напівпрезидентської республіки; ступінь тотожності між ними є найбільш високим – (середній коефіцієнт – близько 50). При цьому три групи держав (Білорусь – Казахстан – Росія – Україна; Азербайджан – Таджикистан; Болгарія – Молдова) виявляють майже повну тотожність (коефіцієнт тотожності – 60 і вище).

Порівняльно-правове дослідження форми правління сучасних держав, проведене за допомогою методів кластерного аналізу, дало підстави для висновку, що в сучасному світі чітко вирізняються п’ять моделей (кластерів) республіканської та монархічної форм правління: 1) напівпрезидентські республіки; 2) президентські республіки латиноамериканського типу; 3) республіки радянського типу; 4) парламентарні монархії; 5) необмежені монархії. Усі названі кластери мають замкнену форму, тобто чітко розмежовані між собою, а держави, що їх утворюють, характеризуються високим ступенем спорідненості (тотожності) інституційно-функціональної організації державної влади. Модель (кластер) парламентарних республік не має чітко окреслених меж і виявляється тільки за допомогою порівняння основних (сутнісних) рис і принципів інституційно-функціональної організації державної влади.

Доведено, що «чисті» форми правління мають тенденцію до зникнення, тоді як «змішані» – навпаки, отримують дедалі більше поширення. Протягом останніх десятиліть простежується «дрейф» президентських, парламентарних і навіть «радянських» республік у бік напівпрезидентської моделі.

Процес «гібридизації» форм правління у поєднанні з невпинним ускладненням державного механізму і процесами глобалізації призводить до появи дедалі нових, унікальних моделей інституційно-функціональної організації державної влади і поступового «розмивання» кордонів між усталеними в юридичній науці класифікаційними групами держав за формою правління. До унікальних за формою правління держав, які не можуть бути віднесені до жодного з кластерів, на сьогодні належать Кенія, Сурінам, Тувалу, Фіджі, Швейцарія та ін.

Підрозділ 3.4. «Форма правління в Україні у контексті конституційної реформи» висвітлює основні недоліки наявної інституційно-функціональної організації Української держави, а також головні напрямки її вдосконалення на рівні Основного Закону.

Відзначається, що за роки функціонування чинної Конституції України досить виразно проявилися як позитивні, так і негативні риси закріпленої нею моделі напівпрезидентської республіки. Серед недоліків, що найбільш суттєво позначалися на ефективності існуючої в нашій державі форми правління, відзначено наступні: а) незбалансованість повноважень між вищими органами державної влади на користь глави держави; б) відсутність прямої залежності між партійним складом парламенту і персональним складом уряду; в) фактичний дуалізм виконавчої влади, котрий об’єктивно призводив до прихованої (а іноді – й до відкритої) конкуренції між Президентом України і Прем’єр-міністром України, яка у підсумку традиційно завершувалася відставкою останнього, а разом з ним – і всього складу уряду.

Стверджується, що існуюча в Україні змішана форма правління не є оптимальною, але вона далеко не вичерпала своїх потенційних можливостей для сприяння поступальному розвитку всіх сфер суспільного життя. Тому доречніше вести мову про шляхи оптимізації існуючої моделі змішаної республіки, а не про перехід до зовсім іншої.

Піддається критиці висловлене в новітній літературі твердження, що здійснена у 2004 р. конституційна реформа призвела до розбалансування державного механізму і в деяких випадках породила додаткові передумови для політичних криз. Обґрунтовується теза, що наявні проблеми були зумовлені не стільки недоліками здійснених змін, скільки неусталеністю політико-правової практики. Зокрема, результати парламентських виборів 2006 р. засвідчили певний паритет політичних уподобань українських громадян і призвели до своєрідного „політичного пату”, коли виникли певні труднощі щодо формування парламентської коаліції. Однак наявні проблеми зумовлені здебільшого не помилками у принципових позиціях щодо реформування Основного Закону, а низьким рівнем розвитку політичної системи, ідеологічним розшаруванням українського суспільства, сформованим у попередні роки незалежності.

Підкреслюється, що конституційну реформу слід продовжити у напрямку подальшої диверсифікації публічної влади, оптимізації її інституційно-функціональної та політико-територіальної організації з метою розбудови сучасного, економічного й ефективного державного механізму, здатного працювати в умовах демократії та за активної ролі інститутів громадянського суспільства. Паралельно із цим необхідно удосконалювати систему державного управління в питаннях централізації та децентралізації влади, збалансованості загальнодержавних інтересів з інтересами регіонів та територіальних громад.