ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ
У Вступі обґрунтовується актуальність теми дисертації, визначаються її зв’язок з науковими планами та програмами, мета та завдання, об’єкт і предмет, методи дослідження, формулюються наукова новизна та практичне значення одержаних результатів, особистий внесок здобувача в їх одержання, наводяться відомості про апробацію та публікацію здобутих наукових результатів, структуру та обсяг дисертації.
Розділ 1 «Теоретико-методологічні засади конституційно-правового статусу Кабінету Міністрів України» складається з чотирьох підрозділів, присвячений дослідженню теоретичних та методологічних аспектів конституційно-правового статусу Уряду в Україні, зокрема, аналізуються сутнісні характеристики урядів, особливості правового регулювання статусу Кабінету Міністрів України, досліджуються аксіологічні засади його організації та діяльності.
У підрозділі 1.1. «Сутнісна характеристика та типологія урядів. Місце Уряду України в механізмі державної влади» відмічається, що існуючі підходи до розуміння сутності категорії «уряд» можна об’єднати у три групи. Згідно із першим, найширшим розумінням, зазначена категорія розглядається як синонім органів державної влади в цілому. Саме в такому значенні цей термін вживався вже в Конституції Пилипа Орлика 1710 р. Відповідно до другого підходу, уряд – це сукупність органів державної виконавчої влади. І згідно із третім, найвужчим розумінням, уряд – це вищий колегіальний орган виконавчої влади. Саме останнє розуміння найбільш поширене у сучасній конституційній теорії та практиці державотворення.
Визначення поняття «уряд» потрібно надавати через аналіз елементів його правового статусу з урахуванням соціальних, історичних, політичних, правових та інших особливостей, що характеризують зазначений інститут у конкретній державі.
Особливості статусу уряду, у першу чергу, визначаються формою правління, а вибір форми правління – це головна проблема конституційної інженерії для держав, конституційний лад в яких за суттю є перехідним.
Місце уряду в системі органів державної влади на сучасному етапі слід досліджувати з точки зору теорії поділу влади, та, зокрема, з позицій місця уряду в системі органів виконавчої влади. На сьогодні у світі спостерігається трансформація місця та ролі сучасного уряду в системі органів державної влади, відзначається зростання його самостійності. Певною мірою обґрунтуванням цьому слугує сформульована у Великобританії теорія «самостійного мандату», згідно з якою виборці на загальних виборах висловлюються не лише за певного кандидата в депутати (політичну партію), а й за урядову політику або проти неї.
Дослідження численних джерел, проаналізованих у гносеологічному аспекті (серед яких праці таких дослідників, як: В.Б. Авер’янов, А.С. Автономов, Д.М. Бахрах, Ю.П. Битяк, В.Г. Вишняков, І.І. Дахова, В.П. Єрмолін, Ж.-П. Жакке, А.А. Коваленко, Т.О. Коломоєць, В.К. Колпаков, В.В. Лазарев, Р.С. Мартинюк, В.В. Марченко, Н.Р. Нижник, В.Ф. Погорілко, Л.Л. Попов, К.Б. Сафінов, В.Л. Федоренко, О.Ф. Фрицький, Ю.О. Фрицький, О.В. Хоменко, С.О. Чикурлій, В.Є. Чиркін, В.М. Шаповал, В.А. Юсупов та ін.), дозволило обґрунтувати положення про те, що з позицій конституційного права виконавча влада має досліджуватися через виділення її загальних рис як гілки державної влади, що є спільними з іншими гілками влади, а також через виділення спеціальних рис, які притаманні виключно владі виконавчій.
Слід виділяти три базові концептуальні підходи до розуміння сутності виконавчої влади: перша група підходів – ті, акцент в яких зроблено на виконавчій функції зазначеної гілки влади; до другої групи можна віднести ті, в яких акцентовано увагу на управлінні як основному призначенні зазначеної форми влади; і третім підходом до визначення сутності виконавчої влади слід вважати той підхід, відповідно до якого виконавча влада визначається з позицій її системно-функціональної характеристики, тобто з точки зору системи її складових та загальної характеристики функцій, що нею виконуються.
Під механізмом виконавчої влади слід розуміти систему ієрархічно побудованих суб’єктів державної виконавчої влади, що здійснюють свою діяльність у межах компетенції та в процесуальних формах, встановлених Конституцією та законами України.
Визначення місця уряду в системі органів державної виконавчої влади неможливе без з’ясування змісту поняття «орган виконавчої влади», ознаками якого наділяється уряд як вищий орган у системі цих органів. Під органом виконавчої влади пропонується розуміти самостійний вид органів державної влади, що згідно з конституційним принципом поділу державної влади має своїм головним призначенням здійснення виконавчої форми державної влади, створюється у порядку, встановленому законом, наділений визначеною законом компетенцією, реалізує повноваження у закріплених процесуальних формах, має встановлені законом структуру та територіальний масштаб діяльності.
На основі критеріїв класифікації органів виконавчої влади охарактеризовано місце Уряду України в системі органів виконавчої влади.
Відзначається нелогічність формулювання частини 2 статті 120 Конституції України, відповідно до якої організація, повноваження і порядок діяльності Кабінету Міністрів України, інших центральних та місцевих органів виконавчої влади визначаються Конституцією і законами України. Виходячи із зазначеного формулювання, Уряд України є одним із центральних органів виконавчої влади, що суперечить частині 1 статті 113 Конституції України, відповідно до якої Кабінет Міністрів України є вищим органом у системі органів виконавчої влади, а не одним із центральних органів виконавчої влади, що випливає із частини 2 статті 120. Очевидно, що дана суперечність потребує усунення.
Класифікація урядів дозволяє визначити місце уряду в політичній системі конкретної держави та стверджувати, що Кабінет Міністрів України – це вищий орган виконавчої влади загальної компетенції, що є колегіальним, бюджетним, постійним, дуалістичним, включає чотири рівні посад, утворюється за формально позапарламентською моделлю, передбаченою Конституцією України, який за строком повноважень «прив’язаний» до повноважень глави держави.
У підрозділі 1.2. «Поняття, структура та методологія дослідження конституційно-правового статусу Кабінету Міністрів України» відзначається, що, характеризуючи поняття «конституційно-правовий статус Уряду», слід розмежовувати його із суміжними категоріями: «статус суб’єкта права», «правовий статус», «конституційний статус», «правове положення», «правове становище».
Наповнення понять «правовий статус», «правове положення» та «правове становище» різним змістом є штучним, частково обумовленим різними перекладами слова «статус» (з лат. status – становище, положення, статус), і, що найголовніше, не має практичного значення.
Елементом правового статусу Уряду України є його конституційно-правовий статус, що, у свою чергу, є багатоелементною категорією, яка включає конституційний статус, тобто статус визначений тільки нормами Основного Закону, а також ті елементи правового статусу Кабінету Міністрів України, що визначені нормами інших джерел конституційного права.
Категорія «конституційно-правовий статус уряду» виступає способом узагальнення та систематизації правових норм щодо нього та дозволяє сформувати конструкцію (модель), що включає правові норми, практику їх реалізації та положення доктрини стосовно зазначеного суб’єкта.
Звертається увага на те, що, оскільки уряд є складовою системи органів виконавчої влади, для дослідження складових його конституційно-правового статусу слід наголосити на співвідношенні правового статусу органу виконавчої влади як загальної категорії по відношенню до спеціальної (якою виступає конституційно-правовий статус Кабінету Міністрів України).
Доходимо висновку, що сучасне конституційно-правове дослідження статусу Уряду в Україні повинно базуватися не на «статусному» підході, оскільки набір елементів, що утворюють конституційно-правовий статус Уряду, в цілому не є дискусійним. Дослідження ж потребують механізм та проблеми реалізації норм, що закріплюють складові конституційно-правового статусу Кабінету Міністрів України, тобто його динамічна частина, зокрема, взаємодія Уряду України з іншими елементами конституційної системи, які найбільш суттєво впливають на діяльність Кабінету Міністрів України та щодо яких вплив здійснює він сам. Вивчення сукупності зазначених обставин дозволяє сформувати реальне уявлення про конституційно-правовий статус Уряду України та його місце в конституційній системі.
Сучасне дослідження конституційно-правового статусу вищого органу виконавчої влади повинно мати своєю метою не лише констатацію та вивчення сутності явища, а і формування уявлення про його оптимальну модель з урахуванням системи факторів, що мають місце в конкретній державі. Важливу роль у формуванні такого уявлення має відігравати використання методу правової інженерії (інженерії у правознавстві).
У підрозділі 1.3. «Правове регулювання організації та діяльності Кабінету Міністрів України» системно проаналізовано нормативно-правові акти, якими у своїй діяльності має керуватися Уряд в Україні. Охарактеризовано проблемні аспекти визначення їх конституційності та законності та підкреслено, що з політичної точки зору побудова відносин між Урядом України та Президентом України має здійснюватися з позицій недопущення ситуацій конфронтацій, що вирішуються у судовому порядку.
Уряд України створює умови для здійснення Конституції, законів України та актів Президента України (забезпечує виконання) та діє (керується) згідно із ними ж. Очевидно, що керуючись актом, Кабінет Міністрів України його виконує сам і повинен забезпечити таке виконання з боку суб’єктів, що знаходяться в його управлінні. Отже, перелік актів, виконання яких Уряд України має забезпечити та якими має керуватися, повинні співпадати.
Охарактеризовано межі правового регулювання указами Президента України статусу Уряду України, а також місце критеріїв політичної доцільності в регулюванні діяльності останнього.
Неприйнятним є «засадничий», або «рамковий» спосіб регулювання статусу Уряду України. Оскільки той ресурс, що знаходиться в управлінні зазначеного органу, може перетворити його, за умов схематичного регулювання статусу, на узурпатора державної влади. Особлива небезпека цього існує в парламентських та парламентсько-президентських республіках, де може відбуватися фактичне «злиття» уряду та парламенту, з керівною роллю уряду, якщо до його складу входять лідери партії парламентської більшості.
Дослідження місця Закону України «Про Кабінет Міністрів України» в системі джерел конституційного права України дає підстави стверджувати, що природу даного Закону найточніше виражає термін «статусний закон», оскільки відображає особливості його змісту – бути базовим законом у регулюванні статусу Кабінету Міністрів України.
Проаналізовано історію правового регулювання організації та діяльності Верховної Ради України та Кабінету Міністрів України після 1991 р. на рівні їх регламентів. На основі чого, відмічено, зокрема, порушення принципу синхронності між матеріальними та процесуальними актами, що регулюють діяльність Уряду України.
Досліджується питання щодо правової природи послань і доручень глави держави та їх місця у системі джерел, що регулюють організацію та діяльність Уряду України.
Підрозділ 1.4. «Теорія принципів організації та діяльності Уряду в Україні» присвячений розкриттю ролі принципів як елементів конституційно-правового статусу Кабінету Міністрів України в його організації та діяльності. Досліджується проблема наукового розуміння змісту та сутності принципів як елемента конституційно-правового статусу суб’єкта права.
Наголошується на необхідності розмежування конституційних та конституційно-правових принципів та відзначається, що конституційні принципи організації та діяльності Кабінету Міністрів України – це загальні вихідні засади, закріплені в Основному Законі, а конституційно-правові принципи – це ті принципи, що відтворені й розкриті у змісті інших нормативно-правових актів, переважно, законів.
За критерієм інституційної належності слід розглядати триступеневу систему принципів організації та діяльності Уряду України, в межах якої доцільно виділяти: загальні (універсальні) принципи організації та діяльності Уряду України, особливі принципи та спеціальні принципи.
Поділ принципів організації та діяльності Уряду України за інституційним критерієм не є єдино можливим. Виходячи з аналізу змісту чинного законодавства, вважаємо, що, у свою чергу, принципи організації та діяльності Кабінету Міністрів України також можна поділити на матеріальні та процесуальні.
Характеристика принципів, що визначають статус органу державної влади, є неповною без принципів організації цього органу. Принципи організації та діяльності Уряду України взаємопов’язані і в сукупності становлять єдину систему. Кожний з них відіграє самостійну роль, але між ними існує взаємозв’язок і взаємодія, які визначаються єдністю завдань Кабінету Міністрів України.
Досліджуються проблеми нормативного закріплення принципів організації та діяльності Кабінету Міністрів України.
Визначається зміст, окреслюється роль конкретних принципів в організації та діяльності Уряду України, аналізуються перспективи їх законодавчого регулювання та практичної реалізації.
Розділ 2 «Урядотворчий процес: теоретичні та прикладні аспекти» складається з двох підрозділів, в яких визначаються зміст та співвідношення понять «склад» та «структура» урядів, характеризуються етапи урядотворчого процесу як способу формування Уряду в Україні.
У підрозділі 2.1. «Склад та структура урядів: зміст і співвідношення понять» у процесі аналізу сутності поняття «склад Уряду» акцентується увага на різноманітності його значень, закріплених у вітчизняному законодавстві, серед яких: «склад Кабінету Міністрів України», «посадовий склад», «персональний склад», «новий склад», «повний склад». Поняття ж «структура Уряду» у вітчизняному законодавстві не вживається.
Проаналізовано відомі світовій практиці форми органів, що створюються у складі урядів та можуть виконувати їх окремі повноваження. Наголошено на неконституційності включення до вітчизняного законодавства положень, що закріплюють можливість існування органу, який прийматиме рішення від імені Уряду України, підміняючи повноцінні засідання зазначеного органу, а, отже, визначений Конституцією України та Законом України «Про Кабінет Міністрів України», порядок прийняття ним рішень.
Розглядається питання відносно оптимального чисельного складу Уряду в Україні та відзначається, що процес змін у складі Кабінету Міністрів України є перманентним для історії незалежної України. Очевидно, що це обумовлено перехідним періодом існування самої Української держави, трансформацією її пріоритетних функцій на різних етапах розвитку.
Охарактеризовано конституційний досвід та сучасний стан правового регулювання статусу глави уряду. Визначено, що серед основних факторів, які впливають на конституційно-правовий статус глави уряду слід, у першу чергу, назвати: форму правління, політичний режим, розклад партійно-політичних сил у парламенті, його місце серед інших членів уряду.
Тенденцією конституційного регулювання статусу глави уряду у зарубіжних країнах є рамковий, загальний характер такого регулювання та переважно закріплення двох груп його повноважень: керівництво внутрішньою та зовнішньою політикою держави та організація роботи уряду.
Запропоновано класифікацію повноважень Прем’єр-міністра України на: установчі (тобто повноваження щодо участі у формуванні Уряду України, його допоміжних структур, інших органів виконавчої влади, припинення їх діяльності та здійснення окремих повноважень, що з цим пов’язані); повноваження у сфері організації діяльності Уряду України; повноваження у сфері нормотворчої діяльності; повноваження щодо забезпечення взаємодії Уряду України із іншими органами державної влади.
Досліджуються проблеми реалізації законодавчо встановлених повноважень Прем’єр-міністра України та відзначається, що на сьогодні, в умовах повернення до Конституції 1996 р., місце керівника Уряду України в системі органів державної влади визначається значною мірою розстановкою політичних сил між Президентом України та парламентською більшістю. У зв’язку із цим, реалізація повноважень Прем’єр-міністром України, з правової точки зору, має здійснюватися виходячи із того, що він може здійснювати лише ті повноваження, які передбачені Конституцією та законами України, а з політичної точки зору – на засадах високої політичної культури.
Визначаються основні теоретичні положення, на яких має базуватися конституційно-правовий статус члена Уряду (міністра) в Україні.
Законодавче регулювання конкуруючої компетенції міністрів має ґрунтуватися на положенні щодо узгодження та скоординованості їх дій та невтручання у сферу відповідальності інших міністрів під час реалізації державної політики.
Підкреслюється, що призначення на посаду міністра «без портфеля» має відбуватися за чітко визначеного кола посадових обов’язків даного суб’єкта. Однак існування зазначених посад у складі Уряду України породжує «нерівність» міністрів, які очолюють міністерство, та міністрів «без портфеля», що не сприяє ефективній організації діяльності вищого органу виконавчої влади.
Характеризуючи вимоги, що висуваються до членів Уряду, слід звернути увагу на те, що, оскільки посада міністра є політичною, вважаємо, що у законодавстві має бути закріплена лише вимога щодо вищої освіти міністра. Однак наявність у міністра фахових здібностей щодо посади, яку він обіймає, є бажаною з точки зору компетентного управління сферою суспільних відносин та авторитету серед підлеглих.
Вітчизняне законодавство у сфері «конфлікту інтересів» потребує удосконалення у частині регулювання питання щодо участі членів Уряду України у виборчому процесі. Вважаємо, що для кожного етапу виборчого процесу у виборчому законодавстві повинні бути встановлені запобіжні механізми, що унеможливили би вплив членів вищого органу виконавчої влади, зареєстрованих як кандидати на виборні посади, на його перебіг.
Дослідження ґендерного аспекту складу уряду дозволило зробити висновок про те, що тенденцією у більшості країн слід вважати те, що склад урядів характеризується переважанням у ньому чоловіків, однак жінки дедалі частіше обіймають посади у ґендерно-нейтральних сферах політики, до яких відносять: охорону навколишнього середовища, юстицію, планування та розвиток, спорт і туризм. Кількісний показник представництва жінок у складі урядів не є вирішальним для оцінки ролі жінок у конкретному складі вищого органу виконавчої влади. Так, у деяких випадках, наприклад, жінки можуть обіймати багато позицій, але в основному концентруватися у жіночих та низьких за престижем міністерствах. А в інших - вони можуть обіймати кілька посад у кабінеті, що мають традиційно «чоловічий» характер та високий престиж. Жінки мають більші можливості на участь у діяльності урядів у тих державах, де економічний статус жінок високий і їх права на участь у громадському житті широко реалізовані.
Проаналізовано такий аспект статусу члена уряду як сумісність посади міністра із депутатським мандатом, а також сутність і зміст політичного характеру посади члена уряду.
У підрозділі 2.2. «Урядотворчий процес: характеристика етапів» охарактеризовано особливості моделей формування Уряду у незалежній Україні та визначено, що порядок формування урядів залежить від форми правління, що існує в конкретній державі, та є багатоетапним.
Тенденцією в більшості сучасних демократичних держав є те, що визначальну роль в урядотворчому процесі відіграють не правові механізми, а співвідношення політичних сил у парламенті.
В історичному аспекті досліджується роль ситуативної та постійно діючої парламентської більшості (коаліції) у формуванні Урядів незалежної України.
Аналізується сутність інституту присяги члена уряду та робиться висновок про те, що присяга як умова вступу на посаду окремого члена уряду та набуття повноважень урядом у цілому має морально-політичний зміст. При цьому вона вказує на особливість та політичну винятковість статусу члена Кабінету Міністрів України, може розглядатися як ознака легітимності вищого органу виконавчої влади та в ідеалі має виступати фактором стримування члена Уряду від протиправної та/або аморальної поведінки. У зв’язку із цим, пропонується закріпити зазначений інститут у вітчизняному законодавстві, в першу чергу, з метою підвищення в свідомості громадян значення інституту Кабінету Міністрів України та довіри до його членів.
Відмічається, що формулювання «припинення повноважень Кабінету Міністрів України» має вживатися як збірна назва до підстав закінчення повноважень Уряду України, визначених законодавством.
Обґрунтовується необхідність закріплення у Конституції України такої підстави припинення повноважень Уряду України як смерть Прем’єр-міністра України та вказується на недоцільність законодавчого закріплення такої підстави дострокового припинення повноважень Прем’єр-міністра України як неможливість виконання ним повноважень за станом здоров’я.
Аналіз співвідношення понять «відставка», «звільнення» та «дострокове припинення повноважень» дає підстави стверджувати, що звільнення членів Уряду є наслідком складення повноважень та відставки урядовців.
Розділ 3 «Компетенція Кабінету Міністрів України: конституційно-правовий аспект» складається з п’яти підрозділів і присвячений всебічному дослідженню теоретико-прикладних аспектів компетенції Уряду України, та, зокрема, його повноважень як основи визначення місця вищого органу виконавчої влади в конституційній системі.
У підрозділі 3.1. «Загальні питання компетенції Кабінету Міністрів України» підкреслюється, що правовий статус державного органу визначається його компетенцією. Більшість дослідників компетенції відзначають, що вона закріплюється у нормативно-правових актах (спеціальних, або так званих компетенційних («статусних»), а її складовою є повноваження відповідного владного суб’єкта. Однак стосовно інших елементів, що утворюють зміст поняття «компетенція», думки фахівців розходяться. Найчастіше складовими компетенції, крім повноважень, пропонують вважати: предмет відання, функції, завдання, юридичну відповідальність органу влади.
Досліджуються конституційні засади визначення компетенції Кабінету Міністрів України та відзначається, що тенденцією нормативно-правового регулювання обсягу компетенції урядів є формула, згідно із якою вони керують державою з усіх питань, що не віднесені до відання парламенту або інших державних органів. У зв’язку із цим, робиться висновок про те, що конституція не повинна визначати зміст державної політики, оскільки її вироблення та реалізація має бути завданням відповідних органів (парламенту, глави держави, Уряду). З іншого боку, реалізація Урядом України своєї компетенції має відбуватися через збалансовані конституційні процедури, що дозволить забезпечити контрольованість реалізації повноважень зазначеного суб’єкта та не допустити їх необґрунтоване розширення.
Охарактеризовано теоретичні основи категорії «повноваження органу виконавчої влади», способи юридичного закріплення зазначених повноважень. Доводиться недоцільність ототожнення функцій та повноважень Кабінету Міністрів України та відмічається, що, при цьому, не можна заперечувати, що за повноваженнями можна судити про наявність у суб’єкта певних функцій.
Досліджується інститут делегування як спосіб встановлення повноважень урядів та визначається, що зазначений інститут слід розглядати з позицій делегування повноважень урядом, а також з позицій делегування (передачі) повноважень від інших суб’єктів владних повноважень зазначеному органу.
У підрозділі 3.2. «Конституційно-правові основи взаємодії Кабінету Міністрів України з органами виконавчої влади» на основі дослідження моделей законодавчого регулювання системи міністерств та інших центральних органів виконавчої влади робиться висновок про те, що, оскільки Основний Закон України чітко не визначає модель законодавчого закріплення статусу центральних органів виконавчої влади, на її визначення може впливати низка чинників, у першу чергу, політичного характеру. Звертається увага на недоцільність закріплення системи центральних органів виконавчої влади на рівні Основного Закону, оскільки ця система знаходиться у процесі становлення і найближчим часом не відрізнятиметься стабільністю як суб’єктного складу, так і статусу тих суб’єктів, що до неї входять.
Система центральних органів виконавчої влади має визначатися у Законі України «Про Кабінет Міністрів України», де також мають закріплюватися повноваження Уряду України у частині його взаємодії із зазначеними суб’єктами. Крім того, така система та статус відповідних органів має визначатися у Законі України «Про центральні органи виконавчої влади». Статус окремих органів може визначатися також у тих законах, що регулюють їх статус. Зазначені закони мають співвідноситися між собою як загальний та спеціальний нормативно-правові акти. Питання щодо особливостей статусу окремих суб’єктів можуть визначатися на рівні актів (указів) глави держави.
Однією із проблем організації виконавчої влади на сучасному етапі є проблема розмежування політичних та адміністративних посад. Звертається увага на те, що при визначенні у законодавстві поняття «політична посада» акцент має робитися на тому, що зазначені особи призначаються на посаду для реалізації Програми діяльності Кабінету Міністрів України.
Підкреслюється необґрунтованість арифметичного підходу до визначення чисельності заступників міністрів чи керівників інших центральних органів виконавчої влади та підтримується доцільність віднесення вирішення зазначеного питання до повноважень Уряду України.
Аналізується конституційно-правовий аспект проблем взаємодії Кабінету Міністрів України та місцевих державних адміністрацій.
У підрозділі 3.3 «Конституційні засади взаємодії Кабінету Міністрів України та Президента України» відзначається, що в основі дослідження взаємодії Уряду України та Президента України є визначення відношення глави держави до системи органів виконавчої влади.
Виділяються напрямки взаємодії Кабінету Міністрів України та Президента України, серед яких: 1) організаційно-інформаційний, в межах якого регулювання взаємодії між Урядом України та главою держави побудоване, виходячи із принципу зобов’язання Кабінету Міністрів України надавати інформацію та співпрацювати із Президентом України та утворюваними ним органами. Водночас інший аспект, тобто забезпечення прав Уряду України у такій взаємодії, не знайшов належного законодавчого регулювання. Наголошується на необхідності збалансування правового регулювання відносин між Адміністрацією Президента України та Кабінетом Міністрів України; 2) напрямок відносин відповідальності. В аспекті характеристики зазначеного напрямку відносин проаналізовано правову природу зупинення та скасування актів Уряду України главою держави та практику їх здійснення в Україні. Досліджується юридична природа інституту контрасигнування та звертається уваги на численні прогалини та колізії його регулювання за вітчизняним законодавством; 3) напрямок взаємодії у сфері нормотворчої діяльності; 4) напрямок взаємодії у сфері суміжних повноважень (національної безпеки і оборони, зовнішньополітичних відносин). У першу чергу, реалізація цього напрямку проявляється через участь членів Уряду в діяльності Ради національної безпеки і оборони України. Крім того, Кабінет Міністрів України забезпечує виконання рішень Ради національної безпеки і оборони України, введених у дію указами Президента України.
У підрозділі 3.4. «Відносини Кабінету Міністрів України з Верховною Радою України, її органами, парламентською більшістю та парламентською опозицією» відмічається, що співвідношення повноважень законодавчої та виконавчої гілок влади є однією з базових ознак форми правління та політичного режиму. Зазначене питання є об’єктом уваги науковців вже не одне століття. Підкреслюється, що серед основних чинників, які визначають характер стосунків зазначених гілок влади на сучасному етапі, є обсяг законодавчо закріплених повноважень за парламентом та урядом, рівень розвитку політичної системи, виборча система на парламентських виборах. При цьому, складовою розуміння реальної моделі відносин між зазначеними суб’єктами слід вважати практику реалізації відповідних правових норм та розстановку політичних сил, що має місце у конкретній державі.
Характеризуються форми парламентського контролю за діяльністю урядів в Україні та у зарубіжних країнах, визначаються тенденції його здійснення та перспективи оптимізації законодавчого регулювання.
Досліджуються форми взаємодії уряду та парламенту, що здійснюються поза межами парламентського контролю. Відмічається тенденція значного зростання в зарубіжних країнах ролі уряду в законотворчості. Існування зазначеної тенденції пов’язується із впливом на законодавчий процес теорії «раціоналізованого парламентаризму».
Вважаємо, що Уряд в Україні повинен наділятися самостійним правом на визнання законопроекту невідкладним з наслідками, передбаченими вітчизняним законодавством, для розгляду законопроектів, визначених невідкладними главою держави.
Недоліком чинного законодавства слід вважати те, що питання участі Уряду України у попередній роботі над законопроектом залежить виключно від волі парламенту.
Наголошується, що важливу роль у взаємодії між парламентом та Урядом України відіграє взаємодія між комітетами Верховної Ради України та Кабінетом Міністрів України. Відмічається, що значно сприяло би такій співпраці удосконалення правового регулювання інституту парламентських слухань в Україні.
Законодавчо мають закріплюватися лише базові основи, гарантії політичної взаємодії парламенту та Уряду України. Всі ж інші аспекти мають встановлюватися за домовленістю між відповідними суб’єктами, оскільки носять політичний характер.
З метою збалансування відносин між законодавчою та виконавчою владою, пропонуємо встановити, що Кабінет Міністрів України має право звернутися до Конституційного Суду України з питання щодо конституційності актів, визначених пунктом 1 частини 1 статті 150 Конституції України.
Одним із аспектів взаємодії Верховної Ради та Кабінету Міністрів України слід вважати взаємодію офіційного Кабінету Міністрів та опозиційного уряду.
Поняття «опозиційний Кабінет Міністрів» є відносно новим для політичних систем сучасних держав. При цьому у більшості європейських країн правове регулювання статусу опозиційного уряду відсутнє.
Аналізується історія утворення опозиційних урядів в Україні.
Досліджується питання щодо доцільності законодавчого регулювання статусу «тіньового» уряду, оскільки не будучи органом державної влади чи його складовою, цей суб’єкт не зобов’язаний діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (як це визначено частиною 2 статті 19 Конституції України).
У підрозділі 3.5. «Акти Кабінету Міністрів України як форма реалізації компетенції» відмічається, що на сьогодні беззаперечною є теза про те, що акти Уряду України є джерелом конституційного права. Акти Кабінету Міністрів України відносяться до категорії «юридичні акти».
Звертається увага на існування «презумпції компетенції» Уряду України, що обмежена рамками тих нормативних актів, якими вона визначається, а також законодавчо визначеними повноваженнями інших суб’єктів правотворчості – парламенту та глави держави.
Необхідно законодавчого врегулювати порядок проведення правової експертизи актів Кабінету Міністрів України, що надасть можливість вже на етапі проектування нормативного акта запобігти включенню до законодавства норм, що мають конфліктогенний потенціал.
Відмічається, що однією з актуальних проблем правотворчої та правозастосовної діяльності Уряду України є проблема тлумачення його актів.
Розділ 4 «Конституційно-правова відповідальність Кабінету Міністрів України та його членів» складається з двох підрозділів та присвячений аналізу проблем визначення, сутності та форм конституційно-правової відповідальності Уряду та його членів.
У підрозділі 4.1. «Конституційно-правова відповідальність Уряду в Україні: проблеми детермінації та сутності» досліджується співвідношення категорій «відповідальність», «підзвітність» та «підконтрольність» і відмічається, що формулювання частини 2 статті 113 Конституції України, згідно із якою Кабінет Міністрів України відповідальний лише перед Президентом України, обумовлене політичними причинами і бажанням зробити акцент на ролі глави держави у політичній системі держави, підкреслити її президентсько-парламентську форму правління. Однак, аналіз змісту чинного Основного Закону України дає підстави для висновку про те, що Уряд України за Конституцією України є подвійно відповідальним: перед главою держави та парламентом.
Досліджуються точки зору щодо співвідношення конституційної та політичної відповідальності. Робиться висновок про те, що конституційно-правова відповідальність є різновидом відповідальності юридичної, що поряд із політичною відповідальністю виступає складовою такого поняття як соціальна відповідальність. Відзначається, що необґрунтованим є ототожнення політичної та конституційної відповідальності Уряду України, оскільки заходи політичної відповідальності зазначеного суб’єкта виходять за межі санкцій конституційно-правової відповідальності.
У підрозділі 4.2. «Парламентська та позапарламентська відповідальність Кабінету Міністрів України та його членів» відзначається, що в науці конституційного права немає єдиної точки зору щодо питання видів відповідальності Уряду та його членів. На рівні Закону України «Про Кабінет Міністрів України» виділяється: конституційно-політична солідарна відповідальність за результати діяльності Кабінету Міністрів України як колегіального органу виконавчої влади, конституційно-політична особиста відповідальність членів Уряду України за стан справ у доручених сферах державного управління та юридична відповідальність за вчинення правопорушень. За критерієм суб’єкта, перед яким Кабінет Міністрів України та його члени є відповідальними та який застосовує до них санкції за вчинене правопорушення, пропонується розмежовувати конституційно-правову відповідальність Уряду України на парламентську та позапарламентську.
Індивідуальна відповідальність для членів Уряду України має встановлюватися лише за стан справ у дорученій сфері відносин перед главою держави. Існування ж індивідуальної парламентської відповідальності, по-перше, може дестабілізувати діяльність зазначеного органу, а, по-друге, може використовуватися як інструмент тиску парламенту на Кабінет Міністрів України, особливо, у разі різної політичної належності глави держави та парламентської більшості. Важливу роль у визначенні доцільності існування індивідуальної відповідальності урядовців у конкретній державі відіграють особливості її партійної системи.
Досліджується правова природа парламентської відповідальності Уряду України. За умов змішаної, зокрема, президентсько-парламентської форми правління, політичний характер може мати не тільки відповідальність уряду перед парламентом, а і відповідальність уряду перед главою держави.
Характеризується історія застосування інституту парламентської відповідальності Урядів в Україні. Аналізуються відомі практиці зарубіжних країн форми парламентської відповідальності уряду та його членів.
Питання про відставку уряду не завжди ініціюється в парламенті з метою зміни складу уряду. Інколи такі дії, в першу чергу, з боку опозиції, здійснюються з політичних міркувань. Визнання роботи Кабінету Міністрів України незадовільною має зумовлювати реагування з боку парламенту у вигляді прийняття резолюції недовіри. Інакше таке визнання буде лише констатацією ситуації, носитиме політичний характер та викликатиме негативний суспільний резонанс.
Аналізується правова природа резолюції недовіри Кабінету Міністрів України. Підкреслюється доцільність законодавчого закріплення вимоги формулювання у резолюції недовіри Уряду України підстав її винесення.
Досліджуються форми позапарламентської відповідальності урядів та відзначаться, що серед позапарламентських форм відповідальності Кабінету Міністрів України слід виокремлювати відповідальність, що має конституційно-політичний характер та галузеву відповідальність окремих членів вищого органу виконавчої влади (кримінальну, дисциплінарну тощо). Член Уряду України несе конституційно-політичну позапарламентську відповідальність перед главою держави як член Кабінету Міністрів України та як керівник відповідного міністерства. | 
