СПІВУЧАСТЬ У ЗЛОЧИНІ: СУТНІСТЬ, СТРУКТУРА ТА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ

Короткий зміст

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, ступінь наукової розробки даної тематики, сформульовано мету та задачі дослідження, його об’єкт та предмет, розкривається наукова новизна, практичне значення одержаних результатів, наводяться дані щодо апробації результатів дисертації та кількість публікацій.

Розділ 1 «Концепція співучасті у злочині та підстава кримінальної відповідальності за неї» складається з п’яти підрозділів.

У підрозділі 1.1 «Свобода волі в обґрунтуванні підстави відповідальності особи за злочин» доведено, що філософські категорії свободи волі та причинності є для кримінального права фундаментальними, тому з’ясування їх змісту становить наукове підґрунтя для визначення підстави кримінальної відповідальності за злочинне діяння, у тому числі спільно вчинене. Аналіз автором позицій видатних філософів Г.В.Ф. Геґеля, І. Канта, П. Лапласа, Л. Феєрбаха, Д. Прістлі, Б. Спінози, Ф. Бекона та інших дозволив констату­вати, що наукове обґрунтування причинності, свободи та необхідності виходить із визнання їх взаємозв’язку. Дане положення визначено не лише у філософії, але й психології та юридичній науці. При обґрунтуванні кримінальної відповідальності слід виходити із взаємозв’язку понять «свобода» і «воля», що дає можливість особі вибору того чи іншого варіанта поведінки. Лише за наявності свідомого вибору злочинного шляху досягнення поставленої мети, коли існують інші шляхи, є підстава застосування з боку держави до такої особи кримінальної відповідальності. При цьому відповідальність не суперечить свободі волі. Антагоністичним поняттю відповідальності є поняття сваволі: сваволя – безвідповідальність, свобода волі – відповідальність.

Спільна злочинна діяльність не має кримінально-правового значення та змісту без свободи кожного її учасника. Свій внесок у спільний злочин здійснює кожен співучасник, чим більшою або меншою мірою сприяє реалізації умислу інших співучасників. Однак діяння співучасників не є неминучими, оскільки поведінка співучасника також залежить не лише від дії зовнішніх умов, у тому числі й діянь інших осіб, але й від внутрішнього світогляду. Тому вплив, взаємозв’язок і взаємодія при співучасті не виключають для кожного з учасників злочину свободи волі, можливості вибору, не містять неминучості спільного вчинення злочину. Співучасник наділений відносною свободою волі, яка детермінує прийняття ним самостійного рішення, вибора варіанту своєї поведінки та вибору ролі у вчиненому спільному діянні.

У підрозділі 1.2 «Підстава кримінальної відповідальності як правова, філософська і лінгвістична категорія» обґрунтовано, що підставу кримінальної відповідальності слід розглядати як категорію не лише філософську і правову, але й лінгвістичну. Категорії спочатку формуються несвідомо – у людській діяльності, а потім відкладаються в мові, тому категорія у філософській думці – це не лише форма мислення чи свідомості, але й мовна структура. Підстава кримінальної відповідальності – це система передбачених у кримінальному законі ознак, наявних у діянні особи, які є достатніми для застосування до неї передбачених цим законом негативних наслідків у вигляді позбавлення чи обмеження її прав та свобод.

На підставі системно-структурного підходу, а також із врахуванням лінгвістичного та правового тлумачення термінів обґрунтована необхідність введення у науковий обіг поняття «частина складу злочину» (юридична і фактична). Необґрунтованим визнано поділ єдиної підстави кримінальної відповідальності на дві – правову і фактичну, юридичний і фактичний склад злочину. Сутність підстави як філософської і кримінально-правової категорії полягає в цілісності її структурних елементів, які доцільно іменувати частинами. Склад злочину як система (цілісна єдність елементів) уособлює взаємопов’язаність і неподільність юридичної і фактичної частин. В роботі звернуто увагу на важливе значення причинного зв’язку в контексті визначення меж кримінальної відповідальності.

Підрозділ 1.3 «Системно-структурний підхід до співучасті у злочині» містить обґрунтування необхідності застосування системно-структурного підходу до аналізу інституту співучасті у злочині, зважаючи на його специ­фічні властивості. Автор констатує, що в юридичній науці, і у філософії для дослідження складного системного об’єкта використовується термін «системно-структурний підхід». Спираючись на тлумачення поняття системи у філософії, констатовано, що саме поняття вже містить у собі властивість «цілісності». Тому при застосуванні терміна «система» чи «струк­тура» одночасно розуміється цілісний характер досліджуваного об’єкта. Обґрунтовано доцільність застосування під час аналізу кримінально-правових інститутів системно-структурного підходу, який вирішує дискусію щодо можливості існування безструктурних систем і безсистемних структур, а також відбиває сутність дослідження складних об’єктів, забезпечує його всебічність і повноту.

Для системно-структурного дослідження співучасті у злочині властивим є уявлення про цілісність системи, яке конкретизується через поняття взаємодії, зв’язку та інтеграції. Взаємодія при співучасті – це зовнішній прояв внутрішнього взаємозв’язку та взаємовпливу. Вплив залежить від особистісних психологічних властивостей особи, тому взаємодія має не лише зовнішній вираз, а являє насамперед внутрішні процеси спільної діяльності, тобто має об’єктивно-суб’єктивну сутність.

Підрозділ 1.4 «Об’єктивні та суб’єктивні складові структури спів­участі» містить аналіз конститутивних ознак співучасті у злочині. На сучасному етапі існує проблема впровадження інституту кримінального проступку у національне законодавство. Зважаючи на досвід іноземних держав, де з категорією злочинного діяння пов’язана умисна форма вини, враховуючи, що згідно із вітчизняним кримінальним законом співучасть можлива лише в умисних злочинах, а також висновок про більшу суспільну небезпечність спільних злочинних діянь, автор прогнозує, що із запровадженням кримінального проступку аналізований інститут не змінить своєї назви «співучасть у злочині».

Структурний елемент у системі співучасті повинен мати ряд ознак і відпо­відати певним вимогам, якими є положення чинного КК України. Доведено необхідність урахування інтересів потерпілих від групових насильницьких злочинів, на яких здійснюється більший психологічний тиск та більш знач­ною є завдана фізична шкода. Зважаючи на тривалу історію розгляду потер­пілого як обов’язкової ознаки злочину та як частини проблеми покарання злочинця й відшкодування збитків, заподіяних злочином, обґрунтовано внесення змін до розділу «Співучасть у злочині». Хоча наявність у спільно вчинюваному злочині лише одного суб’єкта злочину виключає співучасть, таке рішення автор вважає виправданим, адже в цьому розділі КК України визначено й поняття причетності до злочину, яка також не є співучастю.

Властивості співучасті як єдиного цілісного утворення визначаються не стільки властивостями окремих співучасників, скільки властивостями її структури, її особливими інтегративними зв’язками, які забезпечують спільність діяльності кількох злочинців. Тому спільність визначена конститутивною і ключовою для розуміння сутності співучасті у злочині. Відстоюється позиція про об’єктивно-суб’єктивний характер спільності, що обумовлений характером взаємодії співучасників. Системно-структурний підхід є важливим методологічним принципом вивчення взаємодій людей, адже взаємодія являє собою цілісну систему, елементи якої функціонують тільки у певній структурі, взаємозв’язку. Внутрішня форма спільності діяння залежно від стійкості взаємопов’язаних між собою елементів може являти собою просту (сумарну) спільність діяння, що характерна для груп осіб без попередньої змови, або стійку (органічну, структуровану) спільність – для всіх інших форм співучасті.

Приділено в роботі увагу проблемі розмежування понять «співучасть» і «група». У юридичній науці превалюють такі підходи: 1) поняття співучасті повністю охоплює поняття групи; 2) співучасть і група – поняття різні, група дорівнює поняттю сіпввиконавства. В роботі наведені аргументи на користь першого підходу. На переконання автора, дія норм інституту співучасті у злочині поширюється на всі норми Особливої частини, а не лише на ті, які передбачають відповідальність за групові злочини. Норми інституту спів­участі діють завжди, коли у злочинному діянні брало участь більше одного суб’єкта злочину.

Поняття «необхідної співучасті» узгоджується із запропонованою в роботі концепцією рольового розподілу відповідальності, яка ґрунтується на положенні, що саме завдання здійснення спільної діяльності задає вимоги необхідного рольового розподілу. Необхідна співучасть, необхідний рольо­вий розподіл – діянь, вини, відповідальності, є сутністю і корупції (зокрема, при наданні-отримання неправомірної вигоди), протидія якій сьогодні визна­на одним із пріоритетних напрямів кримінально-правової політики України.

У підрозділі 1.5 «Теорії відповідальності за співучасть у злочині» обґрун­товано, що питання підстави кримінальної відповідальності співучасників пов’язане із загальною конструкцією інституту співучасті у злочині. Піддано критиці поняття «загального складу злочину», коли кожен співучасник відповідає за весь злочин, який є результатом інтегрованих дій усіх співучасників, а не лише за ним індивідуально вчинене. На думку автора, не існує загальної вини співучасників, яка б становила суб’єктивну підставу їх спільної відповідальності. Такий підхід суперечить принципам криміналь­ного права і ч. 2 ст. 61 Конституції, згідно з якими юридична відпо­відальність особи має індивідуальний характер. Співучасник відповідає за індивідуально вчинене і наслідок, заподіяний виконавцем, якщо він охоплювався його умислом. Спільність діяльності не виключає самостійність та індивідуальність дій кожного з учасників спільного злочину.

Ключові положення щодо відповідальності співучасників містяться в теорії самостійної відповідальності співучасників, що підтверджується і проведеним автором аналізом норм, які утворюють інститут співучасті в КК України. Щодо акцесорної природи співучасті – підсумкова оцінка дій співучасників не є абсолютно самостійною, оскільки залежить від ступеня реалізації умислу співучасників, який, у свою чергу, визначається характером дій виконавця. Однак залежність відповідальності співучасників від діяння виконавця не є повною, а лише частковою. Тому в роботі констатовано симбіоз цих теорій при вирішенні проблеми кримінальної відповідальності співучасників злочину. Такий «змішаний» підхід до цього питання сприйня­тий і в чинному кримінальному законодавстві України. Автор зауважує, що не слід розуміти таке змішування як невизначеність внеску окремого спів­учасника у спільний злочинний результат. Розподіл ролей обумовлює не тільки рольовий розподіл діянь і вини між учасниками спільного злочину, але й рольовий розподіл відповідальності, що закріплено і в нормах чинного КК України.

Розділ 2 «Філософські засади вчення про причинний зв’язок у співучасті у злочині» містить три підрозділи.

У підрозділі 2.1 «Філософські аспекти категорій детермінізму та при­чинності у кримінальному праві» доведено, що на сучасному етапі елемен­тарна схема причинності обов’язково поєднується з аналізом і розумінням нових типів причинних зв’язків. У філософській думці в результаті науко­вого пізнання відбулась еволюція поглядів на співвідношення детермінізму і причинності – від визнання причинності єдиною формою детермінізму до розвитку різноманітних видів детермінації. При цьому саме причинність розкриває активну природу детермінації.

Автор притримується панівної в юридичній науці позиції, що особливості причинного зв’язку у кримінальному праві не можливо встановити за межами загальнофілософських поглядів, адже кримінальне право покликане обґрунтувати кримінальну відповідальність, а не причинність.

У підрозділі 2.2 «Зміст та значення філософських категорій «можли­вість» і «дійсність», «необхідність» і «випадковість» для концепції причин­ного зв’язку в кримінальному праві» встановлено, що детермінізм включає в себе цілий ряд категорій: причина та умова, необхідність і випадковість, можливість і дійсність, ціле і частини, зміст і форму. Інтерпретація необхід­ності й випадковості визначає світоглядну спрямованість будь-якої філософської системи. Виокремлено інтерпретації співвідношення причин­ності й необхідності. Перший підхід: необхідність і причинність повністю збігаються (притаманний лапласівському детермінізму, коли всі детермі­нуючі зв’язки відносились до причинно-наслідкових). Другий підхід: необхідність – категорія більш широка, ніж причинність, і включає в себе непричинні зв’язки (склався на більш пізньому етапі, після відкриття непричинних типів детермінації). Третій підхід: причинність ширша за необхідність, оскільки включає в себе й випадкові зв’язки. Четвертий підхід: обсяги аналізованих понять збігаються лише частково, адже випадковість, як і необхідність, може визначати і причинні, і непричинні типи детермінації.

Відзначено, що реальна можливість означає наявність усіх необхідних умов, за яких вона неминуче здійсниться, перетвориться у дійсність, тоді як абстрактна можливість існує як загальна тенденція розвитку. В роботі зазначено, що абстрактна можливість може пройти певні етапи і за сприятливих умов перейти в реальну можливість, а згодом – у дійсність. Подібна позиція відбита і в кримінальному праві, коли причинний зв’язок як одна з умов притягнення особи до відповідальності визнається і в тих випадках, коли протиправна поведінка людини створює конкретну (реальну) можливість настання результату або перетворює її в дійсність. Злочинний результат у структурі складної співучасті виступає як наслідок взаємодії всіхспівучасників. Організатор, підбурювач і пособник створюють своїми діями реальну можливість виникнення суспільно небезпечного явища. Причинний зв’язок між їх діяннями та наслідком опосередкований волею і свідомістю виконавця, дії якого перетворюють цю можливість у дійсність.

Підрозділ 2.3 «Особливості причинного зв’язку в структурі співучасті у злочині» узагальнює різні підходи до проблеми причинного зв’язку у злочинах, що вчинені у співучасті з розподілом ролей. Розуміючи спів­відношення причинного зв’язку і вини як органічну єдність протилежностей, тобто як єдність внутрішнього і зовнішнього, суб’єктивного і об’єктивного, автор наводить власні аргументи на користь відомої в юридичній науці концепції винної причинності. В роботі здійснено порівняльний семантичний аналіз слів «причина» та «вина». З огляду на специфіку предмета кримі­нального права, його фундаментальний принцип – суб’єктивне ставлення у вину, причинний зв’язок відображає генетичний зв’язок між юридично значущою поведінкою, у кримінальному праві – винною поведінкою особи, і наслідками, що настали в результаті цієї поведінки. У цьому полягає орга­нічна єдність об’єктивного і суб’єктивного у кримінально-правовій категорії причинного зв’язку, що є характерним і для спільності та взаємодіі при співучасті.

Оскільки співучасть у злочині є системно-структурним об’єднанням взаємопов’язаних елементів, якими є особи, що взаємодіють у процесі спільного вчинення умисного злочину, то дослідженню підлягає причинний зв’язок між цими елементами у структурі співучасті у злочині. При вирі­шенні проблеми причинного зв’язку в складній співучасті автор пропонує виходити з такого: 1) не можна заперечувати особливостей причинного зв’язку, коли наслідки є результатом різних за характером та інтенсивністю діянь співучасників; 2) лише встановлення причинного зв’язку між діями кожного співучасника і злочинним результатом дає підставу для притягнення його до кримінальної відповідальності; 3) з позицій системно-структурного підходу та концепції рольового розподілу відповідальності дії кожного співучасника є самостійною структурною частиною загальної причини.

Дії співучасників не нівелюються поняттям «загальної причини», коли не можна виокремити роль і характер дій кожного з них. Поняття причинного зв’язку в структурі співучасті означає, що кожен співучасник своїми діями вносить самостійний вклад у вчинення злочину, ураховуючи рольовий розподіл діянь та вини. Хоча дії кожного співучасника являють собою структурну частину причини настання злочинних наслідків, кожна з таких частин має свою специфіку і не втрачає своєї ролі, статусу та специфіки, «не розчиняється» у «єдиній причині».

Розділ 3 «Диференціація відповідальності співучасників злочину залежно від рольового розподілу» складається з чотирьох підрозділів.

Підрозділ 3.1 «Особливе місце виконавця (співвиконавця) у рольовому розподілі співучасників злочину» присвячено аналізу функцій і видів виконав­ця злочину.

Посереднє виконання може мати місце не лише у співучасті, але й при одноособовому вчиненні злочину. Запропоновано відповідні зміни до статті 18 КК України, в якій має бути закріплено поняття «посередній суб’єкт злочину». Посереднє вчинення може мати місце внаслідок: неосудності чи недосягнення віку, з якого може наставати кримінальна відповідальність, безпосереднього виконавця; фізичного чи психічного примусу, що зумовило дії безпосереднього виконавця поза його волею; виконання злочинного наказу начальника підлеглим, який не усвідомлює його злочинності; використання діяння невинної особи чи особи, яка діє з необережності.

Доведено відсутність рольового розподілу між співвиконавцями, оскільки «роль» і «функція» не є тотожними поняттями при характеристиці дій співучасників злочину. Виконавець – центральна фігура, ключова ланка в ланцюгу спів­участі, і головне – обов’язкова. Якщо без будь-якого іншого виду співучасників злочин може бути вчинено, то фізична відсутність виконавця означає неможливість вчинення злочину взагалі.

У процесі реалізації спільного злочину не лише виконавець, але й інші співучасники можуть вийти за межі домовленості та скоїти дії, які не охоплюються умислом інших співучасників. Тому підтримана наукова позиція про ексцес співучасника – здійснення виконавцем, підбурювачем чи пособником злочину, що не охоплюється наміром інших співучасників. За ексцес виконавця, підбурювача і пособника інші співучасники відпові­дальності не підлягають. Це положення має бути закріплене шляхом корекції чинної частини 5 ст. 29 КК, де йдеться лише про ексцес виконавця: «співучасники не підлягають кримінальній відповідальності за діяння, вчинене іншим співучасником, якщо воно не охоплювалось їхнім умислом».

У підрозділі 3.2 «Організатор (керівник) злочину як найбільш небезпечний вид співучасника» обґрунтовано, що організацію і керівництво злочинною діяльністю можуть здійснювати різні особи, що підтверджується як теорією, так і практикою. Тому слід законодавчо закріпити поняття «керівник». Аргументами на користь таких змін є те, що термін «керівник» саме стосовно злочинної діяльності вживається: у статтях Особливої частини КК України; у зарубіжних кримінальних законах; у науковій літературі при коментуванні видів співучасті; у судовій практиці.

На підставі системно-структурного підходу констатовано, що діяльність організатора (керівника) – це система дій, елементами якої є ініціатива, підбурювання, пособництво, а також специфічні, притаманні лише органі­затору, складові. Актуалізація проблеми протидії організованій та терори­стичній злочинній діяльності дозволяє визначати організатора (керівника) найбільш небезпечною фігурою серед співучасників. Відповідно автор пропонує доповнити частину 4 статті 68 КК України положенням, що організатору (керівнику) організованої групи чи злочинної організації розмір покарання не може бути меншим, ніж три чверті максимального строку найбільш суворого виду покарання, передбаченого санкцією статті Особ­ливої частини КК.

У підрозділі 3.3 «Підбурювання, ініціатива і провокація злочину: проблеми співвідношення» доведено, що пропозиція вчинити злочин не є підбурюванням, а являє собою вияв ініціативи. Автор заперечує доцільність виокремлення в кримінальному законі самостійної фігури ініціатора, бо його роль у вчиненні злочину може бути різною. Вияв особою ініціативи, її рівень, мають ураховуватися при вирішенні питання про призначення покарання. Не слід перевантажувати інститут співучасті зайвими видами співучасників на кшталт «ініціатор», «замовник», «повірений», що має тенденцію на сучасному етапі. Такі пропозиції не відповідають принципу стабільності кримінального закону.

В роботі обґрунтовано, що пропозиція неправомірної вигоди не є спілкуванням, не обумовлює її прийняття особою, якій вона адресована. Конститутивною ознакою співучасті є саме обмін інформацією, який детермінує взаємний психологічний зв’язок між двома спільно діючими особами. Обґрунтовано необхідність внесення відповідних змін до статей 368 та 369 КК України.

Автор доводить, що співучасть передбачає взаємну угоду сторін, двосто­ронній психологічний зв’язок, який не завжди має місце при провокації злочину. Отже, провокація є більш широким поняттям, ніж підбурювання. Для провокації обов’язковою суб’єктивною ознакою є спеціальна мета – викриття особи, яку спровокували на надання чи одержання неправомірної вигоди. Відсутність судової практики застосування ст. 370 КК України свідчить, що наявність такої норми у кримінальному законі виконує превентивну функцію. Провокація підкупу розглянута в роботі як проблема не лише юридична, але й морально-етична.

Підрозділ 3.4 «Диференціація відповідальності за пособництво і посе­редництво у вчиненні злочину» розкриває співвідношення посередництва та пособництва у вчиненні злочину. Проведений автором аналіз вироків та ухвал судів, які розміщені в Єдиному державному реєстрі судових рішень, показав, що в них досить часто наводиться характеристика дій певних осіб як посередників, особливо в справах про хабарництво. Посередник переважно діє у своїх власних корисливих інтересах. Роль посередника не обмежується передачею неправомірної вигоди, посередник може домовлятися з однією чи з двома сторонами про її передачу, вчинення за це відповідних дій, знайо­мити зацікавлених осіб, передавати умови угоди тощо. Пособництво згідно з чинним КК не відповідає такому тлумаченню терміна «посередництво». Автором визначена панівна в теорії кримінального праві, кримінальних законах іноземних держав та у судовій практиці позиція, що діяльність пособника є менш небезпечною в порівнянні з іншими співучасниками, він є найменш активною фігурою співучасті у злочині. Тоді як в багатьох випадках одержання неправомірної вигоди без посередника не відбулося би, оскільки часто особа, яка її надає, особисто не знайома із службовою особою і не має можливості безпосередньо передати їй цю вигоду, і лише посередник, який виступає на боці службової особи, уможливлює реалізацію злочинного умислу. Автором запропоновано законодавче виокремлення посередництва в наданні-одержанні неправомірної вигоди.

Розділ 4 «Форми співучасті у злочині та проблеми їх розмежування» містить чотири підрозділи.

Підрозділ 4.1 «Соціально-психологічні та кримінологічні закономірності спільної злочинної діяльності та її види» висвітлює важливість знання кримінологічних та соціально-психологічних особливостей злочинних груп, що забезпечує ефективність протидії виникненню спільних форм злочинної поведінки.

Поведінка особи в групі й поза нею має суттєві особливості. Тому, на думку автора, аналіз соціально-психологічного аспекту спільної злочинної діяльності дає можливість розкрити механізм взаємодії при вчиненні спільного умисного злочину, а також місце кожного співучасника у структурі співучасті та його роль у заподіянні шкоди порядку суспільних відносин.

В роботі зазначено, що ознаки групи в соціологічному, соціально-психологічному і кримінологічному розумінні відповідають ознакам спів­участі: множинність суб’єктів; взаємодія, зв’язки і спільність дій; спільність цілей, інтересів учасників; мета об’єднання людей у соціальну групу – реалізація певних особистих і групових (колективних) інтересів. Метою спільної злочинної діяльності є успішне вчинення злочину, яке й досягається за рахунок структурного об’єднання діянь співучасників.

Обґрунтовано необхідність спеціального наукового дослідження натовпу, що вчиняє кримінальні правопорушення, який є недостатньо вивченим на сучасному етапі ні як кримінально-правова, ні як кримінологічна категорія. На сьогодні лише соціально-психологічна наука містить детальні розробки феномена злочинного натовпу, механізму вчинення ним кримінальних правопорушень. Автором підтримана позиція про необхідність закріплення в окремій частині статті 294 КК організаторів масових заворушень та встановлення для них більш суворої відповідальності з огляду на підвищену суспільну небезпечність серед інших учасників злочину.

Застосування системно-структурного підходу дозволило автору визна­чити організовану злочинність як систему дій ієрархічно структурованих стійких колективних злочинних об’єднань (злочинних організацій).

У підрозділі 4.2 «Визначення форми співучасті у злочині в кримінальному праві України» наведене узагальнення класифікацій форм співучасті в кримінально-правовій науці України.

Поняття «форма співучасті» автор визначає на основі системно-струк­турного підходу, в межах концепції рольового розподілу відповідальності співучасників, а також з урахуванням розробленого в роботі поняття «структура співучасті» і філософського та лінгвістичного тлумачення терміну «форма». Відповідно запропоновано таке визначення поняття «форма співучасті» – тип організації внутрішньої структури спільної злочинної діяльності. Критерієм, за яким здійснено поділ співучасті на форми, визнано ступінь організованості, яка різною мірою приманна структурі кожної форми спільної злочинної діяльності

У підрозділі 4.3 «Групові форми співучасті: група осіб без попередньої змови і група осіб за попередньою змовою» звернута увага на недоліки законодавчого визначення форм співучасті у злочині, що обумовило суперечливі позиції у кримінально-правовій науці. Не містить наукового підґрунтя позиція про невизнання формою співучасті групи осіб без попередньої змови як «неорганізованої групи» та у зв’язку із відсутністю необхідної суб’єктивної ознаки – узгодженості чи зговору. Вчинення злочину групою осіб без попередньої змови часто вимагає певної, можливо найменшої, але організованості, об’єднання зусиль. Будь-яка група завжди певним чином організована, інакше вона б не досягла злочинної мети. Визначення в роботі співучасті як системно-структурного об’єднання, органічною властивістю якого є цілісність, детермінує доцільність застосування терміну «об’єднання» при характеристиці групи осіб без попередньої змови. Закріплена в ч. 1 ст. 28 КК назва цієї форми співучасті як групи осіб визнана невдалою, оскільки «група осіб» сприймається як родове поняття. Група осіб є узагальнюючим поняттям, яке не має законодавчого закріплення. Тому запропоновано в ч. 1 ст. 28 КК цю форму співучасті йменувати «група осіб без попередньої змови». Підтримана позиція про закріплення у назві статті 28 КК поняття «форми співучасті у злочині».

Злочин, вчинений групою осіб за попередньою змовою, являє собою більшу небезпеку, ніж злочин, вчинений групою без попередньої змови. Суспільна небезпечність групових злочинів полягає не в тому, що злочинці спільно виконують об’єктивну сторону вчиненого злочину, а в тому, що злочин вчиняється об’єднаними зусиллями співучасників, незалежно від тієї ролі, яку виконує кожен з них, – їх однорідності чи різнорідності.

Груповий злочин – це злочин, вчинений групою осіб без попередньої змови або групою осіб за попередньою змовою. Наявність/відсутність попередньої змови – єдиний критерій поділу групового злочину на види, оскільки кожний з них може виявлятись як у простій співучасті (співвико­навство), так і у складній співучасті (з розподілом ролей). Кваліфікований склад групових злочинів, передбачений в Особливій частині КК України, ураховує підвищену небезпечність не спільності безпосереднього виконання, а спільності діянь у вчиненні злочину загалом.

Підрозділ 4.4 «Організовані форми співучасті: організована група і злочинна організація» присвячений проблемі вдосконалення кримінально-правової протидії організованій злочинній діяльності. Організована злочинна група і злочинна організація відносяться до так званих «колективних суб’єктів», діяльність яких утворює найбільш небезпечний вид злочинності – організовану.

Ступінь організованості як критерій поділу співучасті на форми не може називати, ідентифікувати лише одну з них, тому назва «організована група» визнана невдалою. Водночас ознаки організованої групи багато у чому пересікаються не лише з ознаками групи осіб за попередньою змовою, але й з ознаками злочинної організації. Таке проміжне становище організованої групи дає підстави для сумнівів у необхідності законодавчого закріплення цієї форми співучасті. Організована група – проміжна ланка між груповою та організованою формами співучасті, яка розмиває чітку межу між ними, а отже, ускладнює правозастосовчу діяльність. Наявність організатора (керів­ника) визначено обов’язковою ознакою організованої групи, а відносини «керівник – рядові учасники» – це ієрархічна структура, адже передбачає підпорядкованість. В свою чергу ця властивість є сутнісною, розмежу­вальною ознакою злочинної організації як колективного суб’єкта. Обґрунтована стратегічна мета виключення із кримінального закону поняття організованої групи, а не злочинної організації, як це пропонують окремі вчені. По-перше, поняття злочинної організації дозволяє чітко відмежувати цю форму співучасті від групових форм, адже воно не містить терміна «група». По-друге, поняття «організація» як колективний суб’єкт має багато специфічних ознак у філософії, соціології та інших суспільних науках, які є базовими для формування кримінально-правового поняття злочинної організації: система, структура, ієрархія, цілісність, взаємодія.