ГАРАНТІЇ НЕЗАЛЕЖНОСТІ СУДДІВ ТА ЇХ РЕАЛІЗАЦІЯ В СУЧАСНІЙ УКРАЇНІ Автореферат

У Вступі обґрунтовуються актуальність теми дослідження, її зв’язок з науковими програмами, планами, темами, формулюються мета та завдання дослідження, розкриваються наукова новизна та практичне значення одержаних результатів, наводяться дані щодо їх апробації.

Перший розділ «Теоретико-методологічні засади дослідження» складається із двох підрозділів і присвячений аналізу джерельних і методологічних основ дослідження.

У підрозділі 1.1. «Розвиток наукової думки з проблем забезпечення незалежності суддів» здійснено порівняльний аналіз наукових поглядів із цих питань за різних часів, починаючи від судової реформи 1864 р. Відзначено, що у ліберально-демократичних колах Російської імперії незалежність суддів формувалася в умовах запровадження елементів самостійності судової влади, незалежності суду присяжних, змагальності судового процесу. За радянської епохи дослідження у цій сфері було здебільшого спрямовані на захист тоталітарного державного режиму в умовах, коли на суд було покладено виконання настанов КПРС/КПУ, здійснення репресивної каральної політики, а судді розглядалися як «солдати партії». У цих умовах незалежність суддів мала вкрай обмежений характер. Вона поступово почала зміцнюватись у результаті реформ наприкінці 80-х рр. XX ст. Вирішення проблем забезпечення незалежності суддів зайняло визначне місце в законодавстві незалежної України, передусім, у розділі VIII Конституції України.

Питання суддівської незалежності розглядались у працях українських вчених В.Д. Бринцева, В.В. Городовенка, В.О. Гринюка, С.В. Ківалова, І.Є. Марочкіна, Л.М. Москвич, І.В. Назарова та російських дослідників В.І. Анішиної, Є.В. Єршова, В.М. Лебедєва, І.І. Салімзянової, І.Л. Петрухіна та ін. Проте, потреба у продовженні наукових досліджень у цій сфері обумовлюється перманентними змінами в законодавстві, пов’язаними із систематичним виникненням нових теоретичних проблем, які потребують наукового осмислення.

У підрозділі 1.2. «Методологічні засади наукового пізнання предмета дослідження» звернуто увагу на те, що для дослідницького процесу теоретичних і практичних основ незалежності суддів є необхідними формування й удосконалення понятійного апарату, аналіз процесів формування та закріплення феномену «незалежність суддів», удосконалення гарантійного механізму їх забезпечення, впровадження передового зарубіжного досвіду у цій сфері.

Виходячи з того, що методологія являє собою спосіб пізнання досліджуваного явища з використанням загальнофілософського діалектичного методу, процеси утвердження принципу незалежності суддів і застосування для цього відповідних гарантій досліджувалися в усій їх складності й суперечливості з виходом на новий ступінь розвитку.

Для дослідження проблеми незалежності суддів, пошуку шляхів до якісно нового рівня наукової думки та її практичного застосування на емпіричному рівні використовувалися такі спеціальні методи пізнання як інтерв’ювання, вивчення документальних матеріалів тощо, а також аналіз та обробка отриманих даних: класифікація, систематизація, моделювання, висунення гіпотез.

Використання наукових методів дослідження дозволило конкретизувати його предмет: визначити поняття гарантій незалежності суддів, види цих гарантій, їх зміст та шляхи удосконалення.

Другий розділ «Незалежність суддів як невід’ємний елемент їхнього статусу» складається з трьох підрозділів і містить загальні положення щодо поняття, змісту та сучасного стану забезпечення незалежності суддів в Україні та інших демократичних країнах.

У підрозділі 2.1. «Поняття та зміст незалежності суддів» увагу акцентовано на тому, що забезпечення незалежності судової влади є пріоритетним завданням сучасної демократичної держави.

Сформульовано висновок, що незалежність суддів при здійсненні ними професійних обов’язків походить від: автономності судової системи в умовах дії принципу поділу влади; самостійності судів у межах єдиної судової системи, які не перебувають в адміністративному підпорядкуванні судам вищого рівня; характеру службових відносин у колективах судів щодо невтручання голів судів та їх заступників у вирішення справ іншими суддями. Визначено, що незалежність суддів – це їх право й обов’язок вільно, неупереджено і справедливо розглядати справи за внутрішнім переконанням і на підставі закону, без будь-якого стороннього неправомірного впливу і забезпечення цього права для ефективного захисту прав людини та інтересів держави.

Наголошено на тому, що суддівська незалежність має поважатися органами влади усіх рівнів та їх посадовими особами, підприємницькими структурами, громадськими об’єднаннями і засобами масової інформації, усіма громадянами (незалежність від зовнішнього впливу); головами відповідних судів і судів вищого рівня, колегами-суддями (внутрішня незалежність). Підкреслено, що незалежність суддів має забезпечуватися, передусім, у процесі здійснення судочинства, хоча спроби посягнути на неї можуть здійснюватися і поза судовим розглядом; при цьому вона не має абсолютного характеру, оскільки обмежена рамками закону. Визначено, що незалежність судді є обов’язковою передумовою його неупередженості, і навпаки, залежність від протиправних впливів штовхає суддю на постановлення незаконних і несправедливих рішень.

У підрозділі 2.2. «Сучасний стан реалізації незалежності суддів в Україні» проаналізовано позитиві й негативні процеси, які останнім часом впливають на забезпечення незалежності суддів.

До чинників, які позитивно впливають на незалежність суддів, віднесено: а) удосконалення законодавства про судоустрій, судочинство і статус суддів; б) удосконалення добору кандидатів на посади суддів; в) підвищення вимогливості до суддів за додержання присяги; г) тенденцію до збільшення кількості звернень до суду, що свідчить про певне підвищення його авторитету; д) запровадження автоматизованого порядку розподілу справ між суддями; є) обмеження організаційних повноважень голів судів та їх заступників. При цьому зазначено, що ці чинники значною мірою мають об’єктивний характер, віддзеркалюючи суть процесів, які відбуваються у суддівському середовищі.

До негативних чинників віднесено: а) недостатню послідовність і певну суперечливість практики застосування Закону України «Про судоустрій і статус суддів»; б) недосконалість та обмеженість строків спеціальної професійної підготовки суддів; в) нечіткість положень Кодексу професійної етики суддів; г) обмеженість повноважень органів суддівського самоврядування щодо захисту незалежності суддів.

Визначено, що для забезпечення адекватної оцінки громадськістю України стану незалежності суддів необхідно, передусім, взяти до уваги високий рівень суб’єктивізму оцінок у результаті соціологічних досліджень через недосконалість критеріїв для оцінок, стійкість звичок і традицій щодо недовіри судовій системі взагалі, коли порушення закону і злочини з боку окремих суддів екстраполюються на всю судову систему, сприяючи її руйнації. Обґрунтовано потребу удосконалення методики опитувань з проблем судової влади серед різних верств суспільства.

У підрозділі 2.3. «Міжнародні стандарти правового регулювання незалежності суддів» здійснено аналіз міжнародних нормативно-правових та інших актів для оцінки положень, вимог і рекомендацій, що стосуються суддівської незалежності і значною мірою поширюються на Україну.

Підкреслено, що найважливішу роль у цьому плані відіграє Європейська конвенція про захист прав людини та основоположних свобод. Це обумовлено трьома обставинами: по-перше, у ч. 1 ст. 6 Конвенції реалізація принципу незалежності суддів пов’язується з дією таких принципів, як справедливість і публічність розгляду справ у розумні строки, по-друге, Конвенція, будучи ратифікованою парламентом, є частиною національного законодавства України; по-третє, застосування Конвенції у сфері міжнародних відносин значною мірою здійснюється через діяльність Європейського суду з прав людини, рішення якого щодо незалежності суддів мають прецендентний характер для України.

Запропоновано закріпити в законодавстві України окремі повноваження нормативно-правових актів: а) щодо врахування при зарахуванні на суддівської посади не лише рівня професійних знань, але й моральних якостей кандидатів; б) встановлення як перешкоди до зайняття посади судді попередньої діяльності кандидата та його родичів; в) конкретизації підстав припинення суддівських повноважень тощо, які випливають із міжнародних нормативно-правових актів і практики Європейського суду з прав людини.

Третій розділ «Зміст правових гарантій незалежності суддів» складається з чотирьох підрозділів і присвячений поняттю, класифікації гарантій та їх окремим видам.

У підрозділі 3.1. «Поняття і класифікація гарантій незалежності суддів» зазначено, що гарантії – це передбачені Конституцією і законами України, Законом України «Про судоустрій і статус суддів» та іншими нормативно-правовими актами, засоби утвердження суддівської незалежності або усунення чи мінімізації неправомірних зовнішніх чи внутрішніх впливів на суддю під час здійснення ним судочинства, спрямовані на забезпечення постановлення ним законних і справедливих рішень відповідно до процесуального порядку, а також на забезпечення його особистої безпеки й безпеки членів сім’ї як під час здійснення судочинства, так і поза ним. Гарантійні механізми поширюються на весь час перебування судді на посаді.

На підставі аналізу різних точок зору запропоновано такий перелік видів гарантій: а) особисті професійні; б) соціально-економічні; в) процесуальні гарантії для суддів; г) гарантії безпеки для суддів та членів їхніх сімей. Ці гарантії мають спеціальний характер і обумовлені специфічним характером професійної діяльності суддів. До них додаються морально-етичні гарантії, які безпосередньо випливають із внутрішнього імперативу (внутрішнього імунітету) судді, закріпленого у його волевиявленні при складанні присяги. Наявність такого імперативу означає моральну готовність за будь-яких умов не піддаватися протиправним впливам і є найнадійнішою гарантією незалежності судді, а її відсутність здатна звести нанівець решту гарантій. Визначено, що найзагальнішою гарантією і водночас показником незалежності має стати високий авторитет суду в суспільстві.

Перелік гарантій незалежності суддів характеризується стабільністю, визначеністю та оперативністю – самі принципи містяться у нормах права і безпосередньо закріплюються в регулятивних та охоронних нормах, реалізація яких, у свою чергу, здійснюється через відповідні процедури за ланцюжком: принцип незалежності → гарантії незалежності → процедури застосування гарантій. Окремі гарантії потребують конкретизації та деталізації.

Особисті професійні гарантії можна умовно поділити на позитивні, спрямовані на розширення прав і пільг для суддів (недоторканність та імунітет, особливий порядок звільнення, спеціальний порядок матеріального забезпечення, право на відставку тощо), та негативні (тобто юридичні обмеження щодо суддів: несумісність з іншими видами діяльності, неприпустимість членства у партіях та політичній діяльності, обмеження можливості одержання нагород). Такий характер має й обов’язок претендента на суддівську посаду витримати спеціальну перевірку його доброчесності і пройти складні вступні випробування та додаткову професійну підготовку. Зазначено, що особисті професійні гарантії в роботі детально не розглядаються як такі, що достатньою мірою висвітлені у науковій літературі.

У підрозділі 3.2. «Соціально-економічні гарантії незалежності суддів» підкреслено, найповніший характер цих гарантій спрямовано на: а) стимулювання суддів до більш сумлінного виконання ними професійних обов’язків; б) підтвердження високого авторитету посади судді у суспільстві; в) сприяння об’єктивній самооцінці самим суддею свого соціального статусу; г) і є стримуючим фактором щодо корупційних зв’язків.

Зазначено, що необхідність забезпечити підвищений рівень матеріального добробуту судді обумовлена: а) особливою складністю інтелектуального характеру професійної діяльності, пов’язаної з вирішенням важливих теоретичних і практичних проблем судочинства; б) браком часу для вирішення у розумні строки процесуальних питань; в) підвищеним рівнем психологічної напруги через постійне потрапляння у конфліктні ситуації при вирішенні справ; г) складністю поєднання службової діяльності з вирішенням побутових проблем, особливо суддями-жінками.

Визначено, що при цьому законодавець змушений враховувати реальні можливості держави щодо забезпечення суддів, неприпустимість посилення і без того значного соціального розшарування в юридичному середовищі і суспільстві взагалі. Проте, є абсолютно неприпустимим повторення у подальшому випадків скасування уже встановлених гарантій або перенесення встановлених законом строків їх запровадження. При цьому соціальне забезпечення суддів нерозривно пов’язано з фінансуванням судової системи, створенням належних умов для виконання службових обов’язків (забезпеченість оргтехнікою, кабінетами, транспортом тощо). Запропоновано повернутися до порядку, за яким кожному суду загальної юрисдикції надавалося право розпорядження коштами, що виділялися на його утримання, з також відновити попередній рівень соціальних гарантій суддям у зв’язку з виходом у відставку.

Для вирішення проблеми забезпечення суддів житлом обґрунтовано потребу у наданні суддям пільгових кредитів на будівництво або придбання житла за рахунок державного бюджету. Не надто обтяжливим для Державного бюджету України було б виділення для суддів щороку путівок на санаторно-курортне лікування після досягнення 50 років.

У підрозділі 3.3. «Процесуальні гарантії незалежності суддів» визначено, що такими гарантіями є застосування судово-процесуальних норм, які сприяють суддям у незалежному, а відтак і в неупередженому розгляді справ (п. 3 ч. 4 ст. 47 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»). Обґрунтовано поділ цих гарантій на три блоки: а) при вирішенні питань організації розгляду справи, зокрема, використання права на відвід чи самовідвід судді; б) у процесі з’ясування обставин справи; в) при постановленні судового рішення, зокрема, щодо забезпечення таємниці народної кімнати.

Внесено пропозицію виокремити перелік процесуальних гарантій незалежності суддів у ст. 47 Закону та викласти відповідну норму у такій редакції:

«Незалежність суддів забезпечується

порядком здійснення судочинства, визначеним процесуальним законом щодо застосування:

положень законодавства щодо відводу і самовідводу суддів;

принципів змагальності процесу і процесуальної рівноправності його учасників;

автоматичного розподілу справ між суддями;

повноважень судді щодо керівництва судовим процессом,, застосування

санкцій до порушників порядку його проведення;

таємниці прийняття судового рішення» суддівського розсуду в межах закону.

Піддано критиці думку науковців, які вважають, що суддівський розсуд може означати обрання одного із декількох варіантів законного рішення, оскільки це може створити умови для правового свавілля. Розсуд судді має бути спрямований на обрання з різних варіантів лише єдиного, який може бути законним і можливим у даній ситуації.

Запропоновано авторське визначення поняття «суддівський розсуд особистого переконання судді щодо змісту судового рішення з позиції верховенства права, законності і справедливості на основі аналізу доказів по справі і професійного тлумачення норм законодавства.

Наголошено, що така гарантія незалежності суддів, як таємниця нарадчої кімнати, проявляється по-різному щодо одноособового та колегіального розгляду справ. У першому випадку йдеться про спроби вплинути на суддю шляхом проникнення до нарадчої кімнати сторонніх осіб, ведення телефонних розмов, одержання електронних та смс-повідомлень із вказівками й порадами. Розкриття таких порушень може свідчити про винесення судового рішення «під впливом», а відтак і про наявність підстав для його перегляду у разі, якщо суддя приховав факт такого втручання. У другому випадку утаємничення стосується обговорення суддями мотивів, які покладаються в основу рішення, що є неприпустимим. Проте оприлюднення письмових окремих думок суддів, як і присяжних, не є предметом утаємничення, оскільки вони долучаються до справи і в подальшому можуть бути використані для звільнення судді від відповідальності за постановлення неправосудного рішення.

У підрозділі 3.4. «Гарантії особистої безпеки суддів та членів їх сімей» зазначено, що значна частина цих загроз є крайнім проявом неповаги до суддів: від образ – до посягання на життя суддів та їх близьких.

Відзначено, що чинне законодавство щодо безпеки осіб, причетних до здійснення судочинства, поширюється на три категорії осіб: суддів, працівників апарату судів та співробітників правоохоронних органів. Аргументовано думку, що особливий захист суддів і членів їх родин від протиправних посягань має регулюватися у спеціальному порядку законодавством про судоустрій і статус суддів. Це має стосуватись і присяжних, залучених до участі у кримінальному судочинстві. Потреба у спеціальному правовому регулюванні обумовлена тим, до через публічний характер суддівської діяльності деякі заходи безпеки не можна застосувати до суддів, як-от: переведення на іншу роботу, зміна зовнішності чи заміна документів.

У зв’язку із цим визнано за доцільне: а) передбачити у спеціальній главі Закону України «Про судоустрій і статус суддів» види і порядок застосування заходів захисту суддів, членів їх сімей та присяжних; б) визначити коло працівників апарату судів: помічників суддів, секретарів судових засідань, консультантів тощо, щодо яких теж необхідно застосувати правовий захист та визначити його особливості у розділі XI зазначеного Закону.

Акцентовано увагу на тому, що забезпечення захисту суддів тісно пов’язано із забезпеченням захисту приміщень судів, в яких здійснюється судочинство. Обґрунтовано необхідність урегулювання статусу судової міліції на законодавчому рівні, а також покладення на неї обов’язків, які на теперішній час виконують судові розпорядники, що обумовлено потребою запобігання проявам хуліганства у залах судових засідань під час розгляду справ, у тому числі із зазіханням на честь і гідність суддів, які останнім часом значно почастішали. Наведено аргументи на підтримку пропозиції про встановлення кримінальної відповідальності за образу суддів.

Четвертий розділ «Правовий механізм застосування гарантій незалежності суддів та шляхи його удосконалення» складається з трьох підрозділів і присвячений діяльності окремих органів із вирішення пов’язаних із цим питань.

У підрозділі 4.1. «Роль законодавчої влади і Президента України у забезпеченні незалежності суддів» зазначено, що існуючі на теперішній час повноваження Президента України призначати суддів уперше і Верховної Ради України з обрання суддів на невизначений строк певною мірою сприяло забезпеченню належного авторитету, а, значить, – і незалежності суддів. Крім того, забезпеченню незалежності суддів сприяє удосконалення змісту законів, які закріплюють статус суддів, оскільки ці закони приймаються парламентом і підписуються Президентом України як гарантом додержання Конституції України, прав і свобод громадян. Водночас, розгляд цих питань в Адміністрації Президента має недостатньо прозорий характер, а у Верховній Раді України має ознаки за політизованості і суперечить рекомендаціям Ради Європи. Це стосується і надання парламентом згоди на затримання та арешт суддів. Підтримано пропозиції щодо звільнення Верховної Ради України від вирішення цих питань, а призначення і звільнення суддів слід віднести до виключної компетенції Президента України за поданням Вищої ради юстиції.

Забезпечення імунітету суддів від необґрунтованого затримання чи арешту як важливої гарантії суддівської незалежності доцільно віднести до виключної компетенції Вищої ради юстиції. Питання забезпечення незалежності суддів можуть бути предметом розгляду Комітету Верховної Ради України з питань верховенства права і правосуддя, парламентських слухань, діяльності тимчасових і слідчих комісій парламенту. Президент України зобов’язаний не лише уникати висловлювань і дій, пов’язаних із протиправним втручанням у судочинство, але й ініціювати вжиття заходів щодо посадових осіб, які посягають на незалежність суддів.

У підрозділі 4.2 «Діяльність органів прокуратури щодо забезпечення незалежності суддів» обґрунтовано, що органи прокуратури і прокурори, поважаючи незалежність суддів як соціальну цінність, зобов’язані у відносинах з представниками судової влади не лише утримуватися від будь-яких висловлювань і дій, що посягають на їх незалежність або є проявом зневаги до суддів, але й активно протистояти таким порушенням з боку інших осіб, використовуючи при цьому свої процесуальні повноваження як учасники судового розгляду. Чинне процесуальне законодавство виключає можливість для прокурора висловлювати незгоду з процесуальними рішеннями та діями суддів у процесі, за винятком використання процедури відводу й оскарження судових рішень. Поза участю у розгляді судами справ прокуратура може ініціювати кримінальне провадження, а також притягнення винуватців до адміністративної відповідальності, вносити подання про усунення порушень законодавства, спрямованого на захист суддівської незалежності, притягнення до дисциплінарної відповідальності посадових осіб владних структур за невиконання ними обов’язків у цій частині, у тому числі заходів безпеки щодо суддів.

Судді не можуть бути учасниками координаційних нарад під егідою прокурорів, хоча й не виключено їх виступи на цих нарадах з аналізом порушень закону в діяльності правоохоронних органів за матеріалами судової практики.

У підрозділі 4.3. «Роль органів суддівського самоврядування у забезпеченні незалежності суддів» обґрунтовано, що суддівське самоврядування, органи якого складаються із самих суддів, у першу чергу зацікавлено в захисті прав суддів, і, передусім, їх незалежності. Запропоновано в Законі України «Про судоустрій і статус суддів» на збори і ради суддів покласти такі обов’язки: а) у строк не пізніше десяти днів розглядати заяви суддів про загрози їх незалежності і приймати за ними відповідні рішення; б) вносити подання до органів влади про усунення втручання їх посадових осіб у судову діяльність; в) доводити до відома Вищої ради юстиції про порушення незалежності суддів головами судів та їх заступниками; г) спрямовувати до правоохоронних органів матеріали щодо порушень, які тягнуть за собою кримінальну та адміністративну відповідальність; д) вносити подання про вжиття відповідно до закону заходів щодо захисту безпеки суддів і членів їхніх сімей.