ПРОСВІТНИЦЬКО-ПЕДАГОГІЧНА ДІЯЛЬНІСТЬ ЖІНОЧИХ ГРОМАДСЬКИХ ОРГАНІЗАЦІЙ НА ПІВДНІ УКРАЇНИ У ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ ХІХ

У вступі обґрунтовано актуальність обраної теми, визначено об’єкт, предмет, мету, завдання, методи дослідження, окреслено його джерельну базу, хронологічні та географічні межі, розкрито наукову новизну, практичне значення, подано інформацію про особистий внесок здобувача, апробацію і впровадження результатів дослідження, публікації, структуру та обсяг дисертації.

У першому розділі – «Соціально-економічні та загальноосвітні чинники становлення та розвитку просвітницько-педагогічної діяльності жіночих громадських організацій на Півдні України у другій половині ХІХ – першій чверті ХХ століття» на основі ретроспективного аналізу джерельної бази виявлено соціально-економічні та загальноосвітні чинники становлення та розвитку жіночих громадських організацій на Півдні України, охарактеризовано соціально-правовий статус жіноцтва в законодавчій та нормативно-правовій базі.

Проведений аналіз джерельної бази дав змогу розподілити її на документи і матеріали: з питань становлення та розвитку вітчизняної науково-педагогічної думки; з історії розвитку просвітнього руху в Україні; з історії жіночої освіти та гендерної проблематики; з історії діяльності просвітницько-педагогічних жіночих організацій в Україні; з проблем становлення та розвитку просвітницько-педагогічних жіночих організацій на Півдні України у другій половині ХІХ – першій чверті ХХ століття.

Кожна з виділених груп тією чи іншою мірою дає змогу отримати інформацію не лише про становлення і розвиток освіти, а й про історичні передумови, етапи та напрями діяльності жіночих громадських організацій в Україні та її регіонах.

На основі аналізу законодавчої та нормативно-правової бази, яка у другій половині XIX – першій чверті ХХ століття регламентувала життєдіяльність жінок Царської імперії загалом та на Півдні України зокрема, визначено, що їх не допускали до політичних і владних структур, до управління економікою і фінансами, обмежували доступ до володіння майном і нерухомістю.

Характерною ознакою Півдня України були унікальні економічні можливості регіону внаслідок багатих мінеральних ресурсів, родючих чорноземів, зручних угідь, функціонування потужного аграрно-промислового комплексу. Тому цей регіон був надзвичайно привабливим для людей, які прагнули отримати роботу та стати економічно незалежними. Незважаючи на те, що абсолютну більшість населення Півдня України становили українці, регіон відрізнявся своєю мультинаціональністю та полікультурністю. Пізній початок заселення даної території (кінець ХVІІІ століття) і поєднання різних культур призвели до формування у населення волелюбних та демократичних поглядів. Це стосувалося й жінок, які, не дивлячись на загальноприйняті у державі патріархальні устої, переймали європейський досвід прогресивного жіноцтва, прагнули до саморозвитку та можливості впливати на державотворчі процеси. До того ж, стан освіченості жінок на Півдні України був досить високим. Вищеназвані особливості регіону зумовили появу специфічних рис, які були притаманні жіночим громадським організаціям на Півдні України: утворення організацій за національною та релігійною приналежністю («Євангельське піклування про дівиць», «Товариство Російських жінок у м. Херсоні», «Вірменське жіноче товариство» та ін.); створення значної кількості жіночих громадських організацій за професійними інтересами («Товариство сприяння жіночій сільськогосподарській освіті», «Товариство взаємодопомоги жінок-лікарок», «Одеське Товариство трудящих жінок» та ін.).

Виявлено, що у другій половині ХІХ – першій чверті ХХ століття генезис жіночого руху в Україні відбувався на тлі якісно нових в історії держави соціально-політичних процесів (відміна кріпосного права, ріст промислового виробництва, соціально-економічні реформи, реформи у сфері освіти та ін.). Соціально-політична ситуація на Півдні України характеризувалася суспільним підйомом в епоху післяреформеного періоду; формуванням груп за інтересами; послабленням цензури; виходом жіночих періодичних видань; діяльністю прогресивно налаштованої інтелігенції, в тому числі й жінок (учених, громадських діячів, публіцистів, літераторів, лікарів, юристів, педагогів), які пропагували вітчизняні і західноєвропейські ідеї демократичного перетворення державного устрою, рівноправ’я статей, підвищення ролі жінки у суспільстві та сімейних відносинах. Як наслідок, для українських жінок назріла необхідність відстоювати своє право на самостійне життя в умовах неготовності суспільства до підвищення їх соціального статусу.

Під час дослідження з’ясовано сутність понять «жіночі громадські об’єднання», «жіночі громадські організації» та визначено, що «просвітницько-педагогічна діяльність жіночих громадських організацій» – це організована діяльність жіночих угрупувань, об’єднаних спільними інтересами, для пошуку й реалізації методів та форм позитивного впливу на загальний розвиток просвіти представниць жіночої статі.

Встановлено, що в другій половині ХІХ століття розвиток просвітницько-педагогічної діяльності жіночих громадських організацій на Півдні України відбувався під впливом декількох соціально-економічних (відсутність законодавчої бази про охорону материнства і дитинства, трудового законодавства щодо створення належних умов праці для жінок; вкрай обмежена можливість праці жінок на державній та інших службах, поширення демократичних ідей про рівні права жінок із чоловіками і пропагування нових форм сімейних взаємин, заснованих на рівноправ’ї) та загальноосвітніх (реформування освітньої сфери, незадовільний матеріальний стан учителів, самодіяльність громадськості щодо поширення мережі шкіл унаслідок політики скорочення кількості навчальних закладів, активна діяльність товариства «Просвіта» та інших просвітніх громадських організацій) чинників.

Відміна кріпосного права, розвиток економічних відносин, становлення капіталістичного способу виробництва з опорою на найману працю істотно вплинули на становище жінок у професійній сфері. Їм було відкрито доступ до робітничих професій, надано можливість змінити індивідуальну працю в сільському господарстві на колективну фабричну роботу. Зростаюче капіталістичне господарство мало великий попит у праці жінок як дешевій робочій силі. Проте, вимоги нової економічної системи вступали в протиріччя з феодально-кріпосними уявленнями про роль жінки в суспільстві, відповідно до яких представниці «слабкої статі» займали підлегле, другорядне становище. Тому політика уряду щодо змін соціально-правового статусу жінок була вкрай непослідовною. Розширення початкової жіночої народної освіти то підтримувалось, то гальмувалось. Проблеми середньої та вищої жіночої освіти постійно обговорювались у державних керівних структурах, часто висвітлювалися у пресі, але систематичного практичного вирішення так і не отримали.

Дискримінація жінок викликала протест освіченої частини населення, який виражався у публічних виступах юристів, учених, видатних діячів культури, окремих груп жінок, у спробах внести зміни в діюче законодавство, а також у самоорганізацію жінок для відстоювання своїх прав. Етапи, форми й методи

Сам факт об’єднання жінок для захисту своїх інтересів став реакцією на низький їх соціально-правовий статус, небажання влади змінювати патріархальні сімейні відносини, відгуком на потребу нових, соціально-економічних відносин. Це був самостійний пошук шляхів самореалізації і самозахисту.

У другому розділі – «Етапи, форми й методи просвітницько-педагогічної діяльності жіночих громадських організацій на Півдні України» визначено етапи, проаналізовано напрями, методи та форми просвітницько-педагогічної діяльності жіночих громадських організацій на Півдні України у другій половині ХІХ – першій чверті ХХ століття, здійснено порівняльний аналіз сучасного стану просвітницько-педагогічної діяльності жіночих громадських організацій на Півдні України у ретроспективі з другою половиню XIX – першою чвертю XX століття.

Аналіз просвітницько-педагогічної діяльності жіночих громадських організацій на Півдні України в 1850 – 1925 роках дав змогу визначити чотири етапи цієї діяльності та основні напрями просвітницько-педагогічної роботи жіночих громадських організацій на кожному з них.

Перший етап – початковий (1850 – 1895 рр.) – становлення, саморефлексія, визначення завдань та цілей просвітницько-педагогічної діяльності жіночих громадських організацій. Характерними напрямами роботи на цьому етапі були: благодійний (громадська матеріальна підтримка будь-якої просвітницько-педагогічної діяльності, відкриття притулків, богаділень, лікарень та інших благодійних закладів); просвітницький (залучення органів влади до створення навчальних закладів); педагогічний (відкриття шкіл, приватних жіночих закладів, вищих жіночих курсів). На цьому етапі діяли «Миколаївське жіноче благодійне товариство», «Жіноча видавнича артіль», відділення «Союзу Українок» та ін.

Другий етап – суспільно-інтеграційний (1895 – 1906 рр.) – пошук шляхів взаємодії зі структурами державної влади і партійно-політичної системи. Серед основних напрямів просвітницько-педагогічної діяльності жіночих громадських організацій (окрім благодійного, просвітницького та педагогічного) з’являються видавничий (написання членами організацій різного роду нарисів, оповідань) та громадсько-політичний (утворення політичних союзів; організацій із захисту і покращення долі жінок). У цей період були створені «Жіноче освітнє товариство», «Союз захисту жінок в Одесі» та ін.

Третій етап – суспільно-громадського самовизначення (1906 – 1914 рр.) –формування масового руху з розгалуженою інфраструктурою, що інтегрував різні соціальні верстви жіноцтва, зростання кількості жіночих організацій. На цьому етапі жіночі громадські організації реалізовували такі напрями діяльності, як: громадсько-політичний (створення об’єднань суспільно-політичного, клерикального спрямування, за національною ознакою, за професійними інтересами); благодійний (організація товариств взаємодопомоги); просвітницький (створення товариств на підтримку жіночої освіти); педагогічний (підготовка вчительських кадрів); видавничий (видання тематичних журналів, альманахів, жіночих періодичних видань: «Нова громада», «Село», «Рідний край» та ін.). У ці роки на Півдні України діяли «Литовське жіноче католицьке товариство», «Гурток російських жінок», «Товариство єврейських жінок» та ін.

Четвертий етап – згортання просвітницько-педагогічної діяльності жіночих громадських організацій (1914 – 1925 рр.). Напрямами роботи просвітницько-педагогічних жіночих громадських організацій були: громадсько-політичний (суспільно-політична діяльність); педагогічний (організація фахових шкіл, майстерень, курсів; відкриття шкіл грамоти для дорослих, читалень, шкіл лікнепу, дитячих садочків); просвітницький (ліквідація неграмотності серед населення регіону через відкриття курсів інструкторів по роботі серед жінок); видавничий (видання часопису «Жіночий вісник», агітаційних матеріалів громадсько-політичного, просвітницького змісту). Під час четвертого етапу на Півдні України діяв лише Жіночий відділ, створений партією більшовиків після революції 1917 року для нагляду за справами, що стосуються жінок.

Основними методами просвітницько-педагогічної діяльності жіночих громадських організацій у другій половині ХІХ – першій чверті ХХ століття були бесіди, лекції, доповіді, декламація віршів, диспути, метод прикладу, вправи, привчання, доручення, заохочення та ін.

Найбільш поширеними формами просвітницько-педагогічної діяльності жіночих громадських організацій Півдня України в означений період стали концерти, вистави, поїздки селами і регіонами, курси для безграмотних, агітаційні виступи, уроки делікатних робіт, вишивання, малювання, співи, танці, рукоділля, уроки іноземних мов, гуртки, екскурсії, тематичні виставки, читання художньої літератури, зустрічі з видатними людьми, літературні, музичні, танцювальні вечори, традиційні свята (День матері, День Святого Миколая, Шевченківські свята). Для дорослих організовували публічні лекції, читання, різноманітні імпрези, присвячені Т. Шевченку, Г. Сковороді, Лесі Українці та іншим видатним особам, екскурсії по рідному краю.

Проведений порівняльний аналіз діяльності сучасних жіночих громадських організацій в Україні з просвітницько-педагогічною діяльністю жіночих громадських об’єднань у другій половині XIX – першій чверті ХХ століття засвідчив, що для обох періодів діяльності жіночих громадських організацій спільними є три етапи: перший – початковий (становлення і розвиток, визначення завдань та цілей діяльності); другий – суспільно-інтеграційний (пошук шляхів взаємодії зі структурами державної влади і партійно-політичної системи); третій – суспільно-громадського самовизначення (самовизначення у контексті громадянського суспільства, оволодіння його прийомами і способами діяльності).

Основна відмінність полягає в тому, що сучасні жіночі організації («Надія», «Асоціація жіночих організацій», «Жіноча перспектива», «Херсонський жіночий фонд», «Дія», «Одеський науковий центр жіночих досліджень», «Південноукраїнський центр гендерних проблем», «Центр молодіжних жіночих ініціатив» та ін.), вирішуючи соціальні проблеми, приділяють значно менше уваги просвітницькій діяльності. Отже, виникає потреба у вивченні та використанні на практиці досвіду жіночих організацій, набутого у другій половині XIX – першій чверті ХХ століття, в якому просвітницька діяльність посідала чільне місце. Зокрема, в сучасному суспільстві доцільно реалізовувати такі ідеї: відкриття жіночих навчальних закладів («Школа жінки-матері, жінки-дружини», «Інститут сім’ї для дівчат», «Інститут справжніх леді»), організація спільних просвітніх програм та проектів з державними органами влади, тісна співпраця з навчальними закладами регіону та ін.