СУДОВА ВЛАДА В УМОВАХ ФОРМУВАННЯ ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА ТА ПРАВОВОЇ ДЕРЖАВИ В УКРАЇНІ Автореферат

У Вступі обґрунтовується актуальність теми дисертації, розкривається зв’язок роботи з науковими програмами, визначено об’єкт, предмет, мету, задачі, методи, наукову новизну, практичне значення результатів, а також подано інформацію щодо апробації положень дослідження, публікацій та структури роботи.

Розділ 1. «Теоретичні основи організації судової влади в Україні» складається із трьох підрозділів, у яких досліджуються основні теоретичні положення організації судової влади.

У підрозділі 1.1. «Судове право як концептуальна основа теорії судової влади України» розкривається сутність концепції судового права та аналізується змістовне наповнення категорії «судове право». Розглядається порядок зародження даної концепції та її розвиток на різних етапах вітчизняної історії.

З’ясовано, що судове право визначалось як сукупність правових норм, які встановлюють організацію та діяльність суду і пов’язаних із ним органів слідства, прокуратури та адвокатури. Предмет судового права охоплював: судоустрій, кримінальний процес та цивільний процес. Із судовим правом також пов’язувалась криміналістика як дисципліна, що встановлює наукові методи збирання та дослідження доказів у судових справах.

Спільність принципів кримінального та цивільного процесів, загальні ознаки їх інститутів разом із судоустроєм визначались як загальна частина судового права. Усі особливі риси кримінального та цивільного процесів, їх відмінності, специфічні форми, особливі риси становили зміст особливої частини судового права, які поділяються на дві галузі процесуальних норм та відносин – кримінальний та цивільний процеси.

Згідно даної концепції судоустрій, кримінальний процес, цивільний процес становлять судове право, у межах якого вони зберігають свою самостійність та свої специфічні властивості окремих галузей права – і, водночас, зближуються, об’єднуються правовими принципами і рисами, які притаманні правосуддю і які знаходять вираз у всіх галузях права, що визначають сутність, завдання, організацію та здійснення правосуддя.

Встановлено, що ідеї судового права, як у теоретичному, так і в практичному плані найбільшою мірою втілені у Франції, де кримінальний процес (кримінально-судове право) розуміється водночас як організація органів кримінальної юстиції (статика процесу), а також як сукупність послідовно здійснюваних цими органами дій, спрямованих на досягнення поставлених цілей, тобто рух кримінальної справи по стадіях (динаміка процесу).

Аналізуються наукові погляди та позиції вітчизняних науковців (І. Є. Марочкіна, А. О. Селіванова, В. В. Сердюка, О. Ф. Скакун, І. І. Котюка та ін.) щодо перспективності концепції судового права для України.

Дисертант вбачає, що у нинішніх умовах реформування правової системи України як теоретична, так і практична цінність судового права полягає у тому, що воно здатне стати концептуальною основою для оптимізації становлення самостійності судової влади. Зокрема, судове право має розкривати найважливіші принципи взаємовідносин судової влади з іншими органами публічної влади; досліджувати критерії балансу між судом як органом державної влади та судом як інститутом громадянського суспільства.

З огляду на це предмет судового права має охоплювати: по-перше, вчення про суд та судову владу як феномен публічно-правових відносин; по-друге, вчення про судоустрій; по-третє, вчення про судочинство. У межах означеного предмета має здійснюватися теоретичний аналіз та наукове обґрунтування таких складних правових інститутів, як: судова правотворчість; судова політика та політика судової влади; самоорганізація судової влади; суддівське самоврядування; управління судовою владою та судове адміністрування; судовий контроль і судовий нагляд; транспарентність судової влади. Принципово нового значення з погляду національного суверенітету набувають питання щодо наднаціональних механізмів судочинства та правозахисту, учасницею яких стала чи може стати Україна (Європейський суд з прав людини, Суд Європейського Союзу, Міжнародний кримінальний трибунал тощо).

Для забезпечення максимальної доступності, зрозумілості та ефективності судових процедур у рамках судового права мають бути виокремленні як спільні, так і особливі риси різних форм судочинства і, відповідно, ті інститути, принципи, процедури, що є спільними – мають бути приведені до взаємної узгодженості та уніфікованості. Такий підхід сприятиме найбільш повній реалізації прав і свобод людини у сфері судового захисту, ефективному дотриманню процесуальних гарантій, полегшенню доступу до правосуддя та підвищенню його ефективності.

У підрозділі 1.2. «Суд як соціальний феномен» розкривається діалектична сутність суду, як форми соціальних відносин. Автор вбачає, що суд — це передусім соціальний феномен, в основі якого лежить антропологічна здатність людини до складних форм логічного мислення шляхом сприйняття інформації, її аналізу та оцінки. Саме у здатності людини до критичного судження коріняться природні витоки суду. Виникнення суду як окремої форми людських відносин пов’язано з ранніми стадіями не тільки людської цивілізації, а й самого розвитку людини як істоти соціальної. Суд є невід’ємною складовою як колективного, так і індивідуального буття людини. При цьому можна виокремити зовнішній та внутрішній аспекти соціальної природи суду. Зовнішній прояв суду полягає у тому, що спірне питання між членами суспільства з самого початку було предметом колективного вирішення відповідно до первісних норм та звичаїв, спільної моралі. Внутрішній прояв суду полягає у здатності особи відчути провину за свої дії як перед окремими членами суспільства, так і перед усім суспільством. Саме внутрішній «суд», що виражається у відчутті провини та каяття за свої вчинки, – головна мета суду як явища не тільки соціального та публічного, а й індивідуального.

На підставі проведеного дослідження автор обґрунтовує точку зору, що категорія «суд» має розглядатися у двох аспектах: в якості соціального інституту та інституту публічної влади. Як унікальний соціальний феномен суд існує й розвивається за правилами та законами соціального розвитку людей, іноді навіть незалежно та у розріз із позитивним правом держави.

У підрозділі 1.3. «Суд як інститут публічної влади» розкривається публічно-правова природа суду як інституту державної влади, аналізуються ідеї представників класичної філософії, думки та позиції вітчизняних та зарубіжних науковців. Автор вбачає, що суб’єктний склад державної влади дещо відмінний від класично прийнятого та загальновизнаного (законодавча, виконавча, судова). Фактично існує два суб’єкти організації та здійснення державної влади, з одного боку, це народ (соціум, суспільство) як єдине джерело публічної влади, а з іншого – державний апарат, на який покладається виконання різноманітних функцій, зокрема законодавчої, виконавчої, судової. У цьому сенсі основоположним джерелом права має виступати Конституція (Основний закон), як втілення суспільного договору (контракту) між народом та державним апаратом у найважливіших питаннях їх взаємовідносин та організації. Одним із таких питань є утворення суду як незалежного арбітра між народом та державою (державним апаратом) щодо дотримання цього договору і захисту суверенітету народу від політичної чи юридичної анархії, зловживань чи узурпації влади з боку окремих органів державної влади, соціальних груп чи політичних партій. Убачається, що організація суду як «охоронця публічного миру» та злагоди, незалежного та неупередженого арбітра (посередника) між народом та державою (державним апаратом) має унормовуватися на найвищому рівні правового регулювання, шляхом прийняття відповідного конституційного закону про судову владу.

Встановлено, що визначальною умовою ефективності та дієвості судової влади є її самостійність у механізмі державної влади. Водночас, незалежність суду – це не лише принцип чи абстрактна теоретична концепція. В практичній площині це насамперед результат політичної, ідейної, духовної, культурної еволюції кожного народу, кожної держави, що прагне до реальної демократії та верховенства права.

Як самостійний інститут в системі публічної влади, судова влада покликана забезпечувати політичну стабільність країни, захищаючи конституційний лад від узурпації та зловживання владою з боку політичних партій, рухів, окремих державних органів.

Як окремий учасник політичної дійсності, судова влада активно впливає на правову систему країни – її функціонування, розвиток та стабільність. Саме суд повинен забезпечувати судовий контроль за законністю у сфері політики, зокрема, контролювати законність створення та діяльності політичних партій, гарантувати дотримання основних прав та свобод громадян тощо.

Розділ 2. «Місце та роль судової влади у процесі становлення громадянського суспільства та правової держави» містить чотири підрозділи, в яких досліджено взаємовплив та взаємозалежність суспільства й держави та роль судової влади у цих відносинах.

У підрозділі 2.1. «Громадянське суспільство та правова держава: концепт взаємодії» розкривається юридична природа правової держави та громадянського суспільства.

На основі концепції універсального натуралізму (О. М. Костенко) аналізується соціальний феномен людини як вищої форми природи, що проходить складний та тривалий шлях еволюційного розвитку. Виокремлюються й розкриваються сутнісні ознаки громадянського суспільства й правової держави.

Встановлено, що держава та громадянське суспільство підпорядковані діалектичному закону єдності та боротьби протилежностей. Як громадянське суспільство не може існувати без охоронного, примусового та карального механізму держави, так і держава не може існувати без рушійного потенціалу вільного суспільства. Як держава прагне до тотального контролю над суспільством у крайніх формах своєї організації (абсолютизм, авторитаризм та тоталітаризм), так і вільне суспільство схильне до безвладдя, самоуправства та анархії. Постійна боротьба, протистояння, намагання домінувати – головні форми їхнього співіснування. Історія людства наочно свідчить, що лише після ефективного збалансування та створення дієвих механізмів взаємного контролю між державою і суспільством зароджуються умови для формування соціальної та правової держави із демократичним конституційним ладом.

Визнання державою за її громадянами основоположних прав та свобод, обмеження яких можливе лише у судовому порядку, є однією з ключових ознак правової держави.

У підрозділі 2.2. «Передумови становлення судової влади у правовій державі» аналізуються чинники, які лежать в основі соціально-політичних перетворень держави та їх вплив на реалізацію судової реформи в Україні.

Встановлено, що кризові процеси, які опанували вітчизняну державу та суспільство – це криза загальної моралі й культури пострадянського періоду. Про кризу держави свідчить високий рівень корупції та правового нігілізму як на центральному, так і на місцевих рівнях влади. Конфлікт та порушення закону стало нормою соціального життя, а ігнорування своїх обов’язків чи посягання на чужі права – способом життя і формою спотвореної моралі. За таких умов жодна судова система не здатна подолати правової та соціальної кризи.

Проте, сила судової влади у правовій державі криється в її авторитетності та довірі суспільства, визнанні та повазі судових рішень як з боку держави, так і народом. Такий порядок є одним із важливих проявів правової культури суспільства.

Вбачається, що первинною основою для становлення та ефективного функціонування судової влади нарівні з політичною та економічною стабільністю країни є належний рівень правової культури як представників державної влади, так і рушійної складової суспільства – домінуючого середнього класу.

У підрозділі 2.3. «Суд і громадянське суспільство: взаємозв’язок та взаємозумовленість» встановлено, що у складних умовах перехідних економічних відносин та модернізації публічної влади становлення незалежної та дієвої судової влади в Україні не зможе відбутися без прямої та активної участі суспільства. Шлях до зародження громадянського суспільства в Україні має проходити через пряму участь громадян у політичному житті країни та організації відповідальної судової влади. Безпосередня участь громадян у процесах організації та діяльності судової влади є важливою запорукою незалежності суддів від політичного впливу держави та водночас формою прямої відповідальності перед суспільством.

Баланс між державою та громадянським суспільством потребує таких механізмів організації судової влади, які відобразять їх спільний компроміс. Такий компроміс між державою та громадянським суспільством у питаннях організації судової влади може реалізуватися у формі громадянського контролю.

Судова влада у правовій та демократичній державі будується на засадах, які надають їй статус неупередженого арбітра між державою та людиною (суспільством). Самостійна судова влада – це насамперед прояв і здобуток громадянського суспільства, де суд виступає не складовою системи державного апарату та управління, а є незалежним та безстороннім посередником між громадянським суспільством та державою.

У підрозділі 2.4. «Вплив громадянського суспільства на організацію та діяльність судової влади» аналізуються окремі інститути громадянського суспільства, які впливають на організацію та здійснення судової влади.

Безпосередня участь громадян у процесах організації та здійснення судової влади, наявність мирового судочинства, участь суспільства у процесах кадрового забезпечення та дисциплінарної відповідальності суддів є важливими підвалинами громадянського контролю за судовою владою. Важливою ознакою як громадянського суспільства, так і правової держави є пряма участь народу при здійсненні судочинства. Саме пряме народовладдя забезпечує двосторонній взаємозв’язок та взаємовплив між громадянським суспільством та державою. З одного боку – суспільство здійснює контроль за державним судом та активно впливає на соціально-політичні процеси у відповідності з принципом верховенства права. З іншого боку, здійснення судочинства з участю представників суспільства стає результатом соціально-політичних перетворень самої держави. Завдяки прямій участі народу при здійсненні судочинства досягається ряд важливих цілей у побудові правової держави. Передусім, через відповідні інститути судочинства народ безпосередньо управляє державою. По-друге, пряма участь суспільства у здійсненні судочинства впливає на становлення самостійності судової влади. По-третє, пряма участь громадян при здійсненні судової влади є формою соціального компромісу між державою та суспільством, що також допомагає долати проблеми соціальної нерівності.

Важливу роль у відносинах між суспільством та державою має відігравати адвокатура як незалежний правозахисний інститут громадянського суспільства.

Прозорість роботи судів та механізмів судочинства – необхідна умова здійснення за ними ефективного громадянського контролю. У зв’язку з цим юридичною практикою вироблені важливі форми соціального контролю за правосуддям: гласність процедури судочинства; демократичний порядок формування судової системи і суддівського корпусу; поінформованість суспільства про механізм функціонування судової влади, ухвалені нею рішення, призначення й особисті якості її представників, а також гласність та відкрите обговорення всіх цих питань у рамках публічного дискурсу.

Розділ 3. «Участь народу у здійсненні судової влади як відображення громадянського суспільства у правовій державі» містить три підрозділи, які розкривають сутність прямого народовладдя при здійсненні судової влади.

У підрозділі 3.1. «Історія виникнення та розвитку прямого народовладдя у здійсненні судової влади» розкриваються історичні етапи розвитку прямої участі суспільства при здійсненні судової влади.

Визначено, що у період, коли сучасна цивілізація знаходилась ще у стані свого зародження, люди вершили свій суд на народних зібраннях. Народ сам творив правосуддя і розправу у відкритому суді. У період становлення класового суспільства, коли члени роду зберігали між собою формальну рівність, весь народ загалом, кожен його член, був суддею та охоронцем внутрішньо-общинного ладу, який тримався на загальновизнаних звичаях. Саме в ті часи й було закладено основи прямого народовладдя при здійсненні правосуддя.

Із трансформацією родоплемінного устрою у більш складні форми соціальних та політичних відносин, народне зібрання, як вища форма народовладдя при здійсненні судової влади, трансформувалося у суд присяжних античної доби.

Встановлено, що пряме народовладдя при здійсненні судової влади у формі суду присяжних стало можливим лише у вільному суспільстві демократичної держави де «рівні судять рівних». Така організація суду була можливою не просто у демократичній державі, а в державі, де панівним був середній клас як головна складова громадянського суспільства. Саме в період правління Солона та завдяки впровадженому ним суду присяжних, основна маса народу стала активним учасником політичного життя країни.

В республіканський період Стародавнього Риму пряме народовладдя при здійсненні судової влади реалізовувалось також через суд присяжних. Однією з умов організації цього суду було збалансування різних складових суспільства, де самостійну роль відігравав середній клас, як основа громадянського суспільства. Завдяки суду присяжних широкий загал народу ставав активним учасником по управлінню державою, що змушувало правлячі класи (аристократію та олігархію) рахуватися з інтересами різних соціальних верств. Проте, згодом суд присяжних з представництвом широких мас громадян в Стародавньому Римі поступово був нівельований, оскільки правлячі класи всіляко прагнули усунути низові версти народу від участі в здійсненні судової влади.

Проаналізовано процес трансформації участі суспільства при здійсненні судочинства в умовах гострих соціальних перетворень епохи Середньовіччя. Розкрито процес виникнення інституту шеффенів та присяжних на території Західної Європи.

Окрема увага приділена унікальним особливостям участі народу при здійсненні судової влади на території України у формі вервних та копних судів.

Розкрито правові форми та юридичні механізми прямої участі народу при здійсненні судочинства в період буржуазних перетворень у країнах Західної Європи (Англія, Франція, Німеччина, Іспанія) та царської Росії періоду судової реформи 1864 р. Досліджено особливості впровадження судів присяжних на території України, які почали діяти в правобережних губерніях лише з 1880 р.

У підрозділі 3.2. «Правові форми безпосередньої участі народу при здійсненні судової влади» розкриваються сучасні юридичні механізми прямої участі суспільства при здійсненні судочинства.

В організаційному плані суд присяжних – це самостійний інститут судової влади. Його правова природа полягає в особливому порядку здійснення судового розгляду, де суд чітко поділяється на два склади: колегію (журі) непрофесійних судових засідателів (присяжних) та професійного(их) судді(в). На присяжних покладається обов’язок по оцінці фактичного боку справи (оцінка доказів) та винесення на їх основі обвинувального чи виправдального рішення – вердикту. На професійного суддю покладається процесуальне керівництво судовим розглядом та застосування норм матеріального права. Журі присяжних формується для кожної конкретної справи шляхом застосування методики випадкової вибірки.

Аналізується законодавство та практика діяльності «класичного» суду присяжних в США, Росії, Іспанії.

Досліджено правову природу суду шеффенів як самостійну форму участі народу при здійсненні судочинства, характерними ознаками якого є те, що: 1) шеффени обираються для розгляду не однієї справи, як присяжні засідателі, а для низки справ, що підлягають розгляду за певний сесійний період; 2) шеффени утворюють одну неподільну колегію із професійним суддею, який головує у шеффенському суді; разом із ним вони ухвалюють вирок як стосовно вини, так і щодо покарання, приймаючи також участь у вирішенні процесуальних питань, що виникають при провадженні справи в судовому засіданні; 3) вирок, що ухвалюється шеффенським судом, повинен бути вмотивованим, тоді як присяжні засідателі не наводять мотивів свого рішення; 4) вироки шеффенських судів підлягають апеляційному перегляду.

Комбінована (змішана) модель суду – це така його форма за участю представників суспільства, яка передбачає поєднання як елементів суду присяжних, так і суду шеффенів. Характерними ознаками цієї моделі є: 1) розширений склад судових засідателів (5-10 осіб); 2) неподільність колегії судових засідателів та професійних суддів; 3) ухвалення рішення щодо вини та покарання здійснюється судовими засідателями разом із професійними суддями; 4) існування можливості оскарження та апеляційного перегляду рішення.

У підрозділі 3.3. «Безпосередня участь народу у здійсненні судової влади в Україні: правове регулювання та проблеми реалізації» аналізується вітчизняне законодавство щодо організації й діяльності суду за участю народних засідателів та суду присяжних. Встановлено, що в Україні участь громадян при здійсненні судової влади є їх як конституційним правом, так і конституційним обов’язком.

На шляху формування правової держави та в умовах трансформаційних змін, що проходить сьогодні українське суспільство, створення ефективних механізмів участі представників народу при здійсненні правосуддя є одним з найважливіших завдань. Обґрунтовується положення про те, що Конституція України акцентує увагу на участі народу при здійсненні судової влади як загальній засаді народовладдя, а не конституційному праві особи на «суд рівних». Проте, у демократичній та правовій державі ці два аспекти суду за участю представників народу мають бути гармонійно поєднані. Право на колегіальний розгляд справи з участю представників народу має бути рівним конституційним правом кожної особи.

Обґрунтовується позиція, що в сучасних умовах розвитку суспільства й держави, оптимальним варіантом запровадження прямої участі народу при здійсненні судової влади може стати «змішана» (комбінована) модель суду за участю судових засідателів (присяжних), яка притаманна більшості європейських країн.

Дисертант вбачає, що в умовах реформування правової системи України, питання прямої (безпосередньої) участі народу при здійсненні судової влади потребує вдосконалення, передусім, на конституційному рівні. Ряд статей Конституції України з даного питання вимагають відповідного редагування. Зокрема, ч. 4 ст. 124 пропонується викласти у такій редакції: «Народ безпосередньо здійснює правосуддя через судових засідателів, а також мирових суддів»; ч. 1 ст. 127: «Судочинство здійснюють професійні судді, судові засідателі, мирові судді»; ч. 2 ст. 129: «Судочинство здійснюється професійним суддею одноособово, колегією професійних суддів, судовою колегією за участю судових засідателів, мировим суддею. Громадяни мають рівне право на судовий захист за участю судових засідателів».

Розділ 4. «Єдність судової влади в Україні: питання теорії та практики» містить три підрозділи, в яких системно досліджуються концептуальні питання організації судової влади в державі.

У підрозділі 4.1. «Єдність судової влади як правова основа судової системи України» розкривається сутність та концептуальні засади судової влади. Досліджено, що основа єдності судової влади коріниться в цілісності державної влади, єдиним джерелом якої в республіці є народ. Єдність судової влади полягає у цілісності її організації та діяльності, що забезпечує її зовнішню самостійність та, крім іншого, втілюється підпорядкуванням усіх судових справ вищому касаційному нагляду одного суду. Небезпека порушення єдності судової влади виникає тоді, коли у державі запроваджуються надзвичайні чи особливі суди.

З’ясовано, що принцип єдності судової влади складає основу побудови судових органів по вертикалі як в унітарних, так і федеративних державах, а своє закріплення знаходить в судоустрійному законодавстві чи безпосередньо в конституціях. Забезпечення в державі правосуддя, як загальної мети судової влади, здійснюється шляхом касаційного нагляду за правильним тлумаченням закону та його одноманітним застосуванням. Тим самим касаційний суд за своїм призначенням покликаний гарантувати в державі правосуддя, забезпечуючи єдність судової практики.

З’ясовано, що головний тягар судочинства сьогодні в Україні несуть суди першої ланки, які розглядають справи по суті. Проте, територіальна віддаленість судів від населення (особливо сільського), перевантаженість місцевих суддів провадженнями різного характеру та складності, відсутність чітких нормативів їх навантаження негативно позначається і на швидкості, і на якості судочинства. За таких умов суддівська діяльність часто перетворюється в рутину й бездушний бюрократизм, а люди залишаються без належного та доступного судового захисту. Тому вбачається, що кардинальних змін в організації та діяльності судової системи передусім потребують місцеві суди.

Обґрунтовується, що конституційні норми, які визначають статус та організацію судової влади, можуть бути сформульовані таким чином: ст. 124 «Судова влада в Україні є єдиною та цілісною. ...»; ст. 125 «В Україні єдина судова система, яка будується на принципах інстанційності, територіальності та спеціалізації. Відповідно до закону діють місцеві та апеляційні суди. Верховний Суд України – єдина касаційна інстанція. Створення надзвичайних чи особливих судів не допускається».

У підрозділі 4.2. «Організаційно-правові форми забезпечення єдності судової влади» досліджуються юридичні механізми втілення єдності судової влади в організації судової системи.

Встановлено, що однією з головних демократичних засад судової влади є те, що всі судді рівні між собою. При здійсненні правосуддя жоден суддя не має права будь-яким позапроцесуальним шляхом впливати на хід розгляду справи чи розсуд іншого судді. Саме презумпція рівності суддів обумовила формування особливого механізму організації судової влади – суддівського самоврядування.

Похідними від суддівського самоврядування, тобто окремими інститутами організації судової влади, є судове адміністрування (управління) та самоорганізація. Саме шляхом суддівського самоврядування громада суддів повинна «делегувати» чи «наймати» адміністраторів для оперативного управління та забезпечення внутрішньої дисципліни в судових установах.