У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, ступінь наукової розробки даної тематики, сформульовано мету та задачі дослідження, його об’єкт та предмет, розкривається наукова новизна, теоретичне і практичне значення одержаних висновків, наводяться дані щодо апробації одержаних результатів.
Розділ 1 «Методологічні засади правового забезпечення екологічної безпеки на регіональному рівні» складається з чотирьох підрозділів.
Підрозділ 1.1 «Історіографічний огляд наукових праць за проблематикою дослідження» присвячений аналізу робіт, у яких досліджувалися регіональні аспекти правового забезпечення екологічної безпеки України. Як свідчать дослідження, на сучасному етапі розвитку суспільства, розв’язання екологічних проблем можливе в рамках концепції сталого розвитку, у якій навколишнє природне середовище розглядається як одночасна умова, яка сприяє і перешкоджає економічному розвитку, а екологічні цілі суспільства не є протиборствуючими економічним цілям і навпаки. Найважливішою тезою концепції є турбота про навколишнє середовище і його охорона при вирішенні завдань міжнародного, національного й регіонального розвитку, тобто регіональний рівень набув рівні права у природоохоронній діяльності не тільки з національним, а й міжнародним рівнями.
У дослідженнях передумов і закономірностей переходу суспільства до сталого розвитку помітне місце займають роботи у галузі розробки правових механізмів практичної реалізації концепції сталого розвитку на різних рівнях державного управління як нової комплексної функції держави. Удосконалення правового механізму управління природоохоронною діяльністю є на сучасному етапі одним із методів підвищення ефективності природоохоронних норм (поряд з кодифікацією екологічного законодавства й використанням економіко-правового механізму охорони довкілля).
Як свідчать дослідження, найбільші успіхи в практичній реалізації ідей концепції сталого розвитку були досягнуті у тих державах, у яких регіональний і місцевий рівні управління мали відповідну компетенцію у природоохоронній сфері. Одне із центральних місць у реалізації екологічної політики держави повинен займати принцип субсидіарності, в основі якого лежить ідея наділення повноваженнями того рівня управління, на якому найбільш ефективно буде розв’язана проблема. Реалізація ідеї субсидіаритету на європейському просторі здійснюється шляхом децентралізації повноважень у сфері державного управління, зокрема в екологічній.
Дослідженнями й практикою організації природоохоронної діяльності у державах – членах ЄС однозначно встановлено, що найбільш ефективним рівнем управління природоохоронною діяльністю є регіональний. В Україні з об’єктивних і суб’єктивних причин питання розподілу повноважень, зокрема в управлінні природоохоронною діяльністю й наділення регіонального рівня управління владними повноваженнями, не набули розвитку. Централізація управління екологічною сферою, що має місце в наш час, перешкоджає ефективній реалізації екологічної політики держави. Забезпечення екологічної безпеки на національному рівні неможливе без розв’язання екологічних проблем регіонів. Екологічна політика повинна базуватися на загальновизнаних європейських стандартах і принципах: децентралізації державного управління, деконцентрації владних повноважень, партнерства й кооперації зусиль місцевих органів виконавчої влади й місцевого самоврядування, концентрації й раціонального використання ресурсного забезпечення, широкому використанню принципу субсидіарності в організації природоохоронної діяльності.
На підставі проведеного аналізу зроблено висновок про те, що питання розробки національної концепції сталого розвитку, дослідження територіальних аспектів забезпечення екологічної безпеки, пошуку оптимального рівня управління природоохоронною діяльністю не одержали адекватного відображення у вітчизняній правовій науці, що призводить до неефективності екологічного законодавства і, як наслідок, до незадовільного розв’язання екологічних проблем як на національному, так і регіональному рівнях.
Підрозділ 1.2 «Юридична природа поняття екологічної безпеки, його зв’язок із суміжними поняттями» присвячено розкриттю сутності поняття «екологічна безпека» і його зв’язку з поняттями «охорона навколишнього середовища» і «екологічний ризик».
Право людини на життя є центром усієї системи людських благ, як особистих, так і майнових, що дає підстави вважати його ядром усієї системи прав і свобод людини й громадянина. Право особистості на безпечне для життя й здоров’я навколишнє середовище, охорону здоров’я від його несприятливого впливу, що належить до природних прав людини, одержало закріплення у найвищому нормативному акті держави – Конституції України, і, таким чином, набуло рис позитивного права. Об’єктивність оцінки ступеня забруднення навколишнього середовища, встановлення розмірів завданої шкоди здоров’ю людини й природним екосистемам як юридично значущі критерії визначаються передусім системою нормативів якості навколишнього природного середовища, що розробляються з урахуванням досягнень сучасної науки.У роботі проаналізовані норми Конституції України, які регулюють екологічну сферу суспільних відносин, і рекомендовані зміни і доповнення до зазначених норм, які стосуються права власності на природні ресурси. Рекомендовано включити до тексту Конституції статтю, яка проголошує для України пріоритет сталого розвитку.
Водночас рядом авторів ставиться під сумнів доцільність виділення відносин щодо забезпечення екологічної безпеки в окрему групу суспільних відносин поряд з відносинами щодо використання природних ресурсів і охорони навколишнього природного середовища. Екологічна безпека розглядається як завдання, яке держава вирішує за допомогою таких напрямів діяльності, як охорона навколишнього середовища й забезпечення раціонального природокористування.
Виконаний аналіз змісту понять, що характеризують якість навколишнього середовища, свідчить, що вони доктринально мають однакову спрямованість, а саме: спрямовані на захист життя і здоров’я людей від негативних впливів, що виходять від навколишнього середовища. Усі розглянуті критерії якості навколишнього природного середовища мають безсумнівний антропоцентристський підхід, що з юридичного погляду видається цілком закономірним. Основні дискусії під час обговорення тих або інших формулювань, що характеризують якісні аспекти стану навколишнього природного середовища, виникають при встановленні якісних і, що особливо важливо, кількісних критеріїв якості, що мають юридично значущий характер.
Формування системи правовідносин екологічної безпеки відбувалося фактично паралельно з розвитком концепції екологічного ризику. Екологічний ризик може в певному розумінні умовно корелювати й виражати відносини екологічної небезпеки, оскільки він передбачає настання певної складності події в який-небудь прогнозований проміжок часу. Оцінка екологічного ризику, за своєю суттю, означає прогноз настання несприятливих наслідків певного ступеня важкості і є, зрештою, рекомендацією з розробки превентивних заходів. Основною відмінністю концепції екологічного ризику й нормативного підходу до оцінки забруднення навколишнього середовища й ступеня його небезпеки для здоров’я людини й навколишнього середовища є таке: екологічний ризик – це теоретичний, модельний розрахунок імовірності настання негативних подій, а нормативний підхід – це емпіричний метод, заснований на численних експериментах.
У підрозділі 1.3 «Регіон як економіко-правова, суспільно-політична та географічна категорія та регіональний підхід до вирішення проблем екологічної безпеки» досліджується зміст поняття «регіон» і особливості регіонального підходу до розв’язання проблем екологічної безпеки.
Поняття «регіон» широко використовується в різних сферах суспільно-політичного й економічного життя, як у нашій країні, так і у рамках світового співтовариства. Регіональні суспільні відносини визначають специфіку регіональної правової системи й зміст регіонально-правових норм. Специфіка регіональної правової системи полягає у територіальних, географічних, економічних, екологічних, національних, конфесіональних та інших особливостях окремих регіонів, що потребують особливих правових інструментів для свого захисту. На підставі проведеного дослідження визначено правову категорію «регіон» як законодавчо виділену частину території України з рівнем управління, наступним за державним. Регіонами є адміністративно-територіальні одиниці масштабу області в Україні й екологічні системи, які розташовані на територіях декількох областей.
