ЗЛОЧИННЕ ФІЗИЧНЕ НАСИЛЬСТВО, ЩО ЧИНЯТЬ БАТЬКИ ЩОДО МАЛОЛІТНІХ ТА НЕПОВНОЛІТНІХ ДІТЕЙ НА ГРУНТІ СІМЕЙНИХ ВІДНОСИН (КРИМІНОЛОГІЧНЕ ДОСЛІДЖЕННЯ) Автореферат

У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, розкрито ступінь наукової розробленості проблеми та її соціальної затребуваності, визначено її зв’язок із науковими програмами, планами та темами, сформульовано мету та задачі, об’єкт та предмет, указано методи дослідження, висвітлено наукову новизну отриманих у дослідженні результатів, наводиться їх теоретичне та практичне значення, зазначений перелік публікацій, апробації та впровадження одержаних результатів.

У розділі 1 «Поняття та юридичний аналіз злочинного фізичного насильства, що чинять батьки щодо малолітніх та неповнолітніх дітей на ґрунті сімейних відносин» проведене відмежування фізичного примусу як методу виховання та фізичного насильства; представлений аналіз юридичної складової стосунків батьків та дітей; надається кримінально-правова характеристика злочинного фізичного насильства, що чинять батьки щодо малолітніх та неповнолітніх дітей на ґрунті сімейних відносин. Розділ складається з трьох підрозділів.

Підрозділ 1.1 «Відмежування фізичного примусу як методу виховання та фізичного насильства» містить послідовно здійснений аналіз поняття «фізичне насильство, що чинять батьки щодо малолітніх та неповнолітніх дітей», яке є основоположним для дослідження.

Вивчення наявних підходів до визначення поняття «насильство» свідчить про наявність двох способів вирішення проблеми застосування сили проти волі особи: розширювального та помірного.

Відповідно до розширювального підходу насильством визнається будь-яка дія, що чиниться проти волі іншої особи. Послідовне застосування його під час розв’язання проблеми виховання призводить до педагогічного анархізму, який заперечує право дорослих та, зокрема, батьків, виховувати, тобто впливати на формування особистості дитини.

Помірний підхід ґрунтується на принциповій очевидності необхідності застосування сили щодо іншої особи (дитини) проти її волі у певних випадках, але визначає умови та межі такого впливу. Принцип сили та така ознака дії як «противольність» визнаються як етично нейтральні.

На основі помірного підходу, використовуючи педагогічні доробки, було розроблено систему критеріїв, яка дозволяє ідентифікувати застосування фізичної сили проти волі дитини, що чиниться з метою виховання, з фізичним насильством. До неї увійшли критерії необхідності, пропорційності, автономності, своєчасності, наслідків та нормативності.

Вирішення завдань, поставлених у підрозділі 1.2 «Юридичний аналіз підстав застосування батьками фізичної сили проти волі малолітніх та неповнолітніх дітей в якості методу виховання», обумовило такі результати: у чинному законодавстві України не передбачено умов та меж правомірного застосування батьками фізичної сили проти волі дитини в якості методу виховання. Фізичні покарання дітей заборонені (ч. 7 ст. 150 Сімейного кодексу України, ст. 289 Цивільного кодексу України) та мають кваліфікуватися як такі, що принижують людську гідність дитини та порушують її право на особисту недоторканність. Фізичне покарання, тобто застосування фізичної сили проти волі дитини з метою виховання, що спричиняє біль або тілесні ушкодження, визнається злочином (ст.ст. 121, 122, 125, 126, 127 Кримінального кодексу України).

Фізичні покарання визнаються насильством на підставі наявності у них ознаки вчинення дії проти волі особи (що відповідає розширювальному трактуванню поняття «насильство») та такими, що принижують людську гідність на підставі спричинення шкоди почуттю власної гідності дитини. Вирішення проблеми застосування сили щодо дитини в якості методу виховання базується на визнанні дитини абсолютно автономним суб’єктом, що перебуває у протиріччі з наявною неповнотою дієздатності дитини та батьківською відповідальністю.

У підрозділі 1.3 «Кримінально-правова характеристика злочинного фізичного насильства, що чинять батьки щодо малолітніх та неповнолітніх дітей на ґрунті сімейних відносин» визначаються наявні шляхи законодавчого вирішення проблеми застосування батьками фізичної сили проти волі дитини в якості методу виховання.

Вирішення проблеми фізичного покарання є закономірним наслідком визначення ювенального статусу та реалізованої у законодавстві парадигми ювенального права.

Зосередження уваги на складах насильницьких злочинів, що є придатними до порівняння із розповсюдженими соціальними стереотипами застосування фізичної сили в якості засобу виховання – ч. 1 ст. 125 та ч. 1 ст. 126 Кримінального кодексу України – дозволило з’ясувати наступні способи законодавчого вирішення проблеми застосування батьками фізичної сили в якості методу виховання:

1) криміналізація застосування фізичної сили будь-якої інтенсивності, що спричиняє біль або більш тяжкі наслідки. Цей спосіб зумовлений автономістською парадигмою ювенального права, що передбачає розширення прав дітей за рахунок обмеження повноважень батьків (обумовлене позицією про нездатність батьків самостійно та вірним чином визначати умови й інтенсивність застосування засобів впливу на дитину, та уявленням про дитину як абсолютно автономного суб’єкта).

2) надання батькам повноважень обмеженого застосування фізичної сили та криміналізація форм застосування фізичної сили, що здатні спричинити тілесні ушкодження. Цей спосіб є наслідком реалізації патерналістської парадигми ювенального права, що передбачає обмеження прав дітей за рахунок розширення повноважень батьків, що спирається на позицію про здатність батьків самостійно та вірним чином визначати умови та інтенсивність застосування засобів впливу на дитину, та обумовлене уявленням про дитину як відносно автономного суб’єкта. Фізичне покарання визнається реалізацією права батьків на «помірне покарання», яке надане батькам та вихователям із метою досягнення «негативних» завдань виховання – дисциплінування, припинення правопорушень, формування негативних обмежень поведінки.

У вітчизняному законодавстві проблему вирішено відповідно до першого способу.

Розділ 2 «Кримінологічна характеристика злочинного фізичного насильства, що чинять батьки щодо малолітніх та неповнолітніх дітей на ґрунті сімейних відносин» складається з трьох підрозділів і містить результати застосування встановлених у першому розділі дослідницьких позицій для визначення кримінологічної характеристики злочинного фізичного насильства, що чинять батьки щодо малолітніх та неповнолітніх дітей на ґрунті сімейних відносин. Розділ містить три підрозділи.

У підрозділі 2.1 «Показники злочинного фізичного насильства, що чинять батьки щодо малолітніх та неповнолітніх дітей на ґрунті сімейних відносин» акцентується увага на проблемах, пов’язаних із вимірюванням кількісних і якісних характеристик злочинного фізичного насильства.

З’ясовано, що фіксація рівня нетяжкого злочинного фізичного насильства, що чинять батьки щодо малолітніх та неповнолітніх дітей на ґрунті сімейних відносин, та переважно в якості засобу покарання (ст. 125, ч.1 ст. 126 Кримінального кодексу України) шляхом залучення статистичних даних є малоінформативною. Основною причиною цього є відсутність спеціальних складів злочину та спеціальної форми реєстрації злочинів, вчинених батьками щодо дітей, що значно утруднює процес відбору релевантних даних і не дозволяє здійснювати коректні узагальнення.

Значний дослідницький потенціал виявлення кількісно-якісних характеристик насильства, що застосовується батьками щодо дітей в якості методу виховання, мають соціологічні опитування.

Відповідну увагу приділено аналізу факторів латентності цього різновиду насильства. Дослідження думки потенційних жертв (учнів загальноосвітніх шкіл м. Луганська), свідчить, що хоча 66 % з них вважають за необхідне звернутися до сторонніх осіб у разів вчинення побиття дитини, лише 24 % особисто схильні звертатися до сторонніх осіб по допомогу у випадку виникнення проблем у стосунках із батьками. Таким чином, максимальний прогнозований рівень латентності нетяжкого фізичного насильства, вчиненого батьками щодо дітей, складає 76 %.

Опитування дорослого населення свідчить про розповсюдженість скептичного ставлення (57 %) до перспективи позитивних наслідків втручання до сімейних конфліктів та, зокрема, до виховного процесу. Домінуючим обґрунтуванням цієї позиції є впевненість, що сімейні проблеми можуть бути вирішені лише сім’єю самостійно, а втручання лише погіршить ситуацію. При цьому лише 18 % відомо про випадки успішного вирішення сімейних конфліктів після звернення до міліції.

Обґрунтовано тезу про те, що латентність цього різновиду насильства є закономірним наслідком сутності сімейних відносин. Сімейний спосіб співжиття та, зокрема, сімейне виховання як явища особистісної природи вимагають відносної ізоляції, що може виступати фактором латентності.

У підрозділі 2.2 «Кримінологічна характеристика нормативної сфери свідомості батьків, які чинять злочинне фізичне насильство щодо малолітніх та неповнолітніх дітей на ґрунті сімейних відносин» розроблено та застосовано в процесі збору, обробки та інтерпретації емпіричних даних пошукову модель (ідеальний тип) нормативної сфери свідомості батьків щодо сім’ї, батьківства та батьківського виховання. Останній побудовано на підставі аналізу основних підходів до проблеми особистості та феноменології нормативної сфери свідомості.

Визначено, що якість нормативної сфери визначається ступенем відповідності змістовного, оціночного та вольового компонентів природі сім’ї, батьківства та батьківського виховання. Основною складовою нормативної сфери, що обумовлює висновок про її позитивну якість, доцільно визначити тип ставлення до сім’ї, батьківства та виховання як до цілі, а не засобу, що породжує відповідне стійке спрямування волі суб’єкта.

Значну увагу приділено визначенню такого сегменту ідеального типу як модель виховання, що безпосередньо обумовлює реагування батьків на поведінку дитини. Основою розробки визначено традиційну педагогічну парадигму, засновану на християнській традиції.

Узагальнення та інтерпретація емпіричних даних дозволило провести реконструкцію та визначити ознаки криміногенного типу нормативної сфери свідомості батьків відносно сім’ї, батьківства та батьківського виховання. Він характеризується порушенням змістовного, оціночного або вольового компонентів.

Відхиленням від ідеального типу є вирішення проблеми сутності сім’ї, батьківства, виховання та його засобів, що ґрунтується на моральному релятивізмі − відмові від визнання предметності етичних максим, що відповідають природі сім'ї, батьківства та виховання як ціннісних явищ, та проявляється у суб’єктивізмі або орієнтації на розповсюджені соціальні стереотипи.

Підрозділ 2.3 «Причини та умови вчинення батьками злочинного фізичного насильства, що чинять батьки щодо малолітніх та неповнолітніх дітей на ґрунті сімейних відносин» присвячений аналізу різнорівневих груп детермінантів злочинного фізичного насильства, що чинять батьки щодо малолітніх та неповнолітніх дітей на ґрунті сімейних відносин.

Як соціальний інститут сім’я є ціннісно-нормативним утворенням. Криміногенні фактори сфери сім’ї розглядаються як результат руйнування традиції, а саме – кризи соціальних інститутів, які є її носіями (передусім, держави та церкви).

Загальносоціальною передумовою злочинного фізичного насильства, що чинять батьки щодо малолітніх та неповнолітніх дітей на ґрунті сімейних відносин, визнано аномічний стан українського суспільства, що полягає, передусім, у протиріччях між моделями сім’ї та сімейного виховання, наявними в нормативній сфері суспільства. Основним фактором є розповсюдження уявлення про сім’ю та виховання як виключно соціальні явища, тобто ігнорування їхньої ціннісної природи та відмова від традиції, зумовлена релятивізмом.

Дослідження громадської думки свідчить про ситуацію протиріччя – одночасне існування у свідомості населення двох протилежних стереотипів практично рівної кількісної ваги: визнання застосування фізичної сили до дитини із метою виховання (фізичного покарання) необхідним у деяких випадках заходом впливу та одночасно відмови від такої практики. Окрім цього громадська думка демонструє схильність застосовувати неадекватні, але такі, що виключають елемент силового впливу, засоби виховання, вірогідно, керуючись розширювальним тлумаченням насильства. Така ситуація може обумовлювати девіації та конфлікти, у першу чергу, на рівні свідомості самих батьків, та виступати як криміногенний фактор у перспективі застосування батьками щодо дітей фізичного насильства у формі перевищення міри необхідного та достатнього впливу.