КРАЄЗНАВЧІ ЗАСАДИ РОЗВИТКУ ПРИРОДНИЧОЇ ОСВІТИ НА ЄЛИСАВЕТГРАДЩИНІ (ДРУГА ПОЛОВИНА ХІХ

У вступі обґрунтовано актуальність проблеми дослідження, проаналізовано ступінь її дослідженості у науковій літературі, визначено об’єкт, предмет, мету, завдання, методи дослідження; окреслено й обґрунтовано хронологічні та географічні межі, розкрито наукову новизну та практичне значення результатів дослідження, наведено дані щодо їх апробації і впровадження.

У першому розділі “Теоретико-методологічні основи дослідження проблеми розвитку природничої освіти на Єлисаветградщині у другій половині ХІХ – початку ХХ ст.” зроблено огляд історико-педагогічної літератури з теми дослідження, здійснено загальну характеристику розвитку природничої освіти в Україні, проаналізовано передумови розвитку природничої освіти на Єлисаветградщині у другій половині ХІХ – початку ХХ ст.

У ході наукового пошуку встановлено, що історико-педагогічні розвідки, присвячені різним аспектам розвитку освіти на Єлисаветградщині у другій половині ХІХ – початку ХХ ст. містять лише уривчасті відомості стосовно розвитку власне природничої освіти. До того ж, вони є нечисленними.

Взявши за основу наукові праці О. Бабіної, Н. Гупана, О. Сухомлинської щодо періодизації історико-педагогічної науки ми виділили три основні періоди дослідження обраної проблеми: І – дореволюційний час (кінець ХІХ – початок ХХ ст.); ІІ – радянський період (1917 – 1990 рр.); ІІІ – пострадянський період (1991 р. – сьогодення).

У процесі дослідження з’ясовано, що у працях дореволюційного періоду (В. Зуєв, О. Герд, Д. Кайгородов та ін.) висунуто низку теоретичних положень стосовно реформування змісту природничої освіти та сформульовано шляхи подальшого їх упровадження у шкільну практику.

Встановлено, що історіографія радянського періоду налічує велику кількість джерел. Розвиток природознавства в дореволюційній Росії та в перші десятиріччя радянської держави розкрито в працях Ш. Ганеліна, С. Ліпшиця, К. Тімірязєва, К. Ягодовського, В. Федорової, Н. Фігуровського та ін.

Увагою охоплено історико-педагогічні праці О. Завадської “Школи України в період перебудови системи народної освіти” (1964), І. Шульги “Нариси з історії шкільного природознавства в Росії” (1965), “Народное образование в СССР (1917-1967 гг.)”, “Народна освіта і педагогічна наука в Українській РСР 1917-1967 р.” та ін., в яких приділена увага розвитку освіти в Кіровоградській області. Актуальним є один із двадцяти шести томів “Історії міст і сіл Української РСР” (1972) про Кіровоградську область, що містить характеристику історії розвитку регіону, у тому числі й освіти.

Опрацьовано результати краєзнавчих пошуків кіровоградських дослідників радянського часу, які вивчали проблему розвитку освіти в регіоні. Серед таких, Н. Сухаревська, Л. Шкот – присвятили свої праці історії розвитку освіти у регіоні; С. Бонфельд, К. Душейко, В. Малиновський, Г. Проводян, В. Сандул, В. Чернецький – досліджували біографію та діяльність визначних постатей та діячів освіти.

Встановлено, що історіографія сучасного етапу є багатоаспектною. Увагу привернули праці М. Багрова, С. Коберніка, І. Мороза, В. Старости, Н. Хлонь, І. Шоробури та ін. стосовно розвитку природничих наук, а також шкільної природничої освіти; Е. Днєпрова, М. Левківського, О. Сухомлинської, О. Черкасова, В. Ягупова та ін. щодо історії освіти і розвитку педагогіки в Україні.

Серед низки наукових праць слід виділити монографію “Природознавство в Україні до початку ХХ ст.” (2001), авторами якої є Ю. Павленко, С. Руда, С. Хорошева, Ю. Храмов. У виданні показано цілісну картину розвитку природничих знань і природознавства в Україні від найдавніших часів до початку ХХ ст. в історичному, культурному й освітньому контекстах.

Досліджено праці сучасних науковців і краєзнавців Кіровоградщини, які присвячені різним аспектам розвитку освіти в регіоні: визначні постаті та діячі освіти (В. Босько, Н. Бракер, Н. Завалій, В. Масненко та ін.); історія розвитку освіти (П. Бульдович, І. Добрянський, О. Паніотов, В. Постолатій та ін.); історія закладів освіти (О. Іващенко, С. Шевченко та ін.).

Вивчення наукової літератури й опрацювання джерельної бази уможливили ґрунтовне дослідження краєзнавчих засад розвитку природничої освіти на Єлисаветградщині у другій половині ХІХ – початку ХХ ст.

Здійснюючи загальну характеристику розвитку природничої освіти в Україні було з’ясовано, що власне розвиток природничої освіти розпочався у часи первісного суспільства, коли відбувалося накопичення знань про природу, передача їх із покоління в покоління. У добу Київської Русі освітній процес розвивався, з’явилися школи, поряд із іншими предметами увага приділялася вивченню природи; у цей час відбулося зародження перших природничоосвітніх ідей. У епохи Середньовіччя та Відродження характерним було запозичення природничих наукових знань переважно з країн Західної Європи. Розвиток природничої освіти на теренах України набув особливого піднесення у ХVІІІ – ХІХ ст., коли почала формуватися система вищої природничої освіти, при університетах створювалися природничі кафедри, природничоосвітні ідеї висловлювалися першими вітчизняними природознавцями В. Зуєвим, О. Гердом; засновувалася школа методики вивчення природничих наук.

У ході дослідження нами виділено й охарактеризовано такі передумови розвитку природничої освіти на Єлисаветградщині у другій половині ХІХ – початку ХХ ст.: освітні, політичні, економічні, соціокультурні. Освітні фактори, з одного боку, полягають у малій кількості початкових шкіл, повній відсутності середніх навчальних закладів, охопленні освітнім процесом лише заможної частини населення, а з іншого, – у розгортанні фізико-географічних досліджень території центральної України, у тому числі й Єлисаветградщини, зосередженні уваги на розвитку раціонального сільського господарства в регіоні. У середині ХІХ ст. суспільство почало вимагати розширення мережі початкових шкіл і забезпечення доступності початкової освіти для усіх громадян, заснування середніх навчальних закладів; почав зростати інтерес народу до природничих знань, як запоруки якісного сільськогосподарського виробництва. Серед політичних передумов значимими були: поява на території регіону перших постійних поселень запорізьких козаків і планомірне, з боку держави, заселення сербами й болгарами (перша половина ХVІІІ ст.); заснування фортеці Святої Єлисавети (середина ХVІІІ ст.) та будівництво довколишніх поселень; утворення Єлисаветградського повіту (1784 р.) та ін. Зважаючи на розташування регіону в сприятливих фізико-географічних умовах і на перехресті важливих торгових шляхів, відбувся масовий притік населення та піднесення економічних відносин (розвиток торгівлі, інфраструктури, наукове вивчення території тощо). Соціокультурне життя єлисаветградців у першій половині ХІХ ст. мало небагато позитивних характеристик (зокрема, засновано приміщення театру), але на екологічну ситуацію й раціональне природокористування увага не зверталася.

У другому розділі “Розвиток природничої освіти на Єлисаветградщині у другій половині ХІХ – початку ХХ ст.” розглянуто процес формування мережі навчальних закладів у регіоні дослідження, розкрито питання здійснення природничої освіти в початкових і середніх навчальних закладах, проаналізовано розвиток методики викладання предметів природничого циклу на прикладі педагогічної діяльності Г. Близніна, Р. Пржишиховського, В. Ястребова.

Аналіз першоджерел виявив, що починаючи з 60-х рр. і до кінця ХІХ ст. в Єлисаветградському повіті мережа навчальних закладів поступово розширювалася (до реформи 1861 р. у регіоні існувало лише декілька початкових шкіл і не було жодного середнього навчального закладу). З’ясовано, що мережу початкових шкіл формували: земські та міністерські школи, міські й повітові училища, міські початкові училища, церковні школи (церковно-приходські й школи грамоти), інші (приватні, національні тощо). У середині 90-х рр. ХІХ ст. у загальній кількості початкових навчальних закладів Єлисаветградського повіту (236) перевагу мали земські школи – 73; церковних налічувалось 49, а шкіл грамоти – 76. Міських початкових шкіл нараховувалося 14, міністерських – 3, решту становили німецькі школи, хедери тощо. У перші роки ХХ ст. суттєво розширилася мережа земських і міністерських шкіл. Станом на 1 січня 1906 р. в Єлисаветградському повіті було 175 загальноосвітніх навчальних закладів (без урахування хедерів, вечірніх занять і курсів); у 1912 р. – 337; на кінець 1914 р. – земських шкіл налічувалось 263, міністерських – 19, церковно-парафіяльних і шкіл грамоти – 118, інших – 7. Важливим чинником їх розподілу виступав адміністративно-територіальний устрій (міська чи сільська місцевість). У сільській місцевості була сконцентрована більша частина церковних і земських шкіл, у містах і невеликих містечках таких шкіл було менше, натомість існували міські початкові училища й початкові школи.

Серед початкових шкіл особливості здійснення природничої освіти розглядалися на прикладі таких: церковні (церковно-парафіяльні та школи грамоти), земські, а також міські початкові училища, з яких природничі знання давали в усіх, крім церковних. Важливим аспектом початкової природничої освіти Єлисаветградщини була поява в 70-х роках ХІХ ст. у навчальних планах земських шкіл і міських початкових училищ так званих “необов’язкових” предметів сільськогосподарського спрямування (садівництво, городництво, бджільництво, шовківництво, виноградарство), визначених аграрною розбудовою регіону. На основі річних звітів про стан освіти в Єлисаветградському повіті за 1897, 1901-1902, 1913 рр., з’ясовано, що викладання вищезгаданих предметів у початкових школах регіону здійснювалося значно краще, ніж в інших повітах Херсонської губернії. Встановлено, що на уроках природознавства вивчалася теорія, яка у подальшому закріплювалася практично безпосередньо у природі (на пришкільних городах, у садах, на пасіках і т. ін.). Діти поширювали природничі знання серед своїх рідних і близьких, що сприяло якісним змінам у сільськогосподарській галузі.

Виявлено, що у досліджуваний період на Єлисаветградщині актуальною формою навчання природознавства в початкових школах була екскурсія. Екскурсії поділялися на місцеві (під час навчального року в святкові чи вихідні дні) та виїзні (на початку літніх канікул). Важливим чинником підвищення інтересу учнів до вивчення природничих предметів був той факт, що земство сприяло урізноманітненню навчального процесу наочними природними засобами, забезпечуючи школи безкоштовно, а населення за помірну плату, плодовими деревами. У саду проводилися практичні заняття для дорослого населення із демонстраціями способів правильного вирощування рослин, їх підрізки, удобрювання ґрунту; неодноразово влаштовувалися свята деревонасадження.

Доведено, що важливим аспектом розвитку початкової природничої освіти на Єлисаветградщині у другій половині ХІХ – початку ХХ ст. була діяльність ремісничо-грамотного училища, де учні отримували поглиблені природничі знання, оскільки, крім отримання початкової освіти, навчалися певному ремеслу (хлопчики мали вибір серед токарної, столярної і чоботарської справ; дівчаток учили плести й шити). На спеціальному відділенні хлопчики вивчали такі предмети, як геометрія, фізика, технологія металів і дерева, природознавство. Відповідно, учні знайомилися з фізичними та хімічними властивостями природних речовин (деревина, метали, шкіра тощо), вивчали їх властивості, досліджували вплив на них різних факторів природного середовища, зміну характеристик і т. ін. З цього випливає, що учні відвідували практичні заняття, основою для яких були природничі знання. Особливість їх полягала у тому, що учні отримували практичні навички лише після набуття певних природничих теоретичних знань.

Встановлено, що наприкінці ХІХ – початку ХХ ст. Єлисаветградське земство почало запроваджувати низку додаткових заходів, спрямованих на цілеспрямовану організацію початкового навчання дорослого населення та дітей старшого віку: курси для дорослих і підлітків; суботні, недільні й вечірні школи; народні читання і співбесіди тощо. Аналізуючи звітні матеріали, з’ясовано, що увага приділялася й природничим знанням. Це дозволило нам говорити про заходи популяризації природничих знань серед мешканців Єлисаветградського повіту.

На основі проведеного аналізу, виділено регіональну особливість початкової природничої освіти на Єлисаветградщині: запровадження природничих практичних занять саме у початкових школах, основаних на принципі зв’язку навчання з життям. Реалізація таких наочних методів навчання, як спостереження, практична робота й екскурсія, допомогла забезпечити безпосереднє сприйняття закономірностей і явищ природного середовища, показала шляхи продуктивного та раціонального вирощування сільськогосподарських культур.

Мережу середніх навчальних закладів Єлисаветградщини у другій половині ХІХ – початку ХХ ст. утворювали чоловічі та жіночі гімназії, прогімназії, а також одне реальне училище. Серед них виділено такі: Єлисаветградська жіноча гімназія (заснована у 1860 р.), Єлисаветградське земське реальне училище (1870), Єлисаветградська чоловіча гімназія (1879), Вознесенська жіноча прогімназія (1876), Вознесенська чоловіча прогімназія (1876), Бобринецька жіноча прогімназія (1882), Новомиргородська жіноча гімназія (1914), Єлисаветградське друге комерційне училище (1914).

Регіональні особливості викладання природничих дисциплін у середніх навчальних закладах Єлисаветградщини другої половини ХІХ – початку ХХ ст. досліджено на прикладі Єлисаветградського земського реального училища, Єлисаветградської чоловічої гімназії, Єлисаветградської жіночої гімназії та Єлисаветградського другого комерційного училища.

Встановлено, що в цих навчальних закладах реалізація природничої освіти здійснювалася згідно з державними навчальними планами, будувалася на наукових засадах, передбачала вивчення головних природничих теорій, законів, явищ і закономірностей. Ці навчальні заклади забезпечувалися необхідними підручниками та навчально-методичними посібниками для вчителів, а їх природнича матеріально-технічна база містила велику кількість засобів (натуральні об’єкти, моделі натуральних об’єктів, картографічні посібники, вимірювальні прилади тощо), які використовувалися під час вивчення природничих дисциплін.

З’ясовано, що викладачі природничих предметів творчо підходили до викладання, активно реалізовували наочний принцип навчання. З метою формування в учнів належних знань про природу, набуття ними умінь і навичок роботи з приладами, педагоги застосовували різноманітні засоби, серед яких були натуральні об’єкти (колекції гірських порід і мінералів, живі рослини або гербарії, плоди й овочі, муляжі птахів і звірів тощо), наочні посібники (глобус, фізико-географічні карти, картини, картосхеми й т.ін.), вимірювальні прилади. Серед методів навчання використовувалися словесні (робота з підручником, усне пояснення, бесіда, дискусія), наочні (ілюстрування, демонстрування, спостереження у природі), практичні (практичні роботи з використанням природних об’єктів). Основною формою роботи був урок, велику увагу педагоги приділяли дослідам, екскурсіям у природу чи на підприємства.

На основі вивчення архівних документів з’ясовано, що вказані середні навчальні заклади мали спеціалізовані природничі кабінети й інші структури, приміром, хімічна лабораторія при Єлисаветградській чоловічій гімназії, метеостанція при Єлисаветградському земському реальному училищі, що дозволяє стверджувати про більш ефективне навчання за рахунок комплексного використання засобів навчання природничих дисциплін, практичних методів.

У ході дослідження вивчено навчально-виховну діяльність Г. Близніна, Р. Пржишиховського, В. Ястребова, яка, на наш погляд, має приклади методичного викладання природничих дисциплін, а також краєзнавчої діяльності.

Заслужений викладач, науковець у галузі метеорології Гаврило Якович Близнін працював у Єлисаветградському земському реальному училищі. Встановлено, що спеціальними й основними предметами його викладання були природнича історія та хімія. У навчально-виховному процесі Г. Близнін використовував різні методи, головними з яких були такі: бесіда, розповідь, пояснення, дискусія, демонстрація, спостереження, практична робота. Маючи на меті формування в учнів різностороннього пізнання природного середовища він застосовував низку засобів, серед яких були натуральні об’єкти (колекції місцевих гірських порід і мінералів, оберемки щойно зірваних квітів тощо), наочні посібники, вимірювальні прилади. Велику увагу педагог приділяв екскурсійній роботі та практичним заняттям на метеорологічній станції. Основним принципом, яким керувався у своєму викладанні педагог був принцип наочності. Г. Близнін поєднував педагогічну діяльність із науковою роботою у галузі метеорологічних досліджень, зосереджуючи увагу на питаннях використання результатів метеорологічних спостережень у сільському господарстві регіону.

Активний громадський діяч, вчитель фізики та математики Рудольф В’ячеславович Пржишиховський теж працював у Єлисаветградському земському реальному училищі. Свою викладацьку діяльність він поєднував із науково-педагогічною роботою, розробляючи методичні поради щодо викладання фізики та математики в середніх навчальних закладах, які висвітлював у статтях. У процесі дослідження з’ясовано, що Р. Пржишиховський написав підручник “Курс физики для средних учебных заведений. Оптика” (1880). Крім того, він є автором статей із математики та фізики, що надруковані у випусках науково-популярного журналу другої половини ХІХ ст. “Вестник опытной физики и элементарной математики”, що виходив із 1886 по 1917 рр.

На основі аналізу статей Р. Пржишиховського “Заметка о субъективных изображениях” (1888), “Несколько замечаний о преподавании математики” (1888), “Почему тень наша украшена темным ореолом” (1888), “К вопросу об экзамене по математике и физике” (1894) встановлено, що він був не лише кваліфікованим педагогом у своїй галузі, а й методистом, оскільки його наукові праці відображують низку рекомендацій і методичних вказівок щодо викладання математики та фізики у середніх навчальних закладах, а також розкривають значення цих предметів у розумовому розвитку дитини. Р. Пржишиховський добре розумівся на проблемах тогочасної школи. Впроваджуючи у навчальний процес ідеї провідних методистів, він розвивав і оприлюднював власні методичні погляди, отримуючи схвальні відгуки професорів Московського університету. Головною метою викладання фізики педагог називав розумовий розвиток дитини. Окресливши завдання для вчителя фізики (навчити учнів основних законів фізики та показати їх практичне значення), він вказав на важливість правильного підбору методів навчання, а саме на чітке поєднання теорії з дослідно-експериментальною частиною, що забезпечило б найкраще запам’ятовування нового навчального матеріалу.

Етнограф і археолог, педагог Володимир Миколайович Ястребов працював у Єлисаветградському земському реальному училищі вчителем історії, географії. Викладаючи географію, педагог завжди підкріплював теоретичний матеріал яскравими прикладами з особистих місцевих спостережень, а також набутих під час подорожей країнами світу. Він актуалізовував низку місцевих об’єктів (етнічні пам’ятки, археологічні знахідки тощо), залучав учнів до збору таких пам’яток з метою підкреслення багатства національної культури й української самобутності, що забезпечувало національне виховання учнівської молоді.

Як свідчать першоджерела, В. Ястребов успішно поєднував вчителювання із науковою роботою у галузі місцевої археології й етнографії. Серед його праць із археології є такі: “Лядинский и Томниковский могильники Тамбовской губернии” (1893), видана Петербурзькою археологічною комісією, яка, окрім описів, містила рисунки знайдених речей; “Опыты топографического обозрения древностей Херсонской губернии” (1894). Етнографічні праці В. Ястребова містять матеріал по двом північним повітам Херсонської губернії (Єлисаветградському й Олександрійському). Серед них були дві книги: “Малорусские прозвища Херсонской губернии” (1893), де розкрито походження 400 прізвищ з поясненнями на основі різних проявів селянського життя; “Материалы по этнографии Новороссийского края” (1894), де описано обряди та повір’я, а також легенди, казки й оповідки.

У третьому розділі “Реалізація ідей природничої освіти на Єлисаветградщині у другій половині ХІХ – початку ХХ ст.” розкрито питання організації підвищення кваліфікації учителів досліджуваного регіону у галузі природознавства, а також наведено шляхи використання природничого педагогічного досвіду Єлисаветградщини у педагогічній практиці сьогодення.

Встановлено, що у середині ХІХ ст. на Єлисаветградщині вчителів із педагогічною освітою практично не було. У 1871 р. було здійснено першу спробу відкрити педагогічні курси при Земському реальному училищі, але проіснували вони лише один рік у зв’язку з тим, що у Херсоні була відкрита учительська семінарія. Більшість краєзнавців пов’язують започаткування педагогічної освіти в регіоні з 1881 р., коли при Єлисаветградській жіночій гімназії був відкритий восьмий додатковий педагогічний клас і учениці на власний розсуд обирали собі для вивчення додаткові предмети з методикою викладання, у тому числі й географію.

У процесі дослідження з’ясовано, що цілеспрямоване підвищення кваліфікації єлисаветградських учителів у галузі природознавства почало здійснюватися лише наприкінці ХІХ ст. шляхом запровадження літніх короткострокових курсів: педагогічних (1898 р.), сільськогосподарських (1903, 1910, 1912, 1913 рр.), загальноосвітніх (1913 р.), методичних (1914 р.). На ці курси відправлялася певна кількість (відповідно до виділених місць) вчителів початкових шкіл Єлисаветградського повіту згідно рішення місцевого керівництва. Кожні з них тривали приблизно один місяць, учителі мали змогу навчатися на теоретичних і практичних заняттях, складали іспити на заключному етапі курсів й, у випадку позитивного їх складання, отримували посвідчення про проходження відповідних курсів. Такі заходи значно підвищили природничий освітній рівень єлисаветградських педагогів, оскільки лекції М. Гутовського, Л. Ніконова, В. Подлєсного та ін. ґрунтувалися на ідеях провідних методистів-природознавців того часу (наприклад, О. Герда) та відображали передові методики викладання природничих наук. У 1901 р. при Єлисаветградському шестикласному училищі було відкрито річні педагогічні курси (з 1909 р. – курси стали дворічними, пізніше – трирічними), що забезпечило систематичність у отриманні педагогічної підготовки (із природничих предметів вивчався курс географії).

У результаті дослідження доведено, що в умовах сьогодення у процесі розвитку педагогічного краєзнавства на Кіровоградщині актуальним може бути педагогічний досвід педагогів-природознавців Єлисаветградщини дореволюційного часу. У дисертації ми наводимо низку прикладів, серед яких:

- методичні підходи викладання природознавства у початковій школі Л. Ніконова (читав лекції на загальноосвітніх курсах для вчителів), які показують успішне вивчення навчального матеріалу у тісному зв’язку теорії, практичної роботи під час екскурсії та лабораторних завдань у класі (вивчення ґрунтового профілю та ін.);

- використання наочного методу на кожному уроці у педагогічній діяльності Г. Близніна, що прослідковується не лише у застосовуванні традиційних для нашого часу колекцій гірських порід і мінералів, тематичних таблиць і картосхем, схем анатомічної будови тощо, а й у застосуванні різноманітних засобів навчання природничих дисциплін, виготовлених учнями власноруч (колекції місцевих експонатів: комах, гірських порід і мінералів, гербарії рослин тощо), залучення учнів до метеорологічних спостережень, проведення на уроках дослідів і експериментів самими учнями, активна екскурсійна робота та ін.;

- збереження етнографічних та археологічних пам’яток у діяльності В. Ястребова, залучення учнів до такого виду навчально-виховної діяльності.

Саме тому, у краєзнавчому аспекті такий педагогічний досвід потребує особливої актуалізації, оскільки розкриває витоки природничоосвітньої підготовки вчителів у досліджуваному регіоні, показує актуальні методичні підходи у викладанні, дозволяє зрозуміти завдання тогочасної природничої освіти.

Отже, поєднання нинішніх тенденцій у природничій освіті з елементами педагогічного досвіду природознавців Єлисаветградщини другої половини ХІХ – початку ХХ ст. – передумова розвитку педагогічного краєзнавства на Кіровоградщині, один із шляхів відродження історії природничої освіти в регіоні, спосіб нівелювання протиріч між завданнями та можливостями сучасної природничої освіти на основі розширення краєзнавчої роботи.

Проведене дослідження не претендує на вичерпне розв’язання всіх питань, пов’язаних із проблемою дослідження. Подальшого вивчення потребують визначні педагоги та науковці регіону, діяльність метеорологічної станції при Єлисаветградського земському реальному училищі та ін.