У вступі обґрунтовано актуальність теми, її зв’язок з науковими програмами, сформульовано мету та основні завдання дослідження, висвітлено наукову новизну і практичну значущість, наведено відомості про апробацію результатів дослідження та особистий внесок автора.
У першому розділі – «Психологічні і психолінгвістичні основи дослідження мовленнєвої діяльності осіб після інсульту» – розглянуто психологічні і психолінгвістичні особливості мовленнєвої діяльності; визначено закономірності сприймання і породження мовлення та їхні нейропсихологічні референти; встановлено природу афазій та їх види; визначено особливості афазій у постінсультних осіб, моторної еферентної афазії зокрема; виявлено особливості емоційних властивостей, станів свідомості, внутрішньої картини здоров’я постінсультних осіб із моторною еферентною афазією.
Мовлення являє собою предмет психологічних і психолінгвістичних досліджень, які по-різному розставляють акценти у вивченні цього процесу. Як предмет загальнопсихологічних досліджень, мовлення розглядається як важливий психічний процес, пов’язаний з іншими пізнавальними процесами особистості, та часто вивчається у контексті мовленнєвої діяльності у сукупності мовленнєвих дій та операцій (Л.С.Виготський, І.О. Зимня, О.О.Леонтьєв, С.Д.Максименко та ін.). З позиції психолінгвістики мовлення презентується як інтеріоризація мови у психіці людини та має свої закономірності у нормі й її порушенні (Л.В.Засєкіна, О.О.Залевська, В.В.Красних, О.Л.Лавриненко, О.А.Соловей, Ч.Осгуд, Н.Хомський та ін.). Поряд із загальною психологією, яка досліджує мовлення як мовленнєву діяльність, психолінгвісти зосереджують увагу переважно на різних етапах мовлення – сприйманні, розумінні та породженні, які мають свої специфічні особливості і моделі.
Мовленнєві афазії трактуються як відхилення в уже сформованому мовленні, що виникають при локальних ураженнях кори лівої півкулі, представляючи системні розлади різних форм мовленнєвої діяльності (О.Р. Лурія, Є. Д. Хомська, Дж. Маршал, О. Хаук та ін.). Однією з причин таких уражень може бути інсульт. Найпоширенішою афазією серед постінсультних осіб є моторна еферентна афазія. Особа з важкою формою моторної еферентної афазії здатна вимовляти окремі звуки, водночас не може вимовляти слова, окрім ембол. При легших формах моторної еферентної афазії особа відчуває ускладнення зі злиттям звуків у слова та речення, тобто страждає «кінетична мелодія» мовленнєвого акту, що виявляється в нездатності перемикатися з одного складу слова на інший. Подібні прояви фіксуються і в писемному мовленні.
Встановлено, що моторна еферентна афазія являє собою елементарну кінетичну афазію, коли порушується не синтагматична структура цілого речення, а плавне породження компонентів окремого слова, послідовність артикуляцій. Процес повернення від моторної еферентної афазії до норми характеризується проходженням через стадію «телеграфного стилю»– помилками у предикативній будові висловлювання. Окрім моторної еферентної афазії у постінсультних осіб також часто спостерігається аномія – ускладнення пошуку потрібного слова зі збереженою граматикою речень. При аномії особа використовує активну жестикуляцію для відтворення змісту повідомлення. Другим різновидом аномії у постінсультних людей є частіший ужиток іменників, ніж дієслів, внаслідок чого мовлення набуває рис аграматизму. Інакше кажучи, зберігається предметність мовлення, але зникає його подійність.
Необхідною передумовою комплексного вивчення розладів мовлення на діагностичному і корекційному етапах є визначення внутрішньої картини здоров’я постінсультних осіб, їхніх емоційних властивостей та станів свідомості. При цьому, поняття внутрішньої картини здоров’я тісно переплетено із поняттям внутрішньої картини хвороби і передбачає наявність знань про стан свого здоров’я, відповідне емоційне ставлення і готовність до дій стосовно одужання і збереження здоров’я (О.І.Богучарова, М.І.Мушкевич та ін.). Стани свідомості для вивчення афазій розглядаються як своєрідне тло, на якому розгортаються усі психічні процеси, мовлення особистості зокрема. Емоційні стани набувають неабиякої значущості у постінсультних осіб, оскільки у них часто спостерігаються страх, депресія, тривога, які ще більше поглиблюють мовленнєві розлади.
Таким чином, результати теоретичного дослідження психологічних і психолінгвістичних основ мовленнєвої діяльності осіб після інсульту, афазій та їхніх нейропсихологічних і особистісних референтів дають змогу розробити методологію комплексного нейропсихолінгвістичного дослідження мовленнєвої діяльності осіб після інсульту у відновлювальний період.
У другому розділі – «Експериментально-діагностичне вивчення мовленнєвої діяльності осіб після інсульту» – відображено методологію комплексного нейропсихолінгвістичного дослідження мовленнєвої діяльності осіб після інсульту з моторною афазією у відновлювальний період.
Рівні наукової методології представлені філософією мозку, сукупністю емпіричного, епістемологічного і онтологічного підходів, принципами вивчення організації мозку і психіки, а також конкретними методами нейропсихолінгвістичного дослідження. Основна ідея філософії мозку як вищого рівня методології нейропсихолінгвістичного дослідження полягає у зіставленні проблеми вивчення людського розуму із проблемою вивчення мозкової організації. Емпіричний підхід до вивчення мозку та мовлення людини дає змогу зафіксувати ділянки активації у мозку при породженні тієї чи іншої мовленнєвої дії, а також встановити закономірності зовнішнього мовлення. Епістемологічний підхід передбачає вивчення сукупності фізичних здатностей, яка детермінує у психіці людини задатки і створює орієнтири для розвитку здібностей. Епістемологічне вивчення мовлення передбачає дослідження внутрішнього мовлення шляхом самоспостереження. Онтологічний підхід до вивчення мозку й мовленнєвих процесів зосереджує увагу на взаємозв’язку психічного та фізичного й тлумачить мозок як фізіологічний субстрат мовленнєвої активності особистості. Емпіричний, епістемологічний та онтологічний підходи розглядаються як загальнонауковий рівень методології нейропсихолінгвістичного дослідження мовленнєвої діяльності осіб після інсульту.
Конкретнонауковий рівень методології представлений низкою принципів вивчення мозку та психіки. Принципи вивчення мозку як фізіологічного субстрату психічних процесів репрезентовані принципами динамічної локалізації вищих психічних функцій, кодування подій, економії, доповнюваності, парадоксальної єдності. До принципів вивчення психічних процесів належать принципи детермінізму (емпіричний підхід)/індетермінізму (епістемологічний підхід), розвитку, системності. Серед конкретних методів нейропсихолінгвістичного дослідження використовуються процедури класичного апаратурного і неапаратурного нейропсихологічного обстеження.
