Голобородько Д.В. Адміністративна діяльність органів внутрішніх справ щодо протидії нелегальній міграції

Короткий зміст

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ

Перший розділ “Поняття, види і адміністративно-правова природа правомірної діяльності у сфері торговельного мореплавства” містить два підрозділи.

У підрозділі 1.1. “Поняття і адміністративно-правова природа правомірної діяльності у сфері торговельного мореплавства” дисертант зазначає основний принцип правомірної діяльності у сфері торговельного мореплавства  -  принцип свободи відкритого моря, що є, по-перше, універсальним принципом морського права, розрахованим на його використання усіма державами незалежно від їх соціально-економічної системи, величини і географічного місцезнаходження; по-друге, імперативним принципом міжнародного права, внаслідок чого дві або декілька держав не мають права укладати між собою угоди, що порушують принцип свободи відкритого моря.

Особливість морського права виявляється в тому, що в ньому чітко виділяються дві групи норм:   національне морське право і міжнародне морське право, але, як відомо, морське право є комплексною галуззю права (В. Деміденко, О. Шемякін та ін.), тобто включає у себе  норми інших галузей права. Пошукувач звертає увагу на те, що аналізом правової природи норм, які складають у своїй сукупності морське право, займалися представники різних галузей права: міжнародного, екологічного та ін. На жаль, констатує пошукувач, серед них не виявилося представників адміністративного права, у той час як, на його думку, значну частину морського права складають норми адміністративного права. Свою позицію щодо структури національного морського права дисертант аргументує аналізом Кодексу торговельного мореплавства України, в якому, на його думку, більше за половину статей містять норми адміністративного права. І якщо стосовно морського права, джерелами певної частини якого є норми національного адміністративного права, сумнівів бути не може, то гіпотеза про роль норм адміністративного права у регулюванні відносин, пов'язаних з торговельним мореплавством у відкритому морі, вимагає серйозної аргументації.

 Загальновизнано, що правопорядок у торговельному мореплавстві у відкритому морі регулюють норми міжнародного морського права. Основне їхнє завдання полягає у забезпеченні стабільного порядку мореплавства. По-перше, ця стабільність може бути забезпечена нормами права, що мають імперативну диспозицію. По-друге, вона може бути забезпечена владно-організуючою діяльністю утворених морських органів і організацій. По-третє, вона може бути забезпечена можливістю застосування до осіб (судноводіїв, судновласників та ін.), котрі порушують установлений порядок використання Світового океану, заходів примусу.

Мореплавство і морські сполучення довгий час були і залишаються найбільш поширеним видом комунікацій між континентами і країнами, що знаходяться на значній відстані одна від одної. У цей час на частку морських транспортних перевезень припадає понад 3/4 світового вантажообігу, у зв'язку з чим пильному вивченню підлягає морське право, яке пошукувач розглядає як комплексну галузь, тобто відносини, що виникають у сфері мореплавства (особливо торговельного) і регламентуються нормами права різних галузей.

Пошукувач констатує, що ні правова природа норм, що значною мірою визначають порядок використання Світового океану, ні характер управлінського впливу на суб'єктів торговельного мореплавства, ні правова природа заходів, які забезпечують стабільність правопорядку у відкритому морі, не привертали уваги представників адміністративно-правової науки.      

На думку дисертанта, останнім часом зростає роль і значення норм адміністративного права, їх проникнення у систему інших галузей права, що зумовлено зростанням ролі управління в усіх сферах суспільного життя людства. Цей самий процес спостерігається й у сфері регулювання правопорядку в усіх частинах Світового океану. Підтвердженням сказаного є набрання чинності з 1 липня 1999 р. Міжнародним кодексом управління безпекою мореплавства (МКУБ) і цілою групою актів, що містять вимоги до судновласників, судноводіїв та інших учасників торговельного мореплавства. Здійснивши порівняльний аналіз цих норм з ознаками адміністративно - правових норм  (В.  Авер’янов,   Д.  Бахрах,    Ю.   Козлов,

 Ю. Тихомиров та ін. автори), пошукувач доходить висновку про їх тотожність і зазначає, що навіть і в тому разі, коли держава (у тому числі і Україна) не ратифікувала або не приєдналася до тих або інших документів міжнародних морських організацій, виконання норм, правил і стандартів всіма учасниками торговельного мореплавства є обов'язковим, оскільки можуть наступити для них несприятливі наслідки (про що йдеться в наступних розділах дисертації).

У підрозділі 1.2. “Умови і види правомірної діяльності у сфері торговельного  мореплавства”  зазначається,  що  норми  морського   права

(у тому числі й адміністративного права) визначають умови і види як правомірної, так і неправомірної діяльності у сфері торговельного мореплавства. Правомірна діяльність пов'язана із суворим виконанням принципу свободи відкритого моря, а також з дотриманням національного законодавства в зоні національної юрисдикції, територіальному морі та внутрішніх водах. Свобода відкритого моря здійснюється державами відповідно до умов, визначених міжнародними конвенціями й іншими нормами міжнародного права. Це означає, зокрема,  що свобода відкритого моря не може використовуватися з порушеннями загальновизнаних принципів міжнародного загального права - принципу суверенної рівності держав, принципу незастосування сили і загрози силою, а також основних принципів міжнародного морського права - принципу мирного використання Світового океану, принципу виключної юрисдикції держави над суднами свого прапора у відкритому морі, принципу охорони морського середовища,  принципу “загальної спадщини людства”.

Беручи до уваги усе вищевикладене, принцип свободи відкритого моря можна визначити як імперативну норму морського права, що передбачає для усіх держав вільне користування відкритим морем і обов'язок всіх держав дотримувати умови користування ним певними міжнародними конвенціями й іншими нормами морського права, у тому числі і адміністративно-правовими. У відповідності до ст. 4 Конвенції про відкрите море 1958 р. свобода відкритого моря як для прибережних, так і для неприбережних держав включає, зокрема:  свободу судноплавства;  свободу рибальства; свободу прокладки підводних кабелів і трубопроводів; свободу польотів над відкритим морем.

Усі ці свободи й інші, які відповідають основним принципам морського права, мають виконуватися всіма державами з урахуванням зацікавленості інших держав у вільному користуванні відкритим морем.

Визначивши просторову сферу дії принципу свободи відкритого моря, Конвенція ООН з морського права 1982 р. істотно розширила юридичний зміст цього принципу, включивши в перелік свобод відкритого моря ряд нових положень. Нарівні з раніше закріпленими свободами у ст. 87 Конвенції сформульовані: свобода споруджувати штучні острови й інші установки, що допускаються відповідно до міжнародного права; свобода наукових досліджень.

Отже, всі перелічені вияви свободи відкритого моря, у тому числі свобода судноплавства і свобода рибальства, можуть бути реалізовані державами, організаціями й окремими особами тільки при суворому дотриманні норм, правил і стандартів, установлених компетентними органами (організаціями).

Другий розділ дисертації “Поняття і види адміністративно-протиправної діяльності у сфері торговельного мореплавства” складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 2.1. “Поняття і види адміністративно-протиправної діяльності у сфері торговельного мореплавства у відкритому морі” зазначається, що під адміністративно - протиправною поведінкою, що перешкоджає торговельному мореплавству у відкритому морі, потрібно розглядати дії, які порушують адміністративно-правові норми, правила і стандарти, що забезпечують свободу і безпеку торговельного мореплавства у відкритому морі. Видами такої протиправної діяльності, на думку пошукувача, є факти незаконного затримання, огляду суден, створення перешкод для рейса за обраним маршрутом, а також невиконання правил МКУБ (відсутність безпечного екіпажу, засобів життєзабезпечення екіпажу та ін.). Особливим видом порушення є незаконне радіомовлення. У дисертації у зв'язку з цим аналізуються адміністративно-правові норми, що містяться в деяких міжнародних конвенціях. Зокрема, зазначається, що на дипломатичній Конференції за участю 76 держав, що відбувалася в Римі (Італія) під егідою ІМО (Міжнародної морської організації) з 1 по 10 березня 1988 р., було прийнято: Конвенцію про боротьбу з незаконними актами, спрямованими проти безпеки морського судноплавства, і Протокол про боротьбу з незаконними актами, спрямованими проти безпеки стаціонарних платформ, розташованих на континентальному шельфі.

Підрозділ 2.2. “Поняття і види протиправної діяльності у сфері торговельного мореплавства в зонах національної юрисдикції прибережних держав” включає у ці зони прилеглі й економічні зони. В адміністративно-правовій науці термін "зони національної юрисдикції прибережних держав" не вживається, у Кодексі України про адміністративні правопорушення взагалі не говориться про сферу його дії. Пошукувач вважає, що в новому КпАП України має бути стаття наступного змісту: “Особи, котрі скоїли адміністративні проступки на території України, прилеглій морській зоні й у виключній (морській) економічній зоні, підлягають відповідальності відповідно до даного  Кодексу”.

Права, які прибережна держава має в прилеглій зоні (двадцять чотири морські милі), носять обмежений характер, оскільки вона може здійснювати лише захист точно зазначених інтересів -  митних, фіскальних, імміграційних, санітарних. Більшість прибережних держав оголосили про введення прибережної зони, а Україна такого рішення не прийняла. Дисертант констатує, що таку зону Україна має встановити, що дасть можливість здійснювати  цілу групу адміністративно-юрисдикційних дій з запобігання контрабанді, нелегальній імміграції, а також з сприяння охороні санітарної зони України тощо, у зв'язку з чим у дисертації обгрунтовується необхідність прийняття Верховною Радою України Закону “Про прилеглу зону України”. При цьому дисертант вважає, що визнання наявності в України прилеглої зони дає їй право, відповідно до ст. 303 Конвенції ООН з морського права 1982 р., здійснити контроль за діставанням з дна моря археологічних або історичних об'єктів. Таким чином, дисертант констатує наявність ще однієї ділянки Світового океану, що знаходиться поза територією України, тобто за межами територіального моря (на нього не поширюється суверенітет України), на яке поширюються  досить значні адміністративно-юрисдикційні повноваження. Аналізуючи у зв'язку з цим Закон України “Про виключну (морську) економічну зону України”, пошукувач відзначає неточність його найменування і вважає, що заходи адміністративних стягнень, визначені цим Законом, мають бути виділені як самостійний розділ у новому Кодексі України про адміністративні проступки.

У підрозділі 2.3. “Питання про поняття і види протиправної діяльності у сфері торговельного мореплавства в територіальному морі і внутрішніх водах” дисертант констатує, що протиправна діяльність на цій ділянці Світового океану виражається в порушенні національного морського законодавства. Однак дисертант звертає увагу на неоднозначну дію актів про адміністративний примус у територіальному морі і внутрішніх водах. У зв'язку з цим розглядається цілий ряд національних актів, порушення яких може потягти акти санкціонованого втручання в торговельне мореплавство щодо учасників цієї виробничої діяльності (Закон  України “Про державний кордон України”, КТМ України, постанови начальників морських портів та ін.).