Мельничук Л.М. Державне регулювання розвитку соціального інституту сім\'ї в Україні

Короткий зміст

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовується актуальність теми, визначаються мета, завдання, об’єкт, предмет і методи дослідження, розкриваються наукова новизна, практичне значення та апробація отриманих результатів.

У першому розділі – “Теоретико-методологічні основи дослідження державного регулювання розвитку соціального інституту сім’ї” – аналізуються основні підходи до дослідження проблем державного регулювання розвитку сім’ї, що викладені в наукових працях вітчизняних і зарубіжних учених; наводиться огляд національних систем державної підтримки сім’ї європейських країн; висвітлюється ступінь наукової розробки теми, обґрунтовується вибір напрямів дослідження державного регулювання сімейної поведінки.

Сім’я, будучи багатогранним соціальним утворенням, є об’єктом дослідження багатьох суспільних наук – соціології, демографії, права, економіки, психології, педагогіки тощо. Водночас її розгляд у вказаних галузях знань перебуває переважно поза проблемою державного впливу на розвиток сімейного інституту й зумовлює потребу визначення її сутності в контексті теорії та практики державного управління.

У розділі обґрунтовано доцільність використання так званого “двоєдиного” підходу до дослідження сім’ї в контексті державного регулювання, тобто з позиції соціального інституту та соціальної групи. Використовуючи широкий спектр трактувань цього поняття вітчизняними вченими (Н. Бабенко, В. Борисова, С. Глазунов, В. Городяненко, Т. Жаровцева, І. Жилінкова, М. Лукашевич, І. Прибиткова, І. Танчин, М. Туленков та ін.) та зарубіжними дослідниками (А. Антонов, Е. Баджес, О. Волков, Е. Гіденс, С. Голод, M. Елмер, Дж. Кіркпатрік, М. Мацковський, В. Мєдков, Н. Смелзер, Є. Черняк та ін.), запропоновано у рамках даного дослідження розглядати сім’ю як історично сформовану, відносно стійку систему зразків, моделей сімейної поведінки людей, що склалася для задоволення важливих соціальних потреб суспільства. При цьому підкреслюється правомірність її визначення як заснованого на шлюбних відносинах, кровній спорідненості, усиновленні об’єднання людей, члени якого поєднані спільністю побуту, взаємною підтримкою та відповідальністю.

За такого підходу сутність розвитку соціального інституту сім’ї визначається як процес, у ході якого відбуваються незворотні закономірні зміни моделей сімейної поведінки людей, у результаті яких виникають, трансформуються чи зникають функції сім’ї, змінюється сімейна структура. З огляду на це обґрунтовано, що регулюючий вплив держави має спрямовуватися не на регламентацію життєдіяльності окремих сімей, а на упорядкування процесів сімейних трансформацій, змін її функцій та структури, вирішення проблем функціонування сімей для максимального задоволення потреб особи, сім’ї та суспільства. Підкреслюється, що зовнішнє втручання буде ефективним лише тоді, коли будуть дотримані принципи забезпечення суверенітету та автономії сім’ї, правильне співвідношення регулювання й саморегулювання.

У розділі показано, що, незважаючи на значний доробок вітчизняних і зарубіжних фахівців (В. Авер’янов, Г. Атаманчук, В. Бакуменко, Л. Головко, В. Гриньова, Л. Дідківська, В. Князєв, В. Малиновський, А. Мельник, І. Михасюк, П. Надолішній, Н. Нижник, М. Новікова, О. Оболенський, В. Олуйко, Д. Стеченко, Ю. Сурмін, В. Цвєтков, В. Чиркін, С. Чистов та ін.), у науці державного управління відсутні стале поняття “державне регулювання” та єдині підходи до визначення його змісту і складових елементів. Результати аналізу наукових тлумачень категорії “державне регулювання”, зокрема у співвідношенні з поняттям управління, стали підставою для висновку, що змістове навантаження державного регулювання розвитку сім’ї має виходити із загальних ознак та елементів державного управління, які й виступатимуть методологічною передумовою для дослідження регулювання вказаних процесів.

Беручи до уваги наявні підходи до визначення основних складових державного управління, дисертант пропонує розглядати державне регулювання розвитку соціального інституту сім’ї як цілеспрямований систематичний вплив з боку держави на суспільні відносини та соціальні інститути, від яких залежать оптимальне функціонування й розвиток сім’ї, з метою максимального задоволення потреб особи, сім’ї та суспільства в цілому. Система державного регулювання цих процесів має включати такі складові, як цілі, завдання, функції (напрями) та механізми здійснення, що визначаються особливостями розвитку сім’ї та концентруються у формі державної сімейної політики.

Підкреслюється відсутність єдиних підходів до розкриття змісту державного впливу на функціонування сім’ї, які загалом зводяться до розгляду сімейної політики як елемента соціального захисту (А. Гриненко, С. Гончарова, І. Отенко, О. Палій, Л. Храпиліна, П. Шевчук, О. Яременко та ін.), окремого специфічного напряму соціальної політики (О. Аверін, О. Антонов, О. Богаєвська, А. Вишневський, М. Вінген, Г. Клімантова, В. Мєдков, В. Скуратівський, Є. Холостова та ін.) чи складової демографічної політики держави (Л. Дорошенко, П. Макдональд, В. Стешенко, Л. Чуйко та ін.), що зумовлює необхідність чіткого теоретичного обґрунтування змісту державного регулювання сімейної поведінки.

Зважаючи на недостатню розробленість питання щодо визначення механізмів державного регулювання розвитку соціального інституту сім’ї та виходячи із загальних методологічних основ управління й регулювання, дисертант розглядає цю складову як сукупність способів впливу на діяльність суб’єктів регулювання та фактори, від яких залежать зміни моделей, зразків сімейної поведінки. Підкреслюється необхідність здійснення наукових розвідок щодо визначення основних механізмів регулювання розвитку сім’ї, наповнення їх конкретними інструментами, важелями впливу.

Міжнаціональне порівняння реалізації сімейної політики європейських країн дало змогу, з одного боку, визначити загальні підходи до формування політики стосовно сім’ї, з другого – виокремити значну кількість стратегій регулювання розвитку сім’ї, кожна з яких, незважаючи на відсутність самодостатності, підтверджує важливість урахування інтересів і потреб сім’ї при формуванні державної політики в цілому. Доведено, що Україна, базуючись на загальновизнаних міжнародних принципах, має створити власну модель державного регулювання розвитку соціального інституту сім’ї, яка б включала комплекс взаємопов’язаних заходів, спрямованих на забезпечення оптимального розвитку цього інституту. При цьому обґрунтовано також доцільність використання окремих інструментів європейської сімейної політики.

У висновках до першого розділу підкреслено відсутність комплексного дослідження проблеми державного регулювання розвитку сім’ї в Україні, виокремлено спектр питань, які залишилися відкритими у вітчизняній науці, що виступило основою для визначення напрямів подальших досліджень державного регулювання розвитку соціального інституту сім’ї у даній дисертаційній роботі.

У другому розділі – “Інститут сім’ї на сучасному етапі розвитку та реалізація державної сімейної політики в Україні” – здійснено аналіз сучасного стану функціонування української сім’ї, з’ясовано основні суперечності та фактори впливу на її розвиток; виявлено проблеми формування системи державного регулювання процесів сімейних трансформацій в Україні, основні недоліки нормативно-правового та організаційно-функціонального забезпечення регулюючої діяльності з питань сім’ї.

У сучасних умовах процес функціонування та розвитку соціального інституту сім’ї в українському суспільстві супроводжується низкою явищ, які мають суперечливий характер, що виражається, з одного боку, у підвищенні рівня індивідуальної свободи та можливостей вибору будь-яких моделей сімейної поведінки, з другого – у негативних трансформаціях структури сім’ї, розширенні діапазону сімей, неспроможних виконувати соціальні (стосовно суспільства) та індивідуальні (стосовно окремої особистості) функції. Зокрема, аналіз процесів функціонування сім’ї демонструє існування низки протиріч між індивідуальними потребами в подружньому партнерстві, самореалізації у дітях та можливостями реалізації цих потреб. Відзначається низький рівень відповідальності особи за свою сім’ю, утримання та виховання дітей, що спричиняє поширення соціально небезпечних явищ (насильства в сім’ї, соціального сирітства, бездоглядності дітей тощо).

Аналіз результатів спеціальних досліджень вітчизняних і зарубіжних фахівців показав, що суперечливий характер сімейних трансформацій, спричинений низкою факторів, які зумовлені утвердженням постіндустріального суспільства, особливостями соціально-економічного розвитку країни, внутрішньосімейними умовами, породженими саморозвитком сім’ї.

Наявність таких суперечностей і проблем розвитку сім’ї виступає вагомою підставою для здійснення цілеспрямованого державного впливу на процеси її функціонування, а соціально-економічні й соціально-психологічні чинники, що спричиняють ці проблеми, вимагають вироблення адекватних механізмів протидії, формування цілісної системи заходів державної сімейної політики.

Водночас проведений аналіз вітчизняних нормативно-правових актів та фактологічного матеріалу продемонстрував, що, незважаючи на накопичений досвід, наявність позитивної практики реалізації державної сімейної політики, сформований арсенал засобів впливу на сімейну поведінку, який продовжує удосконалюватися, спостерігається критична недостатність системності, наукового обґрунтування державного регулювання розвитку сім’ї в Україні.

Обґрунтовано, що державна сімейна політика являє собою сукупність відокремлених, неузгоджених між собою заходів, спрямованих на досягнення цілей певних складових соціальної політики, та за змістом є політикою переважно подолання негативних наслідків функціонування сім’ї, підтримки соціально уразливих категорій сімей, вирішення поточних проблем їх життєдіяльності. Доведено недосконалість механізмів державного впливу на процеси розвитку сім’ї, що виражається у невідповідності методів та інструментів впливу особливостям цих процесів, їх неузгодженості між собою, отриманні результатів, прямо протилежних суспільно необхідним.

Виявлено низку проблем організаційно-функціонального забезпечення державного регулювання розвитку соціального інституту сім’ї в Україні, що виражається в недосконалості нормативно-правової бази щодо визначення та чіткого розмежування завдань, функцій і повноважень системи органів державної влади; недостатності застосування координуючих інструментів реалізації державної сімейної політики на всіх управлінських рівнях; недосконалості механізму взаємодії з інститутами громадянського суспільства тощо.

У висновках до другого розділу наголошено на необхідності формування цілісної системи державного регулювання розвитку соціального інституту сім’ї в Україні, що передбачає, зокрема, перегляд змісту державної сімейної політики, посилення засобів впливу держави на процеси змін сімейної поведінки населення, удосконалення нормативно-правової бази, оптимізацію організаційно-функціональної структури державного регулювання розвитку сім’ї.

У третьому розділі – “Основні напрями удосконалення державного регулювання розвитку соціального інституту сім’ї в Україні” – визначено комплекс механізмів державного регулювання розвитку соціального інституту сім’ї, розкрито та теоретично обґрунтовано їх сутність та зміст, окреслено пріоритетні напрями їх удосконалення в сучасних умовах.

На підставі загальних теоретико-методологічних засад державного управління та регулювання визначено основні механізми державного регулювання розвитку сім’ї залежно від природи факторів та способів впливу на діяльність суб’єктів регулювання і сімейну поведінку населення. Такими механізмами виступають: політичний (вироблена та законодавчо закріплена державна сімейна політика, а також узгоджені з її цілями основні напрями соціально-економічної політики в цілому), організаційний (сукупність конкретних організаційних елементів, покликаних організовувати процес регулювання розвитку сім’ї відповідно до цілей, завдань сімейної політики, забезпечити діяльність та взаємодію її суб’єктів), правовий (сукупність правових норм, що покликані здійснювати регулювання сімейних правовідносин, відносин сім’ї та інших інститутів, нормативне визначення компетенції суб’єктів регулювання, зв’язків між ними), соціально-економічний (система методів, засобів та інструментів, за допомогою яких забезпечується створення економічних передумов для вибору особою способу сімейного життя), мотиваційний (набір мотивоутворюючих важелів, під впливом яких виникають потреби особи, сім’ї у виборі суспільно бажаних зразків сімейної поведінки), соціально-психологічний (система методів та інструментів, що забезпечують вирішення внутрішньосімейних проблем, задоволення потреб особи, сім’ї в соціальних послугах), медико-соціальний (сукупність засобів, спрямованих на охорону репродуктивного здоров’я, материнства та дитинства).

Спираючись на визначену в науковій літературі сукупність усіх можливих інструментів політики держави та враховуючи практику їх використання у сімейній політиці, сформовано систему інструментів державного впливу на сімейну поведінку, які класифіковано за змістом (видом) методів впливу, та на основі цього запропоновано набір засобів тих механізмів регулювання, які виступають способами безпосереднього впливу на фактори, що визначають зміни сімейної поведінки.

При цьому взаємозалежність та взаємообумовленість факторів, від яких залежить оптимальний розвиток сім’ї, об’єктивно зумовлюють необхідність комплексності та системності застосування всіх видів механізмів державного регулювання цих процесів, що наочно зображено на рис. 1. Саме застосування такого підходу забезпечить досягнення бажаних результатів, виступить необхідною умовою реалізації дієвої державної сімейної політики.

З огляду на недосконалість наявних способів впливу на процеси розвитку сім’ї в Україні визначено та обґрунтовано основні напрями й заходи посилення механізмів державного регулювання розвитку соціального інституту сім’ї. Передусім, доведено необхідність зміни змісту та чіткого законодавчого закріплення державної сімейної політики шляхом розробки й прийняття спеціального законодавчого акта про основні її засади, а також загальнодержавної програми забезпечення розвитку сім’ї на довгостроковий період, відповідних регіональних і місцевих програм, здійснення поточних заходів їх виконання.

Запропоновано пріоритетні напрями вдосконалення системи засобів впливу на ті фактори та чинники, від яких залежать зміни сімейної поведінки. Серед них: посилення сімейної та батьківської відповідальності, удосконалення системи санкцій за невиконання сімейних обов’язків та порушення прав інших членів сім’ї, оптимізація процедури їх застосування; посилення системи гарантій зайнятості осіб із сімейними обов’язками, розширення можливостей самозайнятості; посилення ринкових механізмів регулювання доходів сім’ї; реформування системи фінансових трансферів сім’ям, запровадження щомісячних виплат на дітей з урахуванням складу та розміру сім’ї; розвиток мережі закладів та служб, які забезпечують догляд за дітьми на гнучкій основі та з урахуванням потреб дітей різного віку, створення системи стимулів для надання таких послуг окремими особами й закладами приватних форм власності, удосконалення системи контролю за якістю таких послуг. Вироблено пропозиції щодо внесення відповідних змін до законодавства України.

Обґрунтовано, що удосконалення системи державного регулювання розвитку соціального інституту сім’ї передбачає також необхідність оптимізації його організаційно-функціональної структури. Для цього запропоновано на законодавчому рівні здійснити чітке визначення завдань і функцій органів регулювання всіх рівнів, зокрема спеціально уповноваженого органу виконавчої влади з питань сімейної політики та його територіальних підрозділів; здійснити його реорганізацію і одночасно забезпечити розвиток закладів надання послуг на місцевому рівні; запровадити дієві координуючі інструменти реалізації сімейної політики на всіх управлінських рівнях; забезпечити удосконалення механізмів взаємодії інститутів державного управління та громадянського суспільства.

У висновках до третього розділу узагальнено результати наукового пошуку щодо розробки комплексу механізмів державного регулювання розвитку соціального інституту сім’ї в Україні.