Москаленко О.М. Джерела права Європейського Союзу (міжнародно-правовий аналіз)

Короткий зміст

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовується актуальність теми дисертаційного дослідження, визначаються його мета й завдання, об’єкт і предмет, методи дослідження, окреслюється зв’язок теми дослідження з програмами, планами науково-дослідних робіт, розкривається наукова новизна отриманих результатів, вказується їх теоретичне і практичне значення, викладаються дані про апробацію, публікації, структуру та обсяг дисертаційного дослідження.

Перший розділ – "Джерела права (теоретичні аспекти)" – присвячено аналізу поняття “джерело права” як загальнотеоретичної категорії та специфіці джерел міжнародного публічного права.

У першому підрозділі першого розділу розглядаються різні погляди на поняття “джерело права”, аналізується проблематика, пов’язана з багатозначністю цього терміна та його розділення на кілька складових:

-         джерела права в матеріальному сенсі – матеріальні суспільні відносини, які обумовлюють зміст норм права, форми власності тощо;

-         джерела права в ідеологічному сенсі – різні правові вчення, доктрини, правосвідомість і т.д.;

-         джерела права як джерела пізнання – все те, що містить у собі дані, які дозволяють пізнати характер та зміст права різних держав у різні періоди їх історії;

-         історичні джерела права – історичні пам’ятки, які колись мали значення діючого права;

-         джерела права в юридичному формальному сенсі.

У контексті проблематики, пов’язаної з поняттям “джерело права”, автором аналізуються доктринальні погляди С.С. Алексєєва, Г.І. Муромцева, О.Ф. Скакун, М.М. Марченка, С.Л. Зівса та інших дослідників. Дисертантом проводиться аналіз існуючих точок зору фахівців із загальної теорії держави та права щодо ролі держави в процесі формування джерел права у формально-юридичному сенсі, визначення цього поняття та його складових частин.

На підставі проведеного аналізу дисертант пропонує ряд критеріїв, сукупність яких дає змогу виділити джерело права серед інших правових явищ.

Цими критеріями, на думку дисертанта, є:

-           наявність у джерелі норм права;

-          загальнообов’язковість джерела;

-          офіційно-документарна форма;

-          визнання державою за тією чи іншою формою вираження права статусу “джерело права”.

Другий підрозділ першого розділу присвячений специфіці джерел міжнародного права. Ця специфіка обумовлена тим, що міжнародне право відрізняється від права національного за предметом регулювання, способом створення правових норм, суб’єктами права та способом забезпечення виконання норм. Відповідно критерії загальної обов’язковості та визнання державою статусу “джерело права” замінюються вимогою персоніфіковано обов’язкової нормативності джерела. Суть цього явища полягає у тому, що приписи міжнародно-правових норм розповсюджують свою дію лише на тих суб’єктів, які брали участь у створенні та (або) дали свою згоду на обов’язковість для них цих норм.

Слід підкреслити нашу незгоду з поділом джерел міжнародного права на основні, допоміжні, додаткові тощо. Ми вважаємо, що такий поділ не узгоджується з самим поняттям джерела права. Документ чи інша форма фіксації міжнародно-правових норм або відповідає вимогам, що пред’являються до джерела права та відповідно такими є, або ні. В останньому випадку можна говорити лише про додаткові засоби, які можуть використовуватися для розуміння та/або тлумачення тих чи інших норм, але не більше. Джерелами міжнародного права ми вважаємо міжнародний договір, міжнародно-правовий звичай, загальні принципи права та принципи сучасного міжнародного права.

До особливостей міжнародного договору слід віднести специфіку, пов’язану з можливістю укладання договорів, розрахованих на одноразове застосування. Більшість дослідників підкреслює той факт, що у даному випадку мова йде про загальні та індивідуальні норми. У літературі також вказується на недопустимість поділу договорів на нормоустановлюючі та договори-правочини.

Міжнародно-правовий звичай відрізняється від договірних норм перш за все значним розривом у часі між виробленням певного правила поведінки та визнанням за ним сили міжнародно-правової норми. Крім того, до особливостей звичаю слід віднести менший ступінь формальної визначеності та узгодженості позицій держав, важливість практики у процесі формування звичаю та складність проведення різниці між правотворчою процедурою та нормативним результатом.

Специфічною є й офіційно-документарна форма звичаю, яка, на нашу думку, включає в себе всю сукупність документально зафіксованих дій держави, односторонніх та багатосторонніх актів, заяв і т.д., які відносяться до конкретного звичаю.

До джерел міжнародного права ми відносимо і дві групи принципів, які нерідко в літературі об’єднуються під назвою “загальні принципи права”. Вважаємо, що між загальними принципами права і основними принципами сучасного міжнародного права слід проводити різницю, оскільки ці групи принципів мають різну природу і різні засоби закріплення. Основні принципи сучасного міжнародного права мають договірну основу та закріплені у ст. 2 Статуту ООН. Загальні ж принципи права відображають загальні правові начала, які характерні для більшості національних правових систем. Ці принципи отримали подвійне закріплення: в національних правових системах – у формах, характерних для тієї чи іншої конкретної системи, та в міжнародному праві – здебільшого у формі рішень міжнародних судових органів. При цьому обидві групи принципів відповідають запропонованим нами критеріям для визначення джерела права і такими є.

Другий розділ – “Джерела права Європейського Союзу” – присвячено аналізу як системи джерел права Європейського Союзу, так і окремих їх видів.

Перший підрозділ другого розділу присвячений аналізу системи джерел права Європейського Союзу та принципам, на яких ця система будується.

Слід вказати, що спрощений поділ джерел права Європейського Союзу на первинні та вторинні стає дедалі все менш ефективним, оскільки він не може вмістити в собі всю різноманітність численних та різнопланових джерел права, перш за все Європейських Співтовариств. Це стосується передусім загальних принципів права Європейського Союзу, прецедентів Суду Європейських Співтовариств, міжнародних зобов’язань як Європейських Співтовариств, так і Європейського Союзу та додаткових конвенцій, які укладаються державами-членами для реалізації завдань установчих договорів.

 Відзначаючи існування в науці різних класифікацій джерел права Європейського Союзу, дисертант пропонує зосередитися на класифікації джерел відповідно до їх місця в ієрархії. Необхідно підкреслити, що система джерел права як Європейських Співтовариств, так і Європейського Союзу побудована на ієрархічних принципах. Суть ієрархії джерел права Європейського Союзу полягає в тому, що правові норми, закріплені в джерелах, які знаходяться на більш низьких щаблях, не можуть суперечити тим, які закріплені в джерелах, розташованих в ієрархії вище.

Дисертант виділяє чотири ієрархічних рівні. До першого відносяться установчі договори, низка найбільш важливих рішень Ради, які, як правило, відносять в літературі до первинного права, та загальні принципи права Європейського Союзу. До другого – міжнародно-правові зобов’язання Європейських Співтовариств та Союзу, які випливають з усіх джерел міжнародного права. Третій рівень складають прецеденти Суду Європейських Співтовариств. До четвертого рівня дисертант відносить нормативно-правові акти, що приймаються органами Європейського Союзу в рамках Європейських Співтовариств, закриті конвенції між державами-членами, які укладаються в рамках Європейських Співтовариств з метою реалізації положень установчих договорів, а також звичаї, сформовані в процесі європейської інтеграції, здійснюваної в рамках Європейських Співтовариств та Європейського Союзу.

Другий підрозділ другого розділу присвячений особливостям міжнародного договору як джерела права Європейського Союзу. Дисертант підкреслює особливе місце міжнародного договору в системі права Європейського Союзу перш за все тому, що сам Союз, як і Європейські Співтовариства, був заснований міжнародними договорами. У залежності від предмета договору, цілей укладання, суб’єктного складу сторін, підсудності Суду ЄС та наслідками для країн, що приєднуються до Європейського Союзу, автором виділяються кілька груп договорів. Зокрема мова йде про установчі договори, договори про приєднання, угоди, що укладаються державами-членами між собою в рамках Європейських Співтовариств та Європейського Союзу в рамках другої та третьої опори, а також угоди, що укладаються з державами, що не є членами Європейського Союзу, та міжнародними організаціями. Крім наявності “вертикальної” ієрархії між договорами, які не відрізняються між собою з точки зору міжнародного права, до особливостей міжнародного договору як джерела права Європейського Союзу слід віднести передачу Співтовариствам права одноосібно укладати обов’язкові для держав-членів договори з третіми країнами, обмеження, які накладає на держави-члени ст. 10 Договору про Європейське Співтовариство, та специфічну форму реалізації повноважень Європейського Союзу укладати міжнародні договори.

У третьому підрозділі другого розділу аналізується Угода про партнерство та співробітництво між Європейськими Співтовариствами та Україною, яка була укладена 14 червня 1994 р. Ця угода відноситься до групи так званих “змішаних” договорів, які укладаються Європейськими Співтовариствами сумісно з державами-членами. За своєю структурою Угода складається з десяти частин, двох протоколів та низки доповнень. Стосовно змісту Угоди слід зазначити, що цей міжнародно-правовий документ містить як політичні норми та принципи (частини I та II), так і конкретні нормативно-правові приписи, які чітко регламентують окремі сфери взаємовідносин сторін (частини III-IX).

Четвертий підрозділ другого розділу присвячений місцю міжнародного звичаю, сформованого в процесі Європейської інтеграції, у системі джерел права Європейського Союзу. Дисертант доходить висновку, що вказаний звичай має обмежене застосування в праві Європейського Союзу та займає один з нижчих ступенів в ієрархії джерел цього інтеграційного об’єднання. Основну причину обмеженого застосування звичаю в праві Європейського Союзу дисертант вбачає у невідповідності специфіки цього джерела права вимогам, які висуваються особливим правопорядком Європейського Союзу.

У п’ятому підрозділі другого розділу розглядаються акти, які приймаються органами Європейського Союзу. Дисертант вказує на серйозні відмінності актів, прийнятих в рамках Співтовариств, та актів, прийнятих в рамках другої та третьої опор Європейського Союзу. Найбільш значимі відмінності між цими актами проходять:

-          за суб’єктним складом, на який поширюється дія актів;

-          за зв’язком з національним правом держав-членів;

-          за підсудністю Суду ЄС.

На відміну від К.В. Смирнової, автор доходить висновку, що акти, прийняті в рамках другої та третьої опор, не є джерелами права взагалі, оскільки вони представляють собою рішення міжнародної організації. А рішення міжнародних організацій, в свою чергу, не можуть бути джерелами права внаслідок відсутності в них правових норм.

Дисертант також доходить висновку, що не всі акти, які приймаються в рамках Європейських Співтовариств, можуть бути віднесені до джерел права Європейського Союзу. До останніх можуть бути віднесені лише нормативно-правові акти, якими із стандартних актів, передбачених ст. 249 Договору про Європейське Співтовариство, є регламенти та директиви. Рішення не можуть бути віднесені до джерел права, оскільки вони є актами правозастосування та їм не властива нормативність. Рекомендації та висновки також не відносяться до джерел права, оскільки вони не містять правових норм.

У шостому підрозділі другого розділу аналізується специфіка прецедентного права Суду Європейських Співтовариств. Рамковий характер установчих договорів, фрагментарність писаного права та заявлена автономність права Співтовариств стали причиною наявності значної кількості прогалин у праві, перш за все Європейських Співтовариств. Діяльність Суду Європейських Співтовариств стала надзвичайно впливовим механізмом для заповнення цих правових прогалин. Суд ЄС займає особливе місце в системі органів Європейського Союзу внаслідок повноважень щодо тлумачення установчих договорів та визнання абсолютної юрисдикції Суду з питань права Європейських Співтовариств як з боку інституцій ЄС, так і держав-членів. З огляду на вказані причини дисертант вважає прецеденти Суду Європейських Співтовариств джерелом права Європейського Союзу

Незважаючи на істотну подібність до прецедентного права країн загальної системи права, прецедентам Суду ЄС притаманна низка унікальних особливостей. Серед головних специфічних рис діяльності Суду ЄС та прецедентного права ЄС дисертант виділяє:

-          використання Судом принципів та процедур континентального права;

-          наявність двох стадій формування рішення по справі – індуктивній та дедуктивній;

-          формулювання або тлумачення Судом принципів права;

-          орієнтація при прийнятті рішення на політичні цілі;

-          обов’язковість рішень Суду ЄС для національних судів, які не відносяться до правової системи ні Європейських Співтовариств, ні Європейського Союзу;

-          небажання самого Суду визнавати свої рішення прецедентами.

Сьомий підрозділ другого розділу присвячено загальним принципам права Європейського Союзу. Дисертант погоджується з висловленою в літературі думкою про те, що у праві Європейського Союзу існують як спеціальні принципи, які регулюють окремі галузі та інститути, так і загальні, дія яких поширюється на всю систему права Європейського Союзу. Проте джерелами права Європейського Союзу можуть виступати лише загальні принципи.

Дисертантом виділяються дві групи загальних принципів права Європейського Союзу:

1)      принципи, які лягли в основу правової системи Європейського Союзу;

2)      принципи взаємодії права Європейського Союзу (Європейських Співтовариств) з суміжними правовими системами – міжнародним правом та національним правом держав-членів.

У восьмому підрозділі другого розділу аналізується взаємозв’язок принципів міжнародного права з правом Європейського Союзу. Дисертант дотримується думки, що загальні принципи права Європейського Союзу є окремою групою принципів, відмінних як від загальних принципів права, так і від основних принципів сучасного міжнародного права. Ми не згодні з думкою про те, що основні принципи міжнародного права виступають матеріальним джерелом права Європейського Союзу. На нашу думку, основні принципи міжнародного права, не будучи безпосередньо джерелами права Європейського Союзу, продовжують впливати на право цього інтеграційного об’єднання. Цей вплив обумовлений низкою факторів. У першу чергу – це міжнародно-правові корені Європейських Співтовариств та статус Європейського Союзу як міжнародної організації. Другою підставою є той факт, що всі міжнародно-правові відносини Європейських Співтовариств виходять за межі власної автономної системи права та регулюються правом міжнародним, у тому числі і принципами міжнародного права.

Дев’ятий підрозділ другого розділу присвячено аналізу тенденцій розвитку системи джерел права Європейського Союзу на основі Договору про запровадження Конституції для Європи.