Пархоменко Н.М. Джерела права: теоретико-методологічні засади

Короткий зміст

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовується актуальність теми дисертаційного дослідження, характеризується ступінь наукової розробки проблеми, її зв’язок з науковими програмами, планами і темами Інституту держави і права, мета і завдання дослідження, визначається об’єкт, предмет і методологія дослідження, фор­мулюється наукова новизна одержаних результатів, особистий внесок дисертанта, висвітлюється теоретичне та практичне значення результатів дисертаційного дослідження, наводяться дані про їх апробацію та публікації автора за темою дисертації, її структуру та обсяг.

Розділ перший «Теоретико-методологічні основи дослідження джерел права», що складається з п’яти підрозділів, присвячений визначенню теоре­тичних засад дослідження, зумовлених специфікою джерел права як предмета пізнання.

У підрозділі 1.1. «Методологія дослідження джерел права» наголошу­ється на тому, що вивчення проблем методології дослідження джерел права зумовлює постійну потребу глибинного з’ясування змісту цієї правової категорії. Робиться висновок, що тривалий час у теорії права існували методологічні підходи до дослідження природи права та його джерел, згідно з якими право ототожнювалось із законом, недооцінювалася соціальна природа джерел права або відбувалося зведення права до природних прав людини, заперечення або недооцінка впливу держави на правоутворення. Відповідно проблема теоретико-методологічних засад джерел права на сучасному етапі потребує нового методологічного обґрунтування, за умови врахування набутого протягом минулих десятиліть досвіду щодо утвердже­них та апробованих практикою методів дослідження джерел права.

Методологічною основою дисертації є комплекс дослідницьких прин­ципів, підходів, методів наукового пізнання, спрямованих на забезпечення об’єктивного та всебічного аналізу джерел права, їх зв’язку з іншими компо­нентами життя соціуму. Цей комплекс складається з філософсько-світо­глядних принципів і підходів, а також загальнонаукових та спеціально-наукових методів дослідження.

Відповідно, дослідження джерел права має ґрунтуватися на певних принципах: обґрунтованості, об’єктивності, історизму, всебічності та відбуватися в межах певних підходів. Антропологічний підхід передбачає вивчення джерел права з точки зору визнання пріоритету загальнолюдських цінностей, забезпечення прав і свобод людини та гідних умов її життя, гуманізації змісту джерел права; застосування феноменологічного підходу в дослідженні джерел права дало змогу уявити джерела права у вигляді певного правового феномена; герменевтичний підхід до вивчення джерел права дав можливість уявити їх як результат взаємодії суб’єктів суспільних відносин з приводу створення норм права; цивілізаційний підхід дозволив визначити багато­манітність, особливості та взаємодію систем джерел права в різних правових сім’ях.

Зазначені принципи і підходи доповнюються використанням для дослід­ження джерел права низки загальнонаукових та спеціально-наукових методів. Зокрема: діалектичний метод дає змогу виявити особливості і визначити поняття «джерело права», з’ясувати його зв’язок з іншими правовими явищами тощо. Такі парні категорії діалектики, як форма і зміст, сутність та явище, абстрактне й конкретне, кількість і якість дають змогу всебічно дослідити джерела права та дійти обґрунтованих висновків; використання логіко-історичного методу дало змогу дослідити еволюцію підходів до поняття «джерело права» в контексті концепцій праворозуміння та обґрунтувати його сучасне тлумачення; системний та структурно-функціональний метод забезпечили з’ясування особливостей структури та дії окремих джерел права, системи джерел права взагалі, дослідити як внутрішню будову системи джерел права, так і їх взаємодію з іншими системами, що існують у правовому полі; завдяки семантичному методу з’ясовано зміст багатозначних словосполучень «джерело права» та «форма права», історична зміна їх значення, вплив контексту на змістове наван­таження цих словосполучень; формально-юридичний метод було викори­стано з метою визначення окремих понять в межах досліджуваної проблеми; застосування порівняльного методу дало змогу вивчити існуючий світовий досвід, моделі організації і функціонування систем джерел права, окремих джерел права, джерел права в контексті існуючих концепцій праворозуміння; використання статистичного методу дало змогу проаналізувати кількісні показники окремих джерел права, динаміку та тенденції їх подальшого розвитку тощо.

У підрозділі 1.2. «Понятійно-категорійний апарат теорії джерел права» обґрунтовано положення про місце поняття «джерело права» в понятійно-категорійному апараті теорії права. Автором визначено співвідношення понять «форми», «правової форми», «форми права» та «джерела права». Форма характеризує певне явище з точки зору набуття ним статусу, упоряд­кованого характеру та певних рис. Іншим значенням форми є видимий зовнішній вияв певного явища, пов’язаний з його сутністю та змістом. Певної форми можуть набувати явища соціального, економічного, правового змісту.

Поняття «правова форма» є загальним відображенням об’єктивного зв’яз­ку права і соціальної матерії, яка охоплюється дією правового регулятора. У такому розумінні право є історично зумовленою формою організації суспільних відносин. «Форма права» відображає характер права як рівної міри або масштабу, що застосовується до учасників суспільних відносин та є засобом вираження волі суб’єктів правового життя (засобом закріплення і реалізації правових норм). Тобто форма права має інструментальний характер і безпосередньо пов’язана із джерелами права. Водночас поняття «джерело права» не може ототожнюватися з поняттям «форма права», що орієнтоване на теоретичне пізнання не лише способів зовнішнього вира­ження правових норм, а й способів втілення їх у життя.

Стверджується про необхідність визнання подвійного значення джерел права: як нормативного способу організації змісту права (одна з форм права), і як основи, з якої право походить. Предметом даного дослідження обрано джерела права у формально-юридичному розумінні.

У підрозділі 1.3. «Загальні ознаки джерел права» проведено ґрунтовний аналіз ознак джерел права у формально-юридичному розумінні, що дає змогу відмежувати їх від інших правових та неправових явищ. Серед цих ознак: публічність – джерела права, створюються суб’єктами правотворчості і діють щодо всіх осіб, які знаходяться в межах юрисдикції держави; формалізо­ваний характер – джерела права являють собою відповідним чином оформ­лені або визнані нормативні правові акти; ієрархічність – джерела права утворюють певну ієрархію за юридичною силою, розташовуються в порядку послідовного зменшення останньої; безпосередній зв’язок з державою – дже­рела права приймаються від імені держави, або з її дозволу – санкціонуються нею, їх реалізація забезпечується за допомогою системи державних гарантій і санкцій. До формально-юридичних джерел права належать нормативно-правові акти, правові звичаї, правові прецеденти, нормативно-правові дого­вори, нормативні принципи права, правові доктрини, визнані державою як обов’язкові.

З’ясування основних ознак джерел права надало можливість визначити поняття останніх у формально-юридичному значенні, а саме: джерела права – це обов’язкові до виконання акти уповноважених суб’єктів права, що містять норми права у письмовій формі, а також акти волевиявлення владних суб’єктів, що є неписаними нормативними фактами, на основі яких (актів) виникають, змінюються та припиняються правові відносини.

У підрозділі 1.4. «Правова система, система права та система джерел права» здійснено аналіз співвідношення зазначених правових понять, визна­чення їх змісту та обсягу.

Система права й система джерел права є різними за своєю природою, але взаємопов’язаними феноменами, складовими правової системи. Система права відображає об’єктивні закономірності суспільного розвитку, і від сту­пеня цієї об’єктивності залежить зміст системи джерел права та ефективність їх реалізації. Відтак система права відповідає філософській категорії «зміст» і становить внутрішню структуру права, відповідно до характеру регульо­ваних ним суспільних відносин. Система джерел права відповідає категорії «форма» і становить сукупність формально-юридичних джерел права. Система права характеризує зміст права, визначений з точки зору логічної абстракції (теоретичної моделі). Система джерел права становить сукупність діючих у межах даної держави актів нормативно-правового характеру. Норми права, виражені в нормативно-правових приписах та формалізовані у джерелах права, є для правової системи її системотутворюючим елементом, стрижнем, який об’єднує навколо себе складові, що входять до неї.

Органічний взаємозв’язок правової системи, системи права і системи джерел права забезпечується завдяки принципам права, оскільки вони містять цілі, що орієнтують і спрямовують розвиток системи джерел права та правової системи в цілому, виконують функцію загального закріплення суспільних відносин. Особливості джерел права, а також специфіка їх взаємодії характеризують природу правової системи. Ефективність функціо­нування правової системи залежить від узгодженого розвитку системи права і системи джерел права. Встановлення правильного співвідношення між системою джерел права, системою права та правовою системою є теоре­тичною і практичною проблемою, розв’язання якої підвищить ефективність правореалізації, забезпечить доступність джерел права для суб’єктів суспіль­них відносин.

У підрозділі 1.5. «Функції джерел права» за допомогою функціонального методу визначено та проаналізовано функції джерел права. Констатовано, що в теорії права найбільш змістовний аналіз отримали функції нормативно-правових актів, фрагментарно дослідники зверталися до загального аналізу призначення, соціальної цінності окремих джерел права. Визначено, що функції джерел права – це такі напрями їх впливу на суспільні відносини, потреба у здійсненні яких породжує необхідність існування джерел права.

Цільове спрямування, призначення і завдання джерел права – це складові поняття «функції джерел права», є виявом їх сутності. Теоретичне відокрем­лення зазначених понять і класифікація функцій джерел права обумовлені методологічним, теоретичним і практичним значенням кожного з них щодо правореалізаційної практики, зокрема застосування їх у регулюванні суспільних відносин. Цільове спрямування джерел права містить в ідеальній формі результат, якого можливо досягти за їх допомогою. Завдання джерел права – це конкретизуючі щодо цільового спрямування та функцій джерел права фактори, згідно з якими здійснюється їх реалізація, досягнення кінцевої або існуючої на певному етапі мети окремого джерела права чи їх системи, яка має досягатися ним самостійно або у взаємодії з іншими джерелами права, або здійсненню якої вони повинні сприяти. Призначення джерел права характеризує їх об’єктивну необхідність у правовому регулю­ванні суспільних відносин, з’ясування сфери їх дії. В ході дослідження наголошено на тому, що джерела права мають певну сукупність функцій, які можна класифікувати на загальні та спеціальні.

У розділі 2 «Джерела права у світлі концепцій праворозуміння», що складається з трьох підрозділів, обґрунтовується положення про те, що однією з важливих умов, яка визначає специфіку розуміння джерел права, є панівний тип праворозуміння. Відповідно вирішення питання про поняття, зміст та сутність джерел права здійснюється у зв’язку з визначенням поняття права і навпаки: одне з основних призначень поняття джерела права полягає в поясненні та конкретизації сутнісних, змістових і формальних характе­ристик права. Автором проаналізовано розвиток наукового пізнання права та його джерел в контексті основних концепцій праворозуміння.

У підрозділі 2.1. «Джерела права у класичних концепціях праворозуміння» аналізуються основні підходи до визначення сутності та змісту джерел права в контексті природної, етатистської, позитивістської, психологічної, соціологічної, історичної шкіл праворозуміння.

Аналіз природно-правових поглядів мислителів різних часів дає змогу констатувати, що тлумачення змісту джерел права та їх значення здійсню­ється з точки зору природних уявлень про право, яке не зводиться до закону, оскільки походить не від держави, а виникає природним шляхом, відображає природні закономірності буття. Проблеми співвідношення права й закону розглядаються у контексті свободи, справедливості, обмеження влади дер­жави, відстоювання суспільних інтересів. Наголошується на тому, що при­родне право має бути критерієм права позитивного, діяльності правотворчих органів влади.

Основними положеннями позитивізму щодо джерел права є такі: право – це міра свободи, яка визначається державою і закріплюється в її законах. Таким чином, право тотожне закону, ні соціально-економічні, ні політичні чинники не впливають на його зміст, а отже, і його вияви – формально-юри­дичні джерела права; розуміння права тільки як примусово-владного засобу, заперечення природної сутності права, його самостійної цінності та її підміна корисністю закону, зведення юриспруденції до законознавства.

Історична школа права розглядала право як історичне явище, що орга­нічно розвивається із звичаю протягом тривалого часу, заперечувала ототож­нення права та його проявів у вигляді позитивних джерел, відстоювала залежність джерел права від національного середовища, історичних умов, в яких перебувають суб’єкти правотворчості.

Представники психологічної школи права акцентували увагу на психо­логічних чинниках правотворення. Соціологічне праворозуміння ототожнює джерела права з судовими та адміністративними рішеннями, в яких вбача­ється «живе право», відповідно стверджується пов’язаність джерел права з практикою їх реалізації.

Крім вищезазначеного, у даному підрозділі проаналізовано особливості підходу до визначення права та його джерел у радянський період (соціо­логізоване тлумачення джерел права, ототожнення понять «право» і «закон», заперечення існування природного права, визнання матеріальних джерел права головними). У 70–80-ті роки ХХ ст. право стало розглядатися у вузькому й широкому розумінні. Прибічники широкого праворозуміння підкреслювали нетотожність закону та права. У вузькому розумінні право ототожнювалося із законом, а система права – із системою законодавства. При цьому відбувалося зрівняння або ототожнення понять «джерело права» та «форма права».

У підрозділі 2.2. «Українська юридична думка щодо проблем джерел права» визначено особливості розвитку правової думки в Україні щодо проб­лем джерел права наприкінці ХІХ – початку ХХ століття, а саме: звернення до теоретичних та філософських проблем права, його етичних основ, змісту й сутності. Відповідно до цього, українські вчені-правознавці заклали основи етико-морального розуміння джерел права, розвинули низку демократичних ідей і концепцій, спрямованих на гуманізацію їх змісту, формування принципу верховенства права, різноманітності форм вияву права, а отже, різноманітності джерел права.

Зокрема, Б.О. Кістяківський – автор синтетичного підходу до визначення права, обґрунтовує всеохоплююче визначення права: соціологічне, психоло­гічне, державно-організаційне (або державно-вольове) та нормативне. Джерела права – це здебільшого вмістилище його фактичного змісту, «доку­ментальний вираз» права, свідчення його існування і дії. До джерел права автор відносив закон, звичаєве право, судову практику, правову доктрину; закон, на думку вченого, має значення тільки в поєднанні з ними.

Є.В. Спекторський, удосконалюючи формально-догматичний підхід, пропонував створити «гносеологічну юриспруденцію» як теорію юридичного пізнання. Учений наголошує на розрізненні понять «право» і «закон».

Є.М. Трубецькой, розрізняючи природне і позитивне право, доводив необхідність відповідності позитивного права природному та необхідності визнання ідеї права моральною основою законодавства. Він намагався створити теорію природного права, яка б синтезувала в собі елементи природно-правового та соціологічного напрямів.

Автором етичного розуміння джерел права М.Ю. Чижовим вказано, що право ґрунтується на загальному етичному законі людського духу, який спрямовує людське практичне життя, проникаючи крізь колективну сторону людини в соціальне середовище, стає витвором останнього та набуває форми норм права. Джерело права можна визначити з усвідомленням природи свідомості, яка відкриває закони й потреби людського духу. Отже, людина знаходить і бере джерело права тільки через самосвідомість.

Розвиток вітчизняного праворозуміння в період після Жовтневої рево­люції визначається революційним ставленням до права як інституту, що поступово відмирає. Єдиним джерелом права визнавався закон, як втілення волі держави. Наслідком такого праворозуміння є недооцінка соціальної природи джерел права, абсолютизація нормативно-правових актів як джерел права.

До середини ХХ століття право розглядалось у вітчизняній науці як державна воля, виражена у вигляді загальнобов’язкових правил поведінки, зміст якої визначається матеріальними умовами життя. Формулювання пра­вових норм при цьому можливе двома способами: встановлення нових правил поведінки (у формі законів, постанов уряду тощо) та санкціонування (тобто надання правового характеру) існуючих правил співжиття, що склалися як звичай, але не мали раніше загальнообов’язкового значення.

У 60-ті роки у вітчизняному праворозумінні відбувається перехід до так званого широкого праворозуміння, який отримав подальший розвиток із здобуттям Україною незалежності.

У підрозділі 2.3. «Джерела права у контексті сучасних концепцій право­розуміння» обґрунтовується положення про те, що сучасне праворозуміння засновується на плюралістичному підході до визначення права та його джерел і представлене кількома концепціями: інструментальною, лібертар­ною, комунікативною, інтегративною. На переконання прибічників інстру­ментальної концепції праворозуміння, право – це об’єктивна реальність, що втілюється в певній формі. Зовнішньою формою права, інформаційним джерелом і знаком його буття є закони, судові прецеденти, інші джерела юридичних норм; право й закон – явища різнопорядкові, стосуються різних зрізів правової дійсності. Органічна єдність права й закону суперечлива за суттю і роллю в житті суспільства, оскільки публічні, примусові закони – це продукт державної влади, що здебільшого й визначає можливість видання законів тільки на розсуд влади.

Лібертарна концепція праворозуміння визнає і враховує пізнавально значимі положення і позитивістських, і природно-правових учень про право та його джерела, трактує розрізнення права й джерел права як необхідну основу для адекватного розуміння сенсу їх співвідношення та синтезу у формі правового закону. Виявом права є офіційно-владні нормативні рішен­ня, що мають законну силу примусово-обов’язкового правила (норми). Співвідношення вияву й сутності права може мати такий вигляд: закон (вияв) відповідає правовій сутності – правовому закону, і навпаки – закон (вияв) не відповідає правовій сутності – неправовий закон.

З позицій комунікативного праворозуміння джерела права, як тексти, взагалі не містять жодного права, але як джерела правової норми, що виникають внаслідок соціальної інтерпретації їх тексту й соціальної практики з його реалізації, є правовими для прав та обов’язків певних суб’єктів. Комунікативна концепція права дає підстави розрізняти такі поняття, як текстуальне і позатекстуальне джерело права. Типове та значиме у спільній діяльності, засноване на ціннісних аспектах як матеріальної, так і духовної культури, через узвичаєння, вольове імперативне установлення або договір об’єктивуються в текстах правової культури – текстуальних дже­релах права: міфи, правові звичаї, судові прецеденти, судова та адміні­стративна практика, правова практика, правові доктрини, священні книги, правові акти – автономні (договори) й гетерономні (закони та підзаконні акти).

Інтегративна концепція праворозуміння ґрунтується на взаємопроник­ненні та взаємодії принципів, покладених в основу класичних підходів праворозуміння. Її цінність полягає у комплексному підході до визначення сутності, змісту, поняття джерел права та включає нормативність та формальність, правовий вимір джерел права, нерозривність із практикою реалізації, різнорівневість, багатоманітність та взаємозв’язок, обумовленість змісту історичним і соціальним середовищем, рівнем свідомості суб’єктів правотворчості. Ґрунтуючись на інтегративному праворозумінні, можливе забезпечення та підтримання режиму законності в державі та зміцнення правопорядку; підвищення ролі держави у правовому регулюванні суспіль­них відносин; мінімізація проявів правового нігілізму; поєднання формаль­них та змістових аспектів права через такі поняття, як «справедливість», «свобода», «реальні суспільні відносини» тощо, поряд із формально-юри­дичними складовими «норма», «юридичний текст», «закон». Відповідно, право необхідно визначати як складне цілісне явище, що має об’єктивно-суб’єктивну природу.

Сучасний період державотворення і правотворення в Україні характери­зується певною невизначеністю праворозуміння, становленням самостійної правової системи, системи права і системи джерел права; відмовою від радянської концепції визнання держави єдиним джерелом права; розмежу­ванням права й джерел права, права й закону; сприйняттям та закріпленням загальновизнаних принципів права; визнанням права як загальної і рівної міри свободи індивідів, що сприяє гуманізації змісту джерел права.

Автором проаналізовано сучасні напрацювання щодо визначення сутності та змісту вітчизняного праворозуміння, відповідних підходів до проблем джерел права. Зокрема, зазначено, що в сучасній українській юридичній науці розробляються різні концепції праворозуміння. На думку автора, інтегративна концепція праворозуміння має стати основою розвитку вітчизняної правової парадигми.

Розділ 3 «Класифікація видів та системність джерел права» присвя­чено аналізу теоретичних засад класифікації джерел права та визначенню сутнісної характеристики джерел права у формально-юридичному розумінні. На цій основі розкривається поняття системи джерел права, формулюються принципи її побудови.

У підрозділі 3.1. «Теоретичні засади класифікації джерел права» здійс­нено аналіз існуючих в теорії права класифікацій джерел права, що дало змогу поглибити розуміння їх сутності та змісту, обґрунтувати положення про можливість конкретизації поняття «джерело права» в декількох аспектах: у матеріальному, ідеологічному, формально-юридичному, пізнавальному.

З огляду на потреби практики державотворення і правотворення пропо­нується, відповідно до юридичної сили та значення у регулюванні суспільних відносин, поділяти джерела права на загальносоціальні (матеріальні, ідеологічні, пізнавальні та ін.) та формально-юридичні. Загальносоціальні включають всі явища, що обумовлюють появу формально-юридичних джерел права. Формально-юридичні джерела права (джерела права у фор­мально-юридичному розумінні) – це особлива форма виразу відповідного змісту норм права, засіб внутрішньої організації правової матерії, форма її вираження зовні. До формально-юридичних джерел права відносять норма­тивно-правові акти, правові звичаї, правові прецеденти, нормативно-правові договори, принципи права, правову доктрину.

Шляхом класифікації здійснюється процес поділу джерел права у фор­мально-юридичному розумінні на групи за різними критеріями: залежно від способу прийняття; від належності до певної правової сім’ї; від способу оформлення і форми зовнішнього вияву; за рівнем правового регулювання; за предметом правового регулювання; за рівнем сприйняття суб’єктами суспільних відносин. Така класифікація джерел права здійснена на підставі вимог системного підходу, який орієнтує на вивчення та пізнання всієї сукупності складних та ієрархічних зв’язків між ними.

У підрозділі 3.2. «Види джерел права у формально-юридичному розумін­ні» з’ясовано ступінь їх дослідженості, наведено сутнісну та змістову характеристику правових звичаїв, правових прецедентів, нормативно-право­вих актів, нормативно-правових договорів, принципів права та правової доктрини.

Це дало змогу визначити їх особливості, різновиди, межі регулюючого впливу, обов’язковість дії тощо та дійти висновку, що виду джерел права, який би регулював всі сторони суспільних відносин, не існує, тому при застосуванні кожного джерела права та визначенні його ефективності необхідно виходити з того, чи спроможне воно за конкретних історичних умов сприяти прогресивному розвитку правової системи й суспільства загалом, забезпеченню прав та свобод людини і громадянина.

Обґрунтовано, що визнання різноманітності сфер суспільних відносин зумовлює необхідність запровадження різних засобів правового регулюван­ня, різних видів джерел права, які взаємодоповнюючи один одного забезпечують комплексність та ефективність правового регулювання.

У підрозділі 3.3. «Система джерел права та принципи її побудови» визначено поняття, зміст, принципи побудови системи джерел права у фор­мально-юридичному розумінні.

Система джерел права розглядається як органічна, комплексна, багато­рівнева, динамічна й відкрита система, складові елементи якої – підсистеми, об’єднані певними зв’язками та розташовані у певному встановленому порядку, що забезпечує її функціональність та визначає її місце у правовій системі. Внутрішня узгодженість і цілісність системи джерел права забез­печується завдяки принципам її побудови, серед яких можна виділити органі­заційні та змістові. Організаційні включають: структурність, системність, ієрархічність.

Структурність – розкриває елементний склад системи джерел права, структурування якої здійснюється за характером зв’язків між ними, перед­усім, під впливом об’єктивно сформованої системи права – з одного боку, та ґрунтується на принципі ієрархічності, що передбачає субординацію та підпорядкування – з іншого. Внутрішній взаємозв’язок джерел права є загальним і необхідним, оскільки визначає також дію змістових принципів побудови системи джерел права: верховенства права й верховенства закону. Принцип верховенства права зумовлює зміст джерел права та особливе становище закону – його верховенство в системі джерел права. Принцип верховенства закону є невід’ємною складовою дії принципу верховенства права в демократичній, соціальній, правовій державі та визначальним принципом побудови системи джерел права.

Внутрішня системність структурних елементів системи джерел права, забезпечується за допомогою зв’язків, що виникають у процесі функціо­нування системи джерел права; ці зв’язки можна поділити на функціональні, субординаційні, координаційні та генетичні. Характер зв’язків у системі джерел права визначає ступінь її організованості, правила та послідовність знаходження і застосування норм у конкретних обставинах, що потребують правового врегулювання.

До складу системи джерел права у формально-юридичному розумінні включають такі підсистеми: нормативно-правових актів, нормативно-право­вих договорів, правових прецедентів, правових звичаїв, правових принципів. Як елемент системи джерел права, кожна підсистема джерел права може бути розглянута як система, що має свою власну структуру, яка визначається специфікою елементів та їх взаємодією. Змістовий аналіз зазначених під­систем дозволив зробити висновок про те, що різні елементи системи джерел права у складі цієї системи посідають нерівноцінне становище та мають неоднакове значення.

Розділ 4 «Розвиток джерел права України в контексті світових інтег­раційних процесів» присвячено вивченню особливостей розвитку системи джерел права України з точки зору її віднесення до романо-германської правової сім’ї в умовах глобалізації. Проаналізовано вплив загальносвітових інтеграційних процесів у сфері права на розвиток джерел права в Україні.

У підрозділі 4.1. «Основні напрями інтеграції систем джерел права різ­них правових сімей» проаналізовано спільні та відмінні риси систем джерел права англосаксонської та романо-германської правових сімей, визначено їх природу, зміст та структуру.

Аналіз походження правових систем у межах правових сімей, визначення їх загальних та особливих рис розкриває специфіку національних систем джерел права, а їх порівняння дозволяє визначити особливості й тенденції їх розвитку, основні напрями інтеграції систем джерел права різних правових сімей.

В умовах глобалізації, яка поширилась на правову сферу, розвиток право­вих систем, систем джерел права є різноаспектним. Глобалізацію в сфері права слід розглядати як складний процес, що пройшов ряд етапів. Зокрема, першим етапом глобалізації у сфері права слід вважати рецепцію римського права в ХVІ столітті, коли країни Європи запозичили норми римського права, удосконаливши національні системи джерел права.

Наступним кроком у цьому напрямі було утвердження ідей невідчужу­ваності прав та свобод людини і громадянина та їх закріплення у Декларації незалежності США 1776 р., Декларації прав людини і громадянина (Франція, 1789 р.), згодом – у Загальній декларації прав і свобод людини 1948 р., Міжнародному пакті про громадянські і політичні права 1966 р., Між­народному пакті про економічні, соціальні та культурні права 1966 р. Окре­мим проявом глобалізаційних процесів на регіональному рівні у сфері права слід вважати створення типової системи права і, відповідно, джерел права в СРСР та інших країнах соціалістичної орієнтації. На сучасному етапі проя­вом світових інтеграційних процесів є утвердження та поширення ідеї європейської інтеграції та перетворення Європейського Союзу у модель нового світового порядку, що передбачає створення уніфікованої системи джерел права країн-членів ЄС. Це, в свою чергу, передбачає проведення заходів по упорядкуванню національних правових систем шляхом адаптації, гармонізації, уніфікації, імплементації тощо.

В умовах глобалізації розвиток світових інтеграційних процесів сприяв інтеграції систем джерел права різних правових сімей, що відбувається за декількома напрямами. Серед них: активне взаємопроникнення правових доктрин країн з різними правовими системами, що сприяє виробленню універсальних норм, заснованих на визнанні принципів пріоритету прав і свобод людини і громадянина, верховенства права, соціальної справед­ливості, рівності всіх перед законом, політичної багатоманітності тощо; зростання ролі міжнародного права в регулюванні суспільних відносин, розширення сфери його впливу; пряме й безпосереднє введення норма­тивного матеріалу, що полягає в запозиченні однією правовою системою нормативних складових інших правових систем; поява та розвиток у національних правових системах нових видів джерел права тощо.

У підрозділі 4.2. «Сучасний стан і тенденції розвитку системи джерел права України» на основі змістовного аналізу нормативно-правових актів, нормативно-правових договорів, правових прецедентів, судової практики, правових звичаїв, принципів права та правової доктрини, ефективності їх впливу на розвиток суспільних відносин визначено основні напрями розвит­ку системи джерел права України. Такими напрямами є: удосконалення існуючої системи джерел права, запровадження судового прецеденту у систему джерел права України, удосконалення правового забезпечення нормотворчої діяльності, активізація нормативно-договірного регулювання суспільних відносин, оновлення системи джерел права України у зв’язку із входженням у європейський правовий простір.

Відповідно удосконалення системи джерел права України відбувається шляхом прийняття нових нормативно-правових актів, внесення змін до існуючих, їх систематизація. В даному контексті слід визначити основні характеристики стану системи нормативно-правових актів України на сучасному етапі: збільшення кількості нормативно-правових актів, з одного боку, та суперечливість їх змісту, – з іншого; нівелювання принципу верхо­венства закону, надмірного й невиправданого надання переваги підзакон­ному нормативно-правовому регулюванню; нерівномірний розвиток системи нормативно-правових актів; політизація та декларативність, колізійність та складність змісту нормативно-правових актів та інших джерел права. Це зумовлено зниженням ролі науки, недостатньою визначеністю правової доктрини, штучним прискоренням процесу розробки та прийняття законо­давчих актів.

З огляду на визнання обов’язковості виконання рішень та застосування практики Європейського Суду з прав людини в Україні, в майбутньому існує можливість запровадження судового прецеденту у систему джерел права України. Разом з тим, при здійсненні судової правотворчості і визнанні судового прецеденту джерелом права на сучасному етапі державотворення і правотворення в Україні слід уникнути суперечностей в системі джерел права. Основою цього процесу є закріплення даного положення на рівні правової доктрини, підвищення рівня правосвідомості суддів, зміцнення поваги до права тощо.

Водночас слід враховувати специфіку судової практики в якості джерела права, яка є вагомим чинником не лише правореалізаційної, а й правотворчої діяльності законодавчих органів влади.

Удосконалення правового забезпечення нормотворчої діяльності відбува­ється шляхом вироблення єдиних критеріїв визначення видів правових актів як джерел права та їх предмета. Розв’язати цю проблему на державному рівні можна шляхом прийняття законів «Про нормативно-правові акти» та «Про закони та законодавчу діяльність», у яких, зокрема, слід чітко визначити зміст і співвідношення понятть «законодавство», «система законодавства», «система нормативно-правових актів», «система джерел права».

Активізація нормативно-договірного регулювання суспільних відносин здійснюється шляхом укладання міжнародних договорів або приєднання до міжнародних конвенцій, хартій, меморандумів тощо.

Участь України в конвенціях Ради Європи, які встановлюють спільні для цієї організації та Європейського Союзу стандарти обумовила оновлення системи джерел права України.