Венедіктова І.В. Договір довірчого управління майном як форма реалізації правового інституту довірчого управління майном в Україні

Короткий зміст

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовуються актуальність і ступінь дослідження проблеми, визначаються його мета й основні задачі, наукова новизна, теоретичне і практичне значення, можливі сфери практичного застосування зроблених дисертанткою висновків і пропозицій.

Розділ 1. “ Передумови виникнення і сфера застосування інституту довірчого управління майном в Україні” містить чотири підрозділа. У підрозділі 1.1. “Історичні й економічні передумови виникнення правового інституту довірчого управління майном” з’ясовуються  історико-правові  й економічні  чинники становлення цього інституту, показується, що ідеї конструкції довірчого управління майном не нові, їх зародки існували в Давньому Римі. Ще за часів дореволюційної Росії стали формуватися відносини комерційного управління чужим майном. Цей процес призупинився в радянські роки, коли регулювання економічної і правової сфери життя відбувалося на командно-адміністративних засадах, і завданням цивілістів було обгрунтувати підпорядкування цивілістичних відносин державному впливу й пояснити адміністративні втручання держави в господарський оборот цивілістичними категоріями, а не виробляти нові цивілістичні конструкції. Тому питання про управління майном на засадах суто цивільно-правових інститутів виникло як наслідок реанімації приватної власності тільки в 90-ті роки ХХ ст. в умовах переходу до ринкової економіки.   Таким чином, ідеї введення довірчого управління майном були відроджені й модернізовані. Ретельний аналіз правових та економічних чинників дав можливість здобувачці визначити такі передумови виникнення інституту довірчого управління майном в Україні, як-то: а) трансформація економічних відносин, пов’язана перш за все з підвищенням ролі приватної власності, процесами приватизації; б) відкритість капіталу для акумуляції при відсутності відповідного механізму контролю за цими процесами; в) прогалини й недоліки у вітчизняному цивільному законодавстві; г) наявність існування реальних відносин, які вже склалися у сфері банківського, інвестиційного та іншого управління, виникнення довірчих компаній; д) нагальна потреба отримати швидкий ефект від розпорядження об’єктами народного господарства, що зумовлено державною політикою в цілому; е) приклад позитивного досвіду здійснення довірчих операцій у сфері управління майном в країнах Західної Європи; є) вимоги Ради Європи по уніфікації цивільного законодавства європейських держав. Йдеться про попередження ситуацій, коли іноземна фірма, розпочинаючи свою діяльність на території України або інвестуючи капітал в українські підприємства, стикається з проблемою неможливості оперувати загальновизнаними юридичними категоріями й механізмами. Звичайно, такі механізми мають бути адаптовані до вітчизняного правового середовища й відповідати правилам національного законодавства, але їх сутність і результати застосування мають бути прописані за загальновизнаними стандартами, що сприятиме ефективному співробітництву у царині міжнародного підприємництва.

Підрозділ 1.2. “Порівняльний аналіз інституту довірчого управління майном з альтернативними конструкціями цивільного права” висвітлює переваги розглядуваного інституту порівняно з іншими правовими конструкціями, призначенням яких є регламентація відносин по управлінню майном. Зазнають аналізу інститути довірчої власності (trust), права оперативного управління, управління чужим майном, фідуціарного управління, агентського договору, прокури, торгівельного представництва.

Розглядаючи інститут довірчої власності (trust), дисертантка критикує існуючі в науковій спільноті непоодинокі думки про те, що новий інститут довірчого управління майном треба розміщати в площині довірчої власності, вважати його модифікацією трасту, аналогом трасту в континентальній правовій системі, комплексною конструкцією зобов’язального характеру, ідентичною за своєю природою з українським варіантом рецепції трасту, підставою виникнення права довірчої власності як речевих правовідносин; юридичною формулою, яка дозволяє обійти значні труднощі, пов’язані з рецепцією довірчої власності. Доводиться, що, маючи однакові предмет регулювання правовідносин і мету їх встановлення, інститут довірчого управління майном і інститут трасту оперують різними методами і правовими засобами для досягнення цієї мети, а також істотно відрізняються один від одного за юридичним змістом. Також піддається критики доктрина подвійної природи трасту, що виражається в тому, що між інститутом довірчої власності й інститутом довірчого управління майном різниця несуттєва й обидва їх можна означити поняттям „траст”. Акцентується увага на тому, що такий інститут, як траст, неможливо запровадити без докорінних змін всього цивільно-правового набуття континентальної держави, а обмежитися простим включенням трастових норм у цивільне законодавство. На думку дисертантки, траст треба вважати “квазіречевим інститутом”, оскільки в праві України немає законодавчої регламентації правовідносин, які виникають між сторонами при встановленні трасту; поняття інституту запозичено з правової системи загального права, а його обґрунтування дається за допомогою термінів і юридичного набуття континентального права. Критикується законодавче закріплення договору управління майном як форми реалізації інститутів довірчого управління майном і довірчої власності, які є між собою альтернативними, і введення одного виключає застосування другого в одній правовій системі.

У підрозділі 1.3. “Сфера застосування правового інституту довірчого управління майном” дисертантка доходить висновку, що цей інститут має перспективу для застосування його при управлінні пенсійними фондами (державними й позабюджетними), страховими і громадськими фондами, державною власністю, інвестиційними потоками, майновими авторськими й суміжними правами, майном недієздатної чи обмежено дієздатної особи, при управлінні спадковою масою тощо.  Сфера застосування зумовлює своєрідність прояву інституту довірчого управління майном, на що вказує дисертантка, розкриваючи особливості довірчого управління майном в різних сферах, їх переваги й недоліки, і дає з цього приводу рекомендації.

Звертається увага на те, що в рамках конструкції довірчого управління майном необхідно розробити специфічний механізм управління грошовими коштами, валютними цінностями і майновими правами, який має бути нормативно закріплений у Законі України „Про довірче управління майном”. На думку дисертантки, механізм управління грошовими коштами, який представлений в Законі України від 19 червня 2003 р. „Про фінансово-кредитні механізми і управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю”, недосконалий, оскільки має помилкове підгрунтя (не можна ототожнювати правовідносини довірчої власності і довірчого управління майном), а також містить термінологічну плутанину, невизначеність і протиріччя як в самих нормах Закону, так і нормам статей ЦК України.

У підрозділі 1.4. „Місце договору довірчого управління майном у системі цивільно-правових договорів України” розглядається система цивільно-правових договорів України, яка в своєму існуванні динамічна й не залишається незмінною. Причому певного роду зміни, що відбуваються, не призводять до її розпаду, а навпаки, тільки наповнюють і збагачують її структуру.

Для досягнення поставленої мети дисертантка здійснює порівняльний аналіз договору довірчого управління майном і договорів доручення, комісії, транспортного експедирування, комерційної концесії, банківського вкладу, банківського рахунку, про надання послуг, зберігання, страхування, підряду, управління організацією як юридичною особою і зобов’язання з виконання дій у чужих інтересах без доручення. При цьому обираються такі критерії для порівняння, як: предмет договору, його мета, загальна характеристика, істотні умови, строк виконання, суб’єктний склад, від імені кого й за чий рахунок здійснюється угода, наявність винагороди за її виконання, віднесення прав та обов’язків по угодах, можливість виконання обов’язків третьою особою, випадки односторонньої відмови від договору однією зі сторін, специфіка відповідальності сторін та підстави припинення договору. Визначаються характерні риси й відмінні ознаки договору довірчого управління майном і близьких до нього угод у системі цивільно-правових правочинів України. Порівнюючи розглядуваний договір з подібними правовими інститутами, дисертантка доходить висновку, що  подібної конструкції правовідносин, як у договорі довірчого управління майном, не зустрічається в жодному іншому договорі. Договір довірчого управління майном є самостійним, який з прийняттям нового Цивільного кодексу України посів належне йому місце в системі цивільних правочинів.

 Розділ 2. “Загальна характеристика договору довірчого управління майном” складається з чотирьох підрозділів. У підрозділі 2.1. “Поняття договору довірчого управління майном” авторка виходить з того, що рівень, характер та урегульованість узгодження умов договору є запорукою його ефективності. Під договором довірчого управління майном  розуміється як угода про виникнення, зміну і припинення певних правовідносин, так і зобов’язання сторін, що виникають з неї, а також документ, що фіксує акт виникнення такого зобов’язання. У загальному вигляді договір довірчого управління майном, як і будь-який інший договір, призначений узгоджувати волю суб’єктів економічної діяльності, виступає засобом саморегулювання економічних відносин, є тим кінцевим результатом, у якому воля сторін знаходить своє загальне вираження. Особлива увага приділяється одному з важливих елементів договору – меті його встановлення. Як матеріальна підстава укладання договору, вона впливає на юридичний характер і зміст укладуваного договору, оформлюючись у конкретну правову форму й реалізуючись через договірну конструкцію. У загальному вигляді метою договору довірчого управління майном є одержання відповідного ефекту від професіонального управління довіреним майном в інтересах установника управління без переходу до довірчого управителя права власності на нього шляхом виникнення в останнього правомочностей володіння, розпорядження й користування цим майном.

В умовах введення нових ринкових механізмів змінюється і смислове навантаження правових категорій. У науковій доктрині питання про управління власністю не вирішується однозначно. Наявність наукової дискусії дає підстави для здійснення нових досліджень у цій сфері. Дисертанткою проведено аналіз цивільно-правової категорії „управління” і запропоновано поняття останнього: управління - це здійснення довірчим управителем від свого імені необхідного комплексу дій шляхом використання правомочностей, аналогічних правомочностям власника майна, по володінню, користуванню й розпорядженню його майном і в його інтересах. Дисертантка вважає, що управління – це абстрактна категорія, яка існує і в кожній з правомочностей тріади права власності, і поза цим правом, а може бути винесена і в окрему правомочність.

Аналіз об’єкта довірчого управління  майном дозволяє зробити цікаві висновки. По-перше, запропоновано вважати об’єктом довірчого управління рухомі й нерухомі речі, цінні папери, грошові кошти, валютні цінності, майнові комплекси, майнові права, результати творчої діяльності й виключні права, документи, що супроводжують їх рух, а також набуті управителем в процесі довірчого управління права та інше майно. По-друге, перелічене майно має відповідати таким умовам: бути дозволеним законом, знаходитися в необмеженому цивільному обороті; над ним не  повинно бути встановлено режиму права повного господарського відання, оперативного управління або іншого речевого права, окрім права власності; не знаходитися в заставі без попереднього повідомлення про це установником управління довірчого управителя; бути здатним для відокремлення від іншого майна установника управління і майна довірчого управителя. По-третє, гроші й майнові права, на думку авторки, є специфічним об’єктом довірчого управління майном і потребують розробки окремого механізму управління, який повинен бути закріплений у Законі України „Про довірче управління майном”.

Результати аналізу конститутивних ознак розглядуваного договору дають підстави поглибити зміст теоретичного поняття „довірче управління майном”, під яким необхідно розуміти ініціативну самостійну діяльність управителя по реалізації чужих суб’єктивних прав та обов’язків, яка може бути спрямована на збереження і примноження переданого в довірче управління майна, а також зменшення або попередження збитків від його використання шляхом реалізації правомочностей володіння, користування й розпорядження в обсязі, встановленому установником управління.

Таким чином, спираючись на вищенаведене, дисертантка проводить думку, що  за договором довірчого управління майном одна сторона (установник управління) передає другій (довірчому управителеві) на певний строк майно в довірче управління, а друга сторона зобов'язується від свого імені управляти ним шляхом здійснення правомочностей користування, розпорядження й володіння в інтересах установника управління або особи, ним зазначеної (вигодонабувача).

У підрозділі 2.2. “Предмет та ознаки договору довірчого управління майном” деталізується  предмет правового регулювання, визначаються загальні й особливі правила договору.  Дисертантка виходить з того, що предметом довірчого управління майном є фактична поведінка конкретних суб’єктів, з якою пов’язаний зміст прав та обов’язків суб’єктів цих правовідносин, а також самі відносини, що складаються з приводу діяльності управителя майна по ефективному здійсненню правомочностей власника майна в інтересах останнього або вказаної ним особи. З огляду на суть довірчого управління майном, а саме – здійснення фактичних і юридичних дій по управлінню останнім, які спрямовані на отримання певного корисного ефекту, предметом договору довірчого управління майном є будь-які юридичні та фактичні дії, виконувані з цим майном довірчим управителем від свого імені в інтересах установника управління або зазначеної ним особи (вигодонабувача).   Отже суть конструкції довірчого управління майном передбачає, що довірчий управитель дискретно здійснює правомочності власника в обсязі, встановленому договором про довірче управління майном або законодавством, якщо довірче управління встановлюється на підставі закону.

Договір довірчого управління майном належить до групи договорів по наданню послуг. Керуючись цією тезою, ми автоматично відносимо його до майнових договорів  і не можемо вважати його організаційним. Пройшовши стадію  змішаного, він еволюціонував у самостійний різновид договору, оскільки вирізняється специфікою матеріальних відносин, виникаючих між сторонами. Залежно від послідовності досягнення цілей договір довірчого управління майном може укладатися як попередній договір і як остаточний – основний, до якого може укладатися й додатковий (акцесорний) договір, який є похідним і повністю залежним від нього. Доводиться необхідність договір довірчого управління майном за загальним правилом вважати реальним, але допускати можливість його укладання як консенсуального; цей договір є оплатним, взаємним і комплексним.

На підставі аналізу характерних рис досліджуваного договору пропонується: а) зі ст. 1029 нового Цивільного кодексу, де визначається договір управління майном, виключити слова “за плату” і залишити в такій редакції: “За договором довірчого управління майном одна сторона (установник управління) передає другій стороні (довірчому управителеві) на певний строк майно в довірче управління, а друга сторона зобов'язується здійснювати від свого імені управління цим майном в інтересах установника управління або особи, зазначеної ним (вигодонабувача)”; б) у п. 2 ст. 1035, де йдеться про істотні умови розглядуваного договору, замінити слова “розмір і форма плати за управління” на “наявність винагороди за управління, її розмір і форма”, а також додати до переліку істотних умов умови про реквізити сторін, вказівку про вигодонабувача, строки подання звітів довірчим управителем і строк дії договору; в) внести зміни в розділ 4 Закону України „Про авторське право і суміжні права” щодо підстав виникнення відносин по управлінню майновими правами суб’єктів авторського й суміжних прав: цими підставами мають бути договір доручення і договір довірчого управління майновими авторськими правами.

У підрозділі 2.3. “Правовий статус суб’єктів і зміст договору довірчого управління майном” визначається сукупність умов, які за загальним правилом обумовлюють права й обов’язки сторін досліджуваного договору. Співвідношення інтересів сторін у правовідносинах довірчого управління майном характеризується тим, що за наявності самостійного інтересу довірчого управителя в структурі правовідносин основним є його діяльність в інтересах установника управління або вигодонабувача. Як правило, на сьогодні повноваження по довірчому управлінню майном виконують фахівці, призначення яких не зовсім відповідає такому управлінню: брокери, дилери, депозитарії, незалежні оцінювачі, інвестиційні керуючі, інвестиційні консультанти та ін. Ситуація має змінитися з ефективним використанням договору довірчого управління майном, коли сформується клас професіоналів-управлінців – довірчих управителів. Дисертанткою обгрунтовано відторгнута як нежиттєспроможна концепція розглядання правового статуса довірчого управителя як довірчого власника. Інакше руйнується структура загальних норм і принципів цивільного права України. Пропонується  наступне визначення поняття „довірчий управитель”: це повністю правосуб’єктна фізична або юридична особа, яка здатна за правовою формою діяльності й наявністю спеціального резервного фонду, а також іншими показниками здійснювати чужі суб’єктивні права й обов’язки по управлінню довіреним майном, виконуючи правомочності володіння, користування й розпорядження ним в обсязі, встановленому установником управління. За загальним правилом довірчим управителем має бути суб’єкт підприємницької діяльності, але якщо управління відбувається безоплатно, близькими родичами установника або за інших обставин, указаних у законі, управителем може виступати й фізична особа-непідприємець.

З метою забезпечення майнових інтересів суб’єктів цивільних правовідносин пропонується розробити  й закріпити кваліфікаційні стандарти, показники ліквідності й фінансового стану довірчих управителів - суб’єктів підприємницької діяльності. Необхідно передбачити систему ліцензування (сертифікації), акредитації й моніторингу довірчих управителів. На підставі детального аналізу чинного й перспективного законодавства опрацьовано  вихідні положення про правовий статус сторін у договорі довірчого управління майном, на основі чого з’ясовано суб’єктивні права та юридичні обов’язки сторін останнього.

Також уточнені істотні умови розглядуваного договору і проведено їх класифікацію за предметом та імперативною визначеністю в правових актах.

 У підрозділі 2.4. “Правові наслідки невиконання  умов та припинення дії договору довірчого управління майном” дисертантка переконливо доводить, що за договірною відповідальністю недбалий боржник зобов’язаний відшкодувати кредитору шкоду, що виникла в разі невиконання або неналежного виконання ним зобов’язань. Основною метою договірної відповідальності є не стільки покарання винної особи, скільки надання певних гарантій безпеки контрагентам від звичайних ризиків, тобто гарантій відновлення їх майнового становища. При укладанні договору довірчого управління майном сторони можуть обумовити більшу відповідальність, аніж це вказано в законі, або знизити її розмір, що зумовлено розвитком ринкових відносин і розширенням договірної свободи осіб. Пропонується нормативно передбачити відповідальність установника управління у разі порушення кредиторського зобов’язання: відмови від прийняття виконаного боржником зобов’язання; несплати гонорару боржникові; нездійснення дій, передбачених законом, іншими правовими актами, договором або звичаями ділового обороту, в результаті чого боржник не зміг виконати своїх зобов’язань. У такому разі довірчий управитель вправі вимагати відшкодування збитків або не сплачувати відсотків від доходу, якщо невиконання зобов’язання є “його суттєвим порушенням” і підставою розірвання або зміни договору. Ретельного аналізу зазнали норми нового Цивільного кодексу про відповідальність довірчого управителя. Такий підхід зумовлено субсидіарним характером відповідальності останнього.

Особлива увага зверталася на питання дострокового припинення договору довірчого управління майном. На думку дисертантки, такий договір достроково може припинятися в разі: а) загибелі переданого в управління майна; б) смерті громадянина-вигодонабувача; в) ліквідації юридичної особи-вигодонабувача, якщо інше не передбачено договором; г)  відмови вигодонабувача від одержання вигоди за договором; д) ліквідації юридичної особи - управителя або установника управління; е)  визнання фізичної особи недієздатною, обмежено дієздатною або безвісно відсутньою, а також у випадках її смерті; є) відмови від договору довірчого управителя або установника управління у зв’язку з неможливістю для першого особисто здійснювати управління майном; ж) відмови установника управління від договору за умови виплати управителеві винагороди; з) відмови довірчого управителя майном від договору з причини неповідомлення йому факту, що передане майно обтяжене заставою (при виплаті визначеної винагороди довірчому управителеві); и) розірвання договору за рішенням суду у випадку здійснення довірчим управителем дій, спрямованих проти інтересів установника управління або вигодонабувача, чи інших протиправних дій;  і) домовленості обох сторін; к) інших передбачених законом або договором обставин.