Овчаренко О.М. Доступність правосуддя та гарантії його реалізації Автореферат

У Вступі обґрунтовується актуальність теми дисертації, характеризуються ступінь її наукової розробки і зв’язок з науковими програмами, визначаються мета, основні завдання, об’єкт, предмет і джерела дослідження, його методологічні засади, розкриваються наукова новизна і практичне значення отриманих результатів, наводяться відомості про апробацію основних результатів роботи.

Розділ 1. “Доступність правосуддя: поняття та зміст” складається із 3-х підрозділів. У підрозділі 1.1. “Доступність як принцип організації й діяльності судової влади” досліджено історичний розвиток, теоретичне й філософське обґрунтування концептуальних засад доступності правосуддя.

Уперше проблеми доступності правосуддя набули висвітлення в роботах дореволюційних російських учених (І.Я. Фойницький, М.В.Духовський, Т.М. Яблочков, Є.В. Васьковський, В.О. Рязановський). Активне її вивчення відбувалося в межах всесвітнього руху “Доступ до правосуддя”, що виник у Європі в 60-х роках XX ст. з метою зробити судовий захист прав осіб найбільш ефективним (Б. Гарт, М.Каппеллетті та ін.). Нині різні аспекти зазначеної проблеми привертають увагу українських і російських правників (І.Є. Марочкін, Н.Ю. Сакара, В.М. Сидоренко, І.А. Приходько, В.М. Жуйков). Їх дослідження провадилися здебільшого в галузі цивільного процесуального права, при цьому не приділялося належної уваги організаційно-правовим засадам оптимізації судового устрою.

Доступність правосуддя розглядається як принцип організації й діяльності судової влади, сфера дії якого поширюється на організацію судової системи й регламентацію процедури вирішення судом юридично значущих справ. Доступність правосуддя характеризується в системі інших принципів, а також як загальноправова категорія. Відзначається тісний зв’язок досліджуваного принципу із філософською концепцією справедливості.

Здійснюється ретельний семантичний аналіз слова “доступність”, критично оцінюються синонімічні терміни, що вживаються в науковій юридичній літературі для позначення предмета дослідження – “доступність правосуддя”, “вільний доступ до суду”, “доступність суду”.

Робиться висновок, що термін “доступність” може бути застосовано для характеристики права як певної системи норм у цілому, так і окремих правових інститутів і відбиває рівень суспільної потреби в них і стан задоволення останньої. Роль держави в забезпеченні доступності певного інституту визначається 2-ма вихідними положеннями: (1) держава, яка проголошується правовою й демократичною, бере на себе зобов’язання забезпечити певний рівень особистої свободи індивіда, що неможливо без створення інститутів, як спрямованих на реалізацію творчого, інтелектуального потенціалу особи (інститути освіти), так і спеціальних правозахисних (суд); (2) рівень доступності окремого інституту має визначатися його соціальною значущістю.

Доступність правосуддя належить до інституційних принципів, які стосуються організації й діяльності судової влади в цілому. Вони відіграють роль системоутворюючих чинників, що виражають сутність судової влади та її призначення в суспільстві, служать фундаментом, на якому ґрунтується устрій судової системи і процедура вирішення судом юридично значущих справ.

У підрозділі 1.2. “Міжнародні стандарти доступності правосуддя” аналізуються міжнародно-правові акти, які містять положення з питань організації й діяльності судової влади. Джерела закріплення міжнародних стандартів доступності правосуддя можна класифікувати: за ступенем обов’язковості на: (а) імперативні – норми міжнародних договорів, рішення Європейського суду з прав людини і (б) диспозитивні (рекомендаційні) – акти органів міжнародних організацій (резолюції Генеральної асамблеї ООН, рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи); за сферою поширення на: (а) універсальні, прийняті на рівні всього міжнародного співтовариства і (б) регіональні, розробка яких має місце в рамках певної географічно близької сукупності країн. Особливістю означених міжнародно-правових актів є те, що в них здебільшого розглядається право на справедливий суд, причому можна окремо вирізнити документи: (а) у яких ідеться про відповідне право будь-яких осіб (загальне) і (б) які визначають право на суд певної категорії осіб (спеціальне), як-то: неповнолітніх, військовополонених, біженців, потерпілих від злочину.

Право на справедливий суд за нормами Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (1950р.) складається з інституціональних та процесуальних елементів. До перших належать вимоги щодо суду як установи (незалежний, неупереджений, створений на підставі закону), до других – мінімальні вимоги стосовно процедури судового розгляду (гласність, забезпечення наданих процесуальним законом прав осіб–учасників судового розгляду, змагальність, “розумний” строк розгляду справи, виконання остаточного судового рішення тощо).

Право на доступ до суду міститься у нормах Конвенції про доступ до інформації, участь громадськості в процесі прийняття рішень та доступ до правосуддя з питань, що стосуються довкілля (1998 р.) та рішеннях Європейського суду з прав людини (“Голдер проти Сполученого Королівства” (1975 р.), “Ейрі проти Ірландії” (1979 р.), “Девеєр проти Бельгії” (1980 р.), у яких воно розглядається як складник права на справедливий суд, передбаченого ч. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (1950 р.) Право на доступ до суду визначається Європейським судом з прав людини як відсутність надмірних правових і фактичних ускладнень під час звернення особи до суду і розгляду її справи у суді.

Право на справедливий суд і доступ до суду аналізується в системі прав людини. Обґрунтовується, що воно належить до процесуальних прав-гарантій, закріплених на конституційному рівні, забезпечення яких покладено на державу. Роль держави може полягати як в активних діях, спрямованих на створення конкретних механізмів забезпечення цього права, так і в утриманні від учинення фактичних і правових перешкод у його реалізації.

У підрозділі 1.3. “Зміст доступності правосуддя” розкрито сутність поняття “доступність правосуддя” через сукупність його правових (інституційних і процесуальних), соціальних та економічних елементів. Проведене авторкою опитування професійних суддів засвідчило, що найсуттєвішими проблемами доступності правосуддя є раціональне навантаження на одного суддю (78,6 %), матеріально-технічне забезпечення судів, суддів (77,3%), невиконання постановлених рішень (62,7 %), неявка сторін у судове засідання без поважних причин (56,8%).

Зміст принципу доступності правосуддя становлять такі інституційні елементи, як: (а) територіальна наближеність суду, (б) відкритість інформації про нього, (в) універсальність юрисдикції суду, (д) його компетентність, (д) стабільність судової системи. Доступність судового процесу розкривається через: (а) розумний строк розгляду справи, (б) максимально можливу простоту процесу, (в) доступ до судового рішення, (г) виконання судового рішення.

Доступність правосуддя включає такі соціальні елементи, як: (а) потреба громадян у вирішенні правових конфліктів, що виникають у суспільстві, (б) рівень розвитку правосвідомості суспільства в цілому й окремих громадян, що складається з правової обізнаності населення й довіри громадян до суду, (в) рівень правосвідомості суддів як носіїв судової влади.

Анкетування громадян засвідчило, що за 5-бальною шкалою діяльність судової влади України на “задовільно” оцінюють 49% опитаних, на “незадовільно” – 26,9% , 15 % – на “дуже погано”, лише 9 % респондентів – на “добре” й “дуже добре”. Серед основних причин негативного сприйняття суду населенням називались: корупція (34,6%), залежність від органів виконавчої й законодавчої влади (18,7%), постановлення незаконних рішень (15,5%), порушення прав осіб у судовому процесі (12,4%), низький рівень професіоналізму суддів, негативний імідж суду, що тягнеться ще з часів існування СРСР (3%). Такий результат говорить про необхідність прийняття з боку держави невідкладних заходів, спрямованих на підвищення авторитету судової влади в суспільстві.

Економічними елементами доступності правосуддя є витрати: (а) держави на фінансування судової влади, (б) сторін та інших учасників справи, передбачені процесуальним законодавством, (в) держави, пов’язані із забезпеченням доступу до суду найбідніших верств населення.

Обґрунтовується класифікація видів доступності правосуддя на формальну і реальну відповідно до співвідношення нормативного закріплення цього принципу та практики його реалізації.

Розділ 2. “Гарантії доступності правосуддя” складається із трьох підрозділів. У підрозділі 2.1. “Інституційні гарантії доступності правосуддя” досліджуються організаційно-правові засоби оптимізації судового устрою, спрямовані на забезпечення доступності правосуддя.

Територіальної наближеності судів можна досягти шляхом їх оптимального розташування щодо об’єктів інфраструктури місцевості, відповідності судових та адміністративно-територіальних округів і забезпечення необхідної кількості суддів залежно від чисельності населення.

Обґрунтовується недоцільність запропонованої в Концепції вдосконалення судівництва для утвердження справедливого суду в Україні відповідно до європейських стандартів (2006 р.) ідеї визначати судові округи, відмінні від адміністративно-територіального поділу держави. По-перше, це незручно і незрозуміло для громадян. По-друге, згідно з адміністративно-територіальним устроєм будується й компетенція органів прокуратури, дізнання й досудового слідства, яка узгоджується з юрисдикцією судів. По-третє, не визначено критеріїв поділу території країни на судові округи, а їх організація призведе до значних матеріальних державних витрат. По-четверте, висловлювана деякими вченими думка, що таке розведення судових округів і територіальних одиниць зміцнить незалежність суддів, є сумнівною, оскільки в такому разі вплив на суддів буде здійснюватися виконавчою владою декількох населених пунктів. Отже, при конкуренції засад незалежності суддів і доступності правосуддя пріоритет має остання.

Відкритість інформації про суд забезпечується шляхом доведення до громадян інформації про суд, його розташування, підсудність, часи роботи. Обов’язок щодо цієї інформації має бути покладено на спеціальні підрозділи апарату Верховного Суду України, вищих спеціалізованих судів, Державну судову адміністрацію України. Доцільним було б введення спеціальних посадових осіб (прес-секретарів) у штаті апарату суду, які будуть взаємодіяти з громадськістю й засобами масової інформації.

Універсальність юрисдикції суду досягається забороною вилучення певних категорій справ з відання суду і чітким розподілом повноважень між різними судами з метою уникнення конфліктів.

Компетентність судді, який розглядає справу, досягається встановленням стандартів професійної придатності кандидатів на посаду судді, систематичним підвищенням суддями своєї кваліфікації, спеціалізацією суддів. Із опитаних нами суддів 47,7 % підтримали ідею запровадження спеціалізації в місцевих судах шляхом утворення судових палат по розгляду певних категорій справ (цивільних, кримінальних, по справах неповнолітніх).

Стабільність судової системи забезпечується незмінюваністю її структури впродовж тривалого терміну (5-10 років) і розробкою критеріїв її ефективності, які мають служити виключними підставами зміни судового устрою.

У підрозділі 2.2. “Доступність механізмів оскарження судових рішень” розглядаються проблеми доступності судів апеляційної й касаційної інстанцій. Відповідні форми оскарження рішень суду першої інстанції передбачено Конституцією України (ст. 129). Міжнародно-правовими актами закріплено право на перегляд рішень суду й передбачені обмеження цього права, як-то: вилучення незначних категорій справ, наявність дозволу суду на подання скарги, встановлення граничних термінів її подання тощо. Отже, існування відповідних обмежень у внутрішньому праві є правомірним.

Наводяться аргументи щодо відмінності між правом на оскарження рішення суду і правом на його перегляд. Перше є правом на подачу скарги до суду вищої інстанції, а друге – правом на повторний розгляд цим судом фактичних і юридичних аспектів справи.

Аналізуються світові моделі ієрархічної побудови судової системи. На підставі вивчення існуючих серед правників поглядів (В.Є. Васьковський, І.А. Приходько) і міжнародних стандартів робиться висновок, що справа має розглядатися по суті двома судовими інстанціями (місцевим і апеляційним судами). Це випливає з правової природи інституту апеляції, який спрямовано на забезпечення законності рішення суду, усунення можливих суддівських помилок, досягнення більш компетентного розгляду справи.

Одночасно значна територіальна віддаленість апеляційного суду (що було підтверджено результатами анкетування суддів) не є обмеженням його доступності. Остання зумовлюється передусім правовою можливістю безперешкодного подання апеляційної скарги у визначеній законом формі з ініціативи заінтересованої сторони, яка не залежить від дискреційних повноважень відповідних посадових осіб.

Інститут апеляції в процесуальному законодавстві аналізується через вимоги до змісту апеляційної скарги, межі й строки її розгляду апеляційним судом, рішення, які він вправі приймати. Робиться висновок, що чинниками, які перешкоджають доступності цієї інстанції, є: (а) суворе обмеження меж перегляду справи судом змістом апеляційної скарги, (б) короткий термін подання останньої, (в) фактичні перешкоди для спрямування апеляційної скарги до вищого суду, які чиняться судом, що постановив рішення, (г) можливість повернення справи апеляційним судом на новий розгляд до суду першої інстанції.

Досконале вивчення наукової літератури й аналіз чинного законодавства дозволили зробити висновок, що сутність касаційного провадження полягає в розгляді матеріалів справи щодо наявності порушень матеріального і процесуального закону. В Україні функції касації щодо системи судів загальної юрисдикції зосереджені у Верховному Суді України. Існують Вищий господарський і Вищий адміністративний суди України, які є вищими ланками спеціалізованих судів. Усі вони розташовані у м. Києві. Призначення касаційної інстанції, покликаної на засадах найвищого професійного рівня виправляти суттєві помилки нижчих судових інстанцій, а також забезпечувати єдність судової практики, не переглядаючи справ по суті, не потребує максимального територіального наближення цього суду до населення.

Аналіз міжнародно-правових стандартів дає підстави стверджувати, що звернення до касаційного суду може бути зумовлено більш суворими обмеженнями щодо його форми, підстав (наприклад, виключною складністю справи) і передумов (зокрема, необхідністю попереднього перегляду справи апеляційним судом). Крім того, присутність особи при розгляді її справи касаційним судом не є обов’язковою. Найсуттєвішими порушеннями права особи на доступ до суду касаційної інстанції слід вважати порушення розумного строку розгляду справи. Недотримання цього положення Верховним Судом України стало предметом розгляду в Європейському суді з прав людини. Вирішити проблему можливо шляхом обмеження права на перегляд справ касаційною інстанцією в особливо складних справах.

Дисертанткою обґрунтовується, що з метою забезпечення найбільшої доступності судова система має втілювати принцип “одна судова ланка = одна інстанція”. По-перше, виконання функцій декількох інстанцій має організаційні вади: часто неможливо забезпечити, щоб справи в порядку різних проваджень слухали різні судді. По-друге, вищі суди укомплектовуються компетентнішими суддями, що виявляється у більш суворих вимогах до їх віку, стажу роботи й зумовлюється складнішими завданнями, які постають перед вищими судами. По-третє, відповідно до позиції Конституційного Суду України побудова системи судів має узгоджуватися зі стадіями судочинства.

У підрозділі 2.3. “Організаційно-правові гарантії доступності судової процедури” ґрунтовно вивчалися проблеми, що виникають у громадян під час звернення до суду та шляхи їх розв’язання. За результатами проведеного опитування громадян, найбільшу складність для них під час звернення до суду становлять тривалі строки судового розгляду справи (31,7%), високі ставки оплати професійних представників (17,7%), складна й почасти незрозуміла процедура розгляду справи (16,1%).

Дотримання судами “розумних” строків розгляду справ можна досягти шляхом запровадження таких організаційних заходів: (а) забезпечення реальних нормативів середньомісячного навантаження на суддів, (б) оптимізації організації роботи суду, (в) використання новітніх технологій в роботі суду.

Анкетування суддів показало, що 90% суддів підтримують ідею введення нормативів середньомісячного навантаження на суддю місцевого суду. Вони вважають прийнятним розгляд 7-ми кримінальних, 24 цивільних і 47 справ про адміністративні правопорушення на місяць. Скорочення надмірного навантаження на суддів можливе шляхом звільнення їх від виконання завдань, що безпосереднього не стосуються розгляду справи. Цій меті служить інститут помічника судді, звільнення суддів від прийому громадян, оптимізація структури апарату суду.

Для досягнення максимальної ефективності роботи апарат місцевого суду має складатися із 3-х відділів: а) відділ прийому заяв, матеріалів і справ, б) відділ забезпечення судового розгляду справ, в) відділ виконання судових рішень та зберігання справ.

Необхідною умовою належної роботи судів є комп’ютеризація діловодства, запровадження якої нині явно недостатнє. Розробка й поширення відповідного програмного забезпечення має бути покладена на Державну судову адміністрацію України з урахуванням вимог чинного законодавства. При цьому доцільно використовувати позитивний досвід модельних судів.

Однією з організаційно-правових гарантій доступності правосуддя для громадян є інститут професійного представництва у суді. Анкетування громадян виявило, що лише 27,4 % респондентів, які зверталися до суду, повністю задоволені якістю наданих фахівцем у галузі права послуг. Основними причинами невдоволення є висока вартість цих послуг (33%) і недостатня кваліфікованість фахівців (26,6%). Вирішенню цієї проблеми має служити об’єднання державної адвокатури, яка фінансувалася б із Державного бюджету.

На зменшення обсягу справ, які вирішує суд, треба спрямувати мережу установ альтернативного вирішення правових конфліктів, звернення до яких має бути добровільним і не може обмежувати права на судовий захист. Доцільність такої ідеї підтвердило анкетування суддів, 88% із яких її підтримують. У кримінальному судочинстві таким інститутом повинно бути відновлювальне правосуддя, а в цивільному – третейський суд, які недостатньо розвинені на сьогодні в Україні.

Важливими організаційно-правовим гарантіями доступності правосуддя є доступ до судових рішень та їх виконання. Забезпечення такого доступу на нинішньому етапі ускладнюється такою проблемою, як брак у судах відповідного програмного забезпечення, оргтехніки й комп’ютерів. Вирішення цією проблеми покладено на Державну судову адміністрацію України. Обґрунтовується пропозиція, що утворення Єдиного державного реєстру судових рішень не знімає питання опублікування судової практики в періодичних виданнях судової влади.