Арнаут А.Г. Земельна реформа в Україні та Румунії: порівняльний аналіз законодавства Автореферат

У вступі обґрунтовується актуальність і новизна обраної теми дослідження, визначаються головна мета й завдання роботи, її структура, характеризується методологія дослідження, формулюються основні положення, що виносяться на захист, вказується ступінь апробації результатів дослідження, наявність публікацій за темою дисертації.

Розділ перший “Науково-правові засади земельних реформ в Україні та в Румунії” складається з п’яти підрозділів.

У підрозділі 1.1 “Розвиток наукових досліджень земельних реформ в Україні та Румунії (огляд літератури)” здійснено загальний огляд наукової юридичної літератури українських, а також румунських та інших іноземних авторів щодо теоретичних основ земельних реформ в Україні та Румунії, процесу реформування відносин власності на землю у цих державах та особливостей ринкового обігу земель в Україні та Румунії.

Дисертантом зазначається, що в період існування соціалістичного ладу на території України та Румунії фахівцями обох країн приділялась значна увага дослідженню проблем правового регулювання земельних відносин та їх подальшого удосконалення. Однак усі дослідження того періоду здійснювались на тлі державної власності на землю та пріоритету суспільних інтересів над особистими. Майже одночасний початок земельних реформ в обох країнах зумовив зростання інтересу до розгляду проблем правового регулювання земельних відносин в Україні та Румунії.

Автор робить висновок про відсутність комплексного дослідження порівняльного аналізу законодавства щодо земельної реформи України та Румунії, а також про важливість дослідження у сфері порівняльного правознавства.

У підрозділі 1.2 “Сутність і мета земельної реформи в Україні” характеризуються поняття, сутність і мета земельної реформи, зазначається, що за останні 150 років на сучасній території Україні було проведено щонайменше чотири земельних реформи. Остання земельна реформа в Україні пов’язана із прийняттям 16 липня 1990 року Декларації про державний суверенітет.

У зв’язку з відсутністю законодавчого закріплення юридичного поняття “земельна реформа”, дисертантом проаналізовано окремі наукові підходи щодо цього поняття. Проведений аналіз різних точок зору науковців стосовно визначення поняття “земельна реформа” дозволив дисертанту зробити висновок про розуміння земельної реформи як комплексу заходів, спрямованих на зміну земельних відносин, та запропонувати визначення поняття “земельна реформа” – логічна, послідовна, науково обґрунтована сукупність правових, економічних, організаційних та технічних заходів, що забезпечують зміну земельного ладу в державі шляхом перетворення існуючих та створення нових за змістом земельних відносин, які відповідають сучасним вимогам розвитку суспільства та характеристикам ринкової економіки країни.

Розглядаючи проблему ототожнювання аграрної та земельної реформ в Україні, автор робить висновок про те, що земельна і аграрна реформи невідривно пов’язані між собою. Однак вони є різними за своєю сутністю та змістом, тому їх не можна ототожнювати.

Аналізуючи завдання земельної реформи в Україні, автор наголошує на тому, що необхідність раціонального використання та охорони земель є найважливішим серед усіх завдань земельної реформи.

У підрозділі 1.3 “Основні етапи реалізації земельної реформи в Україні” здійснено огляд історичного розвитку земельної реформи в Україні.

З метою визначення істотних характеристик земельної реформи в Україні автор виділяє чотири етапи її проведення. Початок кожного з етапів пов’язаний із прийняттям найважливіших нормативно-правових актів: постанови Верховної Ради УРСР “Про земельну реформу” від 18 грудня 1990 року, Земельного кодексу України в редакції від 13 березня 1992 року, а також Конституції України від 28 червня 1996 року та Земельного кодексу України від 25 жовтня 2001 року. У дисертації виділяються характерні риси кожного періоду земельної реформи.

У роботі зазначено, що “модель” проведення земельної реформи в Україні за принципом “встановлення права приватної власності на землю на нових засадах” була визначена Верховною Радою України у зв’язку з прийняттям Земельного кодексу України в новій редакції від 13 березня 1992 року.

Дисертант робить висновок про оптимальність, реалістичність та соціальну справедливість обрання саме такої “моделі” реформування земельних відносин в Україні. Стверджується, що відновлення права приватної власності на землю шляхом встановлення права власності для осіб, які цього бажають, у більшій мірі відповідає визначальному принципу – “земля належить тим, хто її обробляє”. Крім цього, поновлення справедливості для певної (незначної) частини громадян може обернутися несправедливістю для іншої (більш численної) громади співвітчизників, що може призвести до негативних наслідків і стати причиною соціальної нестабільності та суспільної небезпеки.

Автор наголошує, що ні прийняття Земельного кодексу України від 25 жовтня 2001 року, який привів у відповідність до Конституції України земельне законодавство та посприяв прийняттю численних нормативно-правових актів, спрямованих на реформування земельних відносин, ні прийняття інших реформаторських нормативно-правових актів не дозволяє говорити про завершення земельної реформи в Україні. У зв’язку з цим дисертантом розроблено пропозиції щодо заходів, яких необхідно вжити для можливого розгляду питання завершення земельної реформи.

У підрозділі 1.4 “Особливості здійснення земельної реформи в Румунії” досліджується “модель” та особливості земельної реформи в Румунії.

Аналіз нормативно-правових актів Румунії, спрямованих на проведення земельної реформи в країні, свідчить про те, що, на відміну від України, Румунія обрала “модель” земельної реформи за принципом “поновлення права власності на землю”. Модель реформування земельних відносин у Румунії була визначена в Законі Румунії “Про земельний фонд” від 19 лютого 1991 року – першому законі, спрямованому на проведення земельної реформи. На відміну від України, де це питання є дискусійним, у Румунії земельна реформа є найважливішою частиною аграрної реформи.

У підрозділі 1.5 “Умови для “поновлення” та “встановлення” права власності на землю в Румунії” аналізуються питання набуття права власності на землю в Румунії, що пов’язані з початком реформування земельних відносин.

У роботі визначено і проаналізовано особливості набуття права власності на земельні ділянки в Румунії шляхом “поновлення” та “встановлення”. Зазначається, що об’єктом встановлення права власності на землю в Румунії є тільки земельні ділянки – колишня власність сільськогосподарських виробничих кооперативів, що були вилучені у членів кооперативів або інших осіб, які померли та не мають спадкоємців, а також земельні ділянки, щодо яких немає заяв про поновлення права власності. Стверджується, що в Румунії “право встановлення” як підстава для набуття права приватної власності на земельну ділянку має вторинний характер щодо “поновлення” права власності на земельну ділянку.

Досліджуючи ознаки земельної реформи в Румунії, дисертант робить висновок про те, що модель румунської земельної реформи за принципом “поновлення” права власності на землю у більшій мірі відповідає політиці Європейського Союзу щодо повернення майна колишнім власникам або їх спадкоємцям.

Розділ другий “Стан реформування відносин власності на землю в Україні та Румунії” складається з чотирьох підрозділів.

У підрозділі 2.1 “Узагальнення понять права власності на землю” аналізуються підходи до розуміння права власності на землю в Україні та Румунії. Автор зазначає особливе ставлення до землі як об’єкта права власності як в Україні, так і в Румунії. Це ставлення враховане при визначенні понять права власності на землю в обох державах.

Акцентується увага на тому, що право власності на землю має абсолютний характер. На думку автора, головною рисою абсолютності права власності на землю є його протистояння erga omnes, тобто те, що всі інші невизначені пасивні суб’єкти відносин власності зобов’язані не чинити перешкод носію права власності у реалізації його повноважень. У зв’язку з цим абсолютний характер права власності не належить до здійснення власником своїх повноважень, які за своєю юридичною природою регулюються законом, але до права власності стосовно інших речових прав.

У підрозділі 2.2 “Право власності на землю в Україні” досліджуються деякі елементи інституту права власності на землю з урахуванням можливого порівняльного аналізу цього інституту земельного права у двох сусідніх державах.

Висловлюється думка про те, що норма земельного законодавства, яка передбачає приналежність усіх земель України до земель державної власності, крім земель комунальної та приватної власності, суперечить конституційній нормі про рівність усіх суб’єктів права власності перед законом та принципу рівності усіх форм власності. Вищевказана норма практично виключає можливість набуття права власності на земельну ділянку за давністю користування (набувальна давність). Звертається увага також на певні недоліки правового статусу територіальної громади як суб’єкта права власності на землю, які, на думку автора, потребують удосконалення.

У підрозділі аналізується досить дискусійне питання щодо передбаченої Конституцією України норми про визнання землі об’єктом права власності Українського народу. Дисертант вважає, що вирішення проблеми права власності Українського народу є найважливішим заходом, необхідним для завершення земельної реформи.

Робиться висновок про те, що встановлення особливого правового режиму для природних об’єктів, зокрема, для земель, які мають особливе значення для держави, є необхідним. Держава повинна вирішити це питання у своєму Основному законі. В Україні це було зроблено шляхом встановлення права власності Українського народу. Вирішення цього питання є виправданим, проте потрібно вдосконалити норми інституту права власності на землю Українського народу.

Підрозділ 2.3 “Право власності на землю в Румунії” присвячений дослідженню характерних рис права власності на землю в Румунії.

Румунське законодавство передбачає існування у державі двох форм власності: публічної та приватної. Наголошується, що особливістю румунського інституту права власності на землю є те, що форма власності визначається залежно від статусу об’єкта права власності, а не від статусу її суб’єкту. У зв’язку з цим держава та адміністративно-територіальні одиниці можуть бути як суб’єктами права публічної власності, так і суб’єктами права приватної власності одночасно. Звертається увага на те, що при реалізації повноважень суб’єкта права публічної власності держава та адміністративно-територіальні одиниці діють як суб’єкти адміністративного права, у той час як при реалізації повноважень суб’єкта права приватної власності – як суб’єкти цивільного права на загальних засадах.

Дисертант стверджує, що запропонованою румунським законодавцем побудовою інституту права власності на землю в Румунії повною мірою реалізується принцип рівності суб’єктів права власності на землю.

У підрозділі 2.4 “Спільні та відмінні риси права власності на землю в українському та румунському законодавстві” після зробленого аналізу інституту права власності в двох країнах у попередніх підрозділах визначаються найважливіші риси інститутів права власності на землю в обраних країнах.

Вказується, що спільними рисами права власності на землю в двох країнах є особливе ставлення до землі як до об’єкта права власності, а також те, що земля вважається нерухомим майном як в Україні, так і в Румунії. Відмінних рис є набагато більше, і стосуються вони форм права власності на землю, суб’єктів права комунальної власності та різних підходів до вирішення питання права народної власності на землю у двох державах.

Робиться висновок про те, що встановлення статусу власника земель комунальної власності для територіальних громад в Україні, на відміну від Румунії, де суб’єктами права публічної власності місцевого інтересу є адміністративно-територіальні одиниці, є більш вдалим і таким, що відповідає інтересам місцевого самоврядування.

Розглядаючи в порівняльному аспекті проблему народної власності на землю в Україні та Румунії та враховуючи особливу важливість інституту права власності на землю Українського народу, дисертантом пропонується прийняття Закону України “Про власність на землю Українського народу”, який має забезпечити закріплення конституційного положення про право власності на землю Українського народу, а також реалізувати на практиці положення про рівність усіх форм власності.

Розділ третій “Особливості ринкового обігу земель в Україні та в Румунії як елементу реформування земельних відносин” складається із трьох підрозділів.

У підрозділі 3.1 “Земля як об’єкт ринкового обігу в Україні” зазначається, що в Україні та Румунії існує різне ставлення до формування та функціонування ринку землі. У Румунії з самого початку реформи на законодавчому рівні було закріплено, що землі приватної власності незалежно від їх власника знаходяться в цивільному обігу. В Україні ж процес введення земельних ділянок у цивільний обіг почався пізніше, і поки що не завершений.

Спираючись на досягнення науковців, автор пропонує власне визначення поняття ринку земель. Стверджується, що характерними рисами формування ринку земель в Україні є поступове включення до об’єктів ринкового обігу на етапі виникнення ринку земель різних категорій земельних ділянок; обов’язковість нотаріального посвідчення угод щодо відчуження земельних ділянок; часткова заборона набуття статусу власника для іноземних громадян, осіб без громадянства та іноземних юридичних осіб в Україні; наявність норми про право переважної купівлі земельних ділянок сільськогосподарського призначення, що знаходяться за межами населеного пункту; наявність норми про обмеження максимальної площі земельної ділянки сільськогосподарського призначення, що може належати одній особі.

Автор вважає, що до ринку земель в Україні, окрім договору купівлі-продажу та договору оренди, треба також віднести договори міни, дарування та довічного утримання. Дисертантом аналізуються положення прийнятого в першому читанні проекту Закону України “Про ринок землі”, робиться висновок про необхідність детального аналізу запропонованого проекту закону та пропонуються заходи, спрямовані на удосконалення законопроекту.

У підрозділі 3.2 “Земля як об’єкт ринкового обігу в Румунії” досліджуються загальні питання формування та розвитку ринку земель у Румунії. Звертається увага на те, що правовий обіг земельних ділянок у Румунії обмежується лише земельними ділянками – об’єктами права приватної власності.

Здійснивши аналіз нормативно-правових актів Румунії, автор робить висновок про те, що основними рисами ринкового обігу земель в Румунії є такі: всі земельні ділянки приватної власності знаходяться у цивільному обігу; для відчуження земельних ділянок шляхом укладення юридичних актів необхідна посвідчувальна форма; акти, що не відповідають цій вимозі, є абсолютно недійсними; іноземні громадяни та особи без громадянства можуть набувати право власності на земельні ділянки приватної власності на території Румунії. Акцентується увага на тому, що з метою вступу до Європейського Союзу Румунія відмовилась від визначального принципу земельного права і надала можливість іноземним громадянам та особам без громадянства набувати право власності на земельні ділянки сільськогосподарського призначення.

Враховуючи існування такої норми в Земельному кодексі України від 25 жовтня 2001 року, в підрозділі аналізується інститут права переважної купівлі земельних ділянок сільськогосподарського призначення. Акцентується увага на тому, що Законом Румунії “Про реформу в галузі власності та юстиції, а також про деякі додаткові міри” від 19 липня 2005 року інститут права переважної купівлі земельних ділянок сільськогосподарського призначення був виключений із земельного законодавства Румунії, як такий, що не відповідає ринковим засадам.

У підрозділі 3.3 “Спільні та відмінні риси правового регулювання ринкового обігу земель в Україні та Румунії” аналізуються характерні риси правового регулювання ринкового обігу земель в Україні та Румунії. Визначення спільних та відмінних рис правового регулювання ринкового обігу земельних ділянок в Україні та Румунії здійснюється з точки зору об’єктів і суб’єктів ринкового обігу та переважного права купівлі земельних ділянок сільськогосподарського призначення.

У роботі зроблено висновок про недосконалість норми Земельного кодексу України про переважне право купівлі земельної ділянки сільськогосподарського призначення, а також про її невідповідність ринковим механізмам. У зв’язку з цим автор пропонує виключити із земельного законодавства України норму про переважне право купівлі. Одночасно дисертант пропонує розширити сферу застосування норми про встановлення особливих вимог до покупців земельних ділянок сільськогосподарського призначення, застосовуючи її також до всіх інших набувачів права власності на земельну ділянку сільськогосподарського призначення.