Ковальський Д.В. Земельно-процесуальні правовідносини

Короткий зміст

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовується актуальність теми дисертаційного дослідження, зазначається її зв’язок із науковими програмами, визначаються мета, завдання, об’єкт та предмет дослідження, характеризуються його методологія, теоретична база та практичне значення, наукова новизна, викладаються основні положення, які виносяться на захист, відомості про апробацію результатів дослідження й структура дисертації.

Перший розділ “Загальна характеристика земельно-процесуальних правовідносин” складається з двох підрозділів, у яких розглядаються науково-методологічні підходи дослідження, ознаки, класифікація земельно-процесуальних правовідносин та пропонується визначення останніх.

У першому підрозділі “Науково-методологічні підходи дослідження земельно-процесуальних правовідносин” проведений ретроспективний огляд наукових думок стосовно поняття й сутності категорій “правові відносини”, “процесуальні правовідносини”, а також окреслено становлення й розвиток теоретичних напрямів щодо визначення та меж поширення юридичного процесу (процесуальної форми). В результаті проведення аналізу наукових думок, висловлених з приводу категорії “правові відносини”, останні у дисертації розглядаються як виникаючі на підставі юридичних фактів суспільні відносини, що характеризуються зв’язком між їхніми учасниками та державою, яка за допомогою правових норм встановлює, охороняє та забезпечує реалізацію взаємно кореспондуючих прав і обов’язків учасників. Огляд становлення й розвитку наукових думок щодо визначення та меж поширення юридичного процесу (процесуальної форми), дозволив юридичний процес у вузькому розумінні визначити як сукупність здійснюваних суб’єктами права в певній логічній послідовності, пов’язаних між собою юридично значимих дій, спрямованих на нормативне вирішення на основі норм матеріального права конкретного життєвого випадку, і сукупність виникаючих на основі цих дій, і відповідно до процесуальних норм, правовідносин. У дисертації зроблено висновок, що процесуальні правовідносини слід розглядати як урегульовані процесуальними нормами суспільні відносини, що складаються між відповідними суб’єктами процесуальної діяльності, пов’язаної з реалізацією належних їм функцій, повноважень, прав і юридичних обов’язків у сфері застосування матеріальних правових норм. Підтримується наукова думка А.П. Гетьмана щодо розуміння співвідношення процесу й процедури як рівнозначних понять, оскільки змістом цих юридичних категорій є врегульована процесуальними нормами діяльність, яка має свою послідовність і спрямована на досягнення певного результату. Тому як відправне теоретичне положення для подальшого аналізу земельно-процесуальних правовідносин запропоновано процесуальну форму розглядати як форму будь-якої опосередкованої правом юридичної діяльності, здійснюваної не тільки державно-владними, а й іншими суб’єктами права, що спрямована на досягнення юридично значимого результату.

У другому підрозділі “Поняття, ознаки та класифікація земельно-процесуальних правовідносин” розглядаються ознаки, класифікація земельно-процесуальних правовідносин та пропонується визначення останніх. Зокрема, земельно-процесуальні правовідносини характеризуються тим, що: можуть існувати тільки як врегульовані нормами права суспільні відносини; забезпечують реалізацію земельних матеріальних правовідносин; виникають, змінюються та припиняються у сфері державного управління земельним фондом; побудовані на засадах субординації; носять публічний характер; взаємопов’язані із земельно-процесуальною діяльністю; мають такий правовий склад, що виражається в наявності кількох суб’єктів; мають “подвійну” юридичну природу. Вищенаведені особливості земельно-процесуальних правовідносин дозволили зробити висновок про те, що останні – це врегульовані земельно-процесуальними нормами суспільні відносини, що складаються між органами державної влади, органами місцевого самоврядування, фізичними і юридичними особами та іншими суб’єктами земельно-процесуальної діяльності, пов’язаної з реалізацією належних їм функцій, повноважень, прав і юридичних обов’язків у сфері застосування земельно-правових матеріальних норм.

У дисертації науково доводиться висновок, що правове регулювання земельно-процесуальних правовідносин відбувається за такими процесуальними стадіями: а) встановлення та аналіз фактичних обставин індивідуально-конкретної земельно-правової справи, що потребує вирішення; б) визначення юридичної основи індивідуально-конкретної земельно-правової справи; в) прийняття рішення та документальне оформлення у індивідуально-конкретній земельно-правовій справі; г) оскарження або опротестування рішення у індивідуально-конкретній земельно-правовій справі, що носить факультативний характер; ґ) виконання прийнятого рішення. В роботі зазначається, що земельно-процесуальні правовідносини варто підрозділяти за наступними критеріями: 1) функціональна спрямованість земельно-процесуальних норм (регулятивні, охоронні); 2) рівень індивідуалізації суб’єктів земельно-процесуальних правовідносин (відносні, абсолютні); 3) правовий характер діяльності суб’єктів земельно-процесуальних правовідносин (публічно-правові, приватно правові); 4) кількість суб’єктів земельно-процесуальних правовідносин (прості, складні); 5) розподіл функцій, повноважень, прав і обов’язків між суб’єктами земельно-процесуальних правовідносин (одно-, двосторонні); 6) характер дій зобов’язаного суб’єкта земельно-процесуальних правовідносин (активні, пасивні); 7) волевиявлення суб’єктів земельно-процесуальних правовідносин (договірні, управлінські).

Другий розділ “Структура, підстави виникнення, зміни та припинення земельно-процесуальних правовідносин” складається з двох підрозділів, у яких дається науково обґрунтована характеристика елементів (суб’єкта, об’єкта, змісту) земельно-процесуальних правовідносин, а також розглядаються підстави їх виникнення, зміни та припинення.

У першому підрозділі “Структура земельно-процесуальних правовідносин” на підставі аналізу наукових думок представників теорії еколого-процесуального права (А.П. Гетьман) стосовно класифікації суб’єктів процесуальних правовідносин пропонується за основу для класифікації суб’єктів земельно-процесуальних правовідносин взяти їх розподіл на безпосередньо зацікавлених у вирішенні земельно-правової справи і лідируючих суб’єктів. Першу група може бути позначена як основна (складається з громадян, юридичних осіб та держави), а друга – як допоміжна (складається з органів державної влади та місцевого самоврядування). Процесуальні повноваження цих груп окреслено в контексті процесуальної правосуб’єктності та спеціальної компетенції. У свою чергу, пропонується суб’єктами земельно-процесуальних правовідносин вважати громадян, юридичних осіб, у тому числі іноземних, державу, органи державної влади та місцевого самоврядування, іноземні держави та міжнародні організації, які здійснюють права на землю, а також забезпечують регулювання земельних правовідносин.

У дисертації зазначається, що при визначенні об’єкта земельно-процесуальних правовідносин варто брати до уваги службову роль процесуальних правовідносин стосовно матеріальних, оскільки процесуальні правовідносини складаються заради найбільш оптимального досягнення суб’єктами матеріальних правовідносин закладеного в конкретному правовідношенні інтересу. З огляду на специфіку суб’єктного складу земельно-процесуальних правовідносин, у роботі визначається можливість визнання двох об’єктів земельно-процесуальних правовідносин: основного (земельно-процесуальна діяльність органів державної влади, органів місцевого самоврядування, фізичних і юридичних осіб та інших суб’єктів земельно-процесуальних правовідносин, спрямована на реалізацію їх функцій, повноважень, прав і юридичних обов’язків) та додаткового (земельна ділянка щодо якої здійснюється земельно-процесуальна діяльність відповідних суб’єктів земельно-процесуальних правовідносин). У роботі зазначено, що вирішення питання про зміст земельно-процесуальних правовідносин також має теоретико-практичне значення, оскільки встановлення змісту цих правовідносин забезпечує ефективність розгляду індивідуально-конкретних земельно-правових справ та єдність в реалізації матеріально-правових норм земельного права. Обстоюється позиція, що зміст земельно-процесуальних правовідносин складають передбачені законом функції, повноваження, права і юридичні обов’язки відповідних суб’єктів земельно-процесуальних правовідносин у сфері здійснення прав на землю і регулювання земельних відносин. У дисертації висловлена думка, що в змісті земельно-процесуальних правовідносин варто розрізняти основні, допоміжні та додаткові функції, повноваження, права і юридичні обов’язки.

У другому підрозділі “Підстави виникнення, зміни та припинення земельно-процесуальних правовідносин” зазначається, що земельно-процесуальні правовідносини не можуть виникнути, змінитися чи припинитися без певних передумов, до яких, на думку автора, слід віднести: 1) юридичні факти; 2) земельно-процесуальну норму; 3) земельно-процесуальну правосуб’єктність.

У дисертації обґрунтовано, що у земельно-процесуальних правовідносинах можливо виявити численні та різнорідні юридичні факти, які створюють фактичну основу динамічності правового положення суб’єктів земельно-процесуальних правовідносин. Зокрема, за різними ознаками юридичні факти земельно-процесуальних правовідносин можливо поділити на певні видові групи: за юридичними наслідками (правоутворюючі, правозмінюючі, правоприпиняючі); за складом (прості, складні); за тривалістю в часі (одноактні, триваючі); залежно від волі суб’єктів земельно-процесуальних правовідносин (події, земельно-процесуальні дії). На підставі проведення загального аналізу наукових думок щодо земельно-процесуальних норм пропонується визначення останніх як встановлених або санкціонованих державою загальнообов’язкових правил поведінки, що визначають порядок діяльності уповноважених суб’єктів земельно-процесуальних правовідносин із застосування матеріальних норм земельного права. Земельно-процесуальну правосуб’єктність дисертант пропонує розглядати як таку властивість суб’єктів земельно-процесуальних правовідносин, що дозволяє їм бути носіями функцій, повноважень, прав і юридичних обов’язків та надає можливість вступати в земельно-процесуальні правовідносини.

Третій розділ “Особливості окремих видів земельно-процесуальних правовідносин” складається з двох підрозділів, у яких, з огляду на складну систему земельно-процесуальних правовідносин, особливості їх об’єктно-суб’єктного складу, змісту, підстав виникнення, зміни та припинення, розглядаються особливості земельно-процесуальних правовідносин, що виникають, змінюються та припиняються у сфері державної реєстрації прав на земельні ділянки та позасудового вирішення земельних спорів.

У першому підрозділі “Особливості земельно-процесуальних правовідносин, що виникають, змінюються та припиняються у сфері державної реєстрації прав на земельні ділянки” зазначено, що процесуально-правовий аспект реєстрації прав на земельні ділянки набуває особливої актуальності в період проведення земельної реформи, оскільки повністю відповідає інтересам держави в сфері удосконалення здійснення відповідних функцій державного управління, розвитку відносин власності на землю та ринку землі. Висновки стосовно земельно-процесуальних правовідносин, наведені в попередніх розділах дисертації, надали змогу відзначити особливості земельно-процесуальних правовідносин, що виникають, змінюються та припиняються у сфері реєстрації прав на земельні ділянки. В роботі зазначається, що земельно-процесуальні правовідносини у сфері реєстрації прав на земельні ділянки мають свою структуру, а також підстави виникнення, зміни та припинення. Зокрема, суб’єктами цих правовідносин є фiзичнi та юридичнi особи, в тому числi iноземцi та особи без громадянства, iноземнi юридичнi особи, мiжнароднi органiзацiї, iноземнi держави, Україна в особi вiдповiдних органiв виконавчої влади, територiальнi громади сiл, селищ, мiст в особi органiв мiсцевого самоврядування, з одного боку (безпосередні суб’єкти), та органи, якi здiйснюють державну реєстрацiю прав на нерухоме майно, з iншого боку (лідируючі суб’єкти); безпосереднім об’єктом виступає здійснювана в земельно-процесуальній формі, за ініціативою власника нерухомого майна або у разі вчинення правочинів щодо нерухомого майна, впорядкована сукупність дій органів, якi здiйснюють державну реєстрацiю прав на нерухоме майно, що направлена на врегулювання земельно-процесуальних правовідносин, пов’язаних із державною реєстрацією прав на нерухоме майно всіх форм власності, їх обмежень та правочинів щодо нерухомості; кінцевим об’єктом земельно-процесуальних правовідносин щодо реєстрації прав на земельні ділянки виступає індивідуально визначена земельна ділянка, стосовно якої вчиняються відповідні земельно-процесуальні дії; сукупність функцій, повноважень, прав та юридичних обов’язків суб’єктів земельно-процесуальних правовідносин у сфері реєстрації прав на земельні ділянки становлять зміст останніх; підставами виникнення, зміни та земельно-процесуальних правовідносин у сфері реєстрації прав на земельні ділянки є відповідні земельно-процесуальні норми, земельно-процесуальна правосуб’єктність та юридичні факти. У даному підрозділі також запропоновано пропозиції щодо внесення змін до чинного законодавства стосовно реєстрації прав на земельні ділянки.

У другому підрозділі “Особливості земельно-процесуальних правовідносин, що виникають, змінюються та припиняються у сфері позасудового вирішення земельних спорів” підкреслюється, що компетенція органів місцевого самоврядування та органів державної виконавчої влади з питань земельних ресурсів у сфері позасудового вирішення земельних спорів належним чином не врегульована на законодавчому й підзаконному рівнях. Однак об’єктивні умови, які склалися в результаті реформування економіки й розвитку різних форм власності на землю, вимагають активної участі цих органів у процесі захисту земельних прав громадян і юридичних осіб, що дасть змогу зробити процедуру позасудового вирішення земельних спорів швидкою, доступною й спрощеною. Зазначається, що провадження із позасудового вирішення земельних спорів органами місцевого самоврядування та органами державної виконавчої влади з питань земельних ресурсів містить у собі певні, здійснювані в логічній послідовності, стадії, а саме: 1) порушення земельного спору; 2) підготовка матеріалів до розгляду спору; 3) розгляд й розв’язання спору по суті та винесення рішення; 4) оскарження рішення зі спору; 5) виконання рішення зі спору.

Детальний аналіз стадій позасудового вирішення земельних спорів органами місцевого самоврядування та органами державної виконавчої влади з питань земельних ресурсів дав змогу дисертанту запропонувати внесення наступних змін до Земельного кодексу України від 25 жовтня 2001 р.: 1) закріплення порядку прийняття заяви, основних реквізитів останньої, причин відмови у прийнятті заяви або залишення її без розгляду; 2) передбачення норми, відповідно до якої в разі, коли розгляд спору не належить до компетенції органу, до якого була подана заява зацікавленою стороною, органи місцевого самоврядування або органи виконавчої влади з питань земельних ресурсів повинні вказати на цю обставину особі, що подала заяву, та направити останню за підвідомчістю до належного органу; 3) закріплення порядку підготовки матеріалів до розгляду спору; 4) встановлення права сторін клопотатися про припинення розгляду за суперечкою у випадках їхнього примирення, у ході якого орган, що розглядає земельний спір, повинен перевірити умови примирення, якщо того вимагають державні чи суспільні інтереси або охоронювані законом інтереси інших підприємств, організацій, установ або громадян; 5) встановлення відповідного переліку поважних причин, за яких можливе повторне відкладання розгляду спору та перелік неповажних причин відсутності однієї зі сторін при повторному розгляді земельного спору; 6) передбачення переліку процесуальних прав й обов’язків сторін і відповідних органів при розгляді земельного спору, що не повинен бути вичерпним; 7) визначення порядку виконання рішення у земельному спорі.