ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ
У вступі наведено положення, що розкривають актуальність теми дослідження; висвітлено зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами; визначено мету й завдання дослідження, його об’єкт і предмет; описано методи дослідження; розкрито наукову новизна результатів дослідження, їх практичне значення; наведено відомості щодо апробації результатів дослідження та їх публікації.
Розділ 1 – «Адміністративно-правові засади управління міграційною політикою в Україні в умовах євроінтеграції» – складається з двох підрозділів.
У підрозділі 1.1. «Теоретико-методологічні засади вивчення міграції населення» розглянуто різні підходи до вивчення міграційних процесів та проблем їх регулювання: правові, економічні, соціологічні, демографічні, політичні, історичні, географічні та ін. На підставі аналізу цих підходів, тлумачиться поняття «міграція населення»:
- як переселення, переміщення людей, етносів, їхніх частин або окремих представників, пов’язане зі зміною постійного місця проживання або з поверненням до нього;
- як переміщення, переселення населення всередині країни або з однієї країни до іншої;
- як соціально-економічний та демографічний процес, який являє собою сукупність переміщень, що здійснюються людьми між країнами, районами, поселеннями;
- як переміщення людей через територіальні кордони держави або інші території зі зміною місця проживання назавжди або на тривалий період часу;
- як переселення, переміщення населення всередині країни – внутрішні міграції населення, з однієї країни до іншої – зовнішні міграції населення: еміграція, імміграція;
- як переміщення людей, пов’язане, як правило, зі зміною місця проживання;
- як переміщення людей, працівників, пов’язане переважно зі зміною місця проживання та місця роботи;
- міграція людей як процес їх переселення з метою облаштування та працевлаштування.
Виділено основні ознаки, які дають змогу ідентифікувати зовнішню міграцію серед інших переміщень населення:
а) переміщення людей, переселення;
б) перетинання в процесі зміни місця проживання як державних, так і адміністративних кордонів територій;
в) тимчасова або постійна зміна місця проживання чи роботи;
г) покращення соціально-економічного стану.
Охарактеризовано типологію міграції за ознаками: часовою (постійна, або безповоротна, тимчасова, сезонна, кочова та маятникова); за способом реалізації (організована і неорганізована); за стосунком до країни (еміграція, імміграція; транзитна міграція); за законністю перебування (легальна і нелегальна).
Обґрунтовано необхідність певного контролю за свободою пересування.
У підрозділі 1.2. «Аналіз законодавства, що регулює міграційні процеси в країнах Євросоюзу» детальніше розглянуто міграційні процеси, які відбуваються в деяких країнах Євросоюзу, зокрема Великій Британії, Франції та Польщі. Виділено причини збільшення в останнє десятиліття імміграції до країн Євросоюзу.
Серед головних чинників, що зумовили зміну міграційної ситуації у Великій Британії, виділено:
- процеси глобалізації економіки і, як наслідок, приплив кваліфікованої робочої сили;
- інтеграція з країнами ЄС і, як наслідок, приплив до країни населення з континентальної Європи;
- розпад і криза в країнах Центральної і Східної Європи, деяких державах Азії й Африки і, як наслідок, приплив населення з цих країн легальними і нелегальними каналами;
- ринок праці в Британії сильніший, ніж в інших країнах Європи в результаті чого іммігранти знаходять тут роботу і сприяють економічному зростанню в країні;
- зміни в імміграційному законодавстві, яке британська влада намагалися адаптувати до потреб суспільства.
Детально розглянуто інститути міграційної політики Великої Британії: Управління міграційною політикою, Відділ дозволів на роботу у структурі МВС; Об'єднаний відділ дозволів на в'їзд у структурі МЗС; Відділ комісара імміграційної служби. Розглянуто процедуру отримання громадянства.
Проаналізовано напрями регулювання імміграційних процесів урядом Франції: управління міграційними потоками; боротьба проти нелегальної імміграції; інтеграція іммігрантів, які живуть у Франції.
Виділено пропозиції Франції щодо загальноєвропейського законодавства в галузі імміграції:
1. Імміграція має розглядатися як важливий елемент відносин Європи з країнами походження іммігрантів. Одним із основних пріоритетів Євросоюзу в галузі імміграційної політики має бути сприяння економічному розвитку країн походження іммігрантів.
2. Європа має проводити активну політику інтеграції іноземців які постійно проживають, включаючи надання їм широких прав у сфері отримання громадянства. Ті іноземці, які одержали дозвіл на в'їзд із метою довгострокового перебування, повинні користуватися тими самими соціальними, економічними і політичними правами, що йі громадяни даної країни, окрім випадків, пов'язаних із суверенітетом країни.
3. У сфері контролю міграційних потоків кожна країна повинна залишатися вільною у визначенні своїх можливостей відносно кількості і складу іммігрантів, яких вона може прийняти. Найбільш ефективний шлях управління міграційними потоками полягає в організації єдиної загальноєвропейської системи прикордонного контролю і боротьби з нелегальною імміграцією.
4. Безумовне виконання умов Женевської конвенції про права біженців.
Процедуру отримання статусу біженця детально розглянуто на прикладі Польщі. Виділено основний принцип, покладений в основу процедури надання статусу біженця, – ретельна перевірка фактів персонального переслідування особи, яка звернулася з клопотанням про надання статусу біженця, владою тієї держави, до громадянства якої вона належить. У першу чергу, розглядається можливість надання статусу біженця особі, яка подає заяву.
Розділ 2 – «Запровадження стандартів країн Євросоюзу в управління міграційними процесами в Україні» – складається з трьох підрозділів.
У підрозділі 2.1. «Проблеми правового регулювання міграційних процесів в Україні» увагу зосереджено на тому, що Україна не має досвіду врегулювання міграційних процесів, оскільки взагалі була відірвана від загальносвітових тенденцій становлення національних правничих інституцій і лише сьогодні, перебуваючи на перехресті масових потоків соціальних переміщень людей, вона починає своє «входження» у складний міграційний простір.
В Україні питання міграції зазвичай розглядають у контексті внутрішньої ситуації в країні та з точки зору розроблення внутрішньої політики.
Міграційна політика України – це комплекс державних і міждержавних заходів, які мають передбачати щонайменше багатовимірний та різноплановий контроль за переміщенням громадян України, іноземців та осіб без громадянства, особливо в транскордонному просторі. Наголошено, що без міграційного контролю неможливо уявити державні завдання створення національного режиму для іноземців, питання механізму захисту прав і свобод мігрантів, порядку набуття чи втрати громадянства, процедури отримання статусу біженця.
Зокрема, для України стала нагальною проблема легалізації іноземних громадян, які внаслідок певних обставин опинилися в становищі нелегальних мігрантів. Слід зазначити, що більшість із них не порушують українського законодавства, працюють у сферах національної економіки України і мають намір легалізувати свій статус.
Виділено основні причини (чинники) посилення міграційних процесів в Україні: структурна перебудова економіки; нерівномірність у розміщенні продуктивних сил; розширення зовнішньоекономічних зв’язків України; погіршення екологічної ситуації в окремих регіонах; інтенсифікація інтеграційних процесів на національному ґрунті; лібералізація процедур еміграції й імміграції; економічні мотивації; криміналізація суспільства.
Проаналізовано законодавство України з питань міграції, яке представлено системою чинних законів України: Закон України «Про порядок виїзду з України та в’їзду в Україну громадян України» від 21.01.1994 р., «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» від 04.02.1994 р., «Про імміграцію» від 07.06.2001 р., «Про біженців» від 21.06.2001 р., «Про громадянство України» від 18.01.2001 р., «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» від 11.12.2003 р.
Запропоновано шляхи покращення міграційної політики в Україні:
- забезпечення регулювання міграційних процесів з урахуванням інтересів національної безпеки, соціально-економічної та демографічної ситуації в регіонах та державі в цілому, ефективного управління цими процесами й міграційного контролю шляхом посилення взаємодії державних органів та утворення в разі необхідності уповноважених державних органів у сфері міграції;
- створення сприятливих соціально-економічних умов для стимулювання внутрішньої трудової міграції як альтернативи зовнішній трудовій міграції;
- створення умов для інтеграції мігрантів з-поміж іноземців чи осіб без громадянства в українське суспільство, їх адаптації, а також соціально-економічних умов для інвестицій в економіку України коштів громадян України, які працюють за кордоном;
- запобігання масовим стихійним та нерегульованим міграційним процесам, боротьба з незаконною міграцією, трудовою діяльністю мігрантів, торгівлею людьми та іншими злочинними проявами у цій сфері;
- створення ефективних механізмів підтримання добровільного повернення біженців, осіб, які шукають чи отримали притулок в Україні, вимушених мігрантів до держав їх громадянства (підданства) або постійного проживання чи інших безпечних країн;
- розвиток науково-дослідної та освітянської діяльності у сфері міграції, проведення інформаційно-роз’яснювальних заходів, спрямованих на недопущення проявів дискримінації та ксенофобії щодо мігрантів;
- міжнародне співробітництво у сфері міграції.
У підрозділі 2.2. «Організаційно-правові проблеми протидії нелегальній міграції» зауважується, що в останнє десятиліття факт географічного розташування України «між Сходом і Заходом» є досить важливим з огляду на проблему нелегальної міграції, транспортування мігрантів та торгівлі людьми. Україна відіграє важливу роль у стримуванні потоків нелегальної міграції зі Сходу до країн Євросоюзу. Водночас особливістю ситуації є те, що Україна водночас є й країною транспортування мігрантів, накопичувачем нелегальних мігрантів, а також країною походження мігрантів, які є об’єктами контрабанди. До того ж організатори незаконного транспортування дедалі частіше намагаються використати статус біженця чи здобувача притулку для тимчасової легалізації на території України мігрантів, що прямують до країн Євросоюзу.
Доведено, що переважна більшість нелегальних, транзитних мігрантів, що прямують через Україну далі на захід, потрапляють до України законним шляхом, а вже потім, використавши свій статус чи то туриста, чи студента вузу, чи запрошеного на ділову зустріч бізнес-партнера тощо, переходять на нелегальне становище і роблять спроби незаконним шляхом потрапити до країн Євросоюзу (або зрештою знаходять свої ніші, щоб нелегально осісти в Україні). Тому особливо важливою є роль системи профілактично-превентивних дій щодо нелегального в’їзду.
Активізація контролю за механізмами прибуття іноземних громадян до України і переходом мігрантів на нелегальне становище спонукала до активізації співробітництва прикордонників із працівниками МВС, СБУ, транспортними службами, авіакомпаніями, туристичними фірмами, вузами. Консульські установи МЗС за кордоном перейшли до більш жорсткого порядку видачі українських віз для представників країн – активних постачальників нелегальних мігрантів. Із початком антитерористичної акції в Афганістані було запроваджено додаткові заходи з контролю за в’їздом до України потенційних нелегальних мігрантів.
Зауважується, що основний тягар оперативної роботи з іноземцями-нелегалами на території України лягає на МВС. Недостатня фінансова забезпеченість цього відомства загалом, а тим більше надзвичайно високі витрати на утримання й депортацію нелегальних іноземців іноді зводять нанівець чималі зусилля міліції щодо їх затримання.
Виділено напрями протидії нелегальній міграції, які потребують покращення: узгодження правової бази з регулювання міграційних процесів та інформаційної бази країн походження, країн транзиту та країн-кінцевої мети нелегальних мігрантів; подальша реалізація намірів країн Євросоюзу надати Україні матеріально-технічну допомогу в облаштуванні її кордонів; переконання урядовців у країнах Євросоюзу, що Україна та її громадяни не є джерелом терористичної діяльності, а тому співробітництво з Україною у протидії нелегальній міграції не повинно супроводжуватися відгородженням її від Євросоюзу.
Проведений аналіз доводить, що в Україні активізувалася діяльність організованих злочинних груп, що спеціалізуються, насамперед, на створенні транснаціональної високоефективної системи управління нелегальними міграційними потоками. Стверджується, що збільшення потоку неконтрольованої нелегальної міграції призвело до значного зростання криміналізації суспільства в прикордонних районах України.
У підрозділі 2.3. «Порівняльно-правовий аналіз основних тенденцій розвитку міграційної політики країн Євросоюзу та України» детально розглянуто діяльність інститутів міграційної політики Великої Британії, Франції, Польщі та України.
Подано загальну характеристику переходу в британській міграційній політиці від моделі, яка жорстко контролює міграцію, до моделі менеджменту міграційними процесами для реалізації певної економічної й соціальної мети. У результаті модернізації тією чи іншою мірою підлягали всі компоненти імміграційної політики: контроль в'їзду до країни, механізм відбору трудових мігрантів, біженців, інтеграція іммігрантів та їх натуралізація.
Виділено ключові елементи нової системи імміграційної політики Великої Британії:
- п’ятирівнева система потенційних іммігрантів;
- система балів, присвоєння яких відображає здібності, досвід, вік, а також рівень потреби в робочій силі в певному секторі, щоб дати можливість гнучко пристосовуватися до змін на ринку робочої сили;
- діяльність кваліфікаційного консультативного комітету, покликаного оцінити брак цієї робочої сили в тій чи іншій індустрії на той чи інший момент;
- консолідація етапів видачі дозволу на роботу і заяви на в'їзну візу в одноетапну прозору процедуру;
- система спонсорування працедавцями й освітніми установами, що забезпечує дотримання необхідних вимог;
- фінансові гарантії для забезпечення повернення мігрантів на батьківщину після завершення строку перебування в країні, для специфічних категорій, у яких виявилися прояви зловживань;
- ліквідація каналів працевлаштування у Великій Британії для низькокваліфікованих працівників, які приїжджають не з Євросоюзу, за винятком випадків короткочасного дефіциту робочої сили.
Надано коротку характеристику основних урядових органів Франції, які займаються питаннями міжнародної міграції. Зауважується, що реформи у сфері надання притулку супроводжуються посиленням заходів боротьби проти нелегальної міграції. Зокрема, збільшено тривалість процедури розгляду справ нелегальних іммігрантів, протягом якої нелегальний іммігрант може бути затриманий поліцією, удосконалено заходи з організації депортації нелегальних іммігрантів. Охарактеризовано шляхи досягнення завдання, поставленого урядом Франції, – «нульової нелегальної імміграції».
Розглянуто законодавство з питань міграції і притулку в Польщі. Визначено основні проблеми її міграційної політики. Перш за все, Польща, яка географічна розташована між Заходом і Сходом, страждає від напливу нелегальної міграції: нелегальні мігранти (в основному, робоча сила й біженці з Афганістану, Чечні тощо) їдуть до країн Західної Європи, але оскільки Польща покликана охороняти східний кордон Євросоюзу, це стає її власною проблемою.
Друга проблема – трудові іммігранти з Білорусі, України, Росії і Молдови (так звані Gastarbeiter). Раніше вони в'їжджали на територію Польщі за ваучерами і без проблем залишалися на роботу. Запровадження візового режиму і більш ретельного паспортного контролю дещо скоротило кількості таких мігрантів, проте громадяни України і Білорусі з прикордонних регіонів, що користуються спрощеним режимом, продовжують проникати на територію Польщі.
Визначено етапи формування міграційного законодавства України. Зауважується, що в ньому відсутні положення щодо регулювання імміграції іноземців до України, а також хоча б схематичні вказівки на необхідні управлінські рішення з метою реалізації зазначених пріоритетів. Тому говорити про існування в Україні міграційної політики, яка б базувалася на науковому аналізі та прогнозі ситуації, мала чіткі цілі і завдання, законодавче оформлення, фінансове забезпечення, механізми та інструменти реалізації, ще зарано.
Найбільш дієвим механізмом досягнення цілей державної міграційної політики в Україні, на нашу думку, є розроблення та реалізація державних, а також за потреби регіональних чи галузевих міграційних програм, за допомогою яких можна було б забезпечити системний підхід до виконання поставлених завдань. Ефективність такого методу вже доведено результатами реалізації програм з облаштування раніше депортованих та щодо боротьби з нелегальною міграцією. Набутий досвід свідчить водночас, що дотримання принципу комплексності потребує єдиного координатора, який відповідав би як за розроблення міграційної політики, так і за її здійснення. Актуальним залишається завдання утворення Державної міграційної служби України як центрального органу виконавчої влади із відповідними підрозділами на місцях, який здійснював би весь комплекс управлінських функцій у сфері міграції. | 
