Мірошниченко А. М. Колізії у правовому регулюванні земельних відносин в Україні

Короткий зміст

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ.

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертаційного дослідження, визначені його мета і завдання, вказано на його зв’язок з науковими напрямами дослідження Інституту законодавства Верховної Ради України, розкрито ступінь наукової розробленості досліджуваної теми, визначено об’єкт та предмет дослідження, наведено характеристику ступеню наукової новизни отриманих результатів, їх теоретичного і практичного значення, наведені дані щодо апробації результатів дослідження, структури і обсягу дисертації.

Розділ 1 «Поняття, зміст і види колізій у правовому регулюванні земельних відносин» складається із трьох підрозділів.

У підрозділі 1.1 «Поняття та зміст колізій у правовому регулюванні земельних відносин» автор досліджує закономірності у вживанні терміну «колізія» у праві загалом та земельному праві зокрема і для цілей свого дослідження обирає найбільш усталений, на його думку, варіант: вживання терміну «колізія» у так званому «вузькому» розумінні - як розбіжності між двома або більше приписами правових актів, що поширюються на ті самі відносини і не можуть бути застосовані одночасно.

При цьому автор виходить із того, що невід’ємною ознакою мови, у тому числі юридичної, є її багатозначність. Використання терміну у тому чи іншому значенні обумовлено виключно свого роду «домовленістю» між суб’єктами, які вживають термін. Тому дискусії щодо правильності або неправильності і, тим більш, істинності визначення того чи іншого терміну є непродуктивними. З огляду на це в роботі завідомо не ставилася мета довести правильність використовуваного розуміння поняття «колізія» та похідного від нього поняття «колізія у правовому регулюванні земельних відносин».

Обрання певного розуміння терміну «колізія» потребує також уточнення цього розуміння шляхом визначення його співвідношення із суміжним поняттям «конкуренція норм». Виходячи із переважаючого розуміння поняття «конкуренція норм» як стану при застосуванні кримінально-правових норм (інших норм, що передбачають застосування юридичної відповідальності), коли з кількох норм, незалежно від того, які правові наслідки ними передбачені, застосуванню підлягає лише одна, колізію норм та конкуренцію норм (в обраному розумінні) слід розглядати як різні поняття, що не мають нічого спільного.

Від конкуренції норм, таким чином, доцільно відрізняти т.з. «змістовну колізію», коли одні і ті самі відносини врегульовані по-різному приписами, спільне застосування яких було б в принципі можливим, якби не розбіжності в їх змісті.

На підставі викладеного колізія у правовому регулюванні земельних відносин розглядається автором як відмінність або суперечність між приписами правових актів, що регулюють ті самі суспільні відносини щодо використання, охорони та відтворення земель і не можуть бути застосовані одночасно.

У підрозділі 1.2 «Класифікація колізій у правовому регулюванні земельних відносин» існуючі наукові класифікації колізій у правовому регулюванні екстраполюються на правове регулювання земельних відносин, аналізується доцільність застосування класифікаційних критеріїв у обраній специфічній сфері правового регулювання з огляду на предмет, цілі і завдання дослідження.

Пропонується класифікувати колізії у правовому регулюванні земельних відносин, перш за все, залежно від властивостей та особливостей норм, що конфліктують (на часові, або темпоральні, просторові, ієрархічні, а також змістовні колізії), з позиції системи права та системи законодавства (внутрішньогалузеві та міжгалузеві), за критерієм їх допустимості (т.з. логіко-структурні дефекти (деформації) та «доброякісні» колізії), прості та складні (колізійні склади) колізії. Обраний підхід визначив подальшу структуру викладення матеріалу дослідження.

Підрозділ 1.3 «Розвиток теоретичних засад попередження, усунення та вирішення колізій у регулюванні земельних відносин» присвячений аналізу основних існуючих на сьогодні положень правової доктрини з проблем попередження, усунення та вирішення правових колізій, що мають те чи інше відношення до регулювання земельних правовідносин. Відзначається, що, незважаючи на те, що колізії у праві є фактично однолітками правової системи, протягом значного відрізку «радянського» періоду розвитку вітчизняної правової доктрини проблематика правових колізій була незаслужено обділена увагою дослідників.

Тим більш цінними видаються дослідження авторів, які починаючи з 60-х років минулого сторіччя здійснювали науковий пошук з проблеми колізій у регулюванні правовідносин: А.Ф. Черданцева, М.О. Власенка та їх наступників. Потужний поштовх розвитку досліджень проблематики колізій надала дискусія щодо співвідношення колізії та конкуренції норм, учасниками якої стали в різний Г.І. Дутка, М.Д. Казанцев, А.М. Колодій, В.В. Копєйчиков, М.І. Малишко, В.В. Петров, В.Ф. Погорілко, С.В. Полєніна, Ю.Ю. Попов, Н.І. Титова, Ю.О. Тихомиров, Ю.С. Шемшученко, О.І. Ющик та інші вчені.

Подальший розвиток теоретичних уявлень про проблему правових колізій пов’язаний із ідеєю прийняття закону про нормативно-правові акти (або закону про нормативні акти, або «закону про закони»), до якого пропонувалося включити, зокрема, і «порядок вирішення колізій». Згодом, у 1993 році, на необхідність прийняття закону про закони та інші нормативно-правові акти в Україні звертали увагу В. Погорілко та М. Малишко. Ідея прийняття закону в цілому та закріплення у ньому правил вирішення колізій у правовому регулюванні широко обговорювалася у правовій доктрині.

Важливою подією на шляху розвитку теоретичних засад запобігання, усунення та вирішення колізій стало дисертаційне дослідження С.П. Погребняка. Спираючись на праці попередників, зокрема, дослідження М.О. Власенка, вчений здійснив ґрунтовне дослідження колізій у законодавстві, провів їх відмежування від суміжних явищ, дослідив застосування класичних колізійних принципів lex specialis, lex posterior, lex superior в умовах правової системи України, а також запропонував систему теоретичних поглядів на проблему попередження колізій.

Вагомий вклад у дослідження проблематики колізій у законодавстві України вніс Д.Д. Лилак. У його дисертації наведено теоретичне узагальнення і нове вирішення наукової задачі, що полягає у дослідженні поняття колізій у законодавстві України, критеріїв їх класифікації, шляхів попередження, виявлення та усунення; зроблено спробу комплексно проаналізувати проблеми колізій у законодавстві України у взаємозв'язку з правозастосовчою практикою господарських судів.

Певний вплив на наукові дослідження проблематики колізій у правовому регулюванні справляє зарубіжна, насамперед – російська правова доктрина. У цьому відношенні можна виділити дослідження О.Ю. Буякова, В.В. Денисенка, Е.В. Сухова і Н.І. Хлудньової.

Ґрунтовне дослідження систематизації (кодифікації) земельного законодавства, зокрема, як засобу попередження та усунення колізій у правовому регулюванні земельних відносин здійснив О.М. Пащенко.

Загалом, хоча окремі питання, пов’язані із проблематикою колізій у правовому регулюванні земельних відносин, досліджувалися практично усіма українськими вченими – представниками земельно-правової та еколого-правової науки, у доктрині тривалий час була відсутня загальновизнана концепція запобігання, усунення та вирішення земельно-правових колізій. Тому пріоритетом даного дослідження є адаптація та екстраполяція існуючих у теорії права підходів до вирішення проблеми подолання колізій у правовому регулюванні саме стосовно сфери регулювання земельних відносин. При цьому виникає і потреба у критичному перегляді деяких положень правової теорії.

Так, потребує додаткового аналізу питання про наявність універсальної ієрархії джерел права (земельного права, зокрема). Як видається, потребують істотного уточнення погляди на правову природу загальновизнаних колізійних принципів (ієрархічного, темпорального та змістовного) та на проблему співвідношення між ними. Існують і специфічні проблеми, які виникають при застосуванні загальних поглядів на попередження та усунення правових колізій до особливої сфери земельних відносин (щодо «розподілу» земельно-правових норм між різними галузями законодавства, спрямованості та способу здійснення кодифікації земельного законодавства тощо). Ці проблеми були розглянуті у дисертаційному дослідженні.

Розділ 2 «Основні напрямки попередження та усунення колізій у правовому регулюванні земельних відносин» містить два підрозділи. Очевидним, але важко здійснюваним «рецептом» попередження та усунення правових колізій є підвищення якості нормопроектної роботи на усіх рівнях. Це може бути здійснено шляхом чіткого перспективного планування нормопроектної роботи, вироблення відповідних концепцій, залучення до проектування кваліфікованих кадрів, дотримання вимог законодавства щодо процедури підготовки нормативно-правових актів тощо. Всі ці заходи мають загальний характер і, на наш погляд, знаходяться за межами проблематики земельно-правового регулювання, тому в роботі детально не розглядаються. Натомість, у розділі 2 зроблена спроба зосередитися на засобах попередження та усунення правових колізій у правотворчості. У підрозділі 2.1. розглянута проблема усунення міжгалузевих колізій (колізій між приписами, вміщеними до різних галузей законодавства), у підрозділі 2.2. – проблема колізій галузевих (між приписами власне земельного законодавства).

Зокрема, у підрозділі 2.1. «Попередження і усунення колізій між земельно-правовими нормами, вміщеними до актів законодавства різних галузей» аналізується стан існування колізій між приписами земельно-правового характеру, вміщеними до різних галузей законодавства: власне земельного (у вузькому розмінні), цивільного, господарського, конституційно-процесуального, адміністративного, фінансового, екологічного, ядерного, аграрного. На думку автора, більшість існуючих колізій між приписами, вміщеними до актів різних галузей законодавства, є неприпустимими і обумовлюються насамперед існуванням дублювання у правовому регулюванні земельних відносин. Таким чином, основним «рецептом» для запобігання колізіям повинно бути усунення дублювання. Правове регулювання земельних відносин має бути настільки загальним, наскільки можливо. Слід уникати практики відтворення у спеціальних актах загальних положень по відношенню до якоїсь конкретної ситуації.

З іншого боку, невиправданим є встановлення абстрактного співвідношення між приписами різних актів законодавства (на зразок «колізійних норм», закріплених у ст. 9 Цивільного кодексу України, ст. 4 Господарського кодексу України). При правильній побудові законодавства (коли в «спеціальному» законодавстві будуть вміщені дійсно спеціальні приписи, а в «загальному» – загальні) потреби у «колізійних нормах», які визначатимуть співвідношення між різними галузями законодавства, не буде – замість них діятиме загальний колізійний принцип «спеціального закону». Якщо ж законодавство побудоване неправильно і в «загальному» законодавстві вміщено спеціальні норми, «колізійна норма» лише шкодитиме.

У підрозділі 2.2 «Кодифікація як основний засіб усунення правових колізій у межах актів земельного законодавства» проведене дослідження ступеня систематизації земельного законодавства, враховуючи, що взаємозв’язок систематизованості законодавства із ступенем його колізійності є загальновизнаним: чим більш систематизоване законодавство, тим менше у ньому колізій, і навпаки.

Проведене дослідження змушує визнати, що, незважаючи на наявність кодифікованого нормативно-правового акту – Земельного кодексу України, земельне законодавство не може сьогодні вважатися кодифікованим. Такий його стан неминуче пов’язаний із існуванням численних колізій.

Для кардинального зменшення кількості колізій у земельному законодавстві необхідно забезпечити його систематизацію. У роботі обґрунтовується думка, за якою, обираючи форму систематизації, перевагу потрібно віддати кодифікації (перед консолідацією та інкорпорацією).

Автор пропонує власне бачення перспектив кодифікації земельного законодавства у сучасних умовах. На його думку, передумови для кодифікації земельного законодавства у сучасних умовах вже склалися – насамперед, це те, що земельне законодавство на сьогодні характеризується відносною стабільністю, всі важливі суспільні відносини, які потребують правового регулювання, є врегульованими.

У питанні про концепцію кодифікації земельного законодавства автор обстоює думку, за якою кодифікація повинна бути здійснена у вигляді прийняття класичного кодексу (а не у вигляді прийняття кодексу законів про землі, пакету законів чи екологічного кодексу, як пропонують деякі вчені).

При визначенні концептуальних основ нового земельного кодексу, на думку дисертанта, необхідно забезпечити перегляд системи прав на земельні ділянки. Зокрема, доцільно відмовитися від існування права постійного користування земельними ділянками, визнавши натомість можливість мати земельні ділянки на праві власності за усіма юридичними особами. Доцільно створити правову основу для права вторинного користування як невиключного зобов’язального права. Варто також забезпечити відповідність права оренди землі класичним уявленням про це право як про право зобов’язальне, адже за сучасним законодавством України право оренди земельних ділянок має практично всі ознаки речового права, що тягне низку негативних наслідків.

Також видається цілком необхідним відійти від існуючого «тотального» поділу земель на категорії. Натомість, законодавство повинно встановлювати перелік основних обмежень і приписів щодо використання найбільш типових земельних ділянок (категорій земель), причому законодавчо встановлений перелік категорій земель можна і слід залишити відкритим. Система законодавчо встановлених обмежень повинна реалізуватися через планування земель, зокрема, в порядку зонування (ст. 180 ЗК України, Закон України «Про планування і забудову територій»).

При цьому має бути врахований зарубіжний досвід поділу земельних ділянок в залежності від їх правового режиму. Зазначимо, що в більшості розвинених країн, законодавство яких нами досліджувалося (Австралія, Великобританія, Ізраїль, Південноафриканська республіка, Франція та ін.), замість вітчизняного «ручного» та «поштучного» визначення цільового призначення кожної окремої земельної ділянки застосовується планування, яке є, з одного боку, достатньо гнучким, а з іншого – достатньо детальним для того, щоб визначити необхідні обмеження на використання земельних ділянок. Відповідні плани повинні доводитися до відома осіб, права яких зачіпаються, а також мати підвищену стабільність. Система планувальної документації здебільшого є єдиною без розподілу на «містобудівну» та «землевпорядну» системи, що діють паралельно (як це є в Україні). Як видається, саме такий підхід до визначення цільового призначення земельних ділянок – через планувальну документацію – повинен бути послідовно впроваджений при кодифікації земельного законодавства.

У питанні охорони земель назріла гостра необхідність створити правові засади для нормативного встановлення мінімальних агротехнічних вимог до використання земель сільськогосподарського призначення.

Доцільно відійти від існуючої системи, коли основна функція управління – розподілу та перерозподілу земель шляхом розпорядження землями державної власності – законодавчо розподілена (а точніше, розпорошена) між цілою низкою органів. Це унеможливлює організацію ефективного та раціонального використання земель на фахових засадах. Функції із розпорядження доцільно покласти на уповноважений центральний орган виконавчої влади.

Потребує перегляду правове регулювання землевпорядних процедур. На наш погляд, різні існуючі на сьогодні землевпорядні процедури повинні бути уніфіковані у процедуру формування земельної ділянки. Водночас, сама ця процедура повинна бути детально регламентована. У тому числі слід передбачити підстави та порядок проведення землевпорядних заходів примусово – насамперед, для ліквідації таких негативних явищ, як черезсмужжя, дрібноконтурність земельних ділянок тощо.

Радикального перегляду потребує вітчизняна реєстраційна система. На сьогодні законодавство передбачає державну реєстрацію правочинів щодо земельних ділянок (щодо договорів оренди землі вона подвійна), реєстрацію земельних ділянок та, окрім зазначеного, ще й реєстрацію прав на земельні ділянки. Не всі з цих процедур на сьогодні «працюють», але вочевидь, їх забагато. На наш погляд, всі реєстраційні процедури мають бути замінені однією – процедурою реєстрації прав. Саме вона здатна забезпечити виконання функції «оголошення» прав на нерухомість усім третім особам, а також забезпечити гарантування цих прав державою.

При формуванні матеріалу кодексу слід неухильно дотримуватися правил юридичної техніки, викладаючи матеріал за принципом «від загального – до конкретного», що дозволить істотно зменшити кількість колізій між земельно-правовими нормами, і залишити лише допустимі змістовні колізії, що легко вирішуватимуться за правилом «спеціальної норми».

У розділі 3 «Правила розв’язання (вирішення) колізій у правовому регулюванні земельних відносин», що складається з чотирьох підрозділів, мова йде про принципи вирішення правових колізій, т.зв. «правоположення» - хронологічний колізійний принцип, за яким наступний закон скасовує дію попереднього («lex posterior derogat prior»), змістовний – спеціальна норма скасовує дію загальної («lex specialis derogat lex generalis»), ієрархічний - норма вищої юридичної сили скасовує дію норми нижчої юридичної сили («lex superior derogat lex inferior»). Колізійні принципи є за своєю сутністю правилами вибору і застосування однієї норми (припису) із кількох норм (приписів), що перебувають у колізії.

Дослідження, проведене у підрозділі 3.1 «Вирішення земельно-правових колізій за юридичною силою джерел права», первісно було орієнтоване на створення універсальної ієрархії джерел земельного права. Проте в процесі дослідження автор дійшов висновку, за яким створення універсальної ієрархії навіть на теоретичному рівні (не кажучи вже про нормативне закріплення, що пропонується деякими дослідниками), є недоцільним. Причиною цьому є феномен виключних компетенцій, коли вирішення якогось питання належить до виключного відання певного органу, отже, в описаних ситуаціях акти цього органу будуть існувати поза загальною ієрархією. Можливі випадки перерозподілу повноважень, внаслідок яких співвідношення між актами різних органів може змінюватися тощо. Не можна вважати повністю вирішеним навіть питання про сам перелік джерел земельного права – існують аргументи на користь його доповнення цілим рядом позицій, починаючи від актів суду і закінчуючи протестами прокуратури. Таким чином, універсальна ієрархія у разі її створення матиме нечіткі межі, буде дуже складною і громіздкою, оскільки повинна буде враховувати значну кількість винятків і застережень. Це і зумовлює висновок про недоцільність і навіть неможливість її «виведення».

Водночас, дана обставина не спростовує необхідності аналізу окремих проблем співвідношення джерел земельного права за юридичною силою.

Зокрема, до таких проблем належить питання про місце міжнародних договорів у регулюванні земельних відносин. Автор приєднується до тих дослідників, що визнають примат міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, над актами національного законодавства (крім Конституції України). Хоча це правило і не закріплено позитивно в Основному законі, воно випливає із існуючого правового регулювання. Аналізуються питання юридичної сили інших міжнародних договорів.

При розгляді принципу верховенства закону звертається увага на те, що цей принцип не може розумітися абсолютно. Так, помилковим є поширене уявлення про те, що законом в принципі може бути вирішене будь-яке питання, врегульовані будь-які відносин. Зокрема, не узгоджується із Конституцією України існуюча практика «жорсткого» законодавчого визначення повноважень «центральних органів виконавчої влади у сфері …». Така практика суперечить п. 9-1 ст. 116 Конституції України, обмежуючи виключне право Кабінету Міністрів вибудовувати систему центральних органів виконавчої влади. Дана ситуація є одним з багатьох прикладів «виключних компетенцій», наявність яких унеможливлює побудову універсальної, абстрактної ієрархії джерел права.

Підтримана думка тих науковців, які визнають за всіма законами (окрім Основного – Конституції України) однакову юридичну силу. Не вбачається підстав для визнання вищої юридичної сили за кодексами, рамковими законами, спеціальними законами з певних питань тощо.

Автор знаходиться на позиції, за якою укази Президента та постанови Верховної Ради України за юридичною силою є неспіввідносними.

Положення чинного законодавства вказують, що видані в межах компетенції Президента України Укази мають вищу силу, ніж постанови Кабінету Міністрів України. Проте «абстрактне» ієрархічне співвідношення між указами та постановами уряду все-таки відсутнє, адже певні питання можуть бути віднесені до виключної компетенції Кабінету Міністрів України. Причому є приклади, коли вирішення певного питання в силу прямої вказівки Конституції України передане з компетенції Президента до компетенції Кабінету Міністрів України. В цих випадках постанова заміщає існуючі Укази Президента з таких питань, має над ними перевагу за юридичною силою.

Велику групу джерел земельного законодавства складають нормативно-правові акти центральних органів виконавчої влади, або відомчі акти. В переважній більшості ситуацій ці акти мають меншу юридичну силу, ніж видані в межах компетенції укази Президента України, постанови Кабінету Міністрів України та постанови Верховної Ради України. Разом із тим, і тут слід пам’ятати про виключні компетенції: наприклад, якщо закон буде відносити якесь повноваження до компетенції «уповноваженого центрального органу виконавчої влади», сумнівно, що постанова Верховної Ради України чи Указ Президента України можуть визначати, як саме відповідний орган повинен здійснювати свої повноваження.

Специфічні проблемні питання виникають щодо місця у системі джерел земельного права деяких різновидів відомчих актів: т.зв. «нормативних документів», вказівок Держкомзему України. І якщо перші (крім стандартів, виданих після 2005 року) є обов’язковими підзаконними нормативно-правовими актами, другі таких властивостей не мають і є виключно рекомендаційними актами.

Колізії між приписами відомчих нормативно-правових актів слід вирішувати, виходячи із того, який орган є спеціально уповноваженим на регулювання певних відносин. Це є логічним результатом застосування змістовного принципу вирішення колізій, проте у даному випадку не на рівні норм, що безпосередньо перебувають у колізії, а на рівні норм, що закріплюють компетенцію правотворчих органів. Загалом же, на наш погляд, з метою уникнення колізій у разі «перекривання» компетенцій слід видавати спільні акти кількох органів.

Однозначної відповіді на питання про співвідношення актів органів місцевого самоврядування з іншими нормативно-правовими актами дати не можна. Слід розділяти три ситуації: (1) здійснення органами місцевого самоврядування власних (самоврядних) повноважень, (2) здійснення повноважень, делегованих органам місцевого самоврядування державою, (3) видання актів з питань повноважень, здійснення яких делегується радою місцевим органам виконавчої влади. У першому випадку акти органів місцевого самоврядування, дійсно, складають автономну систему; у випадку ж здійснення повноважень органів виконавчої влади, делегованих органам місцевого самоврядування, акти органів місцевого самоврядування мають нижчу юридичну силу, ніж акти відповідних органів виконавчої влади. У третій ситуації акти органів місцевого самоврядування можуть містити вказівки, обов’язкові для місцевих органів виконавчої влади.

Думка про те, що держава обмежена у можливостях втручання, навіть законодавчого, у здійснення місцевого самоврядування, є порівняно новою для вітчизняної доктрини. Між тим, за кордоном, у «більш зрілих» демократіях, давно і достатньо глибоко розроблена концепція автономного вирішення місцевою громадою питань місцевого значення. Наприклад, у ФРН судова практика із захисту права на місцеве самоврядування виробила позицію про абсолютні та відносні межі нормативного (у т.ч. законодавчого) втручання з боку держави. Абсолютну межу, перехід якої не допускається в принципі, являє сутнісний зміст (Wesensgehalt) або ядро (Ke bereich) місцевого самоврядування. Захист поширюється і на інші сфери місцевого самоврядування, що виходять за межі межі його «ядра», хоча й не має абсолютного характеру. Така побудова системи влади відповідає визнаному сьогодні як у законодавстві багатьох країн Європи, так і законодавстві Європейського Союзу в цілому (ст. 2 Договору про Європейський Союз в ред. Амстердамського Договору та ст. 5 Договору про Європейське співтовариство в ред. Амстердамського Договору) принципу субсидіарності, за яким повноваження повинні передаватися на більш високий рівень лише у тому випадку, коли нижчий рівень не має економічних, соціальних та інших можливостей для їх реалізації.

Існує проблема співвідношення законів Автономної Республіки Крим із підзаконними актами центральних органів виконавчої влади. Вважаємо, що, керуючись ч. 2 ст. 19 Конституції України, а також витлумачивши ч. 2 ст. 135 Конституції України «від супротивного», слід зробити висновок, що у разі, якщо підзаконний акт центрального органу виконавчої влади видано на підставі спеціальної вказівки закону України, закон АР Крим не може відступати від такого акту. В іншому разі відступ від підзаконного нормативно-правового акту можливий.

Джерелами земельного права слід вважати рішення судів по конкретним справам щодо визнання недійсними (незаконними, неконституційними) нормативно-правових актів, рішення Європейського суду з прав людини. Інші рішення судів по конкретним справам у сукупності формують судову практику, яка також повинна розглядатися як джерело права. Судова практика на певний момент може фіксуватися у актах-роз’ясненнях вищих судових інстанцій, які є джерелом права. При цьому, будучи підкріпленими можливістю примусової реалізації при розгляді конкретної справи судом, що видав акт-роз’яснення, такі акти фактично набувають рис нормативно-правових актів, незважаючи на те, що прямої вказівки на їх обов’язковість в законодавстві немає. Можливість видання нормативних актів судом слід оцінити негативно, вбачається, що у даному випадку відбувається порушення конституційних принципів розподілу влад та незалежності суддів.

Співвідношення судових актів із іншими джерелами права є неоднозначним і повинно визначатися у кожній конкретній ситуації.

На думку автора, не завжди при наявності ієрархічної колізії є можливість застосувати норму, що вміщена до акту вищої юридичної сили. Якщо відповідна норма не має механізму реалізації, єдине, що вона «спроможна» зробити – це перешкодити реалізації іншої норми, вміщеної до акту нижчої юридичної сили.

У підрозділі 3.2 «Вирішення земельно-правових колізій за правилом «більш пізнього акту» аналізується т.зв. темпоральний принцип вирішення правових колізій. Такі колізії вирішуються за загальновизнаним принципом «більш пізнього закону» - lex posterior derogat priori, «більш пізній закон скасовує попередній». Широке визнання цього принципу, між тим, не означає, що у правозастосуванні колізії між нормами, прийнятими в різний час, вирішуються однозначно.

Насамперед, проблемним є питання визначення часу «народження» правового акту. На думку автора, визначальною у цьому відношенні має бути дата ухвалення акту. Дати виконання різних процедур, необхідних для набранням ним чинності (підписання, опублікування тощо), та дата власне набрання чинності не повинні братися до уваги, оскільки визначальним є момент, в який було сформовано волю правотворця – тобто момент ухвалення акта.

Правило «більш пізнього закону» уточнюється за допомогою правил про дію нормативно-правових актів у часі. Загальне правило дії правових актів у часі має бути визначено так: акт поширюється на юридичні факти, що виникли після набрання ним чинності, та триваючі обставини, що продовжують існувати на момент набрання чинності. Якщо із фактами, що мали місце до набуття актом чинності, пов’язані якісь правові наслідки, це має бути прямо застережено у самому акті. Принцип верховенства права зумовлює саме такий висновок незалежно від того, що відповідне правило прямо не закріплено у Конституції України.

Із загального правила про безпосередню дію правової норми є виключення, які у правовій доктрині описуються поняттями ультраактивної та ретроактивної (ретроспективної) дії правової норми.

У регулюванні земельних правовідносин спроби закріпити ультраактивну дію (тобто дію норми після її формального скасування щодо нових відносин) правових норм є порівняно рідкісними, проте вони трапляються. На наш погляд, в умовах правової системи України заборона на зміну певної норми має бути закріплена в нормі вищого порядку, в іншому випадку вона не є чинною і лише створює ілюзію ультраактивності, що шкідливо. Лише норми Конституції України як Основного Закону можуть забороняти вносити певні зміни як до самої Конституції, так і до інших законодавчих актів.

Від випадків ультраактивної дії слід відрізняти випадки, у яких певні норми взагалі не можуть бути скасовані (напр., передбачена ч. 3 ст. 22 Конституції України заборона звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод). Як видається, ця норма Основного закону була порушена Верховною Радою України при запровадженні мораторію на відчуження певних земель сільськогосподарського призначення.

Загальновизнаний принцип заборони зворотної дії закону, фрагментарно закріплений у ст. 58 Конституції України, поширюється не лише на громадян, а і на всіх інших суб’єктів. Це з необхідністю випливає із факту визнання в Україні принципу верховенства права. Критерієм допустимості винятків із загальної заборони зворотної дії закону має бути відповідність внесених змін принципу правової визначеності. Вчиняючи ту чи іншу дію, особа (чи то фізична, чи то юридична) повинна знати, які негативні юридичні наслідки пов’язані з цією дією. Якщо зворотна дія закону у конкретному випадку тягне для особи будь-які негативні наслідки, які вона раніше не могла передбачити, – така зворотна дія порушує принцип верховенства права.

Підрозділ 3.3 «Вирішення земельно-правових колізій за правилом «спеціальної норми» присвячений вирішенню т.зв. змістовних колізій у земельно-правовому регулюванні. Такі колізії зазвичай вирішуються на користь спеціального закону (припису) – лат. lex specialis derogat legi generali, спеціальний або винятковий закон скасовує дію загального. Цей принцип є загальновизнаним, проте і при його застосуванні виникають серйозні проблемні питання.

Насамперед, досить часто принцип «спеціального закону» розуміють надто буквально, порівнюючи сферу дії нормативно-правових актів, приписи яких вступають у колізію. Автор поділяє позицію тих дослідників, які вважають, що порівнювати слід конкретні приписи, що перебувають у колізії, а не акти, у яких ці приписи містяться (що часто є проблематичним). Адже саме при формулюванні конкретного спеціального припису законодавець може врахувати якісь особливі обставини, які можуть виправдати відхилення від загального правила.

При застосуванні принципу «спеціального закону» слід також враховувати майже забуте правило римського права, за яким «ubi lex est specialis, et ratio ejus generalis, generaliter accipienda est» - у випадку, коли закон є спеціальним, але підстава для нього є загальною, він повинен розглядатися як загальний закон. Таким чином, недостатньо механічно порівняти сферу дії двох приписів; для того, щоб у випадку колізії віддати перевагу припису з вужчою сферою дії, необхідно, щоб особливості правила, встановленого цим приписом, ґрунтувалися на якихось особливих мотивах.

Автор не підтримує позиції щодо виділення, окрім загальних та спеціальних, ще й виняткових (виключних) та партикулярних норм. Як видається, при співставленні двох норм всі задачі, які ставляться перед порівнянням, цілком можна вирішити за допомогою категорій «загальна норма» та «спеціальна норма».

На наш погляд, слід відрізняти загальні норми від норм-принципів. Загальна норма – це поняття відносне, що застосовується при порівнянні двох норм, двох правових приписів. Що ж стосується правового принципу – це поняття «абсолютне», яке не залежить від порівняння із іншими приписами. Принципи права в силу самої своєї сутності повинні мати більшу силу, ніж «звичайні» норми, які матимуть «вужчу» сферу правового регулювання. Тому якщо загальна норма у разі колізії поступається спеціальній, то норма-принцип має безумовну перевагу над усіма іншими нормами, хоча останні в більшості випадків матимуть набагато більш спеціальний характер. Перевага норм-принципів має своєю основою ієрархічний, а не змістовний принцип вирішення правових колізій.

Підрозділ 3.4 «Співвідношення (ієрархія) між правилами вирішення земельно-правових колізій» присвячений вирішенню т.зв. «складних» колізій, що є поєднанням різних видів колізій. У разі, коли в одній ситуації збігаються ієрархічна, темпоральна та змістовна колізія або хоча б будь-які дві з них, постає питання, як повинні застосовуватися ієрархічний, темпоральний та змістовний принципи вирішення колізій, якою є їхня взаємна ієрархія.

Беззаперечним є те, що ієрархічний принцип має перевагу над іншими принципами вирішення колізій. Натомість, питання про взаємне співвідношення змістовного та темпорального принципів вирішення колізій не має однозначного вирішення.

На наш погляд, при вирішенні зазначеного питання слід підтримати тих дослідників, які вважають темпоральний та змістовний принципи вирішення колізій не стільки безумовними правилами поведінки, скільки практичними засобами для з’ясування змісту права як системи, уявної волі абстрактного «правильного» законодавця. З такого підходу випливає дуже важливий висновок: між темпоральним та змістовним принципами подолання колізій відсутнє заздалегідь визначене абсолютне або переважне абстрактне відношення підпорядкування. У кожній конкретній ситуації необхідно з’ясовувати зміст уявної волі законодавця і, в залежності від контексту, віддавати перевагу або змістовному, або темпоральному принципу.

Таким чином, змістовний та темпоральний принципи не мають абсолютного значення. На відміну від ієрархічного принципу, вони не приписують певну поведінку, а просто описують певне явище у застосуванні права, яке полягає у тому, що зазвичай більш пізній акт має перевагу над попереднім, а спеціальний – над загальним.