Тесленко М.В. Конституційна юрисдикція в Україні

Короткий зміст

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обгрунтовується актуальність теми дисертаційного дослідження, визначається об`єкт та предмет дослідження, мета і задачі, розкриваються методологічна основа дослідження, наукова новизна, теоретичне і практичне значення дослідження, відомості про апробацію, структуру і обсяг дослідження.

            Розділ I  "Правова природа конституційної юрисдикції". Дисертант звертає увагу на те, що побудова української державності пов’язана з правовими перетвореннями в Україні, які почалися після прийняття таких важливих документів, як Декларація про державний суверенітет  України від 16 червня 1990 року і Конституція України від 28 серпня 1996 року. Автор виходить з того, що Конституція України як Основний Закон є юридичним фундаментом побудови правової держави, який визначає суспільний і державний лад, виборчу систему, принципи організації і діяльності державних органів, основні права і свободи громадян. Розкриваючи основні принципи правової держави, дисертант особливу увагу приділяє принципу поділу державної влади на законодавчу, виконавчу і судову як основі організації і діяльності держави.  Розглядаючи функції кожної з них, автор обгрунтовує позицію, згідно з якою всі гілки влади, крім власне законодавчої, виконавчої діяльності і правосуддя, здійснюють і контрольні функції. При цьому, зберігаючи автономність органів при розподілі компетенції і враховуючи певні ознаки кожної влади, необхідно зважати і на неминучість суперечностей між ними. У зв'язку з цим дисертант робить висновок, що саме судова влада за своїм призначенням, функціональними особливостями має особливу перевагу перед іншими гілками влади, яка полягає в тому, що не існує такої діяльності держави в особі її органів, яка не підлягала б судовому контролю. Ефективність контролю за нормотворчою і правозастосовною діяльністю органів держави, а також законністю актів, що ними постановляються є головною умовою правового характеру держави.

Конституційний принцип поділу влади, формування правової держави в Україні потребують наявності незалежного арбітра, який виконував би роль "стримувань і противаг" в системі влади і винятковою компетенцією якого було б здійснення контролю за діяльністю державної влади. У зв'язку з цим конституційний контроль об`єктивно належить до самостійного виду державної влади – контрольної, головним призначенням якої є забезпечення конституційності, верховенства права, гарантування прав і свобод людини і громадянина, збереження принципу поділу влади.

Конституційний контроль в Україні - це контроль за діяльністю державної влади, який здійснюється єдиним органом конституційної юрисдикції в Україні - Конституційним Судом України, рішення якого мають остаточний характер, що дозволяє йому діяти самостійно, незалежно від інших органів державної влади, в межах компетенції, передбаченої Конституцією і законами України.

Конституційна юрисдикція в Україні – це здійснення державної влади спеціально уповноваженим Конституцією України органом – Конституційним Судом України: вирішення питань про відповідність Конституції України (конституційності) законів та інших правових актів, виявлення, констатація і усунення їх невідповідності Конституції України.

З метою визначення правової природи Конституційного Cуду України в дисертації проводиться порівняльна характеристика діяльності Конституційного Суду України і судів загальної юрисдикції. Маючи спільні для судової влади риси, головною з яких є здійснення правосуддя, вони водночас різняться за місцем у системі органів державної влади, характером постановлюваних рішень тощо. Дисертант робить висновок, що повноваження і функції Конституційного Суду України дають підстави говорити про його подвійну природу: з одного боку, він є органом правосудя, а з другого – це орган державної влади, який стоїть в одному ряду з такими органами влади, як Верховна Рада України, Президент України, Кабінет Міністрів України.

Досліджуючи правову природу Конституційного Суду України, дисертант передусім вводить у теорію конституційної юрисдикції категорію функцій Конституційного Суду України, з яких випливають його повноваження і форми діяльності. Автор послідовно аналізує основні функції Конституційного Суду України. Зокрема, контрольна (власне судова) полягає у вирішенні конституційних спорів, які реалізуються за допомогою судочинства, стосовно конституційності законів та інших нормативно-правових актів. Інтеграційна функція характеризується тим, що рішення, які постановляються Судом, спрямовані на інтеграцію, об'єднання зусиль всієї влади з метою охорони Основного Закону. Рішеннями про визнання неконституційними законів та інших правових актів, Конституційний Суд України спрямовує дії органів державної влади на здійснення ними своїх повноважень в межах компетенції, передбаченої Конституцією України, забезпечуючи тим самим практичну реалізацію в державно-правовій практиці принципу поділу влади. Це є координаційною функцією Суду. Правотворча функція Конституційного Суду України обгрунтовується особливим правовим статусом Конституційного Суду України - єдиного органу конституційного контролю в Україні, уповноваженого Конституцією України приймати рішення загальнообов'язкового характеру. Рішення Конституційного Суду України про невідповідність законів та інших правових актів Конституції України мають вищу юридичну силу, що збігається з юридичною силою Конституції України, їх чинність не може бути скасована повторним прийняттям акта, визнаного Судом неконституційним, що характеризує Конституційний Суд України як "негативного" законодавця. З другого боку, вища юридична сила рішень Конституційного Суду України, в яких формулюються правові висновки ("правові позиції") (А.А. Бєлкін, Г.А. Гаджієв,  В.В. Бойцов,  Л.В.Бойцова, В.А.Туманов) Суду внаслідок інтерпретації ним конституційних положень, дозволяє йому заповнювати прогалини і розв'язувати колізії в законодавстві, а отже, бути певною мірою і  "позитивним" законодавцем. Виходячи з цього можна стверджувати, що рішенням Конституційного Суду України властива матеріально-правова сила закону, вони є джерелами права і мають прецедентний характер.

Особливу увагу дисертант приділяє політичній функції Конституційного Суду України, підкреслюючи, що сама теорія політичного питання, а також підходи до визначення цієї "політичності" різні. Зрозуміло, що Конституційний Суд України не повинен бути безпосереднім учасником політичних процесів, не повинен втручатися в ті процеси, які знаходяться поза межами його компетенції. Однак автор вважає, що, не варто боятися політичної функції Конституційного Суду України, оскільки останній постійно стикається з питаннями, що знаходяться на межі права і політики. Разом з тим, на думку дисертанта, беручи до уваги політичні аспекти в конституційних спорах, рішення Конституційного Суду України повинні мати юридичну форму забезпечуючи передусім, верховенство права та політичну стабільність у державі.

Розділ II  "Основні напрями діяльності Конституційного Суду України. Основна увага зосереджена на об'єктах конституційного контролю. Звертається увага на те, що розгляд конституційності нормативно-правових актів певною мірою збігається з розглядом спорів про компетенцію, оскільки нормативно-правовий акт як результат здійснення компетенції є мотивом для розгляду саме такого спору. Незважаючи на те, що ні Конституція України, ні Закон України "Про Конституційний Суд України" не містять поняття  "спори про компетенцію", в межах загальної процедури вирішення питання про конституційність актів, законодавець у главі 10 Закону України "Про Конституційний Суд України" припускає таку процедуру. У зв'язку з цим спір про компетенцію як вид конституційного спору являє собою оспорювання видання акта або здійснення дій правового характеру між двома органами державної влади, кожний з яких має свій правовий інтерес, зумовлений ущемленням його компетенції.

Дисертант звертає увагу на те, що загальні принципи правової держави зобов’язують органи державної влади діяти в межах встановлених Основним Законом держави повноважень. Забезпечуючи головний принцип правової держави - верховенство права – у разі виявлення суперечності Конституції України законодавець зобов’язує органи державної влади звертатися до Конституційного уду України. Конституційний Суд України як гарант верховенства права, ухвалюючи рішення вищої юридичної сили, на підставі яких вивіряються дії інших органів державної влади, разом з тим повинен гарантувати і право громадян на звернення до суду за захистом своїх прав і свобод, що передусім покликано перешкодити зловживанням державної влади. З верховенства права і пріоритету Конституції України, домінуючої над всією системою правових актів, на думку дисертанта, органічно випливає необхідність охоплення конституційним контролем усього правового простору України; в Україні не може бути актів, вільних від судового, в тому числі судового конституційного контролю, оскільки законодавець делегував відповідні повноваження спеціальному органу державної влади  - Конституційному Суду України як єдиному органу конституційної юрисдикції в Україні. 

Дисертант звертає увагу на те, що в законах про конституційні суди окремих держав поряд з контрольними функціями передбачається право Конституційного Суду виступати із законодавчою ініціативою. У Законі України  "Про Конституційний Суд України" право законодавчої ініціативи Конституційного Суду України не передбачено. Однак автор робить припущення, що Закон аж ніяк не забороняє Конституційному Суду України виступити із "законодавчим почином", який може оформлятися, наприклад, у вигляді "послання". Надання Конституційному Суду повноважень здійснювати такі письмові звернення (послання) до Верховної Ради України сприятиме забезпеченню єдності конституційного простору України. Це будуть узагальнені висновки Конституційного Суду України, зроблені на підставі розглянутих ним справ, з метою адекватного підходу законодавчого органу до вирішення питань, що виникають внаслідок прогалин у законодавстві або у зв’язку з виникненням нових відносин.

Автор звертає увагу на те, що Конституція України внаслідок своєї природи саме як Основного Закону не є всеосяжним завершеним актом. Вона може мати прогалини і положення, які, з огляду на неоднозначність їх тлумачення, сприймаються як суперечливі. У зв'язку з цим підкреслюється значущість офіційного тлумачення Конституційного Суду України. Жоден інший орган державної влади не має права давати загальнообов'язкового офіційного тлумачення, яке набуває юридичної форми у вигляді завершеного правового акта (рішення).

 Конституція України та Закон України  "Про Конституційний Суд України" не дають нормативного визначення поняття  "офіційне тлумачення", тому дисертант зробив спробу сформулювати визначення офіційного тлумачення, здійснюваного Конституційним Судом України, яке полягає в усуненні неоднозначності в розумінні положень Конституції України або правових норм, що співвідносяться з нею, шляхом з'ясування або роз'яснення, офіційної інтерпретації з метою забезпечення верховенства Основного Закону і належної правотворчості в руслі конституційних вимог. Йдеться про подолання невизначеності в розумінні Конституції і законів України, що здійснюється Конституційним Судом України.

Конституція України як Основний Закон держави розрахована на тривалу дію. Разом з тим соціальні реалії вимагають  "адаптації" конституційних норм до потреб сьогоднішнього дня. Оновлення Закону через постійні поправки не додають йому авторитету, в такому разі перевагу варто віддати офіційному тлумаченню Конституційного Суду України. Йдеться "про мовчазне перетворення" положень Конституції України в реальне життя, тобто оновлення Конституції без зміни її тексту. Саме за допомогою офіційного тлумачення, пізнаючи зміст конституційної норми, розкриваючи об’єктивний смисл Конституції України, Конституційний Суд України розкриває все багатство її змісту, пропонує своє розуміння смислу конституційних норм, що тлумачаться.

До з’ясування і роз’яснення усвідомленню конституційної  чи іншої правової норми Конституційний Суд України підходить творчо. З'ясовуючи справжній зміст законодавчої волі, Конституційний Суд України, розглядаючи питання, за допомогою офіційного тлумачення формулює певні поняття, визначення, пропонує свою точку зору, що несе в собі елемент нового розуміння закону. Виходячи із своїх завдань Конституційний Суд України має деякий простір у тлумаченні і може вживати всіх необхідних заходів для забезпечення належної реалізації положень Конституції України, що в свою чергу не повинно розглядатися як втручання в компетенцію законодавчої влади чи порушенням принципу поділу влади. При цьому головним завданням Конституційного Суду України є визначення меж тлумачення, що зобов'язує Конституційний Суд України додержуватися Конституції України, забезпечувати її верховенство, не допускати її порушення та зміни.

Розглядаючи сутність тлумачення, автор аналізує поняття “смисл правової норми”, що охоплює внутрішній зміст правової норми і мету, а також процес його розкриття і ті умови, за яких це може статися. Дисертант вважає, що дві категорії “смисл” і “мета” повині бути основоположними моментами в процесі тлумачення правових норм, оскільки смисл закону повинен розглядатися з урахуванням тих цілей, які передбачені в законодавстві.

Грунтовно аналізуючи процес тлумачення правових норм, дисертант робить висновок, що його стадії можна охарактеризувати як систему послідовних, пов’язаних між собою логічно, але відносно відокремлених дій Конституційного Суду України, який дає тлумачення, спрямоване на розкриття змісту правових приписів, за допомогою з’ясування і роз’яснення волі конституційного законодавця. У роботі визначаються стадії процесу тлумачення: встановлення невизначеності в розумінні положень Конституції і законів України; діяльність судді-доповідача з підготовки справи до слухання; розгляд конституційних звернень по суті; дискусія суддів стосовно прийняття підсумкового рішення Конституційного Суду України з питання офіційного тлумачення Конституції і законів України.

Недостатньо виправданим, на думку дисертанта, є наділення правом звернення за захистом конституційних прав і свобод фізичних осіб до Конституційного Суду України через процедуру офіційного тлумачення Конституції України та законів України, оскільки з цього питання, в принципі, повинні звертатися безпосередні правозастосовники (органи державної влади). До того ж саме офіційне тлумачення, що є виключною прерогативою Конституційного Суду України, має здійснюватися лише у тих випадках, коли іншими способами неоднозначність, що виникла в застосуванні, не може бути вирішена.

У багатьох країнах функція захисту прав і свобод людини прямо передбачена в конституціях і законах, а в тих, де немає подібних прямих конституційно-законодавчих настанов, вона здійснюється за допомогою інших процедур, наприклад, шляхом конституційного нормоконтролю. У Конституції України ця функція Конституційного Суду України не має чіткого закріплення і Конституційний Суд України реалізує через вирішення всіх процедурних питань. Аналізуючи зміст компетенції і діяльності Конституційного Суду України, автор доходить висновку, що сьогодні ще не можна говорити про те, що Конституційний Суд України як гарант Основного Закону є ефективним захисником прав людини в Україні. Сама процедура звернення фізичних осіб до Конституційного Суду України, права яких порушено виданими правовими актами або діями органів державної влади, окремими посадовими особами є дещо ускладненою, тому вбачається доцільним запровадити безпосереднє звернення громадян шляхом подання індивідуальної конституційної скарги.

На думку дисертанта, інститут конституційної скарги повинен забезпечити своїм захистом основні конституційно гарантовані права громадян. Предметом конституційної скарги повинні стати закони та інші правові акти, що регулюють певні відносини, і застосовані, і ті, які підлягають застосуванню в конкретній справі. Суб’єктами права на звернення до Конституційного Суду України з конституційною скаргою повинні бути громадяни України, іноземці, особи без громадянства та юридичні особи (суб’єкти, передбачені статтею 43 чинного Закону України “Про Конституційний Суд України”). Перевірка скарги можлива за деяких умов: якщо закон, який застосовується судом чи іншим органом під час розгляду конкретної справи, безпосередньо зачіпає конституційні права і свободи людини, яка звернулася з такою скаргою, і якщо вичерпано всі правові засоби захисту прав у звичайному порядку.

У зв'язку з цим, в розвиток явно існуючої тенденції, доцільно запровадити інститут конституційної скарги в Україні, що позитивно вплине на всю правозастосовну практику, скеровуючи її в конституційне русло, що забезпечуючи захист прав і свобод людини і громадянина у сфері діяльності виконавчої та судової влади, а також сприяючи адекватному ставленню цих органів до забезпечення прав і свобод під час виконання своїх повноважень.

Норми міжнародного права є частиною правової системи української держави. Міжнародний договір набуває сили закону в Україні лише після проходження ним процедури ратифікації шляхом прийняття спеціального закону. Але цьому повинна передувати процедура перевірки такого міжнародного договору на відповідність Конституції України, яка здійснюється Конституційним Судом України.

Перевірка міжнародних договорів Конституційним Судом України має превентивний характер, він оцінює ступінь співвідношення між національною і міжнародною правовими системами. У зв'язку з цим, нарівні з Кабінетом Міністрів і Президентом України, вбачається логічним наділити правом звернення до Конституційного Суду України з питань перевірки відповідності міжнародних договорів Конституції України і Верховну Раду України, оскільки саме вона дає згоду на обов'язковість дії міжнародного договору в Україні.

Розділ III "Акти Конституційного Суду України". Автор головну увагу зосереджує на категорії "правові позиції" Конституційного Суду України, які дають змогу як найповніше розкрити юридичну природу його актів. У роботі звертається увага на те, що в Законі України "Про Конституційний Суд України" поняття " правові позиції" не зустрічається. Тим часом ця категорія здатна суттєво раціоналізувати діяльність Конституційного Суду України. На думку автора, правова позиція Конституційного Суду полягає у визначенні ставлення Суду до невизначених правових відносин, які виникли у зв’язку з діяльністю органів держави. Це визначає характер ставлення (позиції) Конституційного Суду України, яке формулюється в його актах (мотивувальній і резолютивній частинах). Законодавче врегулювання цієї проблеми дозволило б трансформувати деякі правові позиції в правові норми, законопроекти, визначити їх преюдиціальність для судів загальної юрисдикції, а також інших правозастосовників, самого Конституційного Суду.

Правові позиції Конституційного Суду України, основані на інтеграції конституційних положень, мають, як правило, загальне значення, що дає можливість Конституційному Суду України надалі застосовувати певні правові позиції і в інших аналогічних справах. У свою чергу це дозволить трансформуватися сформульованим раніше правовим позиціям Суду в ухвали Конституційного Суду України. Йдеться про визначення  "негативного" і "позитивного" змісту ухвали Конституційного Суду України. Так званий "негативний" зміст ухвали Конституційного Суду України є причиною відмови у відкритті конституційного провадження у справі суб’єкту конституційного звернення на підставі статті 45 Закону України "Про Конституційний Суд України". "Позитивний" зміст полягає у тому, що Конституційний Суд України на підставі раніше сформульованих ним правових позицій  в інтересах суб’єкта, що звернувся до Конституційного Суду України, дає висновки з аналогічної категорії питань, які підтверджують усунення колізій. У зв'язку з цим доцільно такі ухвали Конституційного Суду України ввести до процесуальної діяльності Конституційного Суду України.

Основну увагу дисертант звертає на нормативну природу актів Конституційного Суду України, яка зумовлена самою Конституцією України. Розглядаючи справи про конституційність законів та інших правових актів, Конституційний Суд України може визнати їх (або окремі їх положення) неконституційними, внаслідок чого, згідно з частиною другою статті 152 Конституції України, вони втрачають чинність. Рішення Конституційного Суду України про визнання правоположення неконституційним призводить до його скасування. Сам факт скасування закону або іншого правового акта є актом нормативного рівня, який має вищу юридичну силу по відношенню до закону, що скасовується (правового акта). Рішення Конституційного Суду України про скасування правових норм само по собі вже має нормативні властивості, оскільки воно спрямоване на встановлення, зміну або припинення дії правових норм. Отже, сама Конституція України визначила можливість Конституційному Суду України виступати в ролі "негативного законодавця". Рішення Суду про визнання неконституційним того чи іншого правого акта є самодостатніми, вони не потребують додаткового видання правових актів органами законодавчої та виконавчої влади, які підтверджували б скасування неконституційного акта. При цьому дуже важливо мати на увазі, що рішення суду про визнання неконституційними законів та інших правових актів, по суті, рівнозначно позбавляють юридичної сили і акти інших органів державної влади, дії яких грунтувалися на нормативному акті, визнаному Конституційним Судом України неконституційним. Такі акти після прийняття рішення Конституційним Судом України не можуть застосовуватися або реалізовуватися будь-яким іншим способом.

У разі виникнення прогалини в законодавстві або виявлення невідповідності законів чи інших нормативно-правових актів Конституції України її норми набувають прямої дії (стаття 8 Конституції України). У зв'язку з цим, забезпечуючи один з головних принципів правової держави - верховенство права, законодавець імпліцитно передбачив заповнення рішеннями Конституційного Суду України прогалин у національному праві. Визначити неконституційним закон, інший правовий акт, Конституційний Суд України може також вказати у своєму рішенні на прогалину в законодавстві та необхідність її подолання. Але видання нормативних актів, як правило, є достатньо складним, часом тривалим процесом, який потребує багато витрат і часу. А як бути, якщо питання, яке постало, потребує негайного врегулювання? У такому разі, безперечно, повинна застосовуватися безпосередньо Конституція України як акт найвищої юридичної сили держави, а разом з нею - і рішення Конституційного Суду України, в якому інтерпретуються її положення.

Акти Конституційного Суду України про офіційне тлумачення Конституції України і законів України, як і акти про конституційність, є обов'язковими для всіх правозастосовників. Даючи роз'яснення конституційних норм, Конституційний Суд України тим самим встановлює позитивну норму, якої дотримуються всі правозастосовники. Жоден орган державної влади не має права приймати закони та інші нормативно-правові акти, які не відповідають Конституції України або роз'ясненням Конституційного Суду України. В актах про офіційне тлумачення Конституційний Суд України пропонує своє розуміння конституційних положень, і ці акти є невід'ємною частиною Конституції України, створюючи при цьому грунт для адекватного розуміння і застосування Конституції і законів України. Ігнорування в процесі реалізації правових норм офіційного тлумачення Конституційного Суду України може спричинити скасування правозастосовного акта, який грунтується на інтерпретації конституційних положень, що суперечить тлумаченню Конституційного Суду. Інакше кажучи, юридична сила рішень Конституційного Суду перебуває на одному рівні з юридичною силою Конституції. Автор стверджує, що саме діяльність Конституційного Суду України, яка в цьому значенні має правотворчий характер, може і повинна сприяти адаптації конституційних норм до процесу соціальних змін. Конституційний Суд України може створювати норми інтерпретаційного характеру, виступаючи в цьому значенні не тільки "негативним", але й "позитивним" законодавцем.

Спираючись на дослідження фахівців в галузі теорії держави і права та галузевих юридичних наук, дисертант визначає ознаки актів Конституційного Суду України. По-перше, вони постановляються єдиним органом конституційної юрисдикції в Україні – Конституційним Судом, який Конституція України наділила винятковою прерогативою вирішувати питання про відповідність законів й інших правових актів Конституції України, та давати офіційне тлумачення Конституції України і законів України. По-друге, роз’яснення, викладені Конституційним Судом України у своїх рішеннях, покликані не лише розв’язувати конституційні спори, але й регулювати найважливіші суспільні відносини, розраховані на всіх учасників правовідносин або обмежену їх частину, а також на багаторазове застосування у правовому регулюванні відповідних суспільних відносин По-третє, оскільки рішення Конституційного Суду України про офіційне тлумачення опосередковано є частиною Конституції України, то вони, як і Основний Закон України, мають вищу юридичну силу. По-четверте, рішення приймаються виключно на пленарних засіданнях поіменним голосуванням шляхом опитування суддів Конституційного Суду України. По-п’яте, вони мають певну форму, передбачену самим Законом України “Про Конституційний Суд України”. По-шосте, підлягають опублікуванню в журналі “Вісник Конституційного Суду України”, інших офіційних виданнях.

Правова природа Конституційного Суду України, а також сам зміст рішень Суду, пов'язаних з його практичною діяльністю, дає підстави зробити висновок про те, що акти Суду щодо конституційності і офіційного тлумачення мають матеріально-правову силу закону і прецедентний характер, є джерелами права, що дає їм можливість заповнювати прогалини в законодавстві. А це ставить перед законодавцем проблему чіткішого визначення юридичної природи актів Конституційного Суду України, наприклад, шляхом їх визначення в законі про нормативно-правові акти, проект якого знаходиться у Верховній Раді України.

Крім того, вища юридична сила актів Конституційного Суду свідчить про їх пріоритет перед іншими актами, що визначає їх місце в їєрархії нормативних актів. У зв’язку з цим пропонується на законодавчому рівні закріпити юридичні наслідки рішень Суду та зазначити, що визнання законів та інших правових актів або окремих їх положень такими, що не відповідають Конституції України, є підставою для скасування у встановленому порядку положень інших правових актів, заснованих на законі чи правовому акті, що визнані неконституційними. Як підсумок, це може бути підставою для встановлення санкцій та юридичної відповідальності за невиконання або неналежне виконання рішень Конституційного Суду України.

Дисертант, аналізуючи Закон України  "Про Конституційний Суд України", зазначає, що цей Закон лише фрагментарно вказує на існування механізму виконання рішень Конституційного Суду України. Можна погодитись з тими вченими, які вважають, що цей процес не вимагає спеціального виконавчого провадження. Але не можна не враховувати, що на практиці має місце відкрите ігнорування суб'єктами державної влади рішень Конституційного Суду України, для чого потрібна відповідна регламентація з боку передусім законодавчої влади. При цьому автором наводяться чинники, які формують таке ставлення до рішень Суду: відсутність в самому Законі України “Про Конституційний Суд України” чітких приписів, які встановлювали б державно-правовий механізм їх виконання; зволікання процесу підготовки і прийняття змін та доповнень до чинного законодавства, що диктуються рішеннями Конституційного Суду нових законів; необгрунтованість позицій судів загальної юрисдикції та інших суб’єктів правозастосування. У зв'язку з цим дисертант пропонує внести доповнення до Закону України  "Про Конституційний Суд України", маючи на увазі встановлення конституційної відповідальності суб'єктів, на яких поширюються рішення Суду, а також санкцій за їх невиконання, неналежне виконання або перешкоджання такому виконанню.